Коли Завіса Стоншується: Ніч Самайну

Пролог. Самайн

Ще тоді, коли світ вимірювали не точними цифрами, а лише відблисками вогнищ та загрозою тіней, існувала ніч, яку людство зустрічало з особливим заціпенінням. То була ніч Самайну — межа між світлом і темрявою, що насувається, між зібраним урожаєм і голодною, небезпечною землею, між живими і мертвими. У цю ніч не співали гучних пісень і не чекали милості; цього вечора мешканці маленького селища під старовинним дубом гасили всі вогні, крім Священного Багаття, бо знали: завіса між світами стоншується до прозорості павутини, і те, що зазвичай мовчить, приходить, щоб забрати.

Наша історія починається саме тоді, коли вітер приніс перший, гострий, як лезо, запах снігу, а дерева, ще вкриті мідно-рудим листям, видавали довгі, химерні тіні, що тяглися аж до порогів, ніби щупальця. Селище готувалося до захисту, а не до свята: на порогах залишали дари — яблука, мед, шматочки хліба, — але це була данина, а не частування, щоб задобрити Фоморів та блукаючих духів. Біля вікон клали гілки глоду та шматки заліза, щоб стримати тих, хто ненавидить метал, але знає, як проникати крізь щілини. У кожній хаті ховали дітей від вічних мандрівників — Аос Сі, Народу Пагорбів, які на Самайн виходили на полювання: не за плоттю, а за тим, що світиться надто яскраво.

Цього року саме Ейлін наблизилася до межі, яку не кожному дано перетнути. Їй виповнилося тринадцять зим — вік, коли дитинство ще тримається за руку, але вже озирається на небезпечну дорослість. Вона мала в собі надто багато срібного світла (Надії) й надто мало обережності. Поки її мати, тремтячи, читала молитву біля печі, Ейлін, піддавшись незрозумілій, зловісній цікавості, вийшла на поріг, щоб послухати шепіт ночі. І в цьому шепоті вона почула не вітер, а чистий, дзвінкий сміх, що долинав від старого кургану на краю лісу — сміх, у якому було щось дитяче, але нелюдське і підступне.

У ту мить, коли над землею здійнялася завіса магії, Ейлін ступила у Темний Сезон, навіть не підозрюючи, що її чекає не просто ніч, а тринадцять випробувань у світі, де краса має гострі зуби, а істина — найвищу ціну. Світ Кайлех вже розгортав свої крила, і кожен крок дівчинки ставав частиною стародавнього, жорстокого договору, укладеного задовго до того, як люди перестали слухати ніч.

Розділ 1. Ступивши за Мідний Поріг

(Випробування №1: Перетин Межі)

Курган стояв на краю лісу вічно, наче закам’янілий сплячий велетень, вкритий мохом і травою. Ніхто із селища не наближався до нього ближче, ніж на відстань кинутого каменя, адже знали, що то сід – місце, де земля тонка, а під нею дихає Народ Пагорбів. Навіть птахи, здавалося, оминали це місце, а вітер тут завжди змінював напрямок, ніби навмисно обходячи Закон.

Коли Ейлін підійшла до нього, гуркіт Священного Багаття, що палав у селищі, здавався далеким, приглушеним, як удар серця в болоті. У повітрі пахло вологою землею, мідним листям, що гнило, і чимось ще – солодким, як кров, і гострим, як лавровий лист. Це був запах магії, що обіцяє казку. Він щипав ніздрі, але водночас викликав дивне відчуття голоду — не тілесного, а душевного, жаги до знання, що є забороненим.

Дзвінкий сміх, що виманив її з дому, знову пролунав, але тепер він був ближче і чіткіше. Він не був злим, але й не був привітним — це був сміх хижака, який бавить себе перед трапезою, сміх істоти, якій чуже поняття про шкоду, як чуже і про обережність. У ньому було щось від дзвону срібних дзвіночків, що закликають до загибелі, щось від тріску льоду, що ламається під вагою жертви.

Ейлін обійшла старий дуб, чиє коріння обіймало курган, і побачила двері. Це були не справжні двері. Ніхто не різав дерево і не кував залізо, щоб їх створити. Це була лише арка світла, ледь помітна в темряві, що світилася зсередини не жовтим, а хворим, блідо-зеленим у місячному сяйві. Воно мерехтіло так, ніби було виткане з туману і смертельного холоду. Краї арки були обрамлені тонким шаром, схожим на застиглу мідну іржу – звідси й назва, яку дав цьому місцю старий друїд: Мідний Поріг. Навколо арки трава була притлумлена, ніби хтось ходив тут часто, але сліди не залишалися, як і не залишається пам'яті про викрадених.

Саме у цей момент із-за Мідного Порогу вийшла постать. Це був юнак – чи, принаймні, він мав вигляд юнака, хоча в його очах була мудрість і втома ста тисяч осеней. Він був високий і стрункий, одягнений у тканину кольору осіннього лісу, а його волосся було схоже на сплетіння сухого, мертвого вересу. Його рухи були плавні, як у тварини, що не боїться, а вичікує.

— Ти прийшла, — сказав він, і його голос звучав, як дзенькіт кришталю, що тріснув від морозу. Він не здивувався, він констатував факт.

— Хто ти? — запитала Ейлін, міцно стискаючи в кишені маленький річковий камінь, який вважала своїм талісманом.

— Мене звуть Луах, — відповів він, посміхаючись. У його посмішці було занадто багато зубів, і вона була занадто гострою, щоб бути людською. — Я Провідник. І я шукаю те, що світиться яскраво, щоб показати йому шлях до свого світу. Сьогодні ніч, коли Ніхто не має бути сам. А ти, дівчинка з яскравими очима, здається, ступила занадто близько.

Луах не чекав відповіді. Він простягнув руку, його пальці були довгі й тонкі, як кігті, замасковані під гілки.

Ейлін відсахнулася. Вона відчула, як її срібне світло запульсувало, але тепер це був страх. Вона нарешті усвідомила жах своєї цікавості. Луах — цей юнак з поглядом вічності — не був людиною.

— Ні, я не піду! — різко прошепотіла вона, роблячи крок назад і намагаючись відірватися від Луаха, щоб тікати до безпечної темряви лісу. — Я повертаюся додому!

Посмішка Луаха стала ширшою і гострішою.

— Ти не можеш повернутися, Ейлін, — його голос став нижчим, майже гіпнотичним, як осінній вітер у пустих гілках. — Закон Самайну. Ти ступила на Коріння. Твоя цікавість – це вже мій дар.

Він не наблизився, але його тінь раптом подовжилася і накрила її, як простирадло. Ейлін відчула різкий, нестерпний холод, який пронизав її аж до кісток. У неї перехопило подих. Вона побачила у блідо-зеленому світлі, як її срібне сяйво тремтить, немов свічка на протязі.

Вона впала на коліна, намагаючись відповзти, але її м’язи відмовилися слухатися — магія Луаха паралізувала її. Холод стискав легені. Вона відчула, як світло починає згасати, перетворюючись на кригу. У ту мить вона усвідомила: якщо залишиться тут, то замерзне на межі світів, і Кайлех забере її світло без жодної боротьби.

Луах простягнув руку. 

— Ти змерзнеш тут, Ейлін. Або підеш зі мною, і збережеш шанс. Це твій перший вибір. Жорстокий, але твій. Пам’ятай Закон: те що ти бачиш тут, не завжди є тим, чим здається. І ціна завжди вища, ніж очікування.

Ейлін, тремтячи від холоду і відчаю, змусила себе підвести голову. Її очі горіли від люті, а не від страху. Вона не могла бігти, але могла боротися, щоб світло не вмерло у холоді.

— Ведіть, Провіднику, — її голос пролунав хрипко, як з останніх сил, але в ньому була рішучість, вистраждана страхом. Вона відкинула його руку і, повільно, незграбно, як поранена тварина, зробила рішучий, вимушений крок у бік Порогу. — Я хочу знати, чому ви сміялися.

Луах кивнув, і усмішка зникла з його обличчя, залишивши лише сувору, байдужу маску.

— Тоді ходімо. Кайлех, Королева Зими, чекає на нас. А з нею і решта тринадцяти кроків до вистражданого світанку.

Розділ 2. Зал Вічних Сутінків

(Випробування №2: Спокуса Забуття)

Крок через Мідний Поріг був схожий на стрибок у глибоку, холодну воду, що стирає пам’ять. Ейлін відчула, як її дихання застрягло в грудях, а потім... звільнилося у повітрі, яке пахло мохом, металом і нерухомою вічністю. Звуки світу, що залишився позаду, зникли, ніби їх вирізали з Часу.

Вони опинилися усередині кургану, але це не була тісна земляна печера. Це був величезний Зал Вічних Сутінків, викутий із суцільного кристала, що віддзеркалював світло, якого насправді тут не було. Стелю підтримували колони, що були нерівними, ніби виросли із землі, вкриті золотистою пліснявою та дорогоцінним камінням. Здавалося, ніби вони знаходяться у величезному, перевернутому глечику, в якому консервують час. Повітря було густим, як мед, і кожен крок лунав, наче в порожнечі, що попереджає.

Над головою, де мав би бути місяць, висіло туманне, зелено-блакитне, мертве сяйво, яке не давало тіней. Воно було постійним і гіпнотичним, як уві сні, з якого неможливо прокинутися. Зал був наповнений Народом Пагорбів (Aos Sí). Вони не рухалися безцільно, а стояли або сиділи на лавах із чорного дерева з поважним, моторошним спокоєм. Їхня краса була гострою і небезпечною: витончені, високі, з волоссям кольору снігу або темних гілок. Їхній одяг був сплетений з листя, пір’я та місячного світла. Вони мовчали, як могили. Але Ейлін відчувала сотні поглядів, що ковзали по ній, оцінюючи її Надію та людську незграбність. Її шкіра покрилася мурашками, хоча в залі не було протягу.

Луах вів її вперед, немов жертву до вівтаря, не озираючись.

