Глава 12. Війна в Україні та глобальні розколи

Автор: Ешлі Джей Телліс для книги «Війна в Україні: Конфлікт, стратегія та повернення розколотого світу»

Про автора: Ешлі Дж. Телліс - завідувач кафедри стратегічних питань Тата і старший науковий співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир, спеціалізується на питаннях міжнародної безпеки та зовнішньої і оборонної політики США з особливим акцентом на Азії та Індійському субконтиненті.

Російське вторгнення в Україну, яке розпочалося в лютому 2022 року і триває донині, обіцяє завдати набагато більшої шкоди міжнародному порядку, що склався після Холодної війни, ніж навіть жахливі терористичні атаки на Сполучені Штати 11 вересня і американське вторгнення в Ірак, що послідувало за ними. Хоча іракська кампанія президента Джорджа Буша була розпочата на основі помилкових суджень про наявність у Саддама Хусейна зброї масового знищення, вона, тим не менш, мала на меті зміцнити міжнародний порядок шляхом запобігання поширенню таких загроз.

На противагу цьому, війна Владіміра Путіна проти України являє собою безглузду агресію, спрямовану на знищення незалежної держави шляхом насильницької анексії її території. Таким чином, вона порушує фундаментальний принцип, закріплений у Статуті Організації Об'єднаних Націй (ООН): гола сила не може бути використана для зміни територіальних кордонів, незалежно від того, які претензії при цьому виникають, а тим більше для ліквідації існуючої, міжнародно визнаної держави. Крім того, це являє собою напад авторитарної влади на демократію, якою б недосконалою остання не була. І, що ще гірше, вона є прикладом реваншизму, оскільки війна Москви має на меті поглинути Україну у якості частини її амбіцій відновити Російську імперію, яка розпалася із закінченням Холодної війни.

Недарма на Заході домінує думка, що російське вторгнення в Україну є найсерйознішою загрозою міжнародному порядку, яку можна було спостерігати в період після закінчення Холодної війни. З огляду на це судження, у Сполучених Штатах і Європі, а також на політичному Заході загалом, очікувалося, що міжнародне співтовариство буде міцно об'єднане в засудженні російського вторгнення в Україну як кричущого порушення повоєнного міжнародного режиму. Шість резолюцій, які обговорювалися і були проголосовані на Генеральній Асамблеї ООН (ГА ООН) з березня 2022 по березень 2023 року - всі вони стосувалися різних аспектів війни в Україні - розповіли іншу і більш складну історію.

Безумовно, всі шість резолюцій, які по-різному засуджували поведінку росії, були підтримані значною більшістю голосів. За винятком двох резолюцій, які стосувалися призупинення членства росії в Раді ООН з прав людини та підготовки до примусового стягнення з росії репарацій, всі інші резолюції регулярно підтримували понад 140 країн. Держави, які послідовно виступали проти всіх резолюцій, були невеликою групою російських союзників.

Але вражає те, що значна кількість країн - від 32 до 38 - більш-менш регулярно утримувалися від засудження росії в усіх шести резолюціях, а від 10 до 18 країн взагалі не голосували, залежно від питання, що розглядалося. Більшість відомих країн, які утрималися, розташовані в регіоні, який сьогодні часто і, за загальним визнанням, проблематично називають «Глобальним Півднем», серед яких Алжир, Китай, Індія, Казахстан, Пакистан і Південна Африка є одними з найвідоміших. Багато з цих держав, які в тій чи іншій мірі є постколоніальними утвореннями, зазвичай глибоко стурбовані загрозами національному суверенітету, і тому їхнє явне небажання засудити те, що для більшості на Заході є кричущою російською агресією, викликає подив, принаймні, в першу чергу.

Три блоки в суперечці

Результати голосування щодо російського вторгнення в Україну в Генеральній Асамблеї ООН не дають повного уявлення про масштаби нинішніх розколів у міжнародній системі. Результати голосування є корисним, але все ще неповним індикатором занепокоєння багатьох держав щодо нинішнього міжнародного порядку, який, на їхню думку, недостатньо відповідає їхнім національним прагненням. Таким чином, хоча переважна більшість проголосувала за засудження росії за те, що вона нахабно перетнула неприйнятну межу - вторглася до сусідньої держави, - занепокоєння значної частини міжнародної спільноти свідчить про те, що російське вторгнення в Україну розділило міжнародне співтовариство на три групи - те, що Джон Айкенберрі назвав «Трьома світами».

Першу групу складають США та їхні найближчі союзники в Європі та Азії - відносно розвинені та потужні держави, які повністю віддані справі протидії російському вторгненню і наразі в різний спосіб беруть участь у наданні допомоги Україні в її воєнних зусиллях. Колективна відповідь цих держав на російське вторгнення в Україну є збалансованою: вони нарощують власний військовий потенціал для протистояння довгостроковим загрозам з боку росії та її де-факто спільників, але водночас співпрацюють між собою та з Україною, щоб допомогти Києву протистояти російському натиску шляхом надання зброї, розвідувальних даних та військової підготовки.

Друга група складається з держав, які мають геополітичну спорідненість з росією і загалом налаштовані проти Заходу, оскільки вважають себе об'єктами ворожої західної політики - точніше, ворожої західної політики на чолі з США - з цілої низки питань, від стратегічної конкуренції до прав людини. До цієї групи належать Китай та Іран, які, навіть формально утримавшись від засудження росії на Генеральній Асамблеї ООН, фактично висловили солідарність з Москвою як з іншою жертвою агресивної політики США щодо них. До цієї групи також входять Корейська Народно-Демократична Республіка (Північна Корея), білорусь, Еритрея, Сирія, Куба, Нікарагуа та Венесуела. Поведінка цієї групи є функціонально «отарною»: чи то через конкретні дії, чи то просто риторичну підтримку, вони об'єдналися з росією проти Заходу, підтримуючи війну Москви проти Києва як засіб вираження своїх незліченних претензій до ширшого ліберального міжнародного порядку на чолі зі Сполученими Штатами Америки.

