Автор: Ігор Авдєєв, ГО «Спалах!».
Вступ
Після нападу США та Ізраїлю на Іран 28 лютого 2026 року, Ісламська Республіка розпочала атаки у відповідь, переважна більшість яких прийшлася на монархії Перської затоки через наявність там військових баз США. З урахуванням цього, в міжнародному дискурсі дедалі активніше формується образ монархій Перської затоки – Саудівської Аравії, ОАЕ, Катару, Бахрейну, Кувейту та Оману – як держав, що нібито виступають жертвами регіональної нестабільності, передусім дій Ірану. Зокрема, як повідомляє Financial Times, офіційний Абу-Дабі просуває тезу про необхідність створення багатонаціональних «Сил безпеки Ормузької протоки» для захисту судноплавства від іранських атак. Водночас у медійному просторі поширюється наратив про ОАЕ як країну, що «зазнає найбільшої кількості атак Ірану в регіоні».
Паралельно з цим формується й інший образ ОАЕ як природного партнера демократичного світу. Не винятком у цьому контексті є також Україна. На тлі загроз як нашій країні, так і Обʼєднаним Арабським Еміратам із боку Ірану, який є також тісним союзником росії, почала пожвавлюватися співпраця між Україною та монархіями Перської затоки, зокрема ОАЕ. Так, під час візитів до країн Перської затоки в березні 2026 року Президент України Володимир Зеленський домовився про поглиблення співпраці в галузі безпеки й оборони з Обʼєднаними Арабськими Еміратами, включно з підготовкою 10-річної безпекової угоди. Україна, як зазначається, запропонувала країнам регіону свій досвід у сфері ППО та протидії ворожим безпілотникам, а понад 200 українських фахівців вже були залучені до консультацій у країнах Перської затоки.
Однак важливо розуміти, що наративи про те, що всі монархії Перської затоки є «жертвами агресії» та «тісними партнерами цивілізованого світу» є цілком оманливим, у чому ми переконаємося в цій статті, дослідивши кейс Обʼєднаних Арабських Еміратів. Можна сміливо стверджувати, що зовнішньополітична стратегія ОАЕ є значно більш прагматичною, опортуністичною та експансіоністською, ніж стратегія Ірану. Більше того, попри формальну близькість до Заходу, Об’єднані Арабські Емірати відіграють одну з ключових ролей у зменшенні міжнародної ізоляції російської федерації, створюючи для неї фінансово-економічний «простір комфорту» в умовах війни проти України. Тож попри те, що партнерство між Україною та ОАЕ на тлі війни в ІР Ірані виглядає на перший погляд стратегічною можливістю, важливо розуміти ризики зокрема для іміджу нашої Батьківщини від такого партнерства.
ОАЕ між Заходом і росією: прагматизм без ілюзій
З моменту проголошення незалежності ОАЕ в 1971 році ця держава побудувала тісні зв’язки звʼязки з країнами Заходу, особливо зі Сполученими Штатами, зокрема в безпековій галузі. Так, Обʼєднані Арабські Емірати воювали на боці США під час вторгнення останніх у Афганістан 2001 року та Ірак 2003 року. Також ОАЕ були посередником західних зусиль у боротьбі проти Аль-Каїди й ІДІЛ на Близькому Сході. До того ж, згідно з даними Держдепартаменту США станом на 2025 рік, порти ОАЕ разом приймали більше кораблів американських ВМС, ніж будь-який інший порт за межами Сполучених Штатів. Тож, як ми бачимо, відносини між ОАЕ та Заходом, зокрема Сполученими Штатами, природно характеризуються тісною співпрацею в оборонній галузі, підтвердженням чого є також Угода про співпрацю в галузі оборони 2019 року між США та ОАЕ.