— Пам’ятай, те що ти бачиш тут… Не вір, не бери і не їж. Не звертай уваги на їхній спів, — прошепотів він. Ейлін не чула співу, але тепер, коли він про це сказав, їй здалося, що у повітрі вібрує ледь чутна, висока нота, яка шукала вхід прямо до її свідомості, мов голка. Вона відчула, як ця нота торкається її думок, мов пальці, що шукають двері, щоб викрасти пам'ять.

Наприкінці зали, на підвищенні з білого, холодного, як кістка, каменю, стояло Тронне Крісло. Воно було вирізьблене немов зі старої верби, а його спинка підіймалася вгору, нагадуючи павутиння, вкрите інеєм. На кріслі сиділа Кайлех, Королева Зими. Вона не була схожа на снігових королев з людських казок. Її краса була абсолютною, крижаною та смертельною. У неї було волосся кольору темного срібла, зачесане так туго, що здавалося викарбуваним. Її шкіра була блідою, як зимовий туман. Очі – глибокі, бездонні, кольору замерзлої води, що поглинає світло. Вона була одягнена у сукню з чогось, що виглядало як застигле світло та нетануча крига. Вона не дивилася на Ейлін. Вона дивилася крізь неї, прямо на її срібне світло.

— Ти привів щось живе, Луаху, — пролунав її голос. Він був схожий на шелест тисячі крижинок, що падають на мармур, вічний і безжальний. У ньому не було тепла, не було гніву – лише нескінченна, байдужа, як доля, влада.

— Вона сама прийшла до Порогу, Кайлех, — відповів Луах, схиляючи голову. — Вона принесла із собою надто багато срібного світла та цікавості. А сьогодні ніч Дарунків, за якими завжди слідує ціна.

Нарешті Кайлех повільно повернула голову, і її погляд, як гострий шматок льоду, пронизав Ейлін.

— Людська дівчинка, — промовила Королева, і її губи ледь помітно ворухнулися. — Ти порушила Закон Самайну. Ти прийшла до нас, коли світ живих мав бути зачинений. Що ти принесеш мені взамін за те, що я не триматиму тебе тут, поки ти не станеш лише тінню?

— Я нічого не брала у вас, — з тремтінням, але твердо, борючись із магією навколо, промовила Ейлін, згадавши настанову Луаха. — Я прийшла побачити те, що чула.

— У світі Сіду кожен погляд, кожен крок — це вже крадіжка, — промовила Кайлех, і тепер її голос став трохи гучнішим, зачепивши ту саму високу ноту, що вже звучала у залі. — Ти вкрала мій спокій. І ти вкрала мій Час. Якщо хочеш повернутися, то маєш пройти Випробування Тринадцяти.

Королева простягнула руку. На її долоні лежав маленький золотистий плід, схожий на райське яблуко, але його поверхня світилася так яскраво, що, здавалося, обпікала душу.

— Візьми його, — наказала вона. — Це плід нашого світу. Він дасть тобі вічну красу і силу, щоб ніколи більше не старіти. Це мій перший Дар.

Ейлін відчула, як її горло стискається від нелюдського, нестримного голоду, який виник нізвідки. Плід пахнув небом і забуттям людського життя. Вона знала, що якщо візьме його і з’їсть, то забуде запах матері, тепло печі і навіть своє ім’я, а її срібне світло застигне, перетворившись на лід, на вічну ілюзію. Її пальці тремтіли, але не від страху — від жахливої, солодкої спокуси. Вона простягнула руку, але зупинилася за мить до дотику. Погляд Кайлех не змінювався — холодний, незворушний, як лід, що чекає тріщини.

Це було Випробування номер два, що носило назву “Випробування Забуттям”. Ейлін не знала, що її відмова вже стала відповіддю. І що в цій залі, де не було тіней, саме вона щойно створила першу тінь рішучості.

Розділ 3. Закон Трьох Дарів

Рука Ейлін тремтячи, наближалася до золотистого плоду, як птах над незнайомою водою. Вона бачила, як її власне срібне світло відбивається на його шкірці, і це відображення шепотіло: “Спробуй! Тобі більше ніколи не буде боляче, і ти ніколи не помреш.” Це була остання, найсолодша брехня перед забуттям.

У залі стояла мертва, задушлива тиша. Натовп Aos Sí спостерігав за нею; їхні обличчя були незворушними, але в їхніх глибоких очах Ейлін вловила ледь помітну жорстокість очікування. Вони чекали, коли людська слабкість переможе.

Раптом позаду неї, тихо, як подих, нечутно для інших Фейрі, прошепотів Луах:

— Один. (Згадай ціну — одна пам'ять, один крок назад.)

Цей єдиний звук, що прорізав ілюзію кришталевої зали, був схожий на дзвіночок, який повернув Ейлін до її справжнього болю і мети. Вона згадала настанову, яку чула ще з колиски: ніколи не приймати дари від світу, що лежить під пагорбами. І згадала, що її шлях — це боротьба, а не легка смерть.

Ейлін різко, з болем відсмикнула руку. Холод її власного річкового каменя, який вона все ще стискала в кишені, був заспокійливим і реальним, на противагу блискучій обманій плоду.

— Я дякую за вашу щедрість, — промовила вона, і хоча голос тремтів, дівчина підняла підборіддя, щоб подивитися Кайлех прямо в очі. — Але я не можу прийняти цей дар, бо він не належить мені. Я прийшла лише побачити те, що чула. І я повертаюся назад.

Ледь помітна тінь промайнула на обличчі Королеви Зими, наче тріщина на вічному льоду. Її незворушність похитнулася.

— Дурне дитя, — прошепотіла вона, забираючи плід. Він зник, немов ніколи й не існував. — Ти відмовилася від вічності заради запаху згорілого дерева і звичайного хліба. Ти робиш свій шлях важким.

— Мій шлях належить мені, — відповіла Ейлін.

Кайлех нахилилася вперед, і її довге срібне волосся спало на білий камінь трону. Її погляд став не просто холодним, а глибоко розчарованим, що було гірше за гнів.

— Ти пройшла друге випробування. Але ти маєш знати Закон. — Вона підняла три витончені, як крига, пальці. — У моєму світі все має ціну, і ніщо не дається просто так. Якщо ти хочеш повернутися, ти не повинна прийняти Три Дари. Три дари, що належать моєму світу, інакше ти станеш його частиною назавжди. Ти з’їси, і забудеш своє ім'я. Ти вип’єш, і віддаси свій час. Ти приймеш одяг чи прикрасу, і твоє серце належатиме моїй землі.

— А якщо я відмовлюся від усіх трьох, але не повернуся до світанку? — запитала Ейлін.

— Тоді, — Кайлех посміхнулася, і ця посмішка була схожа на спалах північного сяйва: моторошна і прекрасна, як передвісник бурі, — ти будеш шукати те, що викрала. Ти шукатимеш мої Спокій і Час у цьому світі. І якщо не знайдеш їх до того, як згасне остання вуглинка багаття Самайну, ти залишишся тут, навіть якщо відмовишся від усіх дарів. Бо ти вже належиш мені по праву порушеної межі.

— Я приймаю випробування, — сказала Ейлін, її голос тепер був стійким.

Кайлех махнула рукою, і Луах знову з’явився поряд з Ейлін.

— Веди її. Тепер вона не просто цікавість, вона — Ключ. Хай її подорож почнеться з того, що вона цінує найбільше, — холодно наказала Королева, знову занурюючись у байдужу велич.

Ейлін рахувала про себе: "Два. Це вже два. Залишилося одинадцять".

Луах схопив Ейлін за руку, і цей дотик був схожий на суху траву.

— Ходімо! Вона знає, що ти не встоїш перед голодом, і тому вона почне з того, що найважче повернути: з Викраденого Зерна.

Зелене сяйво в залі закружляло. Стіни кришталевого кургану почали розмиватися, і Зал Вічних Сутінків зник так само швидко, як з’явився. Aos Sí мовчки спостерігали, як дівчинка з людським серцем зникає у глибинах їхнього світу. І ніхто не сказав, що вона зробила правильний чи неправильний вибір.

Розділ 4. Викрадене Зерно

Вихід із кришталевого залу був не менш різким, ніж вхід. Вони несподівано опинилися посеред гущавини, де дерева були скручені, як старі кістки, а світло було постійним, але дивно нерухомим, ніби намальованим. Це був Ліс Фейрі, де не було ні вітру, ні запаху гниття, лише п'янка суміш лаванди і туману. Гілки дерев тягнулися до них, як пальці, що давно забули, як торкатися. Земля була м’якою, але не теплою — вона не пам’ятала сонця.

Луах вів її, його дотик був холодним і сухим. Стіни Сіду тиснули, і Ейлін відчувала себе маленькою та чужою.

— Отже, Викрадене Зерно, — промовив Луах, його голос став тихішим, ніби він боявся, що ліс його почує. — Королева знає, що дочка фермера завжди боятиметься голоду. І вона знає, що Самайн — це час, коли зерно переходить у сплячку. Але вона не просто забрала його, вона сховала його так, що ти маєш віддати їй щось не менш цінне.

— Що я маю віддати? — запитала Ейлін, озираючись. Вона бачила дивні, небезпечно красиві квіти, які, здавалося, дихали.

— Зерно у світі людей — це життя. У світі Фейрі це обіцянка, — пояснив Луах. — І обіцянки тут мають вагу більшу, ніж кров. Вона сховала його в Коморі Борова. Це місце, де час не існує, і все, що туди потрапляє, забуває про свою сутність. Зерно забуло, що воно може прорости. Твоє завдання — нагадати йому про це.

Луах зупинився біля величезного, гладкого каменю, в якому виднілася дірка, схожа на порожній очний отвір.

— Комора Борова знаходиться за цим каменем. Там панує Апатія. Ти не зможеш знайти зерно, доки не доведеш, що людська надія сильніша за вічне забуття.

Ейлін відчула, як її душу охоплює важкість, наче на неї поклали мокрий одяг. Їй раптом захотілося сісти біля цього каменя і просто дивитися в порожнечу. Апатія вже була тут.

— Як я можу змусити зерно згадати? — ледве вичавила вона.

