Кожного разу, коли бачу, шо черговий тур чергової групи/знімальної команди/інших представниКІВ (!) культури скасовується через недозвіл від Мінкульту, у мене опускаються руки.
А потім хапаються за голову і я подумки дуже голосно кричу від злості.
І від розуміння того, шо цей черговий невиїзд — це черговий стук молотком по довгому цвяху в домовину під назвою «експорт української культури».
Молотком, який тримають руки цього ж Мінкульту.
От кілька причин, чого така стратегія перекреслить БУДЬ-ЯКУ іншу стратегію просування нашої культури за кордоном.
1️⃣ Неможливість зайняти нішу
Театр, музика чи презентація фільмів за межами України — це все ніші, які необхідно займати нам і проблема в тому, шо робити це зараз набагато складніше, ніж було на початку повномасштабного вторгнення рф.
Бо, по-перше, нам уже не так охоче дають місце на сцені (будь-якій, до речі).
По-друге, все повертається до конкуренції за принципом, в якому домінує якість виступу і менеджменту (!!!), а не жаль до людей/обставин чи бажання проявити благодійність.
І, по-трете, прокидається проплачений, а то і щирий інтерес до того, а шо ж там по культурці бідних митців ерефії, які живуть в таких тяжких умовах тоталітарної влади і режиму путіна *сарказм*. Особливо тих митців, до яких на Заході досі дуже лояльно відносяться.
Тому там, де не займаємо нішу МИ, можуть зайняти нішу ВОНИ.
Чи треба пояснювати, чим це *вкотре* закінчиться? Вочевидь, треба. Як мінімум, тим, шо нам знову буде дуже важко достукатись до іноземної аудиторії, якшо зараз ми її втратимо.
Говорячи про ніші, я маю на увазі жанрове і стильове різноманіття. Так, ОЕ, Жадан і Хливнюк активно гастролюють, але, вибачте, не випускати, наприклад, Stoned Jesus, який розриває всі метал- чи прог.рок-фестивалі — це зменшення нефігової іноземної аудиторії, яка могла б слухати українське і нативно його рекламувати.
При всій повазі до, небагато закордонних слухачів і слухачок вмикають ОЕ, Жадана чи Хливнюка, які, до речі, і так більше гастролюють для українців за кордоном, а не для, власне, іноземців. Зменшення аудиторії в різних нішах створює наступне:
2️⃣ Зменшення попиту на українське.
Якшо організатори концертів постійно будуть змушені заміняти українські колективи last minute, бо останні не можуть фізично бути присутні через невиїзд, то guess what?
Їх перестануть запрошувати.
*ВИ #$^%Ь РОЗУМІЄТЕ, ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?*
Хто був/є в менеджменті, той підтвердить, шо працювати набагато легше з тими людьми, які максимально мінімізують організаційні напряги, бо це напряму впливає на якість заходу.
Шо, за рівних інших умов, оберуть колектив/артиста, з яким просто і легко було ше до початку виступу.
Тому такі постійні востанньохвилинні вибрики призведуть до того, шо на нас заб‘ють болт і запрошуватимуть тих, хто ну точно приїде.
І ЗНАЄТЕ, ХТО ПРИЇДЕ З ЗАДОВОЛЕННЯМ І КУПОЮ НЕПОТРІБНИХ НАМ НАРАТИВІВ?
росіяни.
І оскільки наші музиканти/кіношники/театрали/коміки/етс. сидітимуть вдома, виступаючи, в найкращому випадку, не за гонорари, а за донати, то це створює і попередню, і наступну проблему:
3️⃣ Держава не отримає грошей.
Ані через податки артистів, ані через кеш, які вони привезуть і не задекларують, але потратять вдома, ані від роялті. І так, я розумію, шо там суми не як в айтішці, але це все одно частина бюджету.
Та навіть і це не найголовніший економічний пройоб, бо є проблема #4:
4️⃣ Військо/волонтерські організації/соціальні ініціативи НЕ отримають можливих донатів (і підтримки!) з-за кордону.
Якшо гурт з 1,8к папіщиками в інсті за місяць турів Європкою збирає, окрім власних гонорарів, 100к на благодійний фонд, то уявіть суму, яку може підняти хтось порозкрученіше? (Shoutout to my girls, krapka;koma).
Крім того, в глобальному інфопросторі все менше новин про війну, шо змушує тамтешніх жителів зробити логічний для них висновок — шо її немає. Але тут є нюанс: це не відповідає нашій дійсності.
Ну і додам вишеньку на торт:
5️⃣ Відсутність in person комунікації з закордонними колегами послаблює культурні звʼязки.
Ска, ви, певне, не шарите, шо все, шо відбувається в культурній сфері — це результат взаємин, які найкраще розбудовуються офлайн. Та, я про оці всякі нетворкінги і теревені з кавою-бухлішком-водою.
Шо часто присутність авторів і артистів особисто – це привід для запису подкастів з ними, запрошення їх на ток-шоу, написання статті про них і створення іншого медійного контенту про них (нас), якого за кордоном ДУЖЕ мало.
Особливо це стосується сфери театр/кіно, де фізичне перебування тут і зараз надто важливе.
Бо є різниця для продюсерів/букерів/ інвесторів, коли фільм представляє його творець тут і зараз, коли він це робить онлайн і каже, шо він не приїхав, бо його не випустили з країни, і коли цей фільм представляє третя особа, не настільки занурена в його створення.
Це ТРИ РІЗНИХ сприйняття і рівня творців, і суті фільму, не кажучи про імідж країни загалом.
Нас і так досі не розуміють глобальні читачі-слухачі, але ця ваша навмисна завіса все тільки погіршить.
І якшо всі попередні пункти — це про короткотермінові перспективи, то в грі в довгу все ше сумніше, бо назріває проблема #6:
6️⃣ Відсутність мотивації шось робить і на експорт, і на внутрішній ринок.
Ну бо нашо?
Все одно воно лишиться на десктопі, бо матиме дууууууууже мізерний шанс принести гроші, вийти на нові аудиторії і масштабуватися. Тому why bother?
І це буде той останній цвях, який герметично закриє нас від світу, так і залишивши нас недокінця зрозумілими для них.
А потім вся ця історія з писанням постів англійською і воланням до аудиторії “От подивіцця шо ви не знаєте про Україну” повториться через Х років, бо зараз цими недозволами ви зменшуєте кількість людей, які можуть потенційно зацікавитись культурою, а потім і іншими сферами життя в Україні.
І вам скаже будь-який притомний викладач, шо цікавість до будь-чого — це одна з найголовніших передумов його успішного розуміння і вивчення, а також — пояснення предмету іншим. Сподіваюсь, метафору зрозуміли.
Так, є якась кількість організацій і окремих представників, які можуть і вже перетинають кордон для культурних справ.
Але.
Якшо ви хочете chain reaction of interest, бути на слуху і в полі цікавості, то ви не повинні таргетити дуже вузькі культурні інституції — ви повинні працювати з середньостатистичними слухач(к)ами/глядач(к)ами, в яких досить різноманітний смак і бюджет.
Зі звичайними людьми, які купують квитки, шерять музику/фільми своїм друзям, діляться зі своїми колегами по роботі і хотіли б колабитись.
Принаймні, ви повинні робити це, якшо в ваших інтересах — створювати і підтримувати зовнішній попит.
Але ви цього не робите і втрачаєте саме той прошарок населення, який і вирішує все — від того, чи вам дадуть зброю до того, чи вам дадуть грошей на документальний фільм про Україну, чи знатимуть хоча б де ви, чорт візьми, знаходитесь географічно.
І той прошарок населення точно не в залах культурних конференцій, конгресів і тд.
Він — в клубах, кінотеатрах, концертних чи виставкових залах. І він голодний на шось якісне, класне, живе і різне.
Я розумію, звідки бажання не випускати чоловіків за кордон. Шоб ті раптом не використали цю можливість аби нарешті «зажить нормально», як це зробив щегель і ше десяток подібних медійних опаришів, поставивши під сумнів нормальні наміри переважної більшості артистів.
Але вибір такої стратегії — це власний постріл в ноги, якими ви намагаєтесь йти вперед.
Вона не працює, бо той, хто хоче виїхати і не повернутись, зробить це і без вашого письмового благословення.
Проте ті, хто дійсно може сильно прокачати soft power за бугром, втратять цю можливість і, найголовніше — час.
Час, в якому до нас ше є хоч якийсь інтерес. ⏳
18.09.2023
