Це текст про саміт миру, “колективний захід”, “глобальний південь”, глобалізацію і конкуренцію диктатур і демократій.
Кілька днів читав усе, що написали в Україні про результати події, що відбулася у Швейцарії. І ми надто багато говоримо про те, чого ми чекаємо від саміту, чого чекаємо від перемовин. Багато хто — через політичні мотиви чи просто так — щиро порівнює кількість “підписантів” декларації саміту з голосуванням ООН (де рівень представництва зазвичай набагато нижчий). Дехто зводить дискусію до Зеленського з Єрмаком, що взагалі дуже НЕ смішно.
При цьому часто ігноруються кілька деталей: на саміт приїхали майже всі лідери країн-партнерів України (навіть тих, які жили виборами увесь останній місяць), за проведення саміту платив уряд Швейцарії, а серед підписантів опинилися далекі від нашої війни Аргентина, Чилі, Перу, Філіппіни, Сінгапур і Кенія.
Проте головне — це, власне, тема. Так, у центрі дискусії була Україна. Але мова йшла про нову архітектуру безпеки загалом. Точніше — про архітектуру стримування диктатур зі специфічними імперськими амбіціями. Якби темою була тільки Україна, на спеціалізований захід ніколи не вдалося б зібрати таку кількість лідерів. При всій повазі до нас.
Глава 1. Глобалізація, агресивність диктатур і специфіка “нейтралів”.
Тут нам треба повернутися в історію. До основи, на якій побудовано світ після Другої світової війни: США після 1945 зуміли забезпечити вільну торгівлю глобального масштабу, а після 1991 року — завершення Холодної війни — глобалізація фактично не лишила у світі “білих плям”. Глобалізація забезпечила економічне зростання Китаю. Зробила російські ресурси ще більш важливими для світового ринку. Дала додатковий буст впливу і значенню близькосхідних монархій.
Але при цьому глобалізація не дуже допомогла регіонам, які виявилися до цього не готовими або запізнилися. Африка і Латинська Америка особливих бонусів від глобалізації не отримали. Африка навіть навпаки. Індія, Індонезія, Вʼєтнам, Філіппіни тільки зараз починають.
Не ідеальною глобалізація була і для ініціаторів — США і Європа втратили значну частину свого індустріального потенціалу через міграцію виробництв в Азію, хоча корпорації цих регіонів і домоглися значного зростання капіталізації.
Те, що зробило Китай сильним, а Росію потрібною, посилило і їх агресивність. Тому що вони отримали виробничі та фінансові бонуси від глобалізації без необхідності демократизації. Глобалізація була настільки вигідною для корпорацій і політиків, яких вони фінансували, що на таку дрібницю як співпраця з автократією і людожерами ніхто не звертав уваги. Що дозволило цим автократіями значно посилитися. В тому числі — посилити контроль за власним населенням.
Зневага цих режимів до демократії та страх перед власним населенням змушують їх боятися вибиття з-під себе фундаменту власної влади. Для режиму Путіна це ресурсна рента. Для режиму КПК в Китаї — більш-менш наявна економічна стабільність. Бо про останні роки Мао, роки “великого стрибка”, “культурної революції”, голоду і жебрацтва памʼять досі доволі сильна.
Відповідно, кожна опора кожного режиму представлена певною елітарною групою, яка поєднує технічне (ділове) і політичне. У Путіна це підконтрольні (лояльні) олігархи та силовики. У КНР це лояльний бізнес (все ж у Китаї великий бізнес набагато більше схожий на бізнес) і номенклатура Комуністичної партії (бюрократія). Саме цілісність еліт і її лояльність гарантує цим режимам виживання. А виживання диктатури — це єдине справжнє завдання диктатури.
Тому навіть якщо диктатура певний час сприяє розвитку економіки чи суспільства, рано чи пізно цей розвиток вступає у пряме протиріччя з існуванням диктатури. Зростання середнього класу, потреба у більш ліберальних і децентралізованих інституціях завжди ставить питання про демократизацію.