Луах нахилився ближче, і його вересове волосся залоскотало її вухо. 

— Сім’я. У кожного зернятка є сім’я: сонце, дощ, земля і руки, які його посіяли. Ти повинна говорити з ним про це. І головне — не впадай у відчай. Якщо ти забудеш про свою мету хоч на мить, ти станеш частиною Комори.

Він відступив. 

— Я не можу йти далі з тобою. Я — провідник Королеви, і цей шлях ти маєш пройти сама. Пам'ятай про Закон Трьох Дарів, Ейлін. Навіть найменший ковток роси тут може стати отрутою.

Камінь раптом безшумно відсунувся, відкриваючи вхід. Ейлін вдихнула повітря і ступила за камінь. За спиною вона почула глухий скрегіт — Луах закрив прохід. Комора Борова була круглою, і з першого погляду здавалася порожньою. Але потім Ейлін зрозуміла, що вона не порожня. Вздовж стін тягнулися сріблясті полиці, заповнені примарними мішками. Вони не були важкими, вони були порожніми від сутності.

Ейлін підійшла до одного мішка. Вона торкнулася його, і відчула лише холод, несподіваний і глибокий. Це було зерно — тисячі зерен, але вони були схожі на маленькі, нікому не потрібні камінці.

Вона впала на коліна, намагаючись зосередитись. Голод, який вона відчула в Залі Королеви, повернувся, але тепер це був голод не тіла, а душі. Їй хотілося кинути цю безглузду справу і чекати світанку, щоб просто заснути. Вона відчула, як Апатія впускає свої коріння в її свідомість.

— Ні, — прошепотіла вона, стискаючи камінь. — Ви — життя. Ви — обіцянка.

Ейлін простягнула руку до мішка і занурила долоню у безліч холодних, безжиттєвих зерен. І почала говорити. Вона говорила про запах щойно зораної землі, про весняний дощ, який змиває зимовий бруд, про ласкаве сонце літніх днів. Вона говорила про руки свого батька, які сіяли їх, про тепло печі, де з них пекли хліб, також говорила про надію — єдину річ, яку люди протиставляли Темному Сезону. Дівчина говорила, навіть коли голос її зривався, навіть коли очі наповнювалися слізьми, бо знала: якщо вона мовчатиме — зерно мовчатиме теж.

Ейлін говорила довго. Час у Коморі Борова дійсно не існував: вона могла говорити хвилину, а могла й годину. Вона майже заснула від монотонності власного голосу, коли раптом… Тепло, слабке, як крихітний пульс, піднялося з глибини мішка, обіймаючи її долоню. Це було не просто тепло — це була пам’ять.

Ейлін різко витягла руку. Мішок, що лежав перед нею, вже не був схожий на звичайну тканину. Його вміст світився тьмяним, золотистим світлом, що просочувалося крізь матерію. Зерно згадало!

І в ту мить, коли світло просочилося крізь тканину, щось у Коморі Борова здригнулося — ніби сама Апатія на мить втратила рівновагу.

Вона швидко відірвала клаптик шкіри від свого одягу і обережно загорнула в нього частину освітленого зерна з мішка. Це було Викрадене Зерно, і тепер воно було доказом її перемоги.

На мить у повітрі з’явився запах свіжої випічки — теплий, земний, справжній. Комора Борова здригнулася, ніби щось у її сутності не витримало людської пам’яті. Ейлін підвелася, тримаючи зерно біля серця. Її очі вже не були такими, як раніше — у них з’явився вогник, що міг прорости навіть у камені. І десь далеко, у глибині Сіду, Королева Зими на мить прикрила очі, ніби відчула, що перша тріщина вже з’явилася.

Ейлін рахувала про себе: "Два. Це вже два. Залишилося одинадцять".

Розділ 5. Болото Мороку та Манівців

(Випробування №4. Напій Туги)

Коли Ейлін вийшла з-за гладкого каменю, вона зрозуміла, що Луаха вже немає. Ліс Фейрі стояв нерухомий і холодний, але тепер він здавався менш поблажливим, ніби магія Комори Борова викликала гнів у навколишнього світу.

Ступаючи далі, вона відчула, що ґрунт стає все більш вологим і м’яким. Невдовзі вона вийшла до Болота Мороку та Манівців — місця, де не росла навіть покручена рослинність Сіду. Над болотом стояв густий, білий туман, який не дозволяв бачити далі витягнутої руки.

— Це місце для тих, хто втратив надію, — пролунав тихий, дзвінкий голос Луаха, хоча самого його не було видно. Його слова лунали в тумані, ніби дзвін, який розбився. — Тут реальність розмита. Що ти бачиш, того немає. Чого немає, те може тебе з’їсти.

Ейлін стиснула клаптик шкіри із Викраденим Зерном. Воно світилося, як маленький, але міцний ліхтарик, і це було її єдиним дороговказом. Туман дихав, як жива істота, і кожен вдих здавався трохи чужим.

Перше, що вона зустріла, було мовчазне море очей. Вони світилися жовтим і зеленим, ширяючи прямо над чорною, в’язкою водою. Це були Духи-Вогники (Will-o'-the-wisps) — хитрі, нечисті душі, що заманювали подорожніх у болото. Вони не говорили, але їхнє мерехтливе світло було надзвичайно привабливим, обіцяючи відпочинок і безпечний шлях.

Ейлін знала казки: йти за Вогником — це віддати свою душу назавжди. Вона змусила себе дивитися не на них, а собі під ноги, де лише ледь помітні купини дозволяли ступати далі. Кожен крок був як зусилля проти забуття — болото шепотіло, що легше зупинитися.

Тільки-но вона зробила п’ять кроків, як туман став густішим і почувся плач. Це був найстрашніший звук, який Ейлін чула за все своє тринадцятиліття. Він був чистим, глибоким і пронизливим, сповненим такої болючої туги, що розривав душу. Це була Банші (Banshee) — плакальниця, чий крик сповіщає про неминучу, насильницьку смерть.

Крик був особистим. Він пролунав так, ніби вона плаче за матір’ю Ейлін, оплакуючи її останній день, її невимовний біль.

Ноги Ейлін підкосилися. Інстинктивно вона знала, що не можна підходити до джерела плачу, але як можна було не відповісти на цей біль? Її серце розривалося: моя мати померла, вона не дочекалася мене!

— Це брехня! — закричала Ейлін, міцно стискаючи річковий камінь. — Це голос туги, а не правди!

— Голос туги — це найгостріша правда, — прошипів Луах, який знову невидимо йшов поряд. — Вона показує тобі твій найбільший страх. Віддайся йому, Ейлін, і ти зникнеш у цьому тумані безслідно.

Вона напружено прислухалася. Плач Банші посилювався, перетворюючись на божевільне ридання. Дівчинка закрила вуха, але звук, здавалося, йшов просто зсередини її голови. Вона відчула, як її щока стала мокрою, і зрозуміла, що плаче. Її сльози були не про смерть, а про страх втратити те, що ще живе.

Щоб заглушити цей звук, Ейлін почала співати. Це була стара колискова, яку співала їй мати. Її голос був тонким і слабким, але він був справжнім. Він говорив про будинок, про тепло, про життя, яке не завершилося.

Ось світло пішло, земля схолодніла,
та пам’ять сховалась в корінні.
Спи, моя земле, спи, моя мила,
не скоро кінець у твоєму винні.

Король йде, весь чорний та з гонором,
несе світлий іній на своїх плечах.
Я знаю: під снігом, холодом, мороком.
Сховалось зерно в світанкових печах.

Хоч кричать Банші, хоч веде Вогник,
Хоч Фейрі шепочуть про вічний полон.
Моє серце знає, що буде той дзвоник,
Колеса Року, що почне новий стон.

Спи, моя земле, спи, моя мила,
Повернешся, немов нова кров.
Твоя обіцянка - чиста та мила,
Ти є життя, ти є любов!

У той момент, коли її пісня досягла найвищої ноти, плач Банші почав відступати. Він не зник, він перетворився на тихий, байдужий стогін і повільно розтанув. Туман не розсіявся, але більше не дихав. Він слухав.

Ейлін стояла, задихаючись, з усвідомленням: вона відмовилася від брехні смерті. Вона знайшла свій шлях у Болоті Мороку, пройшовши між обманом Вогників та тугою Банші. Це був Напій Туги, від якого вона відмовилася.

— Ти виграла у Забуття і у Страху, — сказав Луах, тепер уже видимий. Його обличчя було виснаженим. — Ти обрала правду замість легкого отруєння. Але наступне місце — це не просто пастка.

Болото поволі закінчувалося, і вони вийшли на вузьку, кам’янисту стежку. Позаду залишився світ, де туга має голос, а світло — ціну. 

Ейлін рахувала про себе: "Три. . Залишилося десять".

Розділ 6. Зустріч із Кернунном

(Випробування №5: Слово Мудрості)

Кам’яниста стежка повела їх угору, і нерухоме, блакитне сяйво Сіду поступово почало переходити у відтінки глибокої, осінньої ночі. Це було єдине місце у світі Фейрі, де Ейлін знову відчула прохолоду, схожу на людську, але вона була набагато чистішою і гострішою.

— Сюди рідко ступає Королева, — прошепотів Луах, дивлячись нагору, де скручені гілки дерев здавалися вищими і більш загрозливими. — Це місце належить Йому. Він — Дух Звіра, Влада Лісу. Його називають Кернунн (Cernunnos).

Луах зупинився біля входу до гаю. Повітря тут пахло землею, мускусом і диким мохом. Це був запах чогось древнього, первісного, що існувало задовго до появи людей і Фейрі. Листя не шелестіло, але щось у тиші нагадувало про кроки, зроблені тисячі років тому.

— Королева наказала мені привести тебе сюди, щоб ти отримала небезпечне знання. Це знання, яке дасть тобі або перемогу, або вічне ув'язнення. Я можу лише провести тебе до межі.

— Чого вона хоче від мене? — Ейлін відчула, що її срібне світло знову пульсує, але цього разу від чистої, дикої енергії, а не від страху.

