Чи часто буває, що успішний роман, котрий розійшовся світом мільйонними накладами, почався зовсім не як прозовий твір? У випадку Тосікадзу Кавагуті — так. Його знаменитий цикл про подорожі в часі, який українські читачі знають завдяки «Клубу сімейного дозвілля», спершу був п'єсою. І ця історія перетворення театру на бестселер, а також жорсткі, майже бюрократичні правила його вигаданої кав'ярні, варті детального обговорення.
Коли п'єса стала прозою: історія несподіваного успіху
Тосікадзу Кавагуті, народжений 1971 року в Осаці, вже з юності мав хист до творчості. Ще в шкільні роки він мріяв стати манґакою, і одна з його робіт навіть привернула увагу видавця, хоча й не побачила світ. Але у двадцять два роки замість малюнків Кавагуті обрав театр. Він починав як актор, а згодом став продюсером, драматургом і режисером театральної трупи «Sonic Snail». Пізніше він заснував та очолив власну компанію. До «Доки кава не охолоне» Кавагуті написав інші п'єси, як-от «Couple», «Sunset Song» та «family time», відомі переважно у театральних колах Японії.
Саме як п'єса, 2010 року, з'явилася історія про кав'ярню, де можна подорожувати в часі. Три роки по тому, 2013-го, ця вистава здобула гран-прі 10-го театрального фестивалю Суґінамі в Токіо — поважної, хоч і регіональної, драматургічної премії. Цей успіх привернув увагу одного видавничого редактора, який побачив виставу ще 2011 року. Він переконав Кавагуті спробувати переписати її у прозі. Цей процес тривав кілька років, і лише в грудні 2015-го книга вийшла друком у видавництві Sunmark, нараховуючи 348 сторінок. Того ж року роман номінувався на Премію книгарів Японії — одну з найвпливовіших літературних відзнак, яку присуджують не критики, а самі продавці книжок. Відтоді світовий наклад лише першого роману перевищив мільйон примірників. Історію екранізували в Японії 2018-го, а англійський переклад Джеффрі Труссело вийшов 2019-го. Українське видання, завдяки «Клубу сімейного дозвілля» та перекладу Наталії Гоїн, з'явилося 2020 року, і на сьогодні вже перекладено всі п'ять романів циклу. Щоправда, оголошена 2021 року телевізійна адаптація від студій SK Global та The Jackal Group, продюсерів «Шаленстких багатих азіатів», поки що офіційно не підтверджена. Під час роботи над прозовим текстом Кавагуті, за його власним зізнанням, захопився культурою кави, що пояснює дивовижну гастрономічну точність описів у його книгах.
Правила кав'ярні «Funiculi Funicula»: чому не можна змінити минуле
Назва самої кав'ярні, «Funiculi Funicula», не випадкова. Це пряма цитата неаполітанської пісні 1880 року, написаної на честь відкриття фунікулера на Везувії. В Японії ця мелодія стала відомою завдяки виконанню Харуомі Хосоно, співзасновника культової електронної групи Yellow Magic Orchestra, у 1982 році. Але не лише назва, а й сама механіка подорожей у часі в цих текстах заслуговує на окрему увагу.
Вона підкреслено бюрократична, навіть майже нудна за задумом. Повернутися в минуле можна лише в те саме крісло, з якого щодня на короткий час встає мовчазна жінка-привид у білій сукні. Вставати з крісла під час подорожі заборонено. Будь-яка дія в минулому не змінить теперішнього. І головне — повернутися треба, доки кава не охолоне. Це не недогляд сценариста, а свідоме структурне рішення. Ці жорсткі, майже канцелярські правила зміщують фокус з того, що можна змінити ззовні, на те, що відбувається всередині людини, яка наважується сісти у те крісло. Кавагуті використовує драматургічну економію, природну для людини, що роками писала для сцени, а не для прозаїка-початківця, будуючи кожну історію в кав'ярні як окрему сценку з чітким входом, кульмінацією і виходом персонажа.
П'ять чашок кави, п'ять історій: еволюція циклу
Перша книга циклу, «Доки кава не охолоне», знайомить читачів із затишною кав'ярнею, що подає каву вже понад століття. Тут є жінка, яка прагне поговорити з хлопцем, що її покинув, хоча знає, що це нічого не змінить. Є дружина, що хоче отримати лист від чоловіка, доки хвороба Альцгеймера не зітре його пам'ять. І навіть офіціантка, яка, будучи вагітною, вирушає в майбутнє, аби побачити свою дорослу доньку. Українське видання КСД, що вийшло 2020 року, відкрило цю серію і часто порівнюється з такими творами, як «Дружина мандрівника у часі».
Друга книга, що українською отримала назву «Доки не розкриється брехня. Солодка кава — гіркі таємниці» (оригінальна англійська назва «Tales from the Café»), попри те, що її інколи оминають в оглядах, вперше вводить подорожі не лише в минуле, а й у майбутнє. Тут закоханий чоловік з невиліковним діагнозом дізнається, яким буде життя коханої без нього, а старий детектив шукає шанс зробити дружину щасливою.
Третя частина, «Доки ваша пам'ять не згасне», переносить дію з Токіо на Хоккайдо, до кав'ярні «Донна Донна». Серед персонажів — семирічна донька офіціантки, що сама може подорожувати в часі. Цей том відчутно темніший за попередні, торкаючись тем суїцидальних думок та нездатності вимовити ключові слова: «ти йолоп», «ти щаслива?», «пробач», «ти мені подобаєшся». Зміна локації та тональності стала предметом дискусій серед читачів.
Четверта книга, «Доки ми не попрощаємось», повертає нас назад до знайомої токійської «Funiculi Funicula». Вона додає історії археолога, чия дружина впала в кому, подружжя, що оплакує втрату собаки, чоловіка, який не наважується відповісти на пропозицію одруження, та доньки, що відштовхнула батька власними словами. Цікаво, що тут вперше з'являється прощання не з людиною, а з домашньою твариною — це розширення емоційного регістру англомовні рецензенти відзначали як причину, чому цей том часто називають улюбленим.
П'ята, наразі остання перекладена українською книга циклу, «Доки ми не забули доброту», повертається до початкової інтонації першого роману. Тут батько, який не зміг дати згоду на весілля доньки, жінка, що так і не подарувала шоколад на День Валентина, хлопчик, який хоче показати свою усмішку розлученим батькам, та дружина з дитиною без імені. Цей том без експериментів з локацією чи різкого загострення тем може бути прочитаний як свідоме закруглення циклу.
Всі п'ять романів циклу Тосікадзу Кавагуті — це не просто варіації одного і того ж сюжетного трюка. Це послідовне розширення однієї суворої структурної ідеї: незмінне минуле, одне крісло та час, обмежений температурою чашки кави. Від дебюту, що народився зі сценічної п'єси, до експериментів зі зміною локації та розширенням емоційного діапазону, Кавагуті раз у раз випробовує, скільки різних людських історій може витримати ця жорстка рамка, не ламаючи її заради сюжетної зручності. Саме ця дисципліна, а не сама по собі сентиментальність, і вирізняє його кав'ярню з-поміж десятків інших історій про машини часу, де героям так легко переписати минуле.
