Дорога. Наріта - Токіо.

Останній шматочок шляху - це переїзд з міста Наріта, де знаходиться міжнародний токійський аеропорт, що приймає більшість трансконтинентальних рейсів, безпосередньо до місця призначення.

Наріта - невеличке містечко, розташоване у префектурі Тіба, на відстані приблизно 70 км на схід від центру великого Токіо.

Так само, як і у нашому Борисполі (Міжнародний аеропорт Бориспіль), тут розташований найбільший міжнародний аеропорт країни. Називається він Наріта кокусаі ку ко (成田国際空港), що означає Міжнародний аеропорт Наріта.

Перше, що звертає на себе увагу навіть дуже втомленого довгою дорогою пасажира з України, це те, як розкладені валізи на конвеєрі видачі багажу. Вони справді розкладені, а не накидані, як у більшості країн світу. Валізи їдуть рівненьким рядочком, повернуті ручками до людей, які їх очікують.

Знову ж таки, це не означає, що вашу валізу 100% не пошкодять при завантаженні чи вивантаженні на цьому рейсі (усіляке може інколи статися), але про вас потурбуються, щоб вам не довелося у натовпі з майже 300 людей вихоплювати свого максимально напханого 23-кілограмового “колобка”, обіймаючи його обома руками.

Щасливчиків, які здивовано забрали свою валізу, майже одразу виловлює працівник аеропорту та жестами показує, що треба йти до стійки з папірцями. Це митні декларації та документи, де треба вказати адресу перебування у Токіо, тривалість візиту, особисті дані. Якщо ви не хочете цим займатися по прильоту, їх можна заповнити у літаку перед приземленням.

Далі - черги. Це, як скрізь. Але людей по чергах тут сортують не тільки за прив’язкою до паспорту, але ще й за типом візи та внутрішнього документу, який дає дозвіл на перебування в країні. У моєму випадку слід було шукати чергу для людей з культурною візою та тих, хто має отримати картку тимчасового резидента.

У холі на паспортному контролі досить багато працівників у формі, які керують потоками пасажирів. Про них мені говорили, що саме вони мають підказати, у яку чергу ставати. Але на питання про культурну візу мені відповіли: “Thank you. Please go.” - та показали куди саме я маю гоу, невизначено обвівши рукою половину чималого приміщення.

Але самому розібратися, насправді, було не так і важко. Скрізь є вказівники англійською, треба тільки проскочити весь той хаотичний натовп, що теж щось шукає, а людина, яка вже безпосередньо перевіряє та видає документи, англійською більш-менш говорить.

Після паспортного контролю починається краса і перші ознаки місцевого колориту.

Також в око впадають дуже прості та практичні речі, які у інших країнах не скрізь є.

Їхати до Токіо далеченько, але є прямі потяги до цілої низки центральних районів міста.

Narita Express довезе вас, наприклад, до Шінагави, Токіо, Шібуї та Шінджюку.

Але мені потрібно було доїхати до станції Кейсей Уено, а це інша гілка і потяг тут ходить теж інший. Називається він Keisei Skyliner, відправляється з 1, 2 та 3 терміналів аеропорту щопівгодини та слідує до станції Ніппорі на швидкості до 160 км/год взагалі без зупинок. Це означає, що 75 км можна подолати всього за 45-50 хв.

Перша річ, з якою доведеться змиритися, ступивши на японську землю - це дороговизна транспорту. Проїзд на будь-чому, окрім власного велосипеда, тут коштує дорого.

Оскільки квиточок недешевий, його треба тримати міцно в кулачку і постаратися не загубити. Я свій загубила, тому точно знаю, що у такому разі буде далі.

Зверніть увагу на маленький отвір у правому нижньому куточку квитка. Його робить турнікет при вході на станцію. Таким чином він відмічає, що поїздка розпочата.

Я подумала, що, ну, мабуть, все, квиток погашений, як колись у київському тролейбусі за допомогою зубатого компостера, і більше він мені ніде не знадобиться, хіба що до вагону зайде контролер. З цією думкою я і поклала його десь у кишеню. Добре, що перед тим сфотографувала.

На виході зі станції мене зустрічав ще один турнікет. Він явно чогось очікував і просто так випускати мене не мав жодного наміру. Я пошукала свій квиток, але у жодній з кишень його вже не було. Довелося йти до людей у формі, що час від часу пропускали інших пасажирів через засклений простір зліва від турнікетів. Я, як могла, пояснила, що не можу знайти квиток, але він точно був, і показала фото на доказ того, що я не заєць. Це спрацювало, мене пропустили, ввічливо попередивши, що наступного разу в такій ситуації я матиму заново оплатити проїзд.

Як я зрозуміла дещо пізніше, трохи поїздивши у токійському муніципальному транспорті, і метро, і міські та приміські поїзди тут працюють за принципом пред’явлення квитка на вході та виході. Тому квиток губити невигідно.

Про транспортну систему міста я розкажу трохи згодом, у окремому дописі.

Потяг Keisei Skyliner - надзвичайно комфортний. У ньому є все, від туалету до кондиціонера та wi-fi. У вечірній час людей у вагоні практично не було.

Місця просять займати згідно з інформацією у квитку, а габаритні валізи можна залишити на спеціальній полиці.

45 хвилин дороги пролетіли так само швидко, як пролітали вогні великого японського міста за вікном.

Вже о двадцять першій Токіо зустрічало мене яскравими вогнями людних вулиць.