— Вона хоче довести, що людська кмітливість — це лише дитяча гра проти Вічної Мудрості. — Луах простягнув руку, вказуючи на ледь помітну стежку. — Він охоронець. Якщо ти пройдеш, він дасть тобі ключ. Якщо не пройдеш... він залишить тебе спати у своєму лісі, де ти станеш його вічною тінню.

Ейлін ступила на стежку. Щойно вона зробила крок, за її спиною Луах зник. Дівчина йшла, вдихаючи густий, хмільний запах лісу. І раптом побачила Його.

Кернунн сидів на пні старого дуба. Він був не повністю звір і не повністю людина. Його обличчя було суворим і глибоким, як столітня кора, а його погляд був нерухомим, але в ньому жила пам’ять про всі осені світу. З голови здіймалися величезні, гіллясті роги. Він був голий до пояса, його шкіра була вкрита малюнками моху та глини, а його очі були кольору зеленого бурштину. Поруч із ним було двоє звірів: змія і олень.

Він не рухався. Він був частиною лісу, тишею між ударами серця.

— Я чекав, — пролунав його голос. Він був глибоким і низьким, як відгомін грому у горах. — Ти прийшла з вогником людської надії, але ти все ще не знаєш свого місця. Королева Зими послала тебе за знанням. Але знання має ціну.

— Я не маю чого вам дати, — сказала Ейлін, міцно притискаючи зерно. — Я не можу приймати дари і не можу запропонувати ті, що належать мені.

Кернунн посміхнувся. 

— Твоя відмова — це вже дарунок, дівчинко. Я не візьму ні золота, ні плоті. Я візьму те, що найдорожче для смертних. Слово.

Він простягнув до неї руку. На його долоні лежав вигнутий оленячий ріг.

— Я дам тобі Ключ Дороги — знання про те, як оминути найнебезпечніше випробування. Але ти повинна дати мені обіцянку. Обіцяй мені, що ти ніколи не скажеш людині, яка найбільше тебе любить, правду про те, що побачила в цьому світі.

Ейлін зрозуміла. Ключ Дороги потрібен, але обіцянка забрала б у неї можливість розповісти історію, змусивши жити у вічному мовчанні. Це був вибір між безпекою і цілісністю душі.

— Обіцянка — це форма дару, — прошепотіла Ейлін. — Я не можу прийняти його.

— Кожна розказана казка — це подарунок світові, — відповів Кернунн, нахиляючи голову. — Відмова від казки — це втрата. Ти відмовляєшся від своєї історії?

Ейлін похитала головою. Вона стиснула річковий камінь. Вона могла програти, але не могла віддати частину себе. Вона згадала мамин спів.

— Я не можу дати вам обіцянки. Але я можу дати вам пісню.

І вона почала співати. Це була пісня про кругообіг року, про Самайн, який веде до відродження.

Хоч кричать Банші, хоч веде Вогник,
Хоч Фейрі шепочуть про вічний полон.
Моє серце знає, що буде той дзвоник,
Колеса Року, що почне новий стон.

Спи, моя земле, спи, моя мила,
Повернешся, немов нова кров.
Твоя обіцянка - чиста та мила,
Ти є життя, ти є любов!

Коли Ейлін заспівала, ліс ніби завагався. Кернунн не просто слухав — він вбирав звук, і його роги, здавалося, сяяли в тіні. Коли вона закінчила, Ейлін ледве трималася на ногах, відчуваючи порожнечу там, де був її голос. Її пісня коштувала їй фізичної сили.

Він повільно кивнув та піднявся. 

— Мудрість не просити — це теж ключ, дівчинко. — Його тінь лягла на неї, як тепла ковдра. — Іди на схід. Ти повинна знайти схованку Сілкі. Скажи їм, що Ліс пам'ятає тишу. Це буде твій пропуск.

З цими словами він зник у тінях, як туман, що відступив від старого дуба. Виснаження було таким глибоким, що Ейлін втратила рівновагу. Її тіло, позбавлене сил, нарешті піддалося тиші Лісу, і вона впала на м'який мох, поринувши у сон без сновидінь, схожий на короткочасну смерть.

***

Ейлін прокинулася від раптового холоду. Перша думка: вона програла. Світло в гаю стало темнішим, густим, як чорнило, а мох здавався ще холоднішим. Дівчина панічно стиснула річковий камінь, але відчула, що її рука порожня. Зерна немає!

— Ти прокинулася? — пролунав глузливий, сухий голос Луаха. Він сидів на тому самому пні, де щойно був Кернунн, і байдуже чистив нігті.

Серце Ейлін забилося відчайдушно. Вона підскочила.

— Де... де зерно? Я заснула! Я віддала свою силу і програла?

— Ти заснула, — поважно підтвердив Луах, нахиливши голову. — А в цьому світі, сон у лісі Божества — це крок до вічності. Королева б сказала, що ти вже не повернешся до світанку.

— Але... — Ейлін відчула, як сльози навертаються на очі.

— Але! — Луах раптом посміхнувся своєю найпідступнішою посмішкою. — Ти думаєш, що Дух Лісу такий дурний, щоб забрати те, що належить йому по праву — твій час? Ні. Ти проспала лише кілька хвилин, які відчувалися, як ціла ніч. Він виснажив тебе, але не взяв обіцянки. Ти не програла.

Луах кинув їй клаптик шкіри із зерном. Він, як і раніше, світився тьмяним, золотистим світлом.

— А я? — запитав він. — Ти думала, що я скажу правду одразу? Я Дух, а не нянька. Ти відмовилася від брехні смерті, але не від брехні життя.

Ейлін важко дихала, намагаючись відновити сили. Вона знову міцно стиснула зерно, а свою слабкість сховала глибоко.

— Отже, іди на схід. Ти маєш ключ Кернунна. 

Вона відмовилася від обіцянки, але отримала знання. І це було п'яте випробування. Ейлін рахувала про себе: "Чотири. Залишилося дев’ять".

Розділ 7. Прихисток Тіней (Сілкі)

(Випробування №6: Спокуса Комфорту)

Шлях на схід був не схожий на жодну попередню дорогу. Після дикої, первісної енергії Гаю Кернунна Ейлін вийшла до місця, яке відкривалося простором та чарівним сяйвом.

Це був не ліс, і не пагорб, а скеляста ущелина, що вела до підземного озера. Скелі були гладкі, як кістки, вимиті часом, і кожен крок лунав, ніби хтось ішов за нею. Повітря стало солоним, холодним і прозорим. У світі Фейрі, де туман і мана зазвичай згущували реальність, цей чистий морський запах був несподіваним і... правдивим.

Луах знову з'явився, як тінь, виткана з осіннього листя.

— Ти прийшла до Тіней Води, — прошепотів він, його голос звучав тепер обережно, як шурхіт гальки. — Сілкі (Sealkie) – це перевертні, що мешкають на межі нашого світу і вашого. Вони служать Королеві, але водночас пам'ятають океан, який не належить нікому. Вони можуть надати тобі прихисток і провести далі, але їхня допомога має найвищу ціну.

— Чому вони можуть мені допомогти? — запитала Ейлін. Вона відчула, як її щоки обдуває справжній, людський вітер.

— Допомогти? Це смішно! — Луах глузливо засміявся, і звук його сміху відбився від скель. — Вони допоможуть тобі забути, хто ти така. Королева хоче, щоб ти забула свою сім'ю, і забула свій дім. Сілкі пропонують забуття у воді, яке є спокусою, але вони також носії Справжньої Пам’яті про людське почуття туги. Ти вже майже ніхто, Ейлін, навіщо ж іти до тих, хто зробить тебе нічим назавжди?

Луах вказав на вузький вхід у скелю, прихований за водоспадом, який не видавав жодного звуку.

— Запам'ятай Закон, якщо ти взагалі ще можеш щось пам'ятати після того, як Дух Лісу висмоктав твою пісню. Вони можуть запропонувати тобі одяг, щоб зігрітися. Вони можуть запропонувати тобі чисту воду, щоб втамувати спрагу. Ти повинна відмовитися. Якщо ти візьмеш їхній дар, ти станеш однією з них, і твоя туга стане вічною. Краще відразу замерзни тут, аніж стань вічною скаргою.

Ейлін обережно увійшла до печери, і слова Луаха, повні зневаги, відлунювали у неї в голові. Вона була залита м'яким, сріблястим світлом, що йшло від води. Підземне озеро було величезним і спокійним.

На березі озера, на мокрому, чорному піску, сиділи дві постаті. Це були жінки — бліді, стрункі, з довгим, темним волоссям. Вони були абсолютно голі, але це не виглядало непристойно, а природно, як коралі чи каміння. Навколо них лежали блискучі, мокрі шкури — шкури тюленів. Вони блищали, як спогади, що не хочуть бути забутими.

Коли Ейлін підійшла, одна з жінок повільно підвела голову. Її очі були глибокими й темними, як океанська вода.

— Як людське дитя насмілилося прийти до Прихистку Тіней? — пролунав її голос. Він був мелодійним і сумним, як шум прибою у безлюдній бухті.

— Я Ейлін, дочка Батька, який сіє надію, — відповіла дівчина, згадавши урок з Комори Борова. — Я шукаю допомоги.

— Допомога в Сіді дається лише за ціну. Ми можемо провести тебе, — сказала друга Сілкі, і її погляд ковзнув до її мокрого, тремтячого одягу. — Тобі холодно. Візьми цю накидку з водоростей. Вона подарує тобі тепло, щоб ти не замерзла. Це наш дар.

Ейлін відчула, як холод пронизує її до кісток, і накидка здавалася найбільшою розкішшю на світі. Це був третій можливий дар — одяг чи прикраса.

— Я дякую за тепло. Але не можу прийняти дару. Я маю лише слово, яке мені не належить.

Перша Сілкі схилила голову, вичікуючи. Ейлін глибоко вдихнула солоне повітря і повторила фразу Кернунна:

— Ліс пам'ятає тишу.

Щойно вона промовила ці слова, по обличчях Сілкі пробігла хвиля давньої туги.

