Пам'ятаєте весну 2014-го? Тоді журі Пулітцерівської премії назвало «Щигля» Донни Тартт найкращим у художній прозі. Але буквально за кілька місяців до того найвпливовіший критик The New Yorker, Джеймс Вуд, уже встиг висловити свою думку: він назвав роман твором, чиї тон, мова й сюжет, мовляв, належать до дитячої літератури. Чи не дивна колізія?
Ця дошкульна репліка не лишилася поодинокою. До хору незадоволених приєдналися письменниця Френсін Проуз і редактор The Paris Review Лорін Стайн, звинувативши авторку у зловживанні штампами на сімсотсторінковому полотні. І на противагу їм Мішіко Какутані з The New York Times рекомендувала той самий текст без жодних застережень, назвавши його «діккенсівським». Такий підозріло точний збіг у часі – найгучніша негативна рецензія десятиліття і одразу після неї премія – перетворив вихід «Щигля» на одну з наймасштабніших дискусій в англомовній літературній критиці 2010-х. А головне питання прозвучало так: чи може роман, який продався понад півтора мільйонами примірників і зібрав захоплені відгуки навіть від Стівена Кінга, водночас бути, як прямо заявляв Вуд, симптомом «інфантилізації літературної культури»?
Десятиліття мовчання: метод чи примха?
Ця суперечка невипадково спалахнула саме навколо Донни Тартт. Усі її три романи – «Таємна історія», «Маленький друг» і, власне, «Щиголь» – побудовані на схожому напруженні. З одного боку маємо вишукану, насичено деталізовану прозу, а з іншого – сюжети, запозичені з відверто жанрових традицій. Це і детектив, і готичний трилер, і пригодницький роман виховання.
Мабуть, найвідоміша риса творчості Тартт — це ритм її публікацій. Вона пише кожен роман приблизно по десять років. І ця тривалість процесу не примха, а чітко вибудуваний метод. Письменниця послідовно уникає публічності між книжками. Вона може зникнути з поля зору преси на роки. Як наслідок, її бібліографія за понад тридцять років кар'єри налічує лише три томи. Саме ця рідкість, поєднана зі здатністю водночас дратувати вибагливих критиків і утримувати мільйони читачів, робить її однією з найбільш обговорюваних, хоч і найменш плідних, письменниць сучасної американської прози.
Як народжуються історії: від студентських аудиторій до мільйонних контрактів
Донна Тартт виявила літературний хист дуже рано. Перший вірш написала в п'ять років, а вже у тринадцять опублікувала сонет у літературному журналі свого штату. 1981 року вона вступила до Університету Міссісіпі, де вивчала класичну філологію. Її творчі спроби так вразили місцевого письменника Віллі Морріса, що він рекомендував дівчину Баррі Ханні, тодішньому «письменнику в резиденції» університету. Це була рідкісна увага літературного середовища штату до вісімнадцятирічної студентки.
Через рік Тартт перевелася до Бенінгтон-коледжу у Вермонті. Це був приватний навчальний заклад, відомий вільними звичаями й культом мистецької винятковості. Там вона продовжувала вивчати класичну філологію під керівництвом Клода Фредерікса. Серед її однокурсників були люди, які згодом самі стануть знаними письменниками: Брет Істон Еліс, Джонатан Летем та Джилл Айзенштадт. Саме в Бенінгтоні, в атмосфері, яку сама Тартт описувала як культуру «усного оповідання», де історія лунала на кожному кроці кампуса, вона почала писати роман, що згодом стане «Таємною історією». І саме Еліс, прочитавши рукопис, познайомив авторку зі своєю літературною агенткою.
Видавнича угода на «Таємну історію» спричинила ажіотаж, рідкісний для дебютного роману нікому не відомої авторки. Ще до публікації Тартт отримала значну суму лише за права на видання в м'якій обкладинці, додатково продала права на екранізацію та підписала контракти на переклади в одинадцяти країнах. Робота над текстом тривала близько восьми років, і коли роман нарешті вийшов друком 1992-го, він тринадцять тижнів утримувався у списку бестселерів The New York Times. Тартт миттєво стала літературною зіркою, але водночас здобула репутацію затятої відлюдниці, яка уникає інтерв'ю та зникає з публічного простору на роки між книжками. З того часу ця модель — приблизно десятиліття мовчання між кожним новим романом — стала фірмовим ритмом усієї її кар'єри.
Три світи, спільний нерв: що стоїть за сюжетами
Три романи Донни Тартт, попри двадцять один рік між дебютом і найновішою книгою, тримаються на одному й тому самому психологічному нерві. Її центральний герой — підліток чи молода людина, яка потрапляє в замкнений, естетично привабливий світ. Це може бути гурток класиків-снобів, отруєне таємницею провінційне містечко, або ж підпільний антикварний бізнес. І саме ця краса, а не якесь очевидне зло, стає механізмом морального падіння.
У «Таємній історії» ми спостерігаємо за Річардом Пейпеном, студентом, який приховує своє скромне походження і потрапляє до закритого гуртка з п'яти класиків. Прагнучи відтворити дух давньогрецької вакханалії, четверо з них випадково вбивають фермера. А коли один з них, Банні, дізнається правду і починає шантажувати, група вирішує позбутися його. Роман, який критик влучно назвав «детективом навпаки», з перших сторінок розповідає про вбивство. Уся інтрига полягає не в тому, хто винен, а в тому, як і чому звичайні, освічені молоді люди стали вбивцями. Ця історія задала канон для цілого піджанру, який десятиліттями по тому назвуть dark academia. Після трагедії гурт розпадається зсередини, і все закінчується ще однією смертю.
«Маленький друг» переносить нас у маленьке містечко в Міссісіпі, де дванадцятирічна Гаррієт Дюфрен усе життя живе в тіні нерозкритого вбивства свого дев'ятирічного брата Робіна. Начитавшись пригодницьких романів, Гаррієт вирішує самотужки розкрити злочин і вбачає головного підозрюваного у хлопцеві з місцевої родини, яка виробляє метамфетамін. Її пошуки справедливості заводять дітей у по-справжньому небезпечний світ, що включає отруйних змій та ризиковані дії. На відміну від «Таємної історії», тут загадка смерті Робіна лишається остаточно нерозкритою. Це свідоме авторське рішення: Тартт значно менше цікавить сам детективний сюжет, ніж психологія дитини, чия допитливість, самотність і книжкові фантазії про справедливість зіштовхуються з жорстокою, байдужою реальністю бідності, расових і класових бар'єрів. Роман здобув важливе визнання, що підтвердило: успіх «Таємної історії» не був разовою випадковістю.
А у «Щиглі» тринадцятирічний Тео Декер виживає під час теракту в музеї, який забирає життя його матері. Серед руїн він рятує невелику картину — «Щиголя». Осиротілий Тео проходить через родину приятеля, потім потрапляє під опіку батька-гравця, де зближується з сином українського емігранта Борисом. Після смерті батька він тікає до компаньйона покійного чоловіка, де роками ховає вкрадену картину, водночас навчаючись ремесла реставратора й продаючи підроблені меблі. Цей роман здобув Пулітцерівську премію, але саме навколо нього розгорілася одна з найгучніших критичних суперечок десятиліття.
Десятирічний ритм публікацій, який дратує нетерплячих читачів так само вперто, як прозу Тартт дратує частину критиків, насправді є прямим наслідком її методу. Кожен роман вимагає стільки часу, скільки потрібно, щоб побудувати світ із деталізацією, яка або зачаровує, або, за словами Джеймса Вуда, інфантилізує. Але байдужою до жодної з трьох книг лишитися неможливо.
