О! Лицарю ясний у латах сріблястих!
Навіщо кохану мою ти забрав?
Навіщо учивсь в батька мечному бою?
Навіщо ростили коня із тобою?
Навіщо коваль обладунки кував?
Роками майстерні жінки гаптували
Коневі попону й тобі знаменО.
Ти виріс мов ясень – високий й прекрасний.
Твій погляд блакитний, твій дотик атласний
Для безлічі дів – мов коштовне вино.
Та ти їх кохання хлебтав, наче брагу.
Ламав їх надії, мов квіти топтав.
Лише про одну марнославно ти мріяв –
Із давніх легенд найвродливішу Діву,
Яку я від світу у Башті сховав.
Любив ти насправді себе лише, лицар,
Коли у далекую путь вирушав.
Та ти перетнув і моря і пустелі,
І гори здолав, що шкребли світу стелю,
І, зрештою, браму залізну зламав.
Сміявся ти з мОго обличчя страшного,
За ікла і пазурі звіром назвав.
І билися люто за Діву прекрасну,
Відвести хотів її долю нещасну,
Та зрештою, лицар, мене ти здолав.
Якби усю правду легенда казали,
То знав би ти, лицар, про нашу любов.
Про втіху і пристрасть, що нас поєднали,
Як Діва роками мене лікувала,
Від чорних проклять позбавляючи кров.
І ніжність її, і довіра, й кохання,
І щастя – зробили мене заслабким.
Та відчай і гнів повернули закляття!
У серці похмурім – пекельне багаття,
І образ мій чистий розтанув, мов дим!
Рубцює прокляття смертельнії рани,
Хребет вигинається перед стрибком,
І рвуться солодкі любові кайдани –
Не знатиме Злодій кохання від Панни.
Мій шал буде зброєю й провідником!
Хай брешуть легенди про мене і Діву,
Хай кажуть – Чудовисько, кажуть - Дракон.
Зазнаєш ти, лицарю, помсти страшної,
Розірваний будеш в смертельнім двобої,
Бо справжнє кохання – найвищій закон!