Третя група, найбільша з трьох блоків, присутніх нині в міжнародній системі, складається з великої і різноманітної кількості держав, які функціонально є «позаблоковими» і чия поведінка варіюється від активного опортунізму до пасивного нейтралітету. Загалом, ця група включає - але, безумовно, не обмежується - багатьма з понад 30 держав, які постійно утримуються, і багатьма з понад 10 держав, які зазвичай не голосують за шість резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, що стосуються війни в Україні. До цієї групи входять Індія, яка своїм нейтралітетом фактично підтримала російську війну; Туреччина, союзник США і член НАТО; Індонезія, держава, яка часто засуджувала росію на ГА ООН; а також інші відомі країни, такі як Південно-Африканська Республіка, В'єтнам, Пакистан, Бангладеш і Казахстан, які зазвичай утримувалися. Загалом поведінка цієї третьої групи є формою дистанціювання: прагнення залишитися осторонь конфлікту, уникаючи як явної опозиції до росії, так і відвертих обіймів з Москвою.

Попри всю свою значущість, потрійний розкол у міжнародній системі, що вийшов на перший план у зв'язку з російським вторгненням в Україну, не можна вважати структурним атрибутом. Він не описує системний розподіл сили в загальноприйнятому розумінні. Членство щонайменше у двох блоках - тих, що протистоять Сполученим Штатам - «вісі опору», і тих, що прагнуть уникнути суперництва між Заходом і його опонентами, - може коливатися залежно від долі режимів, що їх складають, і конкретних проблем, з якими вони стикаються у своїх зіткненнях з американською (і союзницькою) силою. Таким чином, вони являють собою скоріше об'єднання незалежних держав, ніж реальну коаліцію, на відміну від західного політичного універсуму, очолюваного США, який, навпаки, є більш стійким і довготривалим. Отже, існуючі блоки слід розглядати лише як прояви тривалих процесів міжнародної політики, оскільки вони являють собою переважно «поведінку торгу в рамках силової структури».

Ця поведінка спочатку формується різними баченнями міжнародного порядку: перше бачення підкреслює повагу до вибору демократичних країн і ґрунтується на ліберальному розумінні політики як всередині, так і за межами держав; друге бачення підкреслює первинність безпеки і глибоко вкорінене в реалістичній концепції політики; третє бачення приймає елементи обох попередніх концепцій, але, будучи чутливим до нерівності сил між державами, прагне зберегти притулок, в якому слабші країни можуть уникнути як іноземного тиску у своїх внутрішніх справах, так і конкурентного суперництва між великими державами. Однак, в кінцевому рахунку, ці ідеологічні відмінності перетинаються з конкретними інтересами, і тому «членство» тієї чи іншої держави в тому чи іншому угрупованні залежить від того, як її уявлення про міжнародний порядок взаємодіють з її матеріальними обставинами.

Бачення порядку, що зіштовхуються

Три різні бачення порядку перебувають, принаймні, у взаємній напрузі, якщо не у відвертому зіткненні, на ідеологічному рівні. Домінуюче бачення міжнародного порядку на Заході ґрунтується на ліберальному інтернаціоналізмі. Цей світогляд визнає держави найважливішими акторами, але розглядає їхню діяльність, спрямовану на забезпечення безпеки - хоч і як важливу та першочергову - як вбудовану в більш широке середовище, визначене міжнародним співтовариством. Отже, наявність обох суб'єктів - національних держав і міжнародного суспільства - робить міжнародну систему «суспільством держав».

Це суспільство держав є найбільш стабільним, коли його суб'єкти, що створюють порядок, керуються згодою. Миролюбність, що виникає всередині них, потім переноситься за їхні межі, оскільки їхні нормативні та структурні особливості неминуче формують і їхню зовнішню поведінку. Таким чином, суспільство, що складається з ліберальних держав, є природно мирним; хоча деякі оборонні інструменти необхідні для захисту безпеки, загальний спокій зміцнюється за рахунок сприяння продуктивній міжнародній діяльності, такій як торгівля. Оскільки торгівля створює мережу процвітання, вона також створює перешкоди для конфліктів. Таким чином, війна в цьому баченні відвертається, оскільки держави, що його поділяють, добре впорядковані всередині, а їхнє прагнення до безпеки вбудоване в спільне прагнення до розширення процвітання як в межах національних кордонів, так і за їх межами.

Оскільки міжнародне суспільство не завжди складається виключно з демократичних держав, мирні міждержавні відносини вимагають або розширення демократії за кордоном, або прийняття всіма певних мінімальних правил міжнародної поведінки, таких як відмова від агресії і завоювань - норма, яка на практиці також підкріплюється збереженням балансу сил, особливо між ліберальними і неліберальними державами. Як наслідок, війна стає нетиповим відхиленням від нормальної міжнародної політики.

