Мене любив тато і зараз любить. Я дівчинка яку так сильно хотіли. Ми жили в скруті. Як і більшість міленіалів. Але не дивлячись на усе що було з нашею сім'єю з родичами, а як же ж без них. Я бачила що тато любив маму, навіть з її деструктивізмом, і я відчувала як він любить мене.
Потім я зустріла його. Якщо чесно я не відносилась до нього серйозно, я не мала наміру закохуватись. В мене були різні відносини і крайні відносини закінчились зрадою. Тому він був мені просто приємним хлопцем. Потім в шлюбі він мені казав що я йому одразу сподобалась і він відчув що я та жінка з якою він хотів будувати сім'ю.
Сім'я. Так згодом ми зробили сім'ю. Я відмовилась від кар'єри бо об'єктивно він заробляв більше і хоча я ніколи не хотіла мати дітей, від нього я хотіла цих дітей, я лікувалась і лікувала його і нарешті вагітність.
Важкі пологи, дитина застрягла я стояла і бачила як по ногам тече кров. Я витримала це тільки тому що він був поруч. Мене прокесерили. Я не бачила дитину два дні бо мене відключили і я не чула ні першого крику ні як виглядає дитина ні запаху ні тепла. Я лежала в палаті, він був поруч і казав що з дитиною усе добре. Потім я почула крик в коридорі відкрились двері в палату зайшли 2 медсестри і принесли мені нарешті дитину. Я була молода, мені було боляче і важко, боліли груди я майже не спала, дитина погано брала груди і ми жили на змішаному годуванні а це ще те випробовування + в мене була сильна анемія.
Я була тривожною мамою, дитина розвивалась дуже швидко і я не була до цього готова. Але ми були разом, я пережила усі свої зриви і депресію і коли дитина пішла в садочок ми почали думати про другу дитину. Я говорила собі що нам достатньо і однієї, що мені важко і що я дуже втомилась. Але це той чоловік якому я хотіла народжувати...
Моя робота це сім'я. Але вже з народженням дитини ти помираєш як особистість. Я померла 2,5 рази. Між хлопцями я була вагітна, це мала бути дівчинка я це відчувала, жінки зрозуміють про що я. Він завжди хотів дівчинку. І втрата її була просто жахливим ударом. Але ми не здались і невдовзі я знову завагітніла.
Вагітність була важкою. Спочатку я не думала що завагітнію так швидко. І коли мені було погано я думала що це проблеми із серцем. Але в мене була внутрішня кровотеча і в мене сформувалась гематома, це я вже дізналась в пологовому коли з мене юшила кров і мені сказали що з плодом усе добре. Майже усю вагітність я лежала на збереженні. Дві коровотечі, ковід, постковідний синдром, діагноз - загрозливе виношування.
Почалась війна. Шок. Біль. Ми їхали 2 години до села і в мене болів сильно живіт. Я боялась що знову почнеться кровотеча. Але не зважаючи як ми жили в тій хаті з тими усима нервами я втримала дитя. Кінець 2 триместру. Київ звільнили. В мене досі немає обмінки. Ми виїздимо з села до Києва бо дзвінок з лікарні вирішив наше перебування: мені треба зробити скрінінг бо наближається термін коли не можна буде бачити патології якщо вона є. Ми разом, з дитиною все добре, я нарешті вже маю обмінку.
В старшої дитини складний період, він ревнує, чоловік працює. Я готуюсь до пологів. Поки одної ночі в мене відходять води. Передчасно. Мене кесерять, дитина народжується але не дихає. Довге і нервове переживання в пологовому. Але ми нарешті вдома дитина народилась на 7 місяці але з ним усе добре. Але післяпологовий стан і мої хвилювання і картання себе зроблять свою справу.
Він мовчить. Я мучусь. Я знову бачу огидну себе в дзеркалі, хвилювання що з дитиною може бути щось не так.
Він мовчить. Він мовчить. Він мовчить.
Через купу хвилювань, його відстороненість від мене, тиск війни...я почала виправдовувати його байдужість.
Він працює, він втомлюється, він же ж грається з дітьми, проводить з ними час. Купує продукти. Він просто втомлений і я втомлена. Настане день і ми почнемо жити добре, він зверне на мене увагу, зробить комплімент. Я буду робити свою роботу, буду піклуватись про всіх, буду чекати. Все буде добре, все буде потім.