— Він пам'ятає, — прошепотіла перша. — Тоді ти гідна знання. Ми бачимо, чого ти шукаєш. Ти шукаєш Спокій.

— Де він? — запитала Ейлін.

— Спокій не можна знайти на землі. Його можна лише відчути в той момент, коли ти приймаєш свій страх, — відповіла друга Сілкі. — Королева сховала його на Скелі Забуття. І вона змусила його мовчати. Щоб його повернути, ти повинна заспівати йому свою пісню.

— Ми проведемо тебе підземним озером до самого підніжжя скелі, — сказала перша Сілкі, натягуючи на себе свою блискучу тюленячу шкуру. 

— Але пам'ятай: Спокій не любить зайвого шуму. І Луах чекатиме на тебе біля Скелі. Його робота ускладнилася.

Обидві Сілкі, тепер перетворені на прекрасних, мокрих тюленів, кивнули до Ейлін. Це була небезпечна допомога, але це був її єдиний шлях.

Сілкі безшумно пірнули у воду, подавши знак Ейлін слідувати за ними. Дівчина не могла повірити, що це відбувається, але розуміла, що вибору немає. Вона ввійшла в озеро.

Вода була не холодною, а в'язкою, як густа туга. Сілкі тягнули її, але кожен рух був боротьбою проти самої субстанції води. Це не було плавання, це був рух крізь сльози.

Підводний простір був наповнений мовчанням, але це не була тиша Кернунна. Це було абсолютне забуття. Що довше Ейлін перебувала у воді, то менш важливим здавався їй її початковий намір. “Навіщо боротися? Навіщо це зерно? Навіщо повертатися до холоду людського світу, коли тут такий спокій?”

Шкіри Сілкі, що блищали поруч, випромінювали магнетичну тугу. Ейлін відчувала, як її власна пам'ять про будинок, про батька і про тепло печі, намагається вислизнути з її свідомості і залишитися тут, у воді.

Вона стиснула клаптик шкіри із зерном так сильно, що відчула біль. Тільки біль і річковий камінь, захований у кишені, тримали її в реальності. Вона змусила себе співати про себе колискову, яку співала Кернунну, але тут її внутрішній голос ледве звучав.

Коли, здавалося, пройшла ціла вічність, Сілкі різко штовхнули її нагору. Ейлін жадібно вдихнула повітря. Вона стояла на крихітному, слизькому острівці, а перед нею височіла гостра, чорна Скеля Забуття.

— Ми доставили тебе, — пролунав голос однієї з Сілкі, що випірнула поруч. — Наша допомога закінчилася. Пам'ятай: якщо ти ще раз повернешся, ми тебе не відпустимо.

Вони зникли, залишивши Ейлін виснаженою, тремтячою від туги та солоного холоду, але з непорушеною пам'яттю. Вона знала, що заплатила за дорогу частиною своєї внутрішньої сили.

Ейлін рахувала про себе: "П’ять. Це вже п’ять. Залишилося вісім".

Розділ 8. Скеля Забуття

(Випробування №7: Спокій та Час)

Ейлін тремтіла, але не від холоду, а від відгомону Води Забуття. Її свідомість ще тримала небезпечний спокій: Подорож підземним озером була, мабуть, найдивовижнішою частиною її шляху. Сілкі рухалися з грацією, ковзаючи по спокійній, сріблястій воді. Її думки стали прозорими, як вода — вона не думала, вона просто була.

Вона тряхнула головою, щоб відігнати цю липку, заспокійливу ілюзію. У центрі простору височіла Скеля Забуття — моноліт із чорного, слизького каменю. Його форми нагадували ребра сплячого звіра, що дихає крізь камінь.

Раптово, простір вибухнув від роздратованого шипіння.

— Досить! Припини! — Луах з’явився за її спиною, і цього разу він був видимий, але виглядав незвично злим і виснаженим. Його світле волосся здавалося сірим. — Ти що, справді настільки вперта, чи просто не вмієш помирати?

— Королева наказала мені чекати, доки не згасне остання вуглинка багаття Самайну, — сказав Луах. Його очі були наповнені не просто жалем, а справжньою, нервовою злістю. — Я був змушений поспішати, щоб тебе наздогнати. А це забирає в мене Час. Ти витрачаєш мій ресурс, людське дитя!

Ейлін ігнорувала його злість. Вона пригадала слова Сілкі: 

— Ми далі не підемо. Спокій не любить нас. Він пам’ятає океан, але не нашу тугу. Ти повинна піднятися.

— Що я маю знати? — запитала Ейлін, дивлячись на скелю.

— Скеля стоїть на Часі. Він є другий скарб, який ти маєш знайти. Не шукай його очима. Віддай час, щоб знайти Час. — відізвався Луах.

Ейлін підійшла до Скелі. Її поверхня була неймовірно слизькою. Вона знайшла лише одну вузьку, обмерзлу щілину, щоб почати підйом.

— Спокій схований нагорі, — сказав Луах, притуляючись до скелі. Його голос був тихим, як вітер, що пробирається крізь суху траву. — А Час... він тече вниз. І Королева вирішила, що ти віддаси їй свій.

І тут Ейлін побачила другий дар. По слизькій поверхні скелі, повільно і монотонно, стікала чиста, прозора вода. Вона була настільки холодною, що здавалася рідким льодом.

— Ти йшла довго. Твоє горло сухе від співу, — Луах простягнув до неї свою тонку, майже прозору руку, і вона засвітилася спокусою, немов закликаючи її до Забуття. — Це не просто вода. Це Вода Вічного Забуття. Якщо ти вип’єш її, ти забудеш про свою мету і зупинишся. Ти не помреш, але твоя свідомість залишиться тут назавжди. Це наш другий дар — випий, і віддай свій час.

Ейлін відчула нестерпну спрагу, яка була гіршою за голод. Губи потріскалися, а горло пекло. Вона потягнулася рукою до прозорої води, її тіло кричало, але пам’ять мовчала. І саме мовчання врятувало її. В останній момент вона стиснула кулак.

— Я дякую за воду, — голос Ейлін був хрипким, але стійким. — Але мій час не належить вам.

— Яка дурниця! Яка марна жертва! — Луах вдарив кулаком по скелі, але його рука пройшла крізь неї, як крізь туман. — Ти відмовилася від вічності! Від спокою! Від слова! А тепер відмовляєшся від найпростішого дару, який міг полегшити твої страждання! Ти просто знущаєшся з мене!

— Мої страждання — це мій шлях, — відповіла Ейлін.

Вона почала підніматися. Кожен рух був болісним. Її пальці ковзали по льоду, і вона знову й знову зривалася. Зрештою, піднявшись лише на кілька метрів.

— Ти витрачаєш свій час! — кричав Луах. — Кожна секунда підйому — це секунда, яку ти не можеш повернути! Ти віддаєш час своєю марною працею!

Ейлін зрозуміла, про що говорила Сілкі: "Віддай час, щоб знайти Час". Вона зупинилася, проаналізувала скелю, і почала шукати не виступ, а ритм. Вона почала підійматися не швидко, а рівномірно. Вона дихала в такт. Її рухи стали молитвою, а кожен вдих — частиною заклинання. Вона рухалася, не поспішаючи, не витрачаючи енергію на марні ривки, як навчав її батько під час роботи в полі.

Вона піднялася вище. І тут її оточили Гобліни Ночі. Це були маленькі, потворні істоти з жовтими очима, які вилізли з тріщин у скелі. Вони не нападали, а лише сміялися. Їхній сміх був жахливим і пронизливим, і він лунав як звук тисячі годинників.

— Час іде! Час іде! — кричали вони, тицяючи в неї довгими, кігтистими пальцями. — Ти програєш! Твоє багаття згасає!

Цей сміх був їхньою магією — він викликав паніку і бажання кинутися вперед, щоб швидше закінчити це. Але поспіх на цій слизькій скелі означав смерть. Ейлін знову стиснула свій річковий камінь, зосередилася на золотому світінні зерна, і згадала ритм своєї пісні. Вона рухалася, як маятник: повільно, але невблаганно. Вона ігнорувала Час.

Нарешті, вона досягла вершини, де лежала одна-єдина річ. Це було золоте, кришталеве дзеркало, обгорнуте інеєм, але воно було порожнє. Воно не відображало ні Ейлін, ні печери, ні озера — воно відображало лише тишу. У ньому не було образу — лише можливість. Це був Спокій, який вона мала повернути.

Ейлін підняла дзеркало, і в цей момент її досяг крик Луаха:

— Ти виграла у Спраги! Ти виграла у Поспіху! Але ти ніколи не повернеш Спокій! Королева зробила його німим!

Ейлін обережно поклала кришталеве дзеркало на коліна і відкрила клаптик шкіри, щоб світло Викраденого Зерна впало на нього. Зерно світилося, як живе, а дзеркало залишалося німим. Тоді Ейлін наважилася співати. Її голос був хрипким і слабким, лише шепіт, майже зітхання — Кернунн забрав силу, але не забрав пісню. Вона співала "Пісню Сплячої Землі", але цього разу вона співала не для себе і не для лісу. Вона співала для Спокою, витискаючи слова з глибини своєї волі.

…Спи, моя земле, спи, моя мила,
не скоро кінець у твоєму винні…

Коли цей слабкий, але щирий спів пролунав над скелею, німе дзеркало затремтіло. У його поверхні, що відображала лише тишу, з’явилася хвиля. Вона була невидима, але Ейлін відчула, що Спокій прокинувся. Світло зерна злилося з дзеркалом, і в ньому на мить з’явилося відображення — не її обличчя, а поле, світанок, і руки, що сіяли. Гобліни Ночі, що сміялися, замовкли. Вони не могли протистояти щирості пісні про циклічність і гармонію. Їхній сміх розтанув, як лід під сонцем. Ейлін повернула Спокій.

Але Час ще залишався викраденим. І вона знала: наступне випробування буде не про втрату, а про повернення. І щоб повернути Час, їй доведеться пройти крізь себе.

Вона притиснула дзеркало до грудей, і воно стало теплим. Луах мовчки дивився на неї. Його очі були повні страху — не за неї, а за те, що вона могла змінити саму природу Сіду.

— Ти йдеш далі, — прошепотів він.

— Я йду, — відповіла Ейлін.

І її голос був уже не дитячим, а рівним, як хід сонця. Ейлін рахувала про себе: "Шість. Залишилося сім".

Розділ 9. Темна Брама і Сльоза Часу

(Випробування №8: Повернення Часу)

Ейлін спустилася зі Скелі Забуття з відчуттям сили, якої раніше не знала. У руці вона тримала кришталеве дзеркало (Спокій), а на грудях — зерно (Надія). Її тіло було втомлене, але її кроки стали рівними, як тінь сонця на зимовому полі. Луах дивився на неї, не ховаючи страху. Він тепер бачив не просто селянську дівчинку, а загрозу для всього, що Королева Зими вважала вічним.

— Ти знову виграла, — голос Луаха був сухий, як осінній лист. — Я повинен довести тебе до Зали Королеви, але ти маєш бути готовою. У тебе є два скарби, але Королева очікує три. Ти маєш знайти третій - Час.

— Де він? — запитала Ейлін.

— Час — це єдине, чого Королева не може повністю викрасти, вона може лише його зупинити, — пояснив Луах. — Він схований за Темною Брамою. Це місце, де час Фейрі стикається з людським часом. І він запечатаний не замком, а спогадом.

Вони вийшли з печери й почали підійматися по вузькій стежці, яка вела до величезної, безформної конструкції, схожої на арку з застиглого смогу. Це була Темна Брама. Це була не просто арка — це була межа між тим, що ще можна змінити, і тим, що вже стало легендою. Повітря навколо неї було густим і гарячим, ніби біля вогнища, яке горіло тисячу років.

— Час Королеви закінчується, коли закінчується пам'ять у світі людей, — промовив Луах, зупиняючись за крок від Брами. — Усе, що було викрадене, має свою ціну. Щоб повернути Час, ти повинна заплатити його.

— Я не можу дати вам дару, — відповіла Ейлін.

— Цього разу дар не мій, — гірко посміхнувся Луах. Його голос звучав так, ніби він сам колись приймав цей дар — і не зміг його витримати. — Королева знає, що ти відмовишся від усього, що може зробити тебе сильнішою. Тому вона просить найменше і найбільше одночасно.

Він простягнув до неї свою тонку, бліду руку, і вона засвітилася спокусою. На його долоні лежала крихітна піщинка.

— Візьми цю піщинку, — сказав Луах. — Це Пісок Сну. Це наш останній дар. Якщо ти покладеш її в рот, ти забудеш про минулу ніч. Ти віддаси одну ніч свого життя, щоб знайти Час.

Ейлін відчула нестерпну спокусу амнезії.

— Я дякую за піщинку, — сказала Ейлін, її очі були прикуті до малесенького кристала. — Але мої спогади не є вашим даром.

— Ти знущаєшся з мене! — Луах стиснув кулак, його обличчя скривилося від болю, який він намагався приховати. — Ти не повернеш Час, бо Час — це відмова від забуття!

Він знову нахилився і прошепотів:

— Брама заблокована Сльозою Часу. Вона невидима. Це сльоза дитини, яка вперше зрозуміла, що час її життя обмежений. Щоб дістати Час, ти повинна повернути цю сльозу назад. Ти маєш заплатити за неї ціною, яку навіть Королева вважала неможливою.

Ейлін підійшла до Темної Брами. Вона відчула, як її зупиняє не фізична сила, а мурований бар'єр вічного забуття. Вона знову і знову пригадувала слова Луаха: «Я був змушений поспішати. А це забирає в мене Час». І слова Сілкі: "Час — це те, що завершується."

Раптом Ейлін зрозуміла. Це була не її сльоза.

— Луах, — тихо промовила вона, її голос був слабким, але гострим. — Сльоза Часу не належить дитині. Вона належить тобі.

Луах застиг. Його видиме тіло затремтіло, немов полум'я.

— Що ти... ти не маєш права... — прошипів він, відступаючи.

— Ти злий дух, Луах, але ти пам'ятаєш, що таке людська кінцівка, — Ейлін підняла Спокій (дзеркало) і спрямувала його на нього. Дзеркало не відобразило його лицемірну маску, а показало тінь юнака, що стоїть біля багаття. — Ти зрадив час, коли обрав вічність у Сіді. Ти віддав своє кінцеве, прекрасне життя за безкінечне рабство. Сльоза Часу — це твоя сльоза про те, що твоє життя вже закінчилося.

Ейлін стиснула зуби. Це було її найскладніше випробування — дати милосердя тому, хто його не заслуговував. Вона згадала, як він знущався з неї, глузував і спокушав.

— Ти не можеш піти далі, поки не заплатиш за свій вибір. Твоя вічність — це твоя найбільша туга, Луах. Ти втратив право на фінал.

Вона зосередила всю свою щирість і спокій на цій істині. Вона відчула не тугу за власним домом, а тугу Луаха — за сонцем, за дощем, за простим людським кінцем.

Нарешті, маска Луаха тріснула. З його сірих очей, які тисячу років бачили лише вічність, покотилася одна, єдина сльоза. Вона не була ні срібною, ні золотою. Вона була прозорою, як найчистіша вода, і в ній відбилося мерехтіння вогню.

Сльоза Луаха, впала на землю перед Темною Брамою і почала світитися, мов миттєвий відлік часу. Брама видала стогін вічної туги і розчинилася, перетворившись на потік рухомого, живого Часу.

Ейлін побачила другий скарб — срібний пісочний годинник, в якому пісок падав із нормальною швидкістю. Це був Час.

— Ти знайшла його, — прошепотів Луах. Він відступив, його обличчя було сповнене не гніву, а страху перед власною пам'яттю. — Тепер ти маєш три скарби: Зерно, Спокій і Час.

— Ти маєш провести мене до Королеви, — сказала Ейлін, піднімаючи Час.

— Я проведу, — сказав Луах, дивлячись на неї. — Але ти зрозуміла його сутність. Час — це не те, що біжить. Час — це те, що завершується. І ти щойно звільнила мене від забуття про мій фінал.

І коли вона стояла з трьома скарбами в руках, її тінь вже не належала Сіду. Вона належала світу, який пам’ятає.

Ейлін рахувала про себе: "Сім. Це вже сім. Залишилося шість".

Розділ 10. Зала Крижаного Трону

Луах і Ейлін знову опинилися у Кришталевій Залі. Зала була іншою: холодною, а її стіни тьмяніли. У повітрі лунало тихе, монотонне цокання — це Час, який Ейлін несла у срібному годиннику. Вона притискала його до себе, поруч із Спокоєм (дзеркалом) та Надією (зерном), відчуваючи, як їхнє з'єднання викликає в кризі Зали ледь помітні тріщини.

На троні сиділа Кайлех. Вона була такою ж досконалою, як і раніше, але її обличчя було напруженим. У її руках не було нічого, окрім скіпетра.

— Я бачу, ти повернулася, дівчинко, — пролунав голос Королеви. — Ти пройшла мої пастки, ти відмовилася від усіх дарів. Ти виграла у Нескінченності, у Мовчання і у Забуття.

Ейлін стиснула три скарби.

— Я тут за своїм правом, — сказала Ейлін, її голос був спокійний.

— Ти пройшла вісім випробувань, але я вимагала тринадцять. — Кайлех повільно підвелася.

Ейлін відчула, як її серце стиснулося: вісім? Вона ж рахувала сім. Луах тихо став поруч із дівчиною, виснажений і незграбний.

— Ти помилилася у підрахунку, людське дитя, — прошепотів Луах, щоб чула лише вона. — Кожен дар, від якого ти відмовилася, був окремим випробуванням. А ще, самим першим твоїм випробуванням прийти у наш світ, переступити Мідний Поріг. І тому у тебе на рахунку вісім, а не сім випробувань. 

Кайлех, проігнорувавши шепіт, продовжила:

— Я маю останній дар, і останній вибір.

Кайлех подивилася на Луаха, і її погляд був гостріший за крижану бурульку.

— Луах. Ти був провідником і бачив силу, якою вона володіє. Забери у неї її Надію, Спокій і Час.

Луах опустив голову. Його тіло тремтіло.

— Я не можу, Ваша Величність, — відповів він тихо.

— Ти повинен! — голос Королеви підвищився до дзвінкого крику. — Це дев’яте випробування: Випробування Вірністю! Якщо ти не відбереш у неї Спокій і Час, я знищу тебе.

Луах підняв на Ейлін погляд, повний внутрішньої муки. У ньому була боротьба між обов'язком до Сіду та таємною симпатією до людської Надії. Він повільно простягнув руку до дзеркала, але його пальці зупинилися за кілька дюймів.

— Я слуга Зими, — прошепотів він, але його слова були слабкими. — Але я не кат.

Ейлін зрозуміла, що він не може напасти на неї. Вона міцно притиснула до себе скарби.

— Це моє, Луах, — сказала Ейлін. — Твоя вірність Кайлех закінчилася там, де ти почав мені допомагати.

Вона видала звук, схожий на скрип тисячі замерзлих дерев. Вона програла Вірність, але не здалася.

— Тоді це кінець, — прошипіла Кайлех. — Я дам тобі десяте випробування: Випробування Простором!

Кришталева Зала зникла. Луах зник разом із нею.

Ейлін опинилася не на Залі, а на високому, крижаному пагорбі, з якого вона бачила свій дім. Це була Хата Фермера, але вона була на відстані недосяжності. Це була ілюзія, але кожен її крок тут був реальним. Був день Самайну. Її батько сидів біля вогню, а мати стояла біля вікна.

Сюди вела лише одна стежка, що танула під ногами, ніби час.

— Я керую Простором, — пролунав голос Королеви у її голові. — Ти можеш йти додому, але ти ніколи його не досягнеш. Ти витратиш решту свого часу на цьому пагорбі. Кожен твій крок наближає тебе до дому, але віддаляє від Надії.

Ейлін подивилася на свою родину. Вони здавалися такими близькими, але такими нерухомими. Вона почала бігти, і час на годиннику сповільнився. Вона бігла цілу вічність, але відстань не змінювалася. Вона бігла проти сутності Сіду, де простір не лінійний.

Вона зупинилася. Вона зрозуміла: щоб перемогти Простір, треба відмовитися від спроби його подолати. Вона подивилася на дім, заплющила очі і відчула його, як теплий спогад, а не місце.

Коли вона відчула дім, ілюзія почала розпадатися. Вона знову стояла на порозі Хати Фермера, але тепер вона могла бачити дві версії себе: справжню (з годинником та дзеркалом) і примарну (ту, що стояла біля вікна).

— Це одинадцяте випробування: Випробування Жертвою, — прошепотіла Кайлех. — Вибір простий...

Ейлін рахувала про себе: "Дев’ять та Десять. Залишилося три".

Розділ 11. Хата Фермера та Останній Вибір

 (Випробування №11: Жертвою)

Ейлін стояла на порозі Хати Фермера, але тепер вона могла бачити дві версії себе: справжню (з годинником та дзеркалом) і примарну (ту, що стояла біля вікна). Ілюзія була настільки ідеальною, що вона відчувала запах диму з каміну, тепле сяйво багаття, а по щоці покотилася сльоза туги, коли вона побачила обличчя батька, освітлене вогнем.

— Це одинадцяте випробування: Випробування Жертвою, — прошепотіла Кайлех, її голос був тепер тихий, але проникав прямо в кістки. — Вибір простий: залишся тут назавжди, і вони житимуть вічно, але ти станеш привидом. Або вийди, і твоя Надія повернеться, але вони повернуться до свого часу і помруть.

Ейлін ступила крок усередину. Примарна версія її матері, що стояла біля вікна, посміхнулася їй, але посмішка була порожня — вона належала часу, який не біжить. Примарна Ейлін біля вікна була ідеальною донькою, яка ніколи не йшла з дому, яка не знала ні Сіду, ні мудрості. Вона була вічною, але порожньою.

— Твій батько не зістариться. Твоя мати ніколи не піде, — лунав голос Королеви. — Твій дім буде цілим. Ти просто станеш його вартовим, частиною їхньої вічної осені. Це найбільший дар, який може дати Сід — заморозити мить.

Ейлін міцно стиснула скарби. Дзеркало підказувало їй: Спокій — це прийняти природний хід речей. Пісочний годинник стукав у її долоні: Кожна секунда, яку ти крадеш у них, робить їхнє життя порожнім. Вона знала: якщо вона залишиться, вона вкраде їхній справжній фінал, їхнє справжнє життя.

Вона підійшла до своєї примарної версії біля вікна. Примара була тепла і пахла сухим листям.

— Я не можу платити за їхню вічність своєю порожнечею, — сказала Ейлін. — Життя без кінця — це не життя.

Вона схопила перше, що потрапило їй під руку в ілюзорній хаті — заіржавілий серп зі стіни (знаряддя людського, кінцевого врожаю) і вдарила ним по дзеркалу на стіні (символ замкненої ілюзії). Серп розбив дзеркало. Вона використала з'єднання свого Спокою та Часу, щоб розірвати ілюзію, відмовившись від вічності.

Простір навколо Ейлін розколовся з пронизливим звуком, схожим на руйнування гори. Ілюзія Дому, Батька і Матері зникла, розтанувши, як іній на склі.

Ейлін стояла на сходинках Кришталевої Зали. Вона знову міцно тримала кришталеве дзеркало (Спокій) і срібний годинник (Час). Вони повернулися на своє місце в реальності. Але найважливіше — її Надія. Клаптик шкіри, який вона тримала в руках протягом усього шляху, той, у якому лежало зерно, почав світитися. Це було не просто срібне світіння, а тепле, золоте сяйво, як схід сонця. Зерно, яке було її орієнтиром, ожило. Воно наповнилося новою, чистою сутністю Надії.

Кайлех, виснажена, важко відкинулася на троні. Її крижаний скіпетр випав із руки і розбився, немов скло.

— Ти виграла, — прошепотіла Кайлех. Її голос був тепер тихим, як перші сніжинки. — Візьми свою Надію.

Ейлін нахилилася. Вона не віддала Королеві жодного зі своїх скарбів, але повернула їй Спокій і Час.

Луах провів її до кришталевого виходу. Він знову з’явився біля неї — тихий, але тепер у його погляді не було глузування.

— Ти виграла, Ейлін, — він подивився на неї з новою, незрозумілою повагою. — Але Ціна ще не заплачена. Вона завжди чекає.

Ейлін знала, що він має рацію. Вона зробила крок у світ, який вже не був її старим світом.

Ейлін рахувала про себе: "Одинадцять. Це вже одинадцять. Залишилося два".

Розділ 12. Царство Розплати 

(Випробування №12: Ціна)

Ейлін вийшла з Кришталевої Зали. Вона очікувала побачити Крижаний Сад, але опинилася у вузькому, викривленому коридорі, стіни якого були зроблені з коріння старого, мертвого дерева. У повітрі стояв запах вологої землі та гнилі.

Луах йшов поруч, його постать була тепер не стільки провідником, скільки суворим охоронцем. Його очі були прикуті не до неї, а до золотого сяйва, що йшло від зерна Надії в її руці.

— Одинадцять. Ти пройшла Одинадцять випробувань, — прошепотів Луах. — Ти повернула Час і Спокій. Ти забрала Надію. Залишилося дванадцяте та тринадцяте...

— Яке дванадцяте випробування? — Ейлін відчула, як її щойно здобута сила почала згасати.

Луах зупинився. Коридор був настільки вузький, що вони стояли майже впритул.

— Ти думаєш, що королева дає тобі Час і Спокій назад? Ні. Вона лише відмовилася від них. Ці скарби належать світу, який ти покинула, але Сід... Сід не відпускає нічого, не взявши рівноцінної заміни. Навіть Надія має ціну.

Він простягнув тонку, бліду руку, і Ейлін побачила, як його тінь на стіні стала більшою, загрозливою та голодною.

— Твоя Надія ожила, — сказав Луах, дивлячись на золоте зерно. — Щоб жити, вона має бути вкорінена. Але в Сіді немає майбутнього, в Сіді є лише вічність минулого. Щоб забрати Надію, ти повинна залишити свою історію.

Ейлін відчула, як її Спокій почав дрижати. Вона побачила у ньому не своє обличчя, а обличчя її матері, молодої та усміхненої.

— Дванадцяте випробування, Ейлін, — голос Луаха став м’яким, майже ласкавим, але від цього лише моторошнішим. — Ти маєш заплатити пам’яттю про те, заради чого ти прийшла.

Вона відчула, як холод проникає через її пальці, що тримали Спокій. Вона відчула, як спогади почали вислизати: обличчя батька ставало нечітким, звук голосу матері — віддаленим шепотом.

— Якщо ти втратиш ці спогади, ти забудеш, що таке дім, що таке родина, — сказав Луах, його очі світилися майже жалем. — Ти станеш вічним мандрівником. Твоя Надія буде жити, але ти не будеш знати, заради кого ти її врятувала.

Ейлін стиснула дзеркало так сильно, що кришталь врізався у плоть. Вона зрозуміла: Ціна — це не предмет, а її ідентичність. Сід хотів, щоб вона забула світ людей і назавжди залишилася лише дівчиною, яка виграла у Кайлех, але не Ейлін, донькою фермера.

Вона глянула на Час у іншій руці. Він бився, нагадуючи їй про важливість кінцівки.

— Я не віддам тобі свою пам’ять! — прошепотіла вона.

— Ти вже віддаєш, — відповів Луах. — Ти можеш вибрати, що саме забути. Віддай Світу Фейрі пам’ять про щось менш важливе. Залиш лише те, що робить тебе собою.

Ейлін заплющила очі, відчуваючи паніку. Вона не могла втратити спогади про батьків. Вона повинна була знайти найдорожчу річ, яка не мала значення для її душі.

Раптом вона згадала про найглибшу таємницю, сховану під Кришталевою Залою: істинне ім'я Кайлех, яке вона випадково почула уві сні під час мандрівки, та час, коли вона була смертною жінкою. Це була могутня, але чужа для її людської сутності інформація.

— Я віддам свою пам’ять про таємницю! — крикнула Ейлін. — Я забуду її справжнє, людське ім'я, і забуду місце, де стояв її перший, зруйнований трон!

Вона відчула, як холодний, як змія, біль увійшов у її мозок, вирвавши цю інформацію. Це була не просто пам’ять, а зв'язок з вічністю. Луах різко відсахнувся, його обличчя перетворилося на маску жаху.

— Це... це занадто велика ціна, — прошепотів він. — Це те, що належить вічності, а не людині!

Ейлін розплющила очі. Вона пам’ятала обличчя матері, відчувала тепло багаття, але вона відчувала порожнє місце в душі, де раніше була велика, небезпечна таємниця.

— Це моя ціна, — сказала вона. — Я забула. Тепер я вільна.

Золоте зерно Надії спалахнуло востаннє, засяявши кольором стиглого врожаю. Воно почало вростати у її долоню. Це був її квиток на свободу, виплачений ціною вічної таємниці.

Луах підійшов до неї впритул. Його лице, зазвичай бездоганне і байдуже, виглядало стривоженим. Він схилився до вуха дівчинки, і Ейлін відчула крижаний подих.

— Ти — смертна дівчинка тринадцяти років, — прошепотів Фейрі. — Я — Луах, вічний провідник Кайлех. Ти виграла у мене, віддавши те, що було не твоїм. Я бачив, як ти пожертвувала своєю пам'яттю заради своєї історії. Це єдиний борг, який я не зможу забрати.

Він випростався. У його руці з'явився крихітний, але бездонно чорний камінь.

— Тринадцяте випробування, Ейлін, — сказав Луах. — Ти повинна прийняти це як дарунок, і тоді ти вільна. Смертна дитина ніколи не повинна отримувати подарунки від Фейрі. Це буде твій останній і справжній борг.