Після закінчення Другої світової війни таке бачення міжнародного суспільства сприяло європейській інтеграції за підтримки США. Вона почалася зі створення загальноєвропейських інституцій, таких як Організація Північноатлантичного договору (НАТО), які спочатку були покликані стримувати радянську військову міць, але згодом призвели до поглиблення європейської інтеграції через Європейський Союз, який зробив економічне управління, зовнішньополітичну гармонізацію та демократичну консолідацію невід'ємними елементами європейського проекту. Після Холодної війни обидві ці європейські інституції поступово розширилися, включивши до свого складу багато держав, які раніше перебували під радянським пануванням, виходячи з припущення, що таке розширення майже за визначенням не може становити загрози для будь-якої країни, що не входить до їхнього складу.

Коли Україна, що лежить поруч з російськими кордонами, прагнула до членства в НАТО і ЄС, росія - як через свою історію, так і через своє існування поза межами ліберальної Європи - все більше занепокоювалася геополітичними загрозами своїй безпеці. Внаслідок Холодної війни росія тривалий час плекала упереджене ставлення до НАТО, розглядаючи його як продовження гегемоністської влади США, спрямованої проти неї самої, а не як захисний інструмент проти повоєнного радянського експансіонізму в Європі, яким Альянс насправді був. Таке сприйняття посилювалося реальністю того, що Сполучені Штати є державою з обличчям Януса: вони, безсумнівно, ліберальні, оскільки підтримують правління за згодою всередині країни і сприяють його поширенню за кордоном, але водночас є наполегливим практиком реальної політики, який застосовує силу, коли це необхідно для захисту своїх демократичних союзників і збереження глобальної першості, що дозволяє їм просувати свої ідеали, перемагати загрози своїй безпеці і підтримувати міжнародну систему, яка слугує їхнім інтересам.

На відміну від Європи, охопленої НАТО і ЄС, яка є свідомо ліберальною у своїй внутрішній і міжнародній політиці, і Сполучених Штатів, які є ліберальними у своїй внутрішній політиці і міжнародних амбіціях, але часто застосовують свою владу за кордоном відповідно до реалістичного диктату, росія є і була протягом більшої частини своєї історії втіленням ретельної і нерозбавленої realpolitik. Хоча багато країн за межами «миролюбної федерації» західних ліберальних демократій мають спільні риси з російським світоглядом, росія і Китай сьогодні виділяються як великі держави, які асимілювали machtpolitik у своїй внутрішній і зовнішній політиці і, таким чином, свідомо прагнуть зберегти свою дистанцію від ліберального універсуму.

Таким чином, ідеологічна прірва між російською реальною політикою і західним лібералізмом щодо міжнародного порядку є досить разючою. Московське бачення порядку зосереджене виключно на першості держав, які прагнуть безпеки. Хоча в міжнародній системі існують й інші елементи, такі як норми, організації та інститути, держави мають найбільше значення, і вони не можуть бути обмежені ліберальними рішеннями, такими як мирне врегулювання конфліктів або примуси процвітання. Таким чином, природним станом міжнародної системи, з досвіду росії, завжди був конфлікт: оскільки безпека є дефіцитом у міжнародній політиці (і так само дефіцитом всередині країни), Москва сьогодні намагається убезпечити себе, встановлюючи міцний авторитаризм у себе вдома, зберігаючи при цьому великі військові сили - включно з грізним ядерним арсеналом - і прагнучи контролювати вплив на своїх сусідів. Іншими словами, росія прагнула нейтралізувати зовнішні загрози безпеці, сховавшись в імперіалізмі, що розуміється як домінування над іншими, щоб захистити свою безпеку.

Сьогодні цей підхід пожвавився під впливом інших чинників, серед яких, зокрема, переконання Путіна в тому, що росія була принижена Заходом після закінчення Холодної війни і змушена була прийняти домовленості, які суперечать її інтересам, що тепер має бути виправлено; унікальна культурна ідентичність росії як «головного захисника християнства і віри в Бога» перед обличчям відходу Заходу від традиційної релігійності, що робить її природним осередком опору лібералізму; місія росії як великої держави - навіть якщо Захід відмовляє їй у цьому титулі - полягає, щонайменше, у захисті всього «русского мира», який включає всі слов'янські держави, а також російські меншини в різних прикордонних країнах. Ці переконання зміцнили «стратегічний реалізм» традиційного підходу Москви до безпеки - імперська експансія як засіб захисту ядра - що призводить до постійних загроз безпеці, з різним рівнем інтенсивності, які поширюються на її сусідів і за її межами. Отже, хоча Москва прагне співпраці з іншими, яка слугує її інтересам, вона не відмовилася від думки, що міждержавна конкуренція, яка розуміється або як активне насильство, або як постійна підготовка до нього, є нормою міжнародної політики.

З такими передумовами не дивно, що росія розглядає розширення НАТО після закінчення Холодної війни здебільшого в термінах гри з нульовою сумою. Коли менші країни радянської імперії часів Холодної війни - Болгарія, Румунія, Словаччина і Словенія - і три колишні радянські республіки - Естонія, Латвія і Литва - приєдналися до очолюваного США військового альянсу, занепокоєння Москви, хоч як воно було велике, вдалося стримати. Але греблю прорвало, коли НАТО вирішило розширити свій склад, включивши до нього Україну. Як писав тодішній посол США в росії Вільям Бернс у телеграмі з Москви в 2008 році, «вступ України до НАТО - це найяскравіша з усіх червоних ліній для російської еліти (не лише для Путіна)».

Намагаючись відвернути розв'язку, яку нарешті принесло путінське вторгнення, Москва надала - вперше з часів президентства Боріса Єльцина - пропозиції, спрямовані на захист її інтересів у Європі. Ці російські пропозиції, які мали на меті запобігти розширенню НАТО аж до її кордонів, підкреслювали її думку про те, що розширення західної безпеки (включно з безпекою колишніх радянських республік) не повинно відбуватися ціною посилення російської незахищеності. Зрештою, ідеї, запропоновані Москвою, не змогли переконати ані Вашингтон, ані його європейських партнерів, що залишило відкритою можливість того, що Україна може отримати членство як в НАТО, так і в ЄС в якийсь момент у майбутньому.

Те, що росія під керівництвом Путіна намагається остаточно відібрати цю можливість за допомогою війни, демонструє, як в Україні зіткнулися ліберальна і реалістична концепції міжнародного порядку. Ліберальний інтернаціоналізм Заходу розглядає розширення інститутів у межах своєї миролюбної федерації як мирне за своєю суттю явище. Це є благотворним розширенням демократичного миру та ілюструє свободу вибору, яку мають усі держави - а демократичні держави особливо, оскільки вони керуються згодою - у виборі того, з ким вони хочуть приєднатися. Ця свобода вибору є сутністю державної автономії і являє собою важливий атрибут суверенітету в міжнародній системі. Реалістична спадковість російського бачення, яка посилюється страхом перед загрозами її ідентичності, культурі та впливу, не дозволяє Москві сприймати ці можливості доброзичливо. Скоріше, вони оцінюються через призму сили і конкуренції, а оскільки безпека в багатьох її вимірах є дефіцитом у міжнародній політиці, вони оцінюються як такі, що постійно змінюють євразійський баланс сил таким чином, що фундаментально підривають російську безпеку.

Якби росія була слабкою державою, якою вона була після 1991 року, їй, можливо, довелося б жити з дискомфортною реальністю зниження рівня безпеки. Але оскільки вона вже не така слабка, як колись, вона використовує свою військову міць - хоч і невміло, як під час цієї кампанії, - для того, щоб спробувати усунути загрозу, яку несе можливість появи НАТО на її порозі. Таким чином, вона підкреслює реалістичне коріння, хоча і з поправкою на культурні елементи і особистість Путіна, свого конкуруючого бачення міжнародного порядку: всі держави заслуговують на безпечне географічне оточення, але великі держави мають особливі прерогативи, які необхідно поважати, навіть якщо вони обмежують безпеку слабших сусідів. Таким чином, вимога до НАТО назавжди виключити Україну зі своїх планів розширення є аналогом давніх зусиль США, спрямованих на те, щоб не допустити прояву будь-яких стратегічних небезпек на територіях, близьких до їхньої батьківщини. Оскільки Путін все ще вважає росію великою державою - навіть якщо західне сприйняття разюче відрізняється - його дії відображають його переконання, що Москва також повинна користуватися привілеями, які отримували всі інші великі держави впродовж історії.

Такої думки дотримується не лише Путін. Багато країн за межами ліберального Заходу вважають, що українська криза не може бути належним чином оцінена з політичної та моральної точки зору без визнання ненавмисних наслідків прагнення Заходу розширити миролюбну федерацію в Європі. Загроза основним інтересам великої держави, згідно з цим судженням, зробила війну неминучою. Китай і Південно-Африканська республіка найбільш прозоро висунули це звинувачення. Але навіть Індія, яка ретельно утримується від офіційної підтримки цієї позиції, здебільшого приймає її суть. Таким чином, навіть коли позаблокові критики росії обурені її рішенням про вторгнення в Україну, вони з розумінням ставляться принаймні до побоювань Москви щодо посилення загрози, хоча небагато країн, якщо такі взагалі є, повірять у твердження Путіна про те, що Україна не може існувати як легітимна і незалежна держава, оскільки вона «ніколи не мала стійких традицій справжньої державності».

У будь-якому випадку, війна в Україні та зусилля США, спрямовані на загальне засудження російського вторгнення, призвели до того, що багато країн «Глобального Півдня» намагаються відмовитися від того, що вони сприймають як повернення до нових форм запеклого суперництва. На відміну від ліберального інтернаціоналізму Заходу і культурно-залежного реалізму росії, країни, які намагаються зберегти нейтралітет у цій кризі, не сформулювали чіткої заяви про своє альтернативне бачення порядку. Очевидно, що вони цінують елементи ліберального проєкту, такі як глобальна торговельна система та переваги, які пропонують різні багатосторонні організації. Але як постколоніальним державам, їм здебільшого не подобається втручання великих держав у їхню внутрішню політику - проблема, яка є особливо гострою для недемократичних країн або країн із недосконалою демократією. Однак завдяки своїй історії вони також усвідомлюють реалії сили: хоча всі вони по-різному прагнуть захистити свою безпеку та автономію, вони визнають, що в міжнародній політиці існує структурна нерівність, і тому не варто без потреби провокувати великі держави.

Тим не менш, більшість позаблокових держав «Глобального Півдня» об'єднані трьома конкретними занепокоєннями. По-перше, їх турбує те, що вони вважають лицемірством Заходу, враховуючи його власні минулі порушення суверенітету, такі як в Косово, Іраку, Лівії та Сирії. Хоча специфіка кожного випадку відрізняється - і хоча кожне з цих втручань можна захищати, хоч це і нелегко, - вони часто об'єднуються у свідомості багатьох народів, що потім незмінно породжує моральну еквівалентність між Заходом і росією, коли мова йде про військове втручання великої держави.

По-друге, вони стурбовані болем, спричиненим перебоями в постачанні продовольства та енергоносіїв, спричиненими війною, та іншими негараздами, що виникли внаслідок режиму санкцій під проводом США, який послідував за нею. Це призводить до їхнього цілком виправданого страху, що глобальні ресурси знову будуть використані в геополітичній конкуренції, що матиме згубні наслідки для більш широкого порядку денного розвитку. Як наслідок, бідніші країни приділяють

По-третє, вони відчужені невдачами інститутів глобального управління, які через нерівність у представництві вважаються такими, що не реагують на їхні потреби. Будь то глухий кут у Раді Безпеки ООН, спричинений конкуруючими інтересами з правом вето, параліч процесу врегулювання суперечок у Світовій організації торгівлі або нездатність Бреттон-Вудських інституцій фінансувати діяльність з розвитку в необхідному обсязі, ці розчарування швидко пояснюються нерівністю представництва в цих органах. Це сприяло зростанню нових альтернатив - таких як БРІКС, Азійський банк інфраструктурних інвестицій та Ініціатива «Один пояс, один шлях» - а також закликам до реформи Ради Безпеки ООН, яка лише обіцяє подальші суперечки та можливий параліч.

Це невдоволення існуючою системою не вилилося в реальну альтернативу ліберальному міжнародному порядку як організаційній структурі світової політики. Стара інтелектуальна конструкція позаблоковості все ще існує, але втратила ту життєдайну силу, яку вона мала за часів Холодної війни - і як ідея, і як рух. Якщо і існує якась заміна, що пов'язує «Глобальний Південь» сьогодні, то вона слабко представлена новим шиболетом «стратегічної автономії» в контексті зростаючого попиту на «поліцентризм» - старою індійською ідеєю, що походить з часів розпалу Холодної війни, - яку часто помилково називають терміном «багатополярність».

Поняття стратегічної автономії, передане фразеологізмом «активна позаблоковість� (active nonalignment - ANA), розглядається як відповідь на конфліктні умови сьогодення. Як підсумував Хорхе Тайана:

В той час як негативний елемент опору великим державам, таким чином, закладений в ідеї стратегічної автономії, позитивний елемент полягає у вимозі визнання, де переваги безлічі держав належним чином враховуються, навіть якщо вони не такі потужні, як найвагоміші гравці міжнародної системи.

Терміном «багатополярність» часто зловживають лідери країн «Глобального Півдня», щоб виправдати своє бажання, щоб їх сприймали серйозно. Часто країни, які вони представляють, не є справжніми полюсами в традиційному розумінні цього терміну, а лише одним з багатьох центрів впливу, кожен з яких має різний ступінь автономії. Однак те, що насправді оскаржується за допомогою цього терміну, - це традиційна ідея про те, що лише кілька великих держав мають привілей визначати «правила гри» в міжнародній системі, яка стає дедалі більш роздробленою, багатошаровою і міждисциплінарною. Через свої негативні і позитивні елементи «Глобальний Південь, таким чином, є «заперечувачем»: він прагне одночасно уникнути тиску конкуренції між Заходом і росією (або Китаєм) і водночас викроїти простір для відстоювання власних інтересів, використовуючи інституції та переваги, які пропонують обидві сторони у всеосяжному суперництві.

Перетини з національними інтересами

Однак цих відмінних ідейних потоків недостатньо для того, щоб віднести ту чи іншу націю до блоку, що балансує, поділяє «отарне мислення» або дистанціюється. Приналежність держави до тієї чи іншої групи залежить від того, як її бачення світового порядку перетинається з її національними інтересами, які, в свою чергу, є сукупним результатом шести змінних, що стосуються війни в Україні:

• 1) тип режиму;

• 2) уподобання лідерів;

• 3) зацікавленість у результаті;

• 4) фізична близькість до конфлікту;

• 5) зв'язки з воюючими сторонами і

• 6) вигоди і витрати, які отримує країна.

Взаємодія цих змінних на тлі все ще домінуючого міжнародного порядку, в якому домінують США, формує уявлення держав про свої національні інтереси в конфлікті і, відповідно, позиціонує їх в одну з трьох груп.

Держави, що входять до очолюваної США коаліції, яка балансує проти росії у війні в Україні, найпомітніше відрізняються за типом свого режиму - ознака, яку поділяє і блок, що протистоїть Заходу. Усі держави, які активно підтримали Київ у його захисті від російської агресії, є демократичними. Навіть найпомітніший дисидент у коаліції, Угорщина на чолі з прем'єр-міністром Віктором Орбаном, є парламентською демократією. Загроза, яку становить авторитарний режим на кшталт росії, є важливим стимулом для більшості європейських партнерів і скріплює коаліцію, що балансує, разом.

Оскільки протистояння Москві перед обличчям тривалої енергетичної залежності на початковому етапі слугувало стримуючим фактором для багатьох європейських країн, сміливі рішення, прийняті політичними лідерами - наприклад, Джорджією Мелоні в Італії, Борисом Джонсоном, а тепер Ріші Сунаком [а тепер - Кіром Стармером - прим. Мортіса] у Великій Британії, Олафом Шольцем у Німеччині та Марком Рютте в Нідерландах, - мали вирішальне значення для протистояння росії в той час, коли їхні країни, серед інших регіональних держав, сильно залежали від Москви в питаннях імпорту енергоресурсів, а їхні громадяни були особливо вразливими перед економічними потрясіннями. Важливість вибору лідерів також демонструє виняток, який перевіряє правило: Віктор Орбан з Угорщини, який, навпаки, перешкоджав європейським зусиллям з підтримки України та розширення НАТО.

Однак, незважаючи на вплив особистостей, зацікавленість країни в результаті війни та її близькість до конфлікту суттєво впливають на її рішення щодо балансування проти росії. З цих міркувань майже всі європейські партнери Сполучених Штатів визнають, що російська агресія, якщо вона залишиться безкарною, загрожує їхній колективній безпеці, а також їхньому власному збереженню та автономії. Фізична близькість до конфлікту лише посилює ці побоювання, тому не дивно, що найближчі до війни держави - східноєвропейські країни, які раніше перебували під контролем росії, - є найбільшими поборниками допомоги українському опору, навіть якщо вони далеко не найбагатші країни Європи.

Підтримка, яку надають азійсько-тихоокеанські партнери Вашингтона, насамперед Японія, Південна Корея та Австралія, також підтверджує більш широку тезу про те, що російське вторгнення становить небезпечну загрозу не лише для безпеки політичного Заходу в цілому, але й для більшого ліберального порядку, який підтримується Сполученими Штатами і який забезпечує важливі колективні блага для всієї міжнародної системи. Очевидно, що перемога над російською агресією безпосередньо захищає європейську безпеку, але вона також забезпечує демонстраційний ефект, який може допомогти відвернути майбутні загрози, що можуть виникнути з боку Китаю у Східній Азії.

Держави, які об'єдналися з росією, підтримавши її дії проти України, представляють різні концепції національних інтересів: ті, що зосереджені на протистоянні Сполученим Штатам і міжнародному порядку, який вони підтримують через різні форми солідарності з Москвою. Найбільш вражаючою спільною рисою всіх держав, які формують цю вісь опору, є їхня антипатія до ліберальної політики: всі вони є глибоко авторитарними режимами, керованими диктаторами - як це видно на прикладі Китаю, Північної Кореї, Еритреї, Сирії та Куби, - хоча деякі з них, такі як білорусь, Іран, Нікарагуа та Венесуела, мають видимість електоральної демократії. Хоча тип їхнього режиму природно ставить їх в опозицію до очолюваного США ліберального порядку, цей опір посилюється вибором їхніх лідерів, які вважають, що їхній владі загрожують як цінності, які сповідує Вашингтон, так і, що не менш важливо, його політика щодо їхніх націй окремо.

Так, Сі Цзіньпін розглядає зусилля США з підтримки Тайваню і створення Вашингтоном балансуючої коаліції в Індо-Тихоокеанському регіоні як пряму загрозу як комуністичному режиму в Пекіні, так і його прагненню об'єднати різні іноземні території, на які він претендує як на свої власні. Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї і теократичний режим, який він очолює, все ще розглядає Сполучені Штати як «Великого Сатану», силу, яка має намір запобігти набуттю Тегераном ядерної зброї і оскаржити претензії Ірану на регіональну гегемонію. Лідер Північної Кореї Кім Чен Ин має схожі претензії: він розглядає США як єдину перешкоду для свого тоталітарного режиму, своєї мрії про возз'єднання Корейського півострова під опікою Пхеньяна і своїх амбіцій щодо підтримки потужної програми створення ядерної зброї. Президент білорусі Алєксандр Лукашенко, який майже три десятиліття покладається на субсидії та політичну підтримку Москви для підтримки свого авторитаризму, розглядає опозицію США щодо його шахрайського переобрання у 2020 році як серйозну загрозу своїй владі і відтоді ще тісніше зблизився з російським президентом Владіміром Путіним.

Усі чотири держави, відповідно, стали рішучими прихильниками війни росії проти України, значною мірою через їхню конкуренцію зі Сполученими Штатами. Хоча Пекін позиціонує себе як нейтральну сторону у конфлікті, пакт Сі Цзіньпіна з Путіним про «безмежність [стосунків]» до початку війни слугував критично важливою формою геополітичної підтримки Москви. Хоча Китай, значною мірою під тиском США, утримався від надання допомоги росії шляхом передачі військової техніки, він субсидував військові зусилля останньої через експорт інтегральних схем і промислових товарів військового призначення, таких як кульковальниці, вантажівки і землерийну техніку, а також через прискорений імпорт російської нафти. Іран і Північна Корея допомагають російським військовим операціям більш безпосередньо: Тегеран поставив росії велику кількість ударних дронів, а Північна Корея передала величезну кількість боєприпасів. Білорусь також сприяла російським військовим зусиллям через прості географічні реалії: вона дозволила Москві використовувати свою територію, яка пропонує найкоротший сухопутний шлях до Києва, для здійснення частини вторгнення в Україну.

Інші країни, які об'єдналися з росією - Еритрея, Сирія, Куба, Нікарагуа та Венесуела - підтримували Москву переважно дипломатичними та символічними засобами. Це переважно слабкі держави, чия симпатія до росії зумовлена їхньою індивідуальною історією конфронтації зі Сполученими Штатами, але посилена особистими образами їхніх лідерів, що призвело до міцних обіймів з Москвою. Так, наприклад, Ісайяс Афеворк, диктатор Еритреї, покладає на США та їхніх союзників відповідальність за підтримку Ефіопії у війні 1998 року, що призвело до принизливої поразки його країни. Сирійський президент Башар Асад був повністю врятований завдяки допомозі росії під час громадянської війни, що почалася 2011 року, в його країні, що робить його прихильність до Владіміра Путіна як особистою, так і політичною. Аналогічно, зв'язки Куби, Нікарагуа та Венесуели з росією є давніми і тісно пов'язані з російською підтримкою їхніх авторитарних режимів протягом багатьох років - у випадку Куби, ще з часів Холодної війни.

Таким чином, усі країни, представлені в групі «отарних» держав, мають різну, але відмінну зацікавленість у результатах війни в Україні: хоча вони не мають фізичної близькості до зони бойових дій і, таким чином, не перебувають під прямою загрозою, як європейські союзники США, вони не бажають бачити росію, свого стратегічного партнера, переможеною західними силами в той час, коли їхні зв'язки з Москвою є важливими для досягнення успіху в їхньому власному протистоянні з Вашингтоном. Оскільки ця конкуренція може мати для цих країн екзистенційний характер, тісні зв'язки з росією, а іноді й між собою, є важливими для їхнього виживання (або принаймні для виживання їхніх правлячих режимів). Тісні зв'язки, які вони, відповідно, підтримують з Москвою, також разюче контрастують з їхніми слабкими зв'язками з Києвом. Оскільки вони вважають, що ціна поразки росії для кожного з них окремо є значною, їхня підтримка росії, а не України, стає логічним наслідком їхніх національних інтересів. У чому вони помітно різняться, так це у своїх можливостях, тому найсильніші з них - Китай, Іран, Північна Корея і, менш очевидно, білорусь - бачать свої цілі в досягненні відчутної допомоги Москві у цій війні, в той час як слабші можуть лише декларувати словесну підтримку.

Позиції, які займають країни третьої групи щодо війни в Україні, тобто ті, що залишаються позаблоковими в тій чи іншій мірі, також значною мірою формуються під впливом їхніх специфічних інтересів. Важко узагальнити, як ці інтереси перетинаються зі світоглядом кожної з цих країн, оскільки їхня кількість велика, і вони надзвичайно різноманітні за типами режимів. Але якщо взяти Індію, ПівденнАфриканську Республіку, Індонезію, Туреччину і Казахстан як представників цієї категорії, то вони охоплюють діапазон від електоральних автократій, як у Казахстані, до мутуючих демократій, як в Індії та ПАР, і до «фасаднихW демократій, як у Туреччині та Індонезії. Хоча в цій групі також існують справді ліберальні демократії з конкуруючими центрами влади та активними громадянськими суспільствами, багато з найвпливовіших держав відзначаються присутністю харизматичних політиків на чолі, які здійснюють величезний вплив на національний вибір: прем'єр-міністр Нарендра Моді в Індії, президент Реджеп Таїп Ердоган у Туреччині та Нурсултан Назарбаєв, колишній президент Казахстану, який досі має вплив на політику своєї країни, залишаються гарними прикладами.

За винятком Туреччини, жодна з цих країн не розташована в безпосередній близькості до України. Отже, вони не мають безпосереднього впливу на результат війни, хоча всі вони по-різному постраждали, а деякі, як Індія, навіть отримали вигоду від її дезорганізації. Очевидно, що вони не бажають бачити Україну, суверенну державу, анексованою за допомогою російської зброї, але оскільки такий результат зараз є малоймовірним - значною мірою завдяки західній допомозі Києву - вони отримали можливість реалізовувати свої власні амбіції у спосіб, який не ставить їх у жорстке протиріччя ані з Заходом, ані з росією. Фактично, їхні зв'язки як з росією, так і з Україною, якими б асиметричними вони не були, дозволяють їм взаємодіяти з обома сторонами у спосіб, що відповідає їхнім власним інтересам.

Індія залишається гарним прикладом такого маневрування. Нью-Делі має давні зв'язки з Москвою ще з часів Холодної війни. Він історично розглядав росію як особливого захисника своїх інтересів, особливо в Раді Безпеки ООН, і традиційно був основним покупцем російського військового обладнання. Однак, окрім цих спадкових зв'язків, Індія все ще розглядає росію як велику державу і як важливий елемент багатополярного порядку, який, як сподівається Індія, одного дня прийде на зміну гегемонії США в усьому світі. Війна в Україні, безсумнівно, поставила особливі відносини Індії з росією під сумнів. Попри своє невдоволення вторгненням Путіна - через кричуще порушення суверенітету, яке воно уособлює, - Нью-Делі старанно уникав відкритої критики росії, оскільки запобігання зближенню між Москвою і Пекіном було важливим для Нью-Делі в той час, коли китайсько-індійські відносини ставали все більш напруженими. Крім того, Індія не хотіла ставити під загрозу тісні зв'язки з російським оборонно-промисловим комплексом, які вона все ще підтримувала. І вона зробила правильну ставку на те, що Вашингтон не зверне уваги на ці зв'язки, а також на рятівний круг, який Індія кинула Москві через збільшення закупівель російської нафти, оскільки США зацікавлені у співпраці з Індією проти Китаю. Таким чином, Нью-Делі зміг захистити свої зв'язки з росією і США одночасно; він також надав скромну підтримку Україні, пропонуючи гуманітарну допомогу, водночас слабо закликаючи Путіна припинити війну, таким чином, роблячи дихотомічні інвестиції, необхідні для захисту своїх інтересів по всіх напрямках.

ПАР та Індонезія є іншими прикладами країн, які вирішили балансувати на тонкій грані між росією та Заходом, намагаючись захистити свої інтереси. Симпатії Преторії до Москви можна простежити через зв'язки Африканського національного конгресу (АНК) з Радянським Союзом за часів апартеїду, коли Москва надавала визвольному руху - попереднику нинішнього уряду - фінансову та політичну підтримку, а також зброю. Сьогодні ПАР, схоже, відповіла взаємністю на цю підтримку, що значною мірою зумовлена уподобаннями керівництва АНК, навіть попри те, що економічні та культурні зв'язки ПАР з росією мінімальні. Знову ж таки, розрахунок у Преторії, схоже, полягає в тому, що її амбіції відігравати більшу роль у представленні Африки на світовій арені краще реалізувати, привернувши увагу США до своєї здатності маневрувати між суперниками, ніж просто задовольнити Вашингтон відкритим засудженням росії. Оскільки Сполучені Штати стають дедалі чутливішими до проблем «Глобального Півдня» в контексті власного суперництва з росією та Китаєм, рішучість ПАР уникати «дуже ворожої позиції стосовно росії» оцінюється режимом Сіріла Рамафоси як така, що обіцяє більше вигод, ніж витрат для Південної Африки.

Туреччина і Казахстан також представляють схожі стратегії, коли йдеться про переслідування власних інтересів. Незважаючи на те, що Туреччина є давнім членом НАТО, вона оголосила, що і Захід, і росія «однаково» надійні, а отже, взаємодіє і з Києвом, і з Москвою одночасно, аж до продажу Києву ударних дронів і сприяння експорту пшениці за кордон, водночас інтенсивно взаємодіючи з Путіним, можливо, з певною симпатією до країни, яка також втратила імперію. Маневрування Туреччини між двома блоками значною мірою зумовлене власною політичною проникливістю Ердогана, а також його занепокоєнням щодо ставлення до Туреччини з боку ЄС, що призвело до стратегії, яка, з одного боку, засуджує войовничість росії, а з іншого - намагається уникнути «загрози для тісних відносин Туреччини з Москвою або підриву ділових можливостей Туреччини з Європою». Підхід Анкари до конфлікту в Україні вражає тим, що її політика не просто відображає уподобання НАТО і ЄС. Скоріше, бажання Ердогана зберегти відносини Туреччини із Заходом (і особливо з Європою), не відштовхнувши при цьому росію (і Китай) надмірно, змусило його відігравати роль, спрямовану на консолідацію позиції Туреччини як великої регіональної держави, здатної впливати за межами своїх безпосередніх кордонів.

Таким чином, поведінка безлічі країн, що входять до групи позаблокових держав, підтверджує інтенсивне прагнення не потрапити в пастку постійного суперництва між ліберальним блоком на чолі з США і авторитарними державами, які йому протистоять. Ці держави, безсумнівно, виграли від багатьох інститутів, створених як продукт гегемонії США в післявоєнну епоху. Але оскільки вони вважають, що цих здобутків ще недостатньо, вони часто вимагають реформування існуючої системи. Багато країн цієї групи також мають власні значні міжнародні амбіції - амбіції, які краще реалізовувати, використовуючи розбіжності між блоком, де домінують США, та його антагоністами, а не просто вступаючи в союз з тими чи іншими. Таким чином, їхній складний нейтралітет щодо війни в Україні не обов'язково свідчить про відсутність симпатії до жертв Києва з боку Москви, а скоріше про рішучість просувати свої власні інтереси понад цілями, які переслідують учасники бойових дій та їхні прихильники. Отже, що ж мають робити Сполучені Штати?

Той факт, що війна в Україні виявила розколи, які стали помітними, починаючи з лютого 2022 року, не повинен затьмарювати реальність того, що ці розбіжності існували ще до конфлікту.�Війна не породила ці розколи; вона лише висвітлила їх. Самі розколи є просто продуктом успіху американської гегемонії в післявоєнний період і ліберального міжнародного порядку, який вона породила. З цієї причини розколи майже неминучі - так само, як це було під час Холодної війни. Тоді, як і зараз, антагонізм деяких країн щодо Сполучених Штатів та їхніх союзників, як на ідеологічному, так і на силовому політичному рівнях, створив біфуркації, яких не можна було уникнути. Існування такої конкуренції також створило можливості для багатьох країн спробувати уникнути її, навіть якщо вони намагалися використати її у власних цілях. Такий результат також є природним для міжнародної системи, населеної самодостатніми суб'єктами, які відрізняються за можливостями, інтересами та віддаленістю від головних дійових осіб.

Отже, Вашингтону не варто витрачати надто багато часу на занепокоєння з приводу розривів у глобальній системі. Ці розриви міцні, навіть якщо деякі члени різних груп з часом розійдуться по швах. З огляду на ці реалії, Сполученим Штатам слід просто подвоїти зусилля із захисту власних інтересів. Оскільки зусилля, спрямовані на захист і розширення миролюбної федерації демократичних держав, час від часу вимагатимуть від Сполучених Штатів застосування військової сили, Вашингтон також буде вразливий до звинувачень у лицемірстві і подвійних стандартах. Сполучені Штати не повинні боятися такої критики. Хоча вони повинні - і як ліберальна держава завжди намагатимуться надавати «гідну повагу думкам людства», як сказано в Декларації незалежності США, здійснення своєї сили не може, коли це необхідно, обмежуватися скаргами інших.

Отже, найважливіше завдання, яке стоїть сьогодні перед Вашингтоном в Україні, - забезпечити поразку російської агресії незалежно від поглядів його супротивників та інших сторонніх спостерігачів. Для цього потрібно показати приклад, як він це вже зробив: надати Києву військову та фінансову допомогу, щоб він зміг повернути втрачені території і тим самим дати сигнал Заходу про спротив будь-яким спробам змінити кордони силовим шляхом. Оскільки наступні дванадцять-двадцять чотири місяці будуть вирішальними для досягнення цих цілей, Сполучені Штати та їхні партнери не можуть припиняти свої зусилля зараз. Перемога над російською агресією - це інвестиція не лише в захист європейської безпеки, що є цінністю для Сполучених Штатів, але й демонстрація того, що вона може слугувати стримуючим фактором для інших подібних актів ревізіонізму, які можуть розглядатися іншими країнами, наприклад, Китаєм в Азії.

Прикро, що Сполучