О, я впевнена, дехто з вас крінжує з цього виразу, а дехто – згадує сьомий клас, коли цей вираз чув від учительки, можливо навіть ненависної. Але у всіх виділилося трохи дофаміну у вентральній області покришки у відповідь на прочитане, я майже впевнена. То шо, виходить, дофамін – гормон крінжі? Гормон неочікуваності? Гормон очікуваності і ностальгії?
1. Не гормон і не зовсім нейромедіатор щастя у людей
Ну, по-перше – він не гормон, а нейромодулятор. Так, не нейромедіатор, а нейромодулятор. Різниця, грубо кажучи, у тому, що нейромедіатор (або ж нейротрансміттер) відкриває певні йонні канали і викликає збудження або пригнічення нервової, залозистої або мʼязевої клітини. Це у нас, наприклад, глутамат і ацетилхолін (під який успішно маскується значно потужніший нікотин, тому, наприклад, ви какунькаєте після сижки). Але є речовини, які лише опосередковано впливають на нервову і нервово-мʼязову передачу імпульсів, тому що міняють метаболізм йонних каналів (наприклад, роблять так, що клітина виробляє їх більше - самих каналів). Прикладом буде мускарин – речовина, схожа на ацетилхолін, яку ми можемо знайти у мухоморах. Грубо кажучи, він просто підвищує кількіть кальцію всередині клітини, таким чином роблячи її більш збудливою, але не збуджуючи її напряму.
Умовно кажучи, якщо ми дивимося на збудження клітини як на терези, то нейротрансміттери – це вантаж на чашці (8), що має перевищити заряд у чашці стану спокою, впускаючи у клітину позитивно заряджені йони, а нейромодулятори регулюють довжину плеча коромисла (1).
Стоп, тобто дві речовини схожі на ацетилхолін, але одна з них симулює дію нейротрансміттера, відкриває йонні канали і викликає «розряд» у клітині, а інша – регулює ймовірність цієї події, але сама по собі не може його викликати? Тобто одна і та ж сполука – іноді і нейротрансміттер, і нейромодулятор трансмісії? Саме так.
Деякі речовини виступають у обох ролях, і допомагає їм у цьому те, що на кожну таку речовину у нашому тілі є декілька видів рецепторів, і кодуються вони різними генами. Різними через малесенькі розбіжності, але в цілому нерідко схожими. І часто ефект їх визначає виключно те, на який саме рецептор вони подіяли. А ще буває, що різні підтипи репепторів викликають протилежні ефекти, навіть якщо прийняти до уваги, що мова лише про модуляцію. Наприклад, у клітинах, що визначають ритмічність почергових рухів (ходи, плавання, бігу) у спинному мозку хребетних та у нервових гангліях ракоподібних рецептори дофаміну 1 і 5 типу - D1/D5 -викликають появу або посилення цих ритмічних рухів, навіть коли звʼязок із головним мозком взагалі відсутній, а рецептори дофаміну 2, 3 і 4 типу – навпаки, можуть їх пригнічувати. Ці різні типи рецепторів розміщені зовсім поруч, але на різних ділянках, у різних клітинах, що разом створюють центральний генератор паттерну ритмічних рухів. У той час як ці зміни тривають секунди-хвилини, інші нейромодулятори діють днями і годинами. Довготривалі ефекти є і у дофаміну, особливо у межах головного мозку.
2. Окей, зануда, не гормон, а нейромодулятор…задоволення?
Ок, ми рухаємося коли щасливі – танцюємо під музику, стрибаємо від радості…але щойно мова йшла про мишок із повністю перерізаним спинним мозком, тобто якщо маніпулювати дофаміновими рецепторами локально у спинному мозку, навряд чи це змусить напівпаралізовану мишку відчувати ейфорію чи задоволення, правда? То що, дофамін просто дає нам рух?
Одні з революційних ліків у неврології – леводопа. Якщо ви ще не дивилися «Пробудження» (англ. Awakenings) з Робіном Вільямсом у ролі першопрохідця у лікуванні кататонії, спричиненої епідемією летаргічного енцефаліту 1917-1928 років, обовʼязково зробіть це цього ж тижня! Не дивлячись на змінене імʼя, насправді мова йде про славнозвісного Олівера Сакса – героя моєї юності, автора найкращого наукпопу на тему психоневрології.
Леводопа – це попередник дофаміну, кататонія – це психоневрологічний розлад, пов’язаний із нездатністю довільно примусити власне тіло рухатись.
Потрапляючи до організму, леводопа проникає з крові у мозок та інші тканини і там перетворюється на дофамін та дуже хімічно схожі на нього нейромодулятори – адреналін та норадреналін. Ще до Сакса леводопою почали лікувати хворобу Паркінсона швед Арвід Карлссон, українець Олег Горникевич та американець Роджер Сперрі. На відміну від Сакса, натхненного відчаєм, вони спочатку випробували нещодавно синтезовану сполуку на тваринній моделі, бо було невідомо, чи не має вона неочікуваних ефектів, чи може взагалі проникнути у мозок, чи матиме ефект. Хвороба Паркінсона у тварин майже не зустрічається (вони до неї майже ніколи не доживають), тому вона була змодельована шляхом введення резерпіну, який, як тоді вважали, токсично діє на клітини, які виділяють дофамін.
Виходить, нестача дофаміну викликає скутість рухів у кататоніків і паркінсоніків, а ще він регулює рухи і у головному мозку, «повʼязуючи бажання рухатись із руховою активністю», а ще… у нас є «анти-дофамін» резерпін?
Так, і резерпін – це ключовий наш зрадник у всій цій історії. Далі вже є, ось тут. А поки що гляньте або почитайте Awakenings.🎩
