В Україні про «зелений» перехід говорять часто, але далі розмов справа не йде. Система вуглецевого оподаткування, яка мала б стимулювати промисловість до скорочення викидів, перетворилась на звичайний фіскальний інструмент.
Підприємства платять за всі свої викиди, а зібрані кошти безслідно розчиняються у бюджетах різних рівнів. Жодного зворотного ефекту — жодних умов для модернізації чи переходу на чисті технології. Так ми не наблизимось до Європи, ми просто підміняємо поняття.
У ЄС усе працює інакше. Система EU ETS базується на принципі: забруднюєш — плати, але плата має сенс лише тоді, коли ці кошти повертаються в економіку у вигляді фінансування «зелених» рішень. Компанії там купують лише частину квот, решту отримують безкоштовно, щоб мати можливість інвестувати у власну декарбонізацію. А доходи від торгівлі квотами цільово спрямовуються на кліматичні програми. У 2023 році ЄС отримав від цієї системи 43,6 млрд євро, з яких понад 24 млрд пішли на модернізацію промисловості, розвиток громадського транспорту, енергоефективність і справедливий перехід для регіонів, що залежать від вуглецевої економіки. Це замкнений цикл, який працює на оновлення, а не на покарання.
Україні потрібно перестати використовувати екоподаток як «штраф за дихання». Без цільового спрямування цих коштів на проєкти зеленої трансформації будь-які стратегії втрачають сенс. Фактично ми караємо промисловість за спроби розвиватися, замість того щоб дати їй інструменти для екомодернізації.
Як зазначає аналітик GMK Center Олег Будзі, «вуглецевий податок в Україні сьогодні — це просто податок, який обмежує можливості підприємств інвестувати у декарбонізацію. Він не створює стимулу, не формує довіри, не забезпечує сталого переходу. Якщо ми серйозно ставимось до європейського вектору, маємо змінити логіку — від покарання до партнерства».
І поки ми не запровадимо механізм, який дозволяє підприємствам бачити користь від сплаченого податку, розмови про «зелений курс» так і залишаться гаслами