Однак не варто забувати, що ця монархією Перської затоки дуже активно, особливо останнім часом, розвиває співробітництво з рф у рамках зусиль із посилення своєї стратегічної автономії. Ще в червні 2018 року між двома країнами була укладена Угода про стратегічне партнерство, яка стала першим договором такого роду між Кремлем і державою-членом Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). Особливе пожвавлення співробітництва ОАЕ та рф спостерігається після російського повномасштабного вторгнення в Україну. Так, наприклад, за даними Еміратського агентства новин (WAM), торгівля між росією та Обʼєднаними Арабськими Еміратами зросла з приблизно 4 млрд доларів у 2021 році до близько 11,5 млрд доларів у 2024 році – тобто майже втричі з часів до повномасштабної агресії росії. Окрім двостороннього співробітництва, Обʼєднані Арабські Емірати прагнуть розвитку співпраці з міждержавними обʼєднаннями, в яких або рф відіграє домінуючу роль, або які ставлять за мету дедоларизацію світової економіки й протидію західному впливу. Так, зокрема, в червні минулого року кронпринц Абу-Дабі відвідав Мінськ як очільник делегації ОАЕ під час засідання Євразійського економічного союзу (ЄАЕС), внаслідок чого між цим блоком та Обʼєднаними Арабськими Еміратами було досягнуто домовленості з активного розвитку торгівлі. Одночасно ОАЕ суттєво поглибили співпрацю з КНР, а також стали членом БРІКС у 2024 році. Показовим так само є приголомшливе зростання обсягів торгівлі між монархією Перської затоки та Білоруссю з 82,6 млн доларів у 2021 році до 3,9 млрд доларів у 2024 – за даними Метью Хеджеса, науковця, який під час проведення ним польових досліджень в ОАЕ у 2018 році зазнав катувань і був засуджений владою ОАЕ до довічного увʼязнення за шпигунство на користь британського уряду.
На перший погляд, вищезазначені дані справляють враження про ОАЕ як про одну з багатьох інших держав Глобального Півдня, яка прагне диверсифікувати звʼязки й знизити рівень залежності від Заходу. Однак, як ми в цьому переконаємося згодом, стратегії росії та Обʼєднаних Арабських Еміратів мають спільні риси далеко не лише в контексті протидії західному впливу. Партнерство між державою-агресором та монархією Перської затоки приховує в собі куди більш комплексні аспекти взаєморозуміння, й полягають вони зокрема в солідарності у протидії демократичним течіям, які обидві держави сприймають як загрозу своїм національним інтересам, а також в експансіоністській політиці розширення впливу в регіонах, які ОАЕ й рф вважають своїм «ближнім зарубіжжям», та стратегії «розділяй і володарюй». До того ж, цих двох акторів обʼєднує прихильність диктатурі й неприйняття народних рухів, які мають ісламістське підґрунтя. У серпні 2016 року відбулася подія, яка підкреслила масштаби співпраці росії та ОАЕ навіть в ідеологічному контексті, - Грозненська конференція з питань сунітського ісламу, організатором якої був кривавий диктатор Чечні Рамзан Кадиров. Співорганізатором цього заходу виступив еміратський фонд «Табах». На конференції зокрема обговорювалися шляхи протидії «радикальному ісламу». Варто зауважити, що в контексті неприйняття росією та ОАЕ ісламістських рухів йдеться не лише про джихадистські угруповання, а й про сили, першочерговою метою яких є протистояння авторитарним режимам у тих чи інших державах або регіонах. Подібні рухи були жорстоко придушені зокрема за сприяння ОАЕ (та рф) під час Арабської весни, про що йтиметься в наступному розділі.
Стратегічні інтереси ОАЕ на Близькому Сході
Обʼєднані Арабські Емірати розпочали шлях своєї державності, утворившись як незалежна країна, яка складається з шести еміратів, у грудні 1971 року. Наступного року до складу ОАЕ приєднався сьомий емірат, остаточно сформувавши монархію Перської затоки в сучасних її кордонах. Однак напочатку Обʼєднані Арабські Емірати були державою з мінімальними ознаками міжнародної субʼєктності, до того ж, оточеною могутніми сусідами – Іраном, який напередодні створення ОАЕ окупував три острови, які належали дрібній монархії, - Абу-Муса, Великий Томб і Малий Томб – а також Саудівською Аравією, що напочатку утримувалася від визнання ОАЕ. Згодом, протягом правління першого президента Заїда бін Султана Аль Нагаяна, країна зазнала масштабних економічних перетворень переважно завдяки нафтовим доходам і підвищенню своєї стратегічної автономії.
Своєрідною точкою відліку нового етапу регіональної політики ОАЕ стала Арабська весна. Незважаючи на те, що офіційний Абу-Дабі підтримав втручання НАТО в Лівію у 2011 році, а також початкові виступи сирійської опозиції проти Башара Асада, загалом Обʼєднані Арабські Емірати були схильні розглядати Арабську весну як подію, що дестабілізує регіон. Наприклад, під час так званої «Перлової революції» (від назви Перлової площі в Манамі) в Бахрейні обʼєднані сили ОАЕ й Саудівської Аравії взагалі здійснили вторгнення в острівну державу під знаменом обʼєднаних сил РСАДПЗ, жорстоко подавивши протести й зруйнувавши грандіозний центральний монумент площі – перлину з парусами – разом із бахрейнськими провладними бойовиками. У себе вдома влада Обʼєднаних Арабських Еміратів водночас не менш жорстоко придушила заворушення, увʼязнивши 132 власних громадян, які подали петицію про реформування виборчого процесу Федеральної національної ради ОАЕ. Також із боку ОАЕ була надана фінансова допомога Оману для вгамування протестів на території останнього. Особливо руйнівним було втручання ОАЕ в Ємені, де спочатку монархія Перської затоки відігравала допоміжну роль у боротьбі проти хуситів разом із Саудівською Аравією, а у 2016 році та 2017 році відповідно на тлі громадянської війни були утворені фактично еміратські проксі-формування – Сили поясу безпеки (SBF) та Південна перехідна рада (STC).
Громадянська війна в Ємені – показовий кейс застосування Обʼєднаними Арабськими Еміратами стратегії «розділяй і володарюй» у країнах, які дедалі більше занурюються в хаос. До того ж, на прикладі еміратського втручання в єменський конфлікт можна побачити властиву для ОАЕ тактику – поглиблення роздробленості в тих чи інших державах, які страждають від війни, та одночасне привласнення їхніх ресурсів і контроль над останніми. Так, наприклад, після захоплення президентського палацу в місті Аден ополченнями, що повʼязані з Південною перехідною радою, й позбавлення резиденції уряду, підтримуваного ООН, була підписана Ер-Ріядська угода 2019 року. Остання, здебільшого за сприяння ОАЕ, фактично легітимізувала сепаратистів і поглибила розкол Ємену. Згодом державна портова компанія ОАЕ AD Ports почала вести переговори щодо управління портом Адена у 2024 році. Завдяки укладенню такої угоди керівництво монархії Перської затоки прагнуло отримати контроль над стратегічно важливими судноплавними шляхами, водночас фінансуючи свої напівпроксі-угруповання. До того ж, еміратські мережі торговців сировинними товарами здійснюють контрабанду нафти з Ємену та її продаж на світовому ринку, причому частина прибутку традиційно діставалася підтримуваним ОАЕ сепаратистським рухам Ємену – Південній перехідній раді та Силам поясу безпеки.
ОАЕ в Африці. Що спільного між еміратською та російською стратегіями
На прикладі експансіоністської політики ОАЕ в державах Близького Сходу ми вже переконалися, що між стратегіями Обʼєднаних Арабських Еміратів і росії існує чимало спільного, а саме підтримка диктаторських режимів, неприйняття народних і демократичних рухів під прикриттям боротьби з ісламізмом та суто опортуністичний підхід, що передбачає опосередковану участь у регіональних конфліктах із метою здобуття ресурсів й інших переваг. Не менш схожими є політичні стратегії ОАЕ та рф на Африканському континенті. По-перше, спільною рисою методички монархії Перської затоки та росії в контексті політики щодо країн Африки є використання недержавних акторів для реалізації державної політики. Так, у випадку держави-агресора, ми бачимо діяльність російських олігархів із видобутку мінералів на континенті, причому, як визнають самі російські дослідники, така діяльність є суто виконанням вказівок Кремля. Серед уповноважених Москвою осіб, залучених до здобуття контролю над африканськими ресурсами, можна виокремити мільярдера Олега Дерипаску, Віктора Вексельберга та президента нафтової компанії «Роснафта» Ігоря Сєчина. Кожен із них відповідно веде діяльність із видобутку бокситів у Гвінеї, золота й марганцю в ПАР і нафти й природного газу в Єгипті та Мозамбіку. До того ж, політична стратегія рф у Африці передбачає поєднання впливу на континент як із боку економічних, так і з боку військових проксі-структур, таких як «Африканський корпус» (колишній ПВК «Вагнер») із метою створення залежності держав континенту від російських послуг у сфері безпеки. Простіше кажучи, парамілітарні угруповання рф надають «гарантії безпеки» країнам Африки в обмін на експлуатацію ресурсів держав континенту. У результаті це спричиняє входження африканських країн у сферу впливу рф, створюючи по суті замкнене коло залежності.
Експансіоністська політика ОАЕ на Африканському континенті фактично так само спрямована на створення подібної системи залежності й «патрон-клієнтських відносин». До того ж, як і на Близькому Сході, в Африці монархія Перської затоки застосовує тактику ще більшого ослаблення й роздроблення держав, які потерпають від конфліктів. Так, наприклад, у Судані, де, до речі, ще до вибуху громадянської війни ОАЕ надавало підтримку кривавому диктатору Омару аль-Баширу, винному в геноциді й злочинах проти людяності під час Дарфурського конфлікту 2003-2020 років, після повалення аль-Башира у 2019 Обʼєднані Арабські Емірати почали фінансування Сил швидкого реагування (RSF). Наразі в Судані точиться громадянська війна, що розпочалася 15 квітня 2023 року й стала одним із найсмертоносніших конфліктів сучасності. Підтримуючи Сили швидкого реагування, – колишню «преторіанську гвардію» Омара аль-Башира – ОАЕ стали центром зберігання й продажу як легально, так і нелегально добутих корисних копалин Судану, переважно золота. Також монархія Перської затоки фактично використовується очільником парамілітарного угрупованням RSF Мухаммедом Хамданом Дагало та його родиною як гавань для відмивання брудних грошей, зароблених на торгівлі золотом і контрабанді. Дана схема працює дуже просто: спочатку золото, що видобувається незаконним шляхом на територіях, які перебувають під контролем Сил швидкого реагування, перевозиться літаками до ОАЕ, після чого обмінюється на готівку, яка зберігається в еміратських банках. 5 березня 2025 року Судан подав позов проти Обʼєднаних Арабських Еміратів до Міжнародного суду ООН. Судан звинуватив ОАЕ в підтримці сумнозвісного воєнізованого угруповання RSF та співучасті в геноциді, однак монархія Перської затоки звинувачення заперечує. Натомість існує величезна кількість доказів підтримки ОАЕ Сил швидкого реагування, відомих здійсненням масових військових злочинів. Минулого року Міністерство фінансів США запровадило санкції проти низки компаній, які базуються в Обʼєднаних Арабських Еміратах і надають фінансування RSF. Проте у спробі приховати своє втручання у внутрішні справи Судану ОАЕ вигадують дедалі інноваційніші способи приховування на кшталт постачання зброї під виглядом гуманітарної допомоги, спрямованої до Чаду або Уганди. До того ж, за даними агентства Associated Press, ОАЕ не лише надають фінансову й збройну підтримку Силам швидкого реагування, а навіть займаються вербуванням найманців із Колумбії та інших держав для участі останніх у громадянській війні в Судані.
Іншою державою, розкол якої був поглиблений неабияким чином завдяки зусиллям Обʼєднаних Арабських Еміратів, була Лівія. Після повалення лівійського диктатора Муаммара Каддафі у 2011 році під час Арабської весни ОАЕ перетворили північноафриканську державу на чергове поле бою в рамках свого «походу проти ісламізму». Коли Каддафі було повалено, на арені лівійської громадянської війни постала нова особа, яка позиціонувала себе як таку, що відновить порядок у країні та протистоїть ісламістським складовим, - генерал Халіфа Хафтар. У 2014 році завдяки значному фінансуванню та інформаційній підтримці з боку ОАЕ було утворено Лівійську національну армію (ЛНА), що, знову ж таки, поглибило розкол та ерозію внутрішнього суверенітету Лівії. Під прикриттям боротьби проти ісламізму ОАЕ, до речі, як і росія, надавали підтримку ЛНА у її спробах встановити контроль над столицею та повалити підтримуваний ООН лівійський уряд. До того ж, Обʼєднані Арабські Емірати були постачальниками фінансової й логістичної допомоги військам російської ПВК «Вагнер», коли остання розпочала свою діяльність у Лівії у 2019 році. Існує також чимало підтверджень тому, що офіційний Абу-Дабі задіяв свої фінансові мережі для сприяння просуванню ЛНА, спрямувавши мільярди доларів заморожених активів Каддафі, які зберігалися в еміратських банках, на підтримку угруповання Хафтара. Як стверджує турецький експерт Алі Бакир, Обʼєднані Арабські Емірати направляли до Лівії своїх військових радників, а також надавали розвіддані й сприяли навчанню сил ЛНА. До того ж, значною мірою завдяки зусиллям зокрема ОАЕ Лівія стала трампліном для рф у її подальшій експансії й діяльності російських проксі-груп на Африканському континенті. Окрім спричинення подальшої дестабілізації ситуації в Лівії, ОАЕ у своїх найкращих традиціях також підписали з Халіфою Хафтаром нелегітимну угоду про продаж лівійської нафти на світові ринки, ігноруючи при цьому Національну нафтову корпорацію Лівії (NOC), яка базується в непідконтрольному Хафтару Тріполі й має виключний мандат на управління нафтовими ресурсами країни. Тож втручання ОАЕ в громадянську війну в Лівії – це черговий показовий приклад експансіоністської стратегії Обʼєднаних Арабських Еміратів із залученням горизонтальної мережі взаємоповʼязаних еміратських військових, економічних, логістичних тощо акторів, які поглибили розкол ще однієї держави та допомогли монархії Перської затоки вчергове здобути контроль над ресурсами країни, що потерпає від війни.
Як ми можемо бачити з наведених вище кейсів, характерною ознакою стратегії ОАЕ є використання проксі-акторів й інших сурогатів як агентів впливу для застосування стратегії «розділяй і володарюй» та створення залежності від еміратського впливу держав, що потерпають від конфліктів. До речі, на тлі американсько-ізраїльського нападу на Іран варто зазначити, що подібне використання проксі-груп як інструменту впливу неабияк характерне й для зовнішньої політики Ірану. Однак якщо у випадку з ІР Іран її стратегія має ідеологічне підґрунтя («експорт революції»), то ОАЕ спираються виключно на опортуністичний підхід, переслідуючи при цьому суто корисні цілі. У цьому ми остаточно переконаємося, розглянувши кейс Сомалі. У країні, що з 1991 року потерпає від громадянської війни та яка фактично являє собою низку квазі-держав, над якими федеральний уряд у Могадішо не має влади, ОАЕ зробили ставку на купівлю лояльності регіональних урядів і закріплення в країні статусу-кво – тобто вічної війни. Про це стверджує зокрема колишній сомалійський дипломат Абукар Арман, який обіймав посаду спеціального посланника Сомалі в США. «ОАЕ фінансували різні групи найманців, які займалися таємними операціями, що зрештою зберігають статус-кво в Сомалі», - заявив він. Насправді якщо розглядати цей аспект, ми бачимо, як Обʼєднані Арабські Емірати надають навчання парамілітарним угрупованням квазі-держав, таких як Сомаліленд, Пунтленд і Джубаленд. Попри невдоволення з боку федерального уряду Сомалі, ОАЕ розбудовує фактично окремі відносини із самопроголошеними республіками як із незалежними субʼєктами. Метою такої стратегії є послаблення й без того децентралізованої держави Сомалі, а також застосування типової, як ми вже в цьому переконалися, для зовнішньої політики ОАЕ стратегії «розділяй, володарюй, експлуатуй». Особливо яскравим підтвердженням цього є отримання дубайською компанією “DP World” концесій на будівництво мережі комерційних портів у містах Бербера (Сомаліленд), Боссасо (Пунтленд) і Кісмайо (Джубаленд). Усі три порти є фактично портами-постачальниками, призначеними для обслуговування трьох основних морських портів у Дубаї, а саме Джебель-Алі, Порт-Рашид та Аль-Хамрія. До речі, як стверджують деякі сомалійські аналітики, в рамках своєї стратегії розширення впливу в регіоні керівництво ОАЕ здійснювало вплив на Абія Ахмеда – прем’єр-міністра Ефіопії – в контексті підписання між ним і колишнім очільником Сомаліленду Мусою Біхі Абді Меморандуму про взаєморозуміння 2024 року, згідно з яким Ефіопія має отримати 20 кілометрів узбережжя Червоного моря в обмін на визнання незалежності Сомаліленду. Таким чином, є підстави стверджувати, що ОАЕ поміж іншим також грають на регіональних протиріччях і використовують експансіоністські прагнення тих чи інших держав для зміцнення власних позицій.
До того ж, типовим для зовнішньої політики ОАЕ, окрім втручання в регіональні конфлікти, є також прагнення контролю над земельними й іншого роду ресурсами африканських держав, що є певною формою неоколоніалізму. Така стратегія передбачає купівлю або оренду територій під приводом начебто взаємовигідного партнерства, що, однак, згодом призводить до виснаження природних ресурсів та їхнього «викачування» з африканських держав. Унаслідок цього численні корінні громади або залишаються без засобів для існування, або взагалі змушені покинути своє місце проживання. Водночас згубний вплив такої стратегії включає в себе також суттєве погіршення стану довкілля. Зокрема, ОАЕ активно інвестують у придбання та оренду сільськогосподарських угідь у Єгипті, Ефіопії, Кенії, Мадагаскарі, Марокко, Намібії, Сьєрра-Леоне, Судані, Уганді, Танзанії тощо, використовуючи їх для виробництва продовольства й реалізації проєктів компенсації викидів вуглецю. Такі інвестиції часто мають видобувний характер: на значних площах вирощуються водоємні культури, зокрема люцерна та пшениця, що експортуються до монархії Перської затоки для подальшого годування худоби в ОАЕ, фактично перетворюючи ці угоди на форму «захоплення» не лише землі, а й водних ресурсів. За повідомленнями порталу Peoples Dispatch, у Судані компанії ОАЕ, зокрема Jenaan та IHC, обробляли щонайменше 50 тис. гектарів сільськогосподарських земель, а напередодні громадянської війни було укладено нову угоду щодо освоєння ще 162 тис. гектарів у регіоні Абу-Хамад, з’єднаних 500-кілометровим коридором із запланованим портом на Червоному морі для прямого експорту зерна та кормів до Еміратів. У свою чергу в Кенії агропромислова компанія ОАЕ Al Dahra вела переговори про оренду 81 тис. гектарів у межах іригаційного проєкту Галана-Кулалу, що передбачає використання вод річки Галана та фактичний експорт не лише кукурудзи, а й водних ресурсів країни.
Окремий напрям становлять проєкти так званих «зелених інвестицій» і вуглецевих кредитів. У 2023 році уряд Ліберії погодився передати дубайській компанії Blue Carbon близько 10% території країни (10 931 км²), надавши їй контроль над приблизно 2,5 млн акрів тропічних лісів строком на 30 років. Подібні угоди також охоплюють Кенію, Танзанію, Замбію та Зімбабве, в якій один із проєктів передбачає користування ОАЕ до 20% території країни. За даними правозахисних організацій, у Кенії та Танзанії реалізація таких ініціатив уже супроводжувалася виселенням місцевого населення, зокрема масаїв. Активісти характеризують ці практики як «вуглецевий колоніалізм». Паралельно ОАЕ виступають ключовим торговельним і фінансовим центром для африканських ресурсів. Через еміратські ринки щомісяця експортуються значні обсяги золота, кобальту та інших корисних копалин: лише у 2022 році з Африки було незаконно вивезено близько 405 тонн золота вартістю приблизно 30 млрд доларів США, причому основним пунктом призначення став Дубай. За даними швейцарського фонду Swissaid, між 2012 і 2022 роками Обʼєднані Арабські Емірати імпортували 2569 тонн незадекларованого золота на суму понад 115,3 млрд доларів США. Така політика ОАЕ позбавляє держави континенту значних бюджетних надходжень і сприяє фінансуванню збройних конфліктів, про які йшлося раніше. Додатково торговельні структури в ОАЕ забезпечують довгострокові контракти на постачання ресурсів, як-от 25-річна угода еміратської інвестиційної компанії Primera Group щодо закупівлі золота та колтану в ДР Конго за пільговими цінами. У сукупності такі практики – від масштабного землекористування та контролю над водними ресурсами до домінування в галузі видобутку й торгівлі природними багатствами – посилюють економічну залежність африканських держав від Обʼєднаних Арабських Еміратів, спричиняючи погіршення стану довкілля та загострюючи соціальні проблеми місцевих громад.
Методи впливу ОАЕ на громадську думку світової спільноти
Одним із ключових інструментів зовнішньополітичного впливу з боку Обʼєднаних Арабських Еміратів є використання таких практик як лобіювання, фінансування аналітичних центрів, академічних установ та консалтингових структур у провідних західних державах. Протягом багатьох років країна витрачала мільйони доларів на лобістські кампанії в США та Великій Британії з метою формування сприятливого для монархії Перської затоки зовнішньополітичного порядку денного. Зокрема, за даними Міністерства юстиції США, лише у 2016-2022 роках витрати ОАЕ на лобіювання в Сполучених Штатах сягнули 154 млн доларів, плюс, ще додаткові сотні мільйонів доларів на пожертвування американським університетам та аналітичним центрам із метою підготовки останніми матеріалів, вигідних еміратським інтересам. Такі дії спрямовані на формування позитивного іміджу ОАЕ як центру стабільності, модернізації та економічного розвитку, що водночас покликано нейтралізувати критику їхніх авторитарних внутрішніх практик, політики регіонального втручання й стратегії «розділяй і володарюй». Важливу роль у лобістській діяльності ОАЕ відіграє так звана «практика обертових дверей» (revolving-door practice), яка передбачає залучення колишніх високопосадовців західних держав до співпраці з еміратськими структурами. Серед прикладів – екс-прем’єр-міністри Великої Британії Тоні Блер та Девід Камерон, а також колишні директори ЦРУ Девід Петреус і Леон Панетта, які співпрацювали з урядом Обʼєднаних Арабських Еміратів або пов’язаними з ним структурами після завершення державної служби. ОАЕ також розвивали тісні ділові зв’язки з Дональдом Трампом та членами його родини ще до президентства чинного лідера США, а також здійснювали значні виплати за публічні виступи таким політичним діячам, як Білл і Гілларі Клінтон після завершення їхньої роботи на державних посадах.
Окремим напрямом впливу є фінансування дослідницьких центрів, університетів і неурядових організацій, що формують стратегічні підходи до міжнародної політики. Серед установ, які отримували підтримку, називають Chatham House у Великій Британії, Інститут Близького Сходу та Гарвардський університет у США. Через співпрацю з такими інституціями формується експертний дискурс щодо ситуації на Близькому Сході й в Африці, що опосередковано впливає на політичні рішення урядів і міжнародних організацій. Паралельно ОАЕ намагаються активно чинити маніпулятивний тиск на світовий інформаційний простір: наприклад, після викривального матеріалу The New York Times у вересні 2024 року про таємні постачання зброї й безпілотників та підтримку воєнізованих формувань у Судані офіційні структури ОАЕ поширили повідомлення про гуманітарну діяльність монархії Перської затоки й військове співробітництво з Чадом, намагаючись сформувати альтернативний наратив. Політичний і дипломатичний вплив ОАЕ супроводжується також використанням економічного й культурного тиску. У квітні 2024 року країна скасувала міністерські зустрічі з Великою Британією через незадоволення її позицією щодо Судану в Раді Безпеки ООН, що демонструє готовність застосовувати дипломатичні важелі для захисту власних експансіоністських інтересів. Крім того, для відбілювання власної репутації ОАЕ активно використовують інструменти «м’якої сили», які зокрема включають у себе інвестиції у спорт, культуру тощо. Значна частка еміратських ресурсів спрямовуються на фінансування спортивних клубів і глобальних подій, що має на меті покращення міжнародного іміджу держави. Зокрема, активісти критикують англійський футбольний клуб Манчестер Сіті, яким володіє холдингова компанія City Football Group, контрольована шейхом Мансуром бін Заєдом аль-Нагаяном – братом президента ОАЕ – а також закликають до бойкоту спортивних заходів, що проводяться в Обʼєднаних Арабських Еміратах або спонсоруються еміратськими компаніями, включаючи тенісні турніри в Дубаї та Абу-Дабі, та етапи Формули-1 в Абу-Дабі.
Водночас критики звертають увагу на суперечливі аспекти внутрішньої політики ОАЕ в контексті контролю за поширенням інформації про монархію Перської затоки в західних ЗМІ. У даному контексті варто зокрема згадати випадки переслідування дослідників і громадських діячів. Так, наприклад, вищезгаданий британський науковець Метью Хеджес, який у 2018 році проводив польові дослідження діяльності державних безпекових структур, був затриманий за звинуваченням у шпигунстві, а згодом, переживши катування, засуджений до довічного ув’язнення, хоча врешті-решт його звільнили. Цей випадок став показовим прикладом побоювання з боку керівництва ОАЕ щодо розповсюдження, на їхню думку, «небажаної інформації» та прагнення інформаційного контролю Обʼєднаних Арабських Еміратів над світовим інформаційним простором. Загалом комплексна стратегія впливу монархії Перської затоки поєднує політичне лобіювання, фінансові інструменти, дипломатичний тиск, інформаційні кампанії та використання інструментів «м’якої сили» через міжнародні установи й культурні платформи. Такий підхід дозволяє державі суттєво розширювати свою присутність у глобальній політиці, водночас викликаючи численні дискусії щодо прозорості, законності та етичності застосовуваних методів впливу.
Висновок
Підсумовуючи викладене, стає цілком очевидним, що Обʼєднані Арабські Емірати не є пасивними учасниками міжнародних процесів і не заслуговують на образ «жертви агресії Ірану». Насправді монархія Перської затоки реалізує послідовну політику втручання, експансії та ресурсного викачування у державах, що потерпають від конфліктів. Як показують кейси Судану та Лівії, ОАЕ активно підтримують диктаторські й воєнізовані угруповання, такі як Сили швидкого реагування під керівництвом Мухаммеда Хамдана Дагало та Лівійська національна армія Халіфи Хафтара, фактично сприяючи подальшому розколу та ерозії державного суверенітету. Не менш агресивною є стратегія ОАЕ в Африці: від купівлі земельних і водних ресурсів у Судані, Кенії, Ефіопії, Ліберії й Танзанії до монополізації комерційних портів у Сомалі та проєктів «зелених інвестицій» і вуглецевих кредитів, які формально подаються як партнерство, фактично супроводжуються масовим виселенням місцевого населення та експлуатацією природних ресурсів.
Дана стратегія мала чимало спільного зі стратегією рф, особливо в Африці, де зусилля обох держав спрямовані на розкрадання природних ресурсів і подальшого заволодіння ними Обʼєднаними Арабськими Еміратами та росією. До того ж, ОАЕ та рф зближує тактика прикриття боротьбою проти ісламізму задля реалізації своїх опортуністичних інтересів. Саме це сприяє взаєморозумінню між двома країнами й співпраці між їхніми проксі-акторами з метою спільного просування тактики «розділяй і володарюй», що стала характерною методичкою як росії, так і ОАЕ особливо на Африканському континенті. Водночас не менш вагомим спільним інтересом двох держав є підтримка диктаторських урядів та протидія народним, революційним і демократичним рухам в Африці й на Близькому Сході. Адже як рф, так і Обʼєднані Арабські Емірати бачать у них загрозу для своїх правлячих авторитарних режимів.
