Розділ 11
Життя в селі перетворилося на нескінченний, липкий кошмар. Уже в перший день окупації трьох молодих дівчат силоміць затягли до будинку, де розмістилися командири. Дві доби їх тримали прив'язаними до ліжок, по черзі ґвалтуючи. Першого дня над селом майже без упину лунали їхні крики та благання про допомогу. На другий вони стихли. Залишилася лише моторошна тиша — тиша людей, у яких більше не лишилося сил чинити опір. Були й ті, хто намагався заступитися за них, але чужинці карали миттєво й безжально. Тіла трьох старих і двох жінок так і лежали біля паркану на центральній вулиці — як страшне нагадування про те, хто тепер тут господар. Ховати їх не дозволяли. З кожним днем ці тіла дедалі сильніше нагадували мешканцям, що смерть відтепер стала частиною звичного краєвиду.
Вероніка дивом не потрапила в поле зору озвірілих солдатів. Наталія Олександрівна, розуміючи, що доньку будь-якої миті можуть забрати, наполягла на єдиному можливому виході: Вероніці потрібно було постійно перебувати в сараї, поруч із Богданом. Дівчина погодилася. Відтоді вона майже безвилазно сиділа біля пораненого, лише зрідка, під покровом темряви, потайки пробираючись додому.
Богдан повільно одужував. Гарячка спала, свідомість повністю повернулася, але сили не відновлювалися. Позначалася і велика втрата крові, і хронічна нестача нормальної їжі. Ті мізерні запаси продуктів, які Наталії Олександрівні та тітці Галині вдалося приховати від пограбувань, вони розтягували буквально по крихтах, не знаючи, скільки ще триватиме це пекло.
Одного з таких довгих, приглушених днів Вероніка, змінюючи пов'язку, тихо запитала:
— То звідки ти?
— З околиці Києва, — Богдан ледь усміхнувся. — Там мама, напевно, досі сварить мене за те, що я не телефоную.
Він тихо промовив це пересохлими губами, назвав свою адресу й коротко, з глибокою ніжністю, розповів про матір. Помовчавши, додав:
— Сподіваюся, ми ще зустрінемося там... за кращих обставин.
— Обов'язково зустрінетеся, — тихо відгукнулася Вероніка.
Богдан перевів погляд на кут лави, де серед медичних бинтів лежала велика папка, обтягнута якісним темним пластиком, яку Вероніка прихопила з дому поспіхом, не бажаючи, щоб вона потрапила на очі окупантам.
— А це що? — запитав він.
— Портфоліо... Мої фотографії, — Вероніка зніяковіла, і рум'янець на мить торкнувся її блідих щік. — Із минулого життя.
— Можна подивитися?
Вероніка на мить завагалася, але все ж простягнула йому альбом. Богдан обережно, намагаючись не турбувати поранену руку, відкрив першу сторінку й буквально завмер від подиву. Із глянцевих аркушів високої якості на нього дивилася зовсім інша Вероніка. Ось вона в розкішній вечірній сукні глибокого смарагдового кольору на тлі вогнів нічного подіуму — висока, статна, з гордим поглядом і бездоганною поставою. На наступному знімку — великий план для відомого журналу: професійне світло підкреслювало її витончені вилиці, ідеальні лінії губ і виразні очі, в яких тепер, у реальності, читалася глибока втома.
Він знову подивився на фотографії, потім — на дівчину поруч. На глянці все було бездоганним. Але серце чомусь стискалося саме зараз — біля цієї втомленої, змерзлої постаті в старій куртці, що пахла антисептиком і димом.
Їхні погляди зустрілися.
Ніхто не відвів очей.
Сарай раптом перестав здаватися холодним і тісним. Кілька секунд існували лише вони двоє — ніби за тонкими дерев'яними стінами не було ні війни, ні окупантів.
Богдан дивився на неї із захопленням і вдячністю, а Вероніка вперше за ці дні відчула себе не просто наляканою медикинею, а дівчиною, на яку дивляться з чоловічою теплотою. Усередині на мить народилося ілюзорне, щемке відчуття безпеки.
Та ілюзія розлетілася вщент. З вулиці долинув різкий п'яний регіт, скрегіт БТРа, що проїхав повз, і чийсь далекий, сповнений відчаю дівочий крик. Реальність повернулася миттєво, крижаним обухом ударивши по обох.
Війна знову нагадала їм, що щастя тут може тривати лише кілька секунд.
Розділ 12
Ранок приніс біду. Тітка Галина, прихопивши трохи їжі, зазирнула до потаємної частини сараю, де ховалися Вероніка й Богдан.
— Добре, що ви прийшли, — тихо промовила Вероніка, змучено всміхнувшись сусідці. — Посидьте з ним трохи, а я збігаю додому, подивлюся, як там мама.
— Гаразд, біжи, дитино, — відповіла тітка Галя й присіла на лаву поруч із Богданом.
Та візит господині до сараю не залишився непоміченим. Двоє солдатів, які вешталися неподалік, вирішили перевірити, навіщо вона туди пішла. Вони попрямували до будівлі й ніс у ніс зіткнулися з Веронікою.
— Ты гляди, какая краля! — долинув до Богдана радісний, масний вигук окупанта.
І тієї ж миті пролунав пронизливий, сповнений жаху крик Вероніки. Почувся тріск тканини, що рвалася. Дівчину грубо жбурнули на солому. Вона закричала так, що в Богдана все всередині обірвалося.
Богдан рвонувся, збираючись підвестися й кинутися на допомогу, забувши про рани та слабкість. Але одна рука тітки Галини мертвою хваткою притиснула його до лави, а широка долоня другої намертво затиснула йому рота. Богдан зробив ще одну шалену спробу вирватися, в його очах палала лють, але жінка лише відчайдушно похитала головою, мовчки стримуючи його всією вагою власного тіла.
Чути, як кричала Вероніка, і не мати змоги допомогти — це було понад його сили. Богдан утретє спробував скинути руки сусідки, але тітка Галина знову притиснула його до лави. Нахилившись до самого вуха, вона гаряче, уривчасто прошепотіла:
— Вони отримають лише її тіло... Якщо покажешся ти — уб'ють. І її, і тебе, і всіх нас... Лежи!
Після цих слів Богдан завмер. Випалений зсередини цією страшною правдою, він лежав нерухомо й зі сльозами на очах чув, як за тонкою перегородкою ґвалтують дівчину, яка врятувала йому життя. Він лежав, так сильно впившись нігтями у долоні, що з-під них виступила кров. Але навіть цей біль був нічим порівняно з тим, що відбувалося за дерев'яною стіною.
— Переверни её, попробуй сзади! — долинув із напівтемряви сараю чужий, глумливий голос.
Новий, сповнений болю крик Вероніки змусив Богдана міцно заплющити очі й стиснути зуби до хрускоту. З очей тітки Галини, яка й досі тримала долоню на його губах, покотилися великі сльози.
Скільки минуло часу, перш ніж цей кошмар закінчився, сказати було важко. Для Богдана ці хвилини здалися нескінченною, болісною вічністю. Та в якийсь момент за стіною все стихло. Почулися кроки важких берців і груба говірка окупантів, які залишали подвір'я.
Богдан відчув, як послабилася хватка, що стримувала його. Тітка Галина повільно прибрала тремтячу руку від його обличчя, важко підвелася й твердим, нетерпимим до заперечень тоном додала:
— Я піду подивлюся... А ти лежи тут. І не смій виходити.
Вона повернулася й швидкими, непевними кроками вийшла із задушливої криївки, залишивши його наодинці з тишею, яка тепер здавалася страшнішою за будь-які людські крики.
Розділ 13
Вероніка повернулася до потаємної криївки лише надвечір. Із заплаканими очима, із синцем, що наливався багрянцем на блідому обличчі. За збитими кісточками пальців було видно, що вона відчайдушно чинила опір. Волосся було скуйовджене, одяг — абияк приведений до ладу, ніби вона машинально намагалася повернути собі бодай крихту колишнього життя.
Дівчина вперто уникала погляду Богдана. Механічно, наче на автопілоті, перевірила його пов'язки, оцінила стан ран і вже збиралася відійти, щоб сісти в найвіддаленішому, найтемнішому кутку. Їй хотілося згорнутися в клубок, зникнути, розчинитися.
Та Богдан не дав їй піти. Він обережно, але міцно взяв її за руку.
Цей дотик, немов невидимий місток, змусив Вероніку зупинитися. Вона довго, не кліпаючи, дивилася йому в очі — ніби шукала в них бодай краплю відрази. Але не знайшла. У них були лише біль і співчуття. Руку вона не висмикнула й нічого не сказала. Слова тут були не потрібні — усе вже вимовила безмовна тиша цього страшного дня. Вона просто стояла й дивилася на пораненого хлопця, в чиїх очах тепер віддзеркалювалися весь її біль і нескінченна, німа скорбота.
Богдан ледь потягнув її до себе. Вероніка не стала пручатися. Повільно, ніби сили остаточно покинули її, вона опустилася поруч. А за мить і зовсім лягла, притулившись пораненою щокою до його здорового плеча.
Рука Богдана дбайливо, захищаючи, обійняла дівчину, міцно притискаючи її до себе. Хвилини здавалися вічністю. У сирому напівмороці сараю, під тихий гул далекої фронтової канонади, Вероніка не помітила, як утома й шок узяли гору, і вона заснула.
Богдан лежав нерухомо, боячись поворухнутися, і продовжував м'яко, заспокійливо гладити її по голові. При тьмяному світлі місяця, що пробивалося крізь щілини в дошках, він дивився, як з-під заплющених повік його рятівниці одна за одною котилися сльози, залишаючи чисті доріжки на все ще забрудненому обличчі.
Уперше за ці дні він відчув не лише біль. Усередині народилося щось холодне й тверде, мов сталь.
І саме в цю мить Богдан остаточно зрозумів, заради чого взяв до рук зброю. Те, що окупанти зробили з цією чистою, ні в чому не винною дівчиною, більше ніколи не повинно повторитися. Ні тут, ні в будь-якому іншому селі. Він зобов'язаний вижити. Зобов'язаний повернутися до своїх, щоб кожен, хто приніс це зло на його землю, одного дня відповів за нього.
https://booknet.ua/book/dvst-metrv-do-zhittya-b456087
