В кабінеті Вороніна Петренко допитував одного з наймитів, що взяли в полон на «Юпітері». Його сюди доставили за наказом генерала сквадом новоспеченого майора Зінченка, що після передачі полоненого і поповнення запасів висунувся на Дику територію займати опорник мерків. Сам генерал стояв, спершись на стіну, і слухав допит. Петренко вмів допитувати. Але Хребет, найманець, теж був не із слабаків. Після півторагодинних розмов у перемішку з сильними фізичними впливами генералу стало ясно — своїх замовників з-за Периметра наймит не здасть. Або й правда не знав нічого.
— Годі. В камеру його, — Воронін втратив терпіння. Двоє бійців забрали полоненого.
Петренко промовив з нотою поваги:
— Сильний мужик. Не останнім у мерків був.
— Вовкодав умів людей бачити. Теж суперник був серйозний. До сих пір вихаркуємо. Що з ним робити?
— А я знаю? — полковник знизав плечима.
— Заступник, щоб тебе! А хто має знати? Що б ти зробив?
Петренко мовчав. В цей час зайшов вартовий:
— Товаришу генерал, до вас Арт.
— Запроси.
Боєць миттю зник. Воронін повернувся до Петренка:
— Цьому ще що треба?
— Зараз дізнаємося.
Сталкер зайшов у кабінет. Генерал відмітив втомлений вигляд. І погляд, наповнений люттю. Воронін показав очима на стілець.
Арт важко сів. General кинув на нього запитливий погляд, але мовчав. Сталкер зітхнув і промовив прямо в лоб:
— Генерале, мені потрібен Анубіс.
— Для чого?
Сталкер у двох словах переказав про візит Харона і розмову. Воронін і Петренко переглянулись.
— Ого! Оце так поворот. І що ви надумали?
Арт відповів. Раптом Петренко промовив:
— Маємо у себе наймита. Міцний мужик. Може, теж забереш?
— Він з бази Вовкодава?
— Ні, з «Юпітера». В Мертвому місті його не було.
— Подивимось. А що з Анубісом?
Генерал важко зітхнув і сказав:
— Іди сам з ним говори. Він в барі. Якщо погодиться — я не проти...
В барі було шумно. Один з вільних, бахнувши зайвого, намагався залицятися до однієї з офіціанток. Охорона бармена намагалася його заспокоїти, але...
Сталкер, навіть будучи п'яним, впевнено тримався на ногах і нокаутував обидвох дуболомів бармена. І вперто ліз до дівчини. Офіціантка відступала назад, поки не вперлась в стіл. Мебля хитнулась, і парубок з вкритою шрамами головою перелив горілку повз склянку. Гупнувши кулаком по столу, він встав.
— Та йоб твою дивізію! Ви дасте випити чи ні?
Одинак, що наближався до дівчини, від виду гори м'язів вмить протверезів. Він хотів було відступити, але не встиг. Анубіс легким рухом скрутив сталкера, підняв над підлогою і швиргонув від себе. Одинак пролетів пару метрів і розтягнувся на підлозі.
— Геть! — громовий голос Анубіса розірвав тишу, що наступила в барі.
Сталкер підвівся і, не кажучи ні слова, вискочив за двері, мало не збивши Арта, що саме заходив до бару. Арт озирнувся вслід, потім кинув погляд на велетня-долгівця і похитав головою:
— Анубіс привітний, як завжди.
— Стули пельку! Бо і тебе викину!
— Не кип'ятись. Справа є. Сонечко, — звернувся Арт до тремтячої офіціантки, — принеси ще літр. Нам з товаришем перетерти треба.
Офіціантка миттю побігла. Арт перерахував купони за випивку і сів навпроти. За мить перед ними виросла літрова пляшка «Козаків» і закуска.
— Чого тобі? — спитав Анубіс, заливши у себе півсклянки.
— Я збираю сквад. Є така справа...
Арт в подробицях розписав суть. Здоровило навпроти уважно його слухало.
— Хто ще в ділі?
— У генерала є наймит, Хребет. Чув я про нього. І згода його непотрібна. Його або повісять, або піде. І ще: перед виходом з бази «Волі» я зустрів Кременя. Ви ніби знайомі.
Анубіс пам'ятав жилявого козака з «Волі». Останній бій з Грифом. Пригадалося, що саме завдяки втручанню скваду Кременя вони вижили в тій бійні з мерками. Арт добре підібрав аргументи. А сарафанне радіо розповіло йому подробиці того дня.
— Ти розмовляв з Кременем?
— Ще ні. Але він піде. Я більш ніж впевнений.
— Це чого?
— Він не з тих, що відсиджуватися будуть.
— Ну, це факт. Ну, припустимо, що я піду. І навіть генерал відпустить. На чорта мені це?