І далі завжди два шляхи. Або диктатура відкочується і країна переходить до нового етапу розвитку — як було у Республіці Кореї (після кривавої боротьби корейців з диктатурою), на Тайвані чи, наприклад, в Іспанії. Або диктатура консервується, розвиток нівелюється або перетворюється у сміттєве “зростання”, поступово головними стовпами режимів залишаються “збереження стабільності”, а також боротьба з зовнішніми та внутрішніми ворогами. Одночасно з цим — балансування інтересів елітарних груп, які забезпечують диктатурі виживання.
Чим диктатура більше зациклюється сама на себе, тим більше важливим для неї стає пошук внутрішніх та зовнішніх ворогів, пошук амбітних геополітичних задач. Потрібні загрози, заради подолання яких можна пожертвувати свободами. Тут вже вмикаються ресентимент (як у випадку з РФ, яка довела це до абсолюту), відновлення історичної справедливості (КНР і Тайвань, Китай і Південнокитайське море). КНР і Росія, звісно, виглядають найбільш виразно, бо вони грандіозні за розмірами та рівнем загрози, який несуть. Але так працює майже в усіх диктатурах. Від КНДР до салазарівської Португалії.
При цьому інтереси Росії, Китаю, Ірану, КНДР та інших безумовних диктатур можуть відрізнятися сильно або докорінно. Росія хоче зберегти доступ до ресурсної ренти та збереження високих цін на ресурси, тому радо виступає в ролі трікстера, який підпалює то Сирію, то Європу. Китаю потрібна безпека потоку ресурсів і доступ до ринків, але йому не вистачає внутрішнього людського і матеріального ресурсу, що штовхає його до експансії в Африку і Південно-Східну Азію. Іран хоче експортувати ісламську революцію. Але їхніми спільними інтересами лишиться дискредитація і підрив демократій зовні та демократичного запиту всередині, що є найбільшою загрозою їхнього існування.
З несталими та нестабільними режимами ситуація дещо інша. Навіть якщо країна в багатьох компонентах або цілком демократична (як Індія, Філіппіни, Бразилія чи Аргентина) чи активно будує інституції (як Кенія, Нігерія чи Індонезія), в неї можуть існувати різні етнічні, релігійні, політичні фактори нестабільності, які накладаються на економічну відсталість чи інші проблеми розвитку.
В таких умовах, коли демократичні механізми можуть збоїти через популізм чи неспроможність побудувати коаліції для реформ, завжди існує спокуса побудувати уніфікований авторитарний режим, який дозволить “все зробити швидко і якісно”. Іноді — з щирими переконаннями, а іноді — під прикриттям “гарних намірів”.
В підсумку такі країни часто вимушено балансують заради збереження стабільності чи не сталих умов для зростання. Як Індія чи Індонезія. Або ж занурюються у перманентно економічну і політичну кризу, як сталося з Бразилією, яка потрапила у класичну пастку “середніх доходів”. Такі країни часто “зависають” між розвиненими демократіями та диктатурами, намагаючись балансувати “до останнього”. Комусь щастить перестрибнути у клуб демократій (як Кореї), а хтось падає до класичних диктатур (як Росія за Путіна).
Специфіка внутрішньої політики визначає специфіку зовнішньої. Коли ти, наприклад, теократична монархія — як Саудівська Аравія — ти не можеш нехтувати Китаєм чи іншими недемократичними режимами. Бо розраховувати на лояльність і 100% підтримку від США чи Європи ти не можеш. Навіть якщо ви давні ситуативні союзники, як у випадку з КСА та США. І навіть якщо у вас є спільні вороги — Іран, наприклад.
Індія й Індонезія балансують з трохи інших причин. Це настільки грандіозні країни, які вимушені боротися з купою внутрішніх викликів та ризиків, що вони не можуть дозволити собі ескалацію чи ризик сильного внутрішнього потрясіння. Їхнє економічне зростання зараз надто залежить від доступу до світових ринків і збереження ліберальної торгівлі, доступу до ресурсів чи відкритості інших ринків для їх товарів.
Тому, враховуючи вищесказане, формується кілька груп країн за характером їхніх глобальних інтересів:
Диктатури, які хочуть світ без лідерів з правом сильного. Вони зацікавленні в зростання ентропії ззовні, в тому числі для того, щоб забезпечити більше легітимності для контролю всередині. Китай, Росія, Іран, КНДР.
Диктатури чи авторитарні режими, які хочуть світ з правилами, але так, щоб вони не стосувалися їхнього внутрішнього життя. Класичні приклади — Саудівська Аравія і майже всі інші монархії Близького Сходу.
Зрілі демократії, більшість з яких хоче сталих правил, подібних до інституціоналізованих правил на рівні держав. Бо це дозволяє домовлятися і бачити політику більш передбачуваною.
“Проміжні країни”, які балансують між першими та другими або заради збереження своїх гібридних режимів, або щоб просто втримати поточний політичний режим і сталість держави. Тут дуже багато країн — від Індії та Індонезії до Бразилії та Казахстану, від Іраку і Йорданії до Нігерії та Єгипту.
“Проміжні країни”, які намагаються потрапити у категорію розвинених демократій або ж відчувають сильну зовнішню загрозу для себе з боку диктатур, тож вимушені рухатися в бік Заходу. Класичні приклади — Малайзія, Філіппіни, Кенія.
Тут все це можна багато разів ускладнювати та накладати додаткові рівні пояснень, але поки обмежимося цим.
Глава 2. Вторгнення Росії як точка біфуркації.
Давайте для початку нагадаю, що таке точка біфуркації. Точка біфуркації — це такий етап розвитку системи, при якому система стає нестійкою до впливу різних внутрішніх чи зовнішніх подій або факторів впливу. Відповідно, точка біфуркації формує невизначеність щодо подальшої динаміки системи — чи стане вона більш хаотичною, чи систему чекає новий етап більшої або нової форми впорядкованості.
Точкою біфуркації не обовʼязково стає наймасштабніша подія. Іноді поштовх, який веде до подальшої ланцюгової реакції, може бути дуже незначним у глобальному масштабі. Але Росія сама зробила напад на Україну такою точкою. Тому що, крім немотивованого нападу на суверенну державу з метою її знищення, вдарила по ще кількох стовпах світового балансу. Що вже призвело до наслідків в інших регіонах.
Перше — питання ядерної безпеки. Вторгнення Росії і її атомний шантаж активізували запит на отримання ядерної зброї країнами, які розглядають ЯЗ або як гарантію безпеки, або як можливість безкарно нападати на сусідів чи експортувати нестабільність. Список доволі довгий і різноманітний — Іран, Саудівська Аравія, Республіка Корея, гіпотетично деякі країни Африки, Туреччина тощо.
Друге — і глобально ключове — питання безпеки торгівлі. Це те, з чого ми починали. Вся сучасна система світової економіки та відносної стабільності тримається на вільному русі товарів, відносно вільному русі людей і капіталу. За останні 10 років війни нестабільність і санкції значною мірою обмежили перше і третє. А вільний рух людей сильно нівельовано величезними потоками біженців і розпалюванням ксенофобських антимігрантських настроїв.
Напад Росії на Україну з блокуванням чорноморської торгівлі, погрози Китаю на адресу Тайваню, напруга у Червоному морі, у Перській затоці, у Південнокитайському морі вже створили перешкоди для торгівлі. А потенційно можуть призвести до глобальних проблем з рухом товарів.
Успіх українських морських дронів продемонстрував не тільки потенціал використання дрібних водних БПА для протидії ворожому вторгненню, але й те, наскільки для таких атак може бути вразлива цивільна торгівля. Згортання глобальної торгівлі може призвести до кризи практично у кожному куточку світу, а деякі регіони опиняться за межею фактичного фізичного голоду.
Ті, хто читав романи з циклу “Дюна”, в курсі, що саме крах торгівлі призвів до глобального (там — галактичного) голоду і забрав набагато більше життів, ніж джихад, глобальна війна. У нашому, більш реальному і не менш моторошному світі, це призведе до глобальних зсувів населення, неконтрольованих міграційних потоків і посилення нестабільності в усіх куточках світу. Тому ні, питання продовольчої безпеки, які обговорювалися на Саміті миру — це не щось другорядне і неважливе. Це — базова запорука більш-менш адекватного миру. І локально. і глобально.
Китай теж зацікавлений у стабільності світової торгівлі, яка є джерелом його зростання і гарантією енергетичної та продовольчої стабільності. І Росія — теж, як мінімум у частині своїх ресурсів. При цьому Китай обережно ставиться до ідей поширення ядерної зброї. Росія на словах погрожує його роздавати всім навколо, але де-факто теж не поспішає комусь передавати ЯЗ під реальний контроль.
Але при цьому Китай не хоче покладатися на американців, а намагається створити свій світ торгівлі під власним контролем. Режим КПК створює навколо себе “пояс впливу”, намагається оточити Індію “діамантовим намистом”, щоб Пакистан і китайські сили в Індійському океані тиснули на Індію, працює над тим, щоб отримати гарантований доступ до африканських і південноамериканських ресурсів. Також намагається не допустити відкритого конфлікту між Іраном і Саудівською Аравією, адже залежить від нафти з цих двох країн.
Стратегічною ціллю Китаю є контроль над Малаккською протокою, Південнокитайським морем і Індійським океаном, щоб ключовий для Китаю торговельний маршрут знаходився під їхнім повним контролем. Це особливо небезпечно для Тайваню, Філіппін, Сінгапуру, Індонезії, Вʼєтнаму, Бахрейну, Малайзії. Частина з цих країн вже намагається політично зблизитися з США і союзниками, але при цьому зберегти економічні контакти з Китаєм.
Найбільше Китай загрожує Тайваню, Філіппінам і Сінгапуру, який безпосередньо розташований у Малаккській протоці. Дві останні підписали підсумкові документи Саміту миру. Все тому, що з початком повномасштабного вторгнення напруга у Південно-Східній Азії різко зросла, провокації Китаю масштабуються, ризик прямого зіткнення КНР з Філіппінами чи Тайванем дуже високий.
Агресивна політика Китаю та Росії дратує і помірковані режими в Африці (і все більше не поміркованих). У кінці травня Кенія стала стратегічним партнером США поза НАТО, підтримала поліцейську операцію на Гаїті, а також стала однією з небагатьох країн з Африки, яка долучилася до Саміту миру і підписала підсумкові документи. І в неї теж подібна до азійських країн проблема: останні кілька років демократичний уряд країни намагається позбутися від сформованої за попередні 15 років залежності від Китаю.
Нарешті. майже всі справді демократичні режими Латинської Америки — Аргентина, Чилі, Коста-Рика, Еквадор, Перу, Гватемала, Уругвай — були присутні та підписалися під фінальним документом.
Глава 3. Україна, наша війна і порядок денний Глобального саміту миру.
Зібрати настільки масштабну конференцію по настільки контроверсійному для багатьох питанню — надзавдання, з яким українські дипломати, при всій їхній майстерності, не впоралися. Бо тут мало вести перемовини, важливо мати інструменти впливу, які зуміють натиснути на потрібні точки.
Але нащо взагалі він потрібен? Ні, не для того, щоб після нього росіяни відразу капітулювали, бо це неможливо. В першу чергу такі заходи потрібні для розв'язання двох задач.
Стратегічної — пропрацювати базу, на основі якої мир в принципі зможе існувати. І в Україні, і у світі. Ні, це не ті умови, які завтра побіжать приймати Путін і Сі, але це ті правила, під які поступово можна підписати тих, хто сумнівається, до якої команди долучитися — до команди правил та порядку чи до команди хаоситів і тиранів. І підписати під це на початковому етапі доступний максимум країн.
Тактичної — як це добре описав Роман Шрайк — щоб поступово розширити кількість країн, які реально допомагають Україні та підтримують мир на умовах України. Перевести тих, хто співчуває на словах, у категорію тих, хто допомагає реально.
Якщо з другою все зрозуміло, то з першою поясню детальніше. Глобально виживання України як країни визначатиметься тим, за якими правилами у майбутньому буде жити світ. За правилами цивілізованої міжнародної політики з мінімумом ексцесів — тоді у нас все буде окей. Якщо нас чекає хаос, то вибратися з економічної депресії та демографічної кризи за умови світової турбулентності буде важко, навіть якщо війна так чи інакше закінчиться.
Тому те, що на саміті про мир в Україні багато уваги приділяється глобальним викликам — неминуче і нормально. Бо якщо ти хочеш зацікавити інші країни і їхніх політиків, особливо поки що нейтральні, допомагати тобі та підтримувати тебе — ти маєш продавати їм те, що є проблемою для них. І пропонувати рішення, яке є відповіддю на їхні страхи та потреби. Тому до тих, хто підтримує Україну, доєднуються Філіппіни (де у нас навіть посольства нема), і ще кілька країн з глобального півдня, з якими донедавна у нас не було особливих контактів.
Два з трьох пунктів фінішного комюніке — про стратегію. Ядерна безпека (в тому числі — надважливий пункт про приналежність ЗАЕС Україні) і продовольча (фактично — торговельна) безпека (буквальна цитата документа — “Напади на торговельні судна в портах і на всьому маршруті, а також на цивільні порти та цивільну портову інфраструктуру є неприйнятними”). Третій пункт теж важливий — він про людей, про полонених і депортованих дітей і дорослих. Але саме перші два пункти — про ті глобальні правила, на основі яких має бути завершена ця війна і не розпочато інші. Бажано не розпочато.
На цьому етапі консолідація більшої частини адекватних країн навколо порядку денного насправді справедливого миру для України унеможливлює маніпулятивні спроби Китаю і Росії навʼязати свій “мирний план”. Саме тому вони так відчайдушно намагалися його зірвати, дискредитувати, відмовити країни від участі. Звісно, дивно бачити серед їхніх союзників українців, але то вже таке.
Рамка саміту дозволяє поступово консолідувати тих, хто вже готовий долучитися до умовної Західної коаліції навколо спільного порядку денного. А вже на цій платформі намагатися долучати поки нейтральні країни чи країни, які побоюються робити будь-які різкі зовнішні кроки. Чи можна було досягнути на Саміті ширшої та конкретнішої рамки? Можливо так, можливо ні. Але наявна — вже непоганий перший крок. Так, ми хочемо, щоб все було скоріше, а багато хто вважає, що будь-який саміт, який не завершується рішенням вдарити по Росії ядеркою — марний. Але треба бажати реального і не чекати нереального. Тому оцінки саміту переважно нейтральні. Це важливий крок, але попереду ще дуже багато роботи.
Війна в Україні вже обʼєктивно сприяла консолідації Європи. Але Європи мало. Криза такого масштабу активізувала дискусію про китайський вплив і його шкоду для всіх регіонів світу, про те, наскільки доречно торгувати суверенітетом в обмін на дешеві гроші з Пекіну та Москви. Напруга в Азії та війна в Європі зробила питання про користь гегемонії США для світу і самих США знову важливим. Це все може як сприяти відновленню глобальної більш-менш стабільності, якщо Захід і партнери будуть діяти рішуче. Так і закинути нас усіх у світову війну, якої боїться так багато людей. З якої людство буде дуже довго вигрібатися.
Щодо того, чи буде наступний саміт (у Саудівській Аравії чи будь-де) відбуватися за участі Росії чи без неї. Це питання, яке хвилюватиме мене тоді, коли цей саміт наближатиметься. Стратегічного курсу це не змінить: задача приборкати “агентів хаосу”, одним з яких є Росія, вже не піде з порядку денного. А вплив на тактичний — можливість завершити війну в Україні — буде залежати від того, що ми матимемо на полі бою на той момент. Це наразі невідомо. Якщо Росія зазнає в Україні ще більших втрат і не зможе продовжувати — це вже буде частиною реалізації стратегічного курсу. Який важливий і для нашого майбутнього.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