Ейлін дивилася на чорний камінь. Сід ніколи нічого не дарував просто так. Вона могла просто вийти, не торкаючись його, але тоді вона б програла останнє, тринадцяте випробування — зневагу до правил світу Фейрі.

— Я приймаю, — прошепотіла Ейлін. — Цей камінь нагадуватиме мені про тебе.

Вона простягнула руку і взяла чорний камінь. Тієї ж миті її час вичерпався. Коріння Мертвого Дерева розійшлося.

Ейлін рахувала про себе: "Дванадцяте випробування. Усе. Я готова до останнього кроку."

Розділ 13. Мідний Поріг та Повернення

Ейлін вийшла зі світу Фейрі. Це був не крок, а падіння крізь щось холодне і в’язке, що пахло мокрим мохом і загубленим часом. Коріння Мертвого Дерева захлопнулося за нею з тихим, сичачим звуком. Вона стояла на вологій, холодній землі, де колись бачила Мідний Поріг. Він зник, але Ейлін відчувала, як земля під її ногами пульсує від цього місця переходу. Був пізній вечір Самайну, і навколо був Ліс.

Світ був яскравий, гучний і нестерпно живий. Це був її дім, але він здавався їй дивним. Вітер колихав сухе листя, а на невеликій відстані, освітлена м’яким світлом з вікна, стояла Хата Фермера. Це був справжній, смертний час, з його рухом і кінцівкою.

Ейлін підвелася. Її одяг був подертий і покритий інеєм, але три скарби — Спокій, Час і Надія — були з нею. Надія (золоте зерно) тихо лежала у мішечку з тканини і пульсувала теплим, життєдайним світлом. У другій руці вона тримала чорний камінь, подарунок-борг Луаха. Він був холодний і бездонний, як обіцянка.

Вона кинулася до хати. Двері відчинилися, коли Ейлін була на ґанку. На порозі стояла її мати.

— Ейлін! — це був справжній крик, не порожній шепіт ілюзії. — Де ти була? Ми шукали тебе! Ти в порядку?

Ейлін кинулася в обійми матері. Спогади були на місці: тепло цих рук, запах її волосся. Ціна була сплачена іншою валютою.

Батько вибіг на ґанок. Він підхопив Ейлін, і вона відчула, як він тремтить.

— Доню, ти ж пішла лише на мить, — прошепотів він, і в його очах була сльоза. — Що з твоїми руками?

Ейлін подивилася на свої руки. Вони були порізані уламками кришталю (Спокою), а золоте зерно Надії залишило в долоні глибокий рубець у формі спіралі. А в іншій, неушкодженій руці, лежав камінь Луаха.

Ейлін провела залишок ночі біля вогню. Вона розповіла батькам, що заблукала в лісі, але не могла розповісти про Сід, бо це було одне з негласних правил, яке вона засвоїла. Вона подивилася на Час (годинник). Стрілки на ньому рухалися правильно, але залишилося дуже мало часу — як і попереджав Луах.

Вона зрозуміла, що Надія не є безкоштовною. Її доведеться використати. Вранці Ейлін вийшла на поле. Осінні жнива вже минули, але вона обережно розкрила свою долоню з живим зерном. Її Спокій підказував їй: Земля візьме те, що їй належить. Вона обережно посадила золоте зерно в чорну, холодну землю.

Тринадцяте Випробування прийшло одразу, як і обіцяв Луах. Це була спокуса. Вона відчула тихий, але владний голос у голові: Візьми камінь Луаха. Поклади його поруч із зерном. Це зробить Надію нескінченною. Збереже вас усіх від смерті.

Ейлін стиснула вільну руку, у якій лежав чорний камінь. Луах знав, що дає їй останній, найспокусливіший дар, що містить отруту. Чорний камінь був вічністю, а золоте зерно — майбутнім. Вони не могли існувати разом.

Ейлін поклала чорний камінь у свою кишеню. Це було останнє, тринадцяте випробування: Вибір кінцівки замість спокуси вічності. Вона відвернулася і пішла додому, залишивши на полі лише золоте зерно, яке мало дати останній, справжній врожай.

Епілог. Десять Років і Один Борг

Була ніч Самайну, та сама чорна ніч, коли кордони ставали тонкими, а повітря густішало від прихованих обіцянок. Ейлін, якій тепер було двадцять три роки, стояла на тому самому місці — на вологій, холодній землі, де колись відкрив свої двері Мідний Поріг.

Вона вже не була тринадцятирічною дівчинкою. Її обличчя було витонченим, але під очима лежали тіні, а в долоні, де колись лежала Надія, був глибокий шрам-спіраль, що вже став частиною її.

Ейлін чекала. Вона прийшла сюди в ніч Самайну, як на зустріч із старим, небезпечним другом. Вона чекала, що Мідний Поріг засвітиться, що коріння Мертвого Дерева розійдеться. Але цього року, як і в попередні дев'ять, нічого не відбулося. Світ був просто лісом.

Вона сіла на вологий мох і витягла з кишені чорний камінь. Він був так само бездонно холодний, як і того дня.

— Ти тут, Луах, — сказала Ейлін тихо, але з твердістю, яку вона здобула за ці роки. Вона знала, що він чув. — Ти завжди тут. Це твоя остання послуга мені: ти завжди спостерігаєш, щоб я не забула, що борги повертаються.

Вона розкрила руку і поклала камінь на землю.

— Ти думав, що цей камінь буде моїм тринадцятим випробуванням назавжди, чи не так? Спокусою, яка завжди повертатиме мене до Сіду. Але ти помилився. Він став моїм Спокоєм. Коли мені було важко, я стискала його і пам'ятала, що вічності не існує, є лише кінцівка.

Вона усміхнулася — сумно і відсторонено, як доросла, що згадує дитячу гру.

— Золоте зерно дало свій врожай. Насіння Надії вистачило на десять років. Воно дало моїй родині добрі, справжні жнива — на рік довше, ніж повинно було бути. Воно вичерпалося, як і все, що має Час. І це правильно.

Ейлін нахилилася до каменя. Її голос став чистим і відвертим.

— Я дякую тобі, Луах. Ти навчив мене, що Надія і Спокій не даються без плати. І що Час — це найдорожчий скарб. Ти забрав таємницю, яка була чужою, і дав мені можливість прожити моє, справжнє життя. Борг виплачено.

Вона підвелася. Вона залишила камінь лежати на холодній землі.

— Прощавай, Луах, — сказала Ейлін.

Вона зробила крок назад, повертаючись до світла Хати Фермера. У той момент, коли вона відвернулася, холодний, різкий вітер вдарив їй в обличчя, хоча дерева навколо стояли нерухомо. Це був останній дотик Фейрі до її світу.

У тіні, невидимий для смертних очей, Луах стояв над чорним каменем. Вітер, який він створив, повільно ніс його слова:

“Борг ніколи не виплачується, смертна дівчинка. Він лише трансформується.

Ти виграла, тому що зрозуміла: щоб мати майбутнє, треба відмовитися від нашого дару вічності. Ти пожертвувала своєю історією заради їхньої, і за це я тебе поважаю.

Але цей камінь... це не спокуса. Це моя мітка. І одного разу, Ейлін, ти або твій нащадок повернетеся до мене, щоб запитати про те порожнє місце, яке ти залишила у своїй душі, коли віддала таємницю.

Я чекаю. Як і Сід.”

Луах залишив камінь лежати, як останнє свідчення того, що смертна дівчинка виграла у Сіду, прийнявши, що все має свій фінал.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Олександра Туменок
Олександра Туменок@oleksandratumenok

Прозаїк

207Прочитань
17Автори
8Читачі
На Друкарні з 2 січня

Більше від автора

  • Пульс «Павука». Розділ 3: У чорному квадраті

    Корабель «Павук» вдарився об ґрунт із глухим металевим стогоном. Посадка була жорсткою, але безпечною. Тиша, що настала, була ще більш гнітючою, ніж попередній шум.

    Теми цього довгочиту:

    Проза
  • Пульс “Павука”. Розділ 2. Ехо Гефеста

    Рішучість Маркуса була заразливим, хоча й крижаним каталізатором. Ерік, попри шок від почутого, одразу перейшов у режим марсіанської «сітки» — час для емоцій минув, настав час для виживання.

    Теми цього довгочиту:

    Проза

Вам також сподобається

  • Тіні

    Тіні. Вони завжди тут. Невидимі сторожі минулого, що ковзають між зруйнованими будинками, чіпляються за дерева та бур’ян. Тіні стоять на кожній стежці, ніби чекають когось, хто більше ніколи не прийде.

    Теми цього довгочиту:

    Життя
  • Таємниці жанру: Міське фентезі

    Міське фентезі – це піджанр фентезі, що майстерно поєднує звичайний світ із надзвичайним. Розгортаючись у сучасних міських середовищах, він вводить надприродні елементи, міфічних істот та магію в повсякденне життя.

    Теми цього довгочиту:

    Література
  • Рибалка

    Жив-був чоловік, якому чорти зіпсували життя. Коли чоловікові народився син, Диявол вкрав дитину, а замість неї підкинув бісеня – і тепер той обмінник ходив з кучерями до плечей, кільцем у вусі та слухав бісівську музику...

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається

  • Тіні

    Тіні. Вони завжди тут. Невидимі сторожі минулого, що ковзають між зруйнованими будинками, чіпляються за дерева та бур’ян. Тіні стоять на кожній стежці, ніби чекають когось, хто більше ніколи не прийде.

    Теми цього довгочиту:

    Життя
  • Таємниці жанру: Міське фентезі

    Міське фентезі – це піджанр фентезі, що майстерно поєднує звичайний світ із надзвичайним. Розгортаючись у сучасних міських середовищах, він вводить надприродні елементи, міфічних істот та магію в повсякденне життя.

    Теми цього довгочиту:

    Література
  • Рибалка

    Жив-був чоловік, якому чорти зіпсували життя. Коли чоловікові народився син, Диявол вкрав дитину, а замість неї підкинув бісеня – і тепер той обмінник ходив з кучерями до плечей, кільцем у вусі та слухав бісівську музику...

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання