Пазур уважно дивився на двох чуваків у хаті. Один - рішучий, впевнений хлопець, інший навпаки: руки трусяться, коліна зігнуті, зуби цокотять... Як і в нього пару місяців тому, коли його тут «отоварив» Арт. Тепер Пазур був набагато впевненішим у собі.
- Що, страшно вам, вояки? - глузливо спитав сталкер, беручи їх на приціл пістолета. - Зброю на землю і в куток.
Автомат впав на підлогу з глухим стуком. Капітонов обережно поклав карабін і відійшов.
- Ми не вояки... - почав він, але Пазур його різко перебив:
- Гусям розкажеш. Хто такі? Куди йшли?
Сержант роздумував. Сказати ціль операції? А чому ні? Якщо вони повернуться зараз на блокпост - трибунал і кімната два на три. Сам він далеко не зайде. З цим боягузом, в якого он і бульби з носа течуть, теж. Тим більше відповідальність ніс старлей. А йому вже все одно...
- З чого ти взяв, що ми вояки?
Гримнув постріл. Куля з ПМ впилась у дошки перед сержантом.
- Добре. Не гарячкуй. Ми правда військові з блокпоста. Шукаємо зниклий борт Мі-8. Йшли до Дока. Хотіли на базу «Чистого неба».
Пазур уважно слухав. Думки змінювали одна одну. Цей хлопець міг його непогано виручити в поході. Другий буде відмичкою. Якби це не було жорстоко, але він далеко не зайде. А Зона любить тишу. Сталкер пригадав шанс, який дали йому. Він звернувся до солдата:
- Боєць, жити хочеш?
- Т-т-так, х-х-хочу.
Голос тремтів. Розширені очі уважно дивились на сталкера. Пазур промовив:
- Скидай припаси, бери пістолет і дві обойми і дуй на блокпост.
Сержант підхопив:
- Розкажеш про напад мутанта. Скажеш, що ми троє загинули. Все, боєць, біжи.
Солдат слухняно скинув наплічник і пішов до колектора...
Капітонов звернувся до сталкера:
- Як ти зрозумів, що ми військові?
- Дуже просто. Немає міток від КПК. Ваш командир на блокпосту - повний ідіот, якщо чесно. Навіть Кузнєцов своїм видає надолонники, коли вони на блокпост йдуть. По-друге - броня четвертого класу. Ти багато у кого на Кордоні таку бачив?
Логічно. Сталкер розкусив їх миттю.
- То що, ще у розвідника гратимешся, чи все-таки скажеш, хто ти?
- Я сержант Капітонов. А ти?
- Дімка Пазур. Тільки тепер ти - Капот. Забудь, що сержант. Сталкери вашого брата не люблять.
- Знаю. Як потрапити до Дока?
- Зараз підемо.
Пазур скинув ТОЗ. Забрав автомат, СГД почепив за спину.
- Збирай все. Спершу підемо до «Чистого неба». Треба скинути це барахло. І КПК тобі взяти. Йти будемо довго.
За пів години два сталкери, Пазур і Капот, навантажені як в'ючні віслюки, ставали на стежку до механізаторського двору. Там був провідник, який міг провести на базу...
Далеке відлуння кулеметної черги повідомило, що солдату не судилося дійти до блокпоста... Вартовий на точці сприйняв його за порушника і стріляв на ураження.
В кабінеті Лукаша панувала напруга. Лідер клану і його права рука, Макс, уважно слухали доповідь Ніндзі. Лукаш був правий стосовно здібностей майстра. Його сквад зайшов як примари: розвідали й вийшли.
- ...Значить, «Моноліт»... Скільки їх?
- Точної цифри не скажу. Біля двох десятків. Пости грамотно розставлені. Снайпери. Кулемети. Приміщення райвідділу, де вони сидять, укріплене.
- Як вони туди зайшли? - Макса непокоїло це питання.
Ніндзя похитав головою.
- Без поняття. Видно, мають свої маршрути.
- Хто командує тими фанатиками? - подав голос Лукаш.
- Перевіряли пости двоє. Здоровило і дівчина.
- Дівчина?.. В «Моноліті»? Оце новина.
Макс і Лукаш перезирнулись. Це щось нове.
- То що робимо? Вибиваємо їх звідти?
Ніндзя не проти був трохи кіпішу наробити. Лукаш стукав пальцями по столу. Вибивати... Ким? Це не мерки.
- Ні. Це самогубство. Навіть якщо ми знищимо опорник, «Моноліт» атакує Бар'єр і знесе нам базу. Не можна. Треба порадитись з Вороніним...
Лукаш не любив розмовляти з генералом. Спільні дії забезпечили крихкий мир між кланами, але друзями вони не стали. Лукаш гарячково роздумував. Ніндзя і Макс терпляче чекали.
- Макс. Підеш на переговори до Вороніна. Небезпека його теж стосується. Жодних пропозицій не роби. Розтлумач ситуацію і спитай його думку. Тепер ти, - Лукаш звернувся до Ніндзі, - спостерігаєш за базою. В контакт не вступати. І не спалитися. Все, чуваки, за діло.
За хвилину біля танка Ніндзя спитав Макса:
- Як думаєш, «Долг» допоможе?
- Навряд чи. Їх теж потріпало. Там нема зараз толкового командира, щоб не належав до структури і був авторитетом. Яким був Зулус.
Ніндзя не відповів. Макс продовжив:
- Колись там був Череп, мужик сильний, міцний. І воював добре. Тільки відбитий на всю голову. Зібрав два сквади і хотів нашу базу винести. Там під парканом і поховані. Добре, язиками почесали і досить. Не спались, бро.
Макс поплескав Ніндзю по плечу і пішов збирати групу...
Лукаш теж розумів, що допомоги від «Долгу», скоріше за все, не буде. Але попередити треба. Після розгрому мерків Дика територія теж була порожня. Зайняти її «Долг» не мав ресурсу. А «Моноліт» через «Янтар» міг залізти і туди...
Піаніст прибіг до Музиченка. Полковник старанно голив обличчя. Хакер, хекаючи як паровоз, чекав, аж поки полковник скінчить. Музиченко витер обличчя, протер лосьйоном і спитав:
- Що там, хлопче?
- Прийшло повідомлення. Сквад, що на Дикій території, готовий взятися за пошуки Ковальського.
- Що за типи?
- Пишуть, що колишні найманці. В боях участі не брали. Просто хочуть вижити.
- Хто там старший?
- Відповідав якийсь Шакал.
«Підходящий позивний», - подумав полковник, а вголос промовив:
- Напиши їм, щоб підійшли до бази. Передай прохання Вороніну, щоб їх пропустили...
Хакер вийшов. Полковник замислився, потім гаркнув:
- Маренич!
Зайшов майор. Побачивши, що нікого нема, спитав:
- Що там?
- Дай-но мені Хога сюди. Пару питань є.
- Момент.
За десять хвилин наймита привели. Хог сильно кульгав. Напад на Музиченка дорого йому обійшовся. Полковник його покалічив. Музиченко пильно подивився на схудлого мерка і промовив:
- Ти ж пам'ятаєш, що я питаю один раз.
Хог кивнув. Він і правда засвоїв урок.
- Хто такий Шакал?
- Один з командирів опорника на Дикій території. Приблизно як я колись був.
Хог був зламаний і подавлений, тому відповідав швидко й чітко. Глухий монотонний голос звучав як з могили.
- Йому можна довіряти?
- Я б не став.
- А якщо візьметься за роботу, виконає?
- Тільки якщо це безпосередньо в його інтересах.
- Заберіть його, - звернувся він до Маренича. - Хай сходить в душ і нагодуйте нормально. Я сьогодні добрий. Потім, майоре, зайдеш до мене.
За пів години Маренич сидів навпроти Музиченка.
- Ну що думаєш? Використати мерків?
Майор розвів руками.
- Ти вирішуй. Мені не подобається така ідея. У мерків не дають... - майор запнувся, - давали позивні просто так. Ти б довіряв типу з позивним Шакал?
Полковник задумався. Маренич правий.
- Але ж ми, в принципі, не ризикуємо.
- Теж правда. Але на базу їх заводити не варто. Тобі в
иходити теж. Поговорю з ними я...
Полковник кивнув. Мареничу він довіряв як собі...