Арт передбачив це питання. І легко видав відповідь:
— Бо це не твоє — сидіти на місці. Ти бухаєш. В рейди на відстріли собак ходити — теж не твоє. А от полізти в саму сраку — тут кращих за тебе нема.
Анубіс, ковтнувши наступну склянку, погодився.
— Йдемо до генерала!
Вони вийшли. На столі залишилась порожня пляшка і майже нечіпана закуска...
Воронін вислухав їх. Генерал не сумнівався, що Анубіс погодиться. І навіть радий був, що він піде в рейд. Після загибелі Зулуса його стало важко тримати в рамках. Воронін боявся, що колись ця машина для вбивства доп'ється до білки. А заборонити не міг. General звернувся до Арта:
— Я буду присутнім на розмові з Хароном. Лукаш вже знає. Моя група вийде після вас. Мерка забираєте?
— Приведіть його, побачимо.
За кілька хвилин привели Хребта. Опухле обличчя, свіжі синці ясно натякали, що розмови були важкі. Але погляд наймита був спокійний. Він не боявся. І по присутності сталкера розумів, що його привели не для допиту.
Хребет, в минулому житті офіцер спецпідрозділу GIGN Анрі Белль, зрозумів, що ему випав шанс. Взагалі, він давно зрозумів, що скоїв жахливу помилку, підписавши цей контракт. І тепер готовий був слухати.
Арт почав жорстко.
— Слухай сюди, мерку. Говорю один раз. Підеш з нами. Йдемо в рейд. Якщо він буде вдалим — тебе виведуть за Зону. Підеш як відмичка, попереду. Згоден?
Наймит не думав. Відповідь з сильним акцентом прийшла за мить:
— Згоден.
«Француз чи що?» — подумав про себе Арт. А вголос сказав:
— Тільки без дурниць. В аномалію закинемо!
— Слово офіцера.
«Ого. Сильна заявка», — одночасно подумали Воронін і Петренко.
Наймиту принесли його спорядження. Легкий, але міцний комбез з титановими вставками, маска з фільтром, G36 з повним обвісом, Беретта... Озброєння серйозне.
— Ну що? За півгодини йдемо?...
Застава «Долгу» проводжала поглядом дивну трійцю: мерка в синьому камуфльованому комбезі, Анубіса, запакованого у свій екзоскелет і з кулеметом Зулуса в руках, та поміченого Зоною в пошарпаній «Зорі» й «Сайгою» в руках. А за годину їм вслід висунулася група супроводу генерала Вороніна. Бійці на блокпосту дивились, як їх командир зникає за поворотом дорогою на Армійські склади....
Надвечір трійця дісталася до бази «Волі». Їх провели до кухні. Наймит сидів у кутку на піддонах, заплющивши oчі, не звертаючи уваги на косі погляди членів клану. Всіх явно напружував його комбез. Але Макс сказав ясно — не чіпати! Анубіс чистив і протирав кулемет, поки шепелявий Повар носив йому їжу. Про Анубіса тут чули, знали, хто він. А Кремінь надворі розмовляв з Артом.
— Та без базару, мен. Піду я з вами. Мій сквад все одно Локі в себе залишив. Після як Бомж того... Так що я за. А як ти Анубіса на це підписав?
— Твоїми молитвами.
— Це як?
— Він тобі шкуру врятував. Ти йому. Думаю, норм команда буде.
— А мерчендайзер?
Арт знизав плечима.
— Це безвихідь. І нам на руку, що його в першу чергу. Мужик сталевий. Петренко допитував, а він як до тещі в гості заходив. Якийсь французівський вояка. Слово офіцера дав.
— Ну, раз дав...
— Я розумію твій скептицизм. Але він піде першим. Так що в спину не шмальне.
— І то добре. Опанаааа, — протягнув Кремінь і показав у бік танка, — нічого собі гості.
До колишнього штабу військової частини йшла група Вороніна.
— Зараз ще й Харон прийде. Тоді як свистіти будеш?
— Та ну нахер. Що в цій Зоні відбувається?
— Хотів би я знати?...
Арту взагалі було начхати, що тут відбувається.
Підійшов Ніндзя.
— Здоров, Арт. Бро, — сильні руки Кременя і Ніндзі стиснулися, — що ви тут?
— Чекаємо другого пришестя.
— Харона? — засміявся Ніндзя.
— Та його ж.
— Обережно з ними.
— А ти куди? — спитав Арт.
— На «Янів». Наша робота тут закінчена.
— Як закінчена?
— Лукаш так каже. А я не сперечаюсь. Так що удачі вам, мужики. Сподіваюсь, зустрінемось. І ви там не здохнете.
— Тіпун тобі на язик, дурне. По голові себе постукай!
Ніндзя жартівливо постукав Кременя по голові.
— Краще тебе.
Голосний сміх розвіяв вечірні сутінки над Складами. На Зону спускався вечір. І в цей час до бази підходили троє монолітівців. Їх чекали на розмову...
