Фантастичний містер фокс
Найкращі враження від фільмів або будь-яких творів ми отримуємо тоді, коли нічого від них не чекаємо. Так сталося і зі мною, коли я просто по приколу вирішив подивитися фільм Незрівнянний містер Фокс Веса Андерсона.
Я не є особливим прихильником стоп-моушн анімації — так я вважав до перегляду, по крайній мірі. Навіть не те що мені не подобався цей стиль, я особливо про нього і не задумувався, і на фоні досвіду з радянськими мультиками він мене навіть дещо лякав, якщо так можна сказати. Однак Містер Фокс зовсім інший: він одночасно недосконалий і вивірений до кожної найменшої деталі. Кадри вивірені, симетричні, фактично штучні, як і герої; тобто за фільмом можна абсолютно прекрасно спостерігати і отримувати задоволення навіть без сюжету. Для мене це одна з візуально найкреативніших картин — використання підручних матеріалів: вати, каменю, справжнього ґрунту, дерева, тканин. І найцікавіше, що ніщо не ламає цю загальну композицію. Інколи персонажі взагалі не анімовані в звичному розумінні, а ніби вирізаний пнг файл пересуваються по фону, що в сукупності створює штучний світ, який насправді є дуже реальним, і це чудово грає на руку одній з головних ідей стрічки.
Кіно про тварин, до мозку кісток про тварин, і люди теж тварини. Незрівнянний містер Фокс, головний герой твору, є лисом. Він краде курей у фермерів, і в цьому він найкращий, однак це дуже небезпечна справа. І коли на початку фільму, у пролозі, його та його вагітну жінку хапають, він приймає рішення послухати свою жінку і відмовитися від такого способу життя, зайнявши певну роль у суспільстві тварин, що імітує наше — людське. Я не хочу бути голослівним і пафосним у цьому відгуку, але так, це факт.
Містер Фокс живе в норі з жінкою і сином, зайнявши посаду місцевого журналіста, чиї колонки в газеті ніхто не читає. Він не нещасний, але відчуває, що живе не своє життя. Він прагне більшого — тому вирішує купити новий модний будинок у дереві, думаючи, що це наповнить його. Проте дерево — це лише декорація, така ж симетрична і вивірена, як і все його нове цивілізоване життя. Купівля нерухомості не гасить той внутрішній вогонь, що вимагає справжнього полювання. І він вирішує взятися за стару справу з пограбуваннями просто щоб відчути себе знову собою, і наживає собі ворогів у вигляді фермерів, які підривають його будинок.
Прагнення бути фантастичним штовхає його на небезпеку, бо просто бути хорошим журналістом або слухняним батьком йому замало. Це занадто прісно. Фоксу важливо відчувати свою винятковість, свою перевагу над іншими — фермерами, обставинами, навіть власною природою. І саме в цьому він максимально схожий на нас. Ми всі боїмося бути звичайними. Ми хочемо і прагнемо бути фантастичними, і у цьому немає нічого поганого. І саме цікаве і наповнююче, що режисер не розбиває це прагнення моральними лекціями, а показує красу цього прагнення. Що сила, впевненість, харизма і розум, наш дикий запал + сім’я і зв’язки справді щось міняють, роблячи нас фантастичними, навіть з відстріленим хвостом, як у містера Фокса, який більше ніколи не відросте.
Справжня фантастичність героя проявляється не тоді, коли він розробляє геніальний план крадіжки, а в момент прийняття своїх недоліків. У фіналі він визнає: Я просто дика тварина. І саме це щире прийняття своєї природи робить його по-справжньому незрівнянним. Він перестає імітувати людський успіх і стає найкращою версією лиса.
Він стає вільним. І тут важливо відмітити одну з найпопулярніших сцен фільму — Каніс Люпус - Вульпес Вульпес, яку можна трактувати по-різному, де герой зустрічає справжню дику тварину без людського костюму: вовка, який ходить на четвереньках, як справжній вовк. Містер Фокс на протязі всього фільму повторював — у мене немає фобії вовків, і знаєте що — у нього справді її немає. Я трактую цю сцену як визнання своєї свободи. Зустрівши вовка, він ніби зустрічає ту саму чисту, дику сторону, яка біжить на волі. Фокс віддає йому шану, розуміючи, що сам він — інший і водночас такий самий. Він і його братія бажають вовкові удачі, і це теж показано дуже красиво: простим жестом піднятого кулака до неба.
Після цього він повертається в каналізацію, куди волею своїх дій привів усе лісове суспільство, але повертається туди лідером. Його дика харизма, інтелект і сила допомогли перезібрати це суспільство, розкривши дикість кожного звіра, який був його частиною.
І ось ми бачимо фінал — супермаркет. Герої, які щойно пройшли через справжню війну за свою дику природу, опиняються в оточенні стерильних полиць. Їхній новий світ — це штучне освітлення та їжа в коробках. Здавалося б, це програш. Вони більше не полюють у лісі,тепер вони споживають синтетичний сік з коробочки трубочкою.
Але тут то і проростає це зерно яке я заклав в цій розповіді. Містер Фокс стоїть перед своїми друзями та сім’єю і виголошує тост. І хоча вони п’ють цей штучний сік у підземному магазині, вони виглядають більш живими та фантастичними, ніж будь-коли. Режисер показує нам, що супермаркет — це лише декорація, ще один костюм, як і той вельветовий піджак Фокса.
Справжня перемога не в тому, щоб назавжди втекти в ліс до вовка, а в тому, щоб зберегти цей дикий запал навіть у штучному світі, зробивши його справжнім. Вони танцюють між полицями, вони святкують, вони разом. І в кінці всі головні герої фільму сяють, звучить фраза — ми сяємо. Я довго думав над цими словами (ну не дуже довго, але не розумів їх), однак зараз мені здається, що це сяйво — це внутрішня дикість, яка в кінці кінців трансформується в внутрішню свободу. Це та сама фантастичність, про яку мультик і знятий.
Тому, коли екран гасне під бадьору музику, ти не відчуваєш жалю через те, що вони залишилися в супермаркеті, який типу там синтетичний, несправжній і т.д. Ти відчуваєш натхнення. Це кіно про те, що бути звичайним — це лише вибір, а бути незрівнянним — це сміливість і вибір кожного з нас. Бо, на мою думку, в усіх нас є щось реальне, щось таке, що рветься геть. Тому сміливі визнають свою дику суть і продовжують сяяти.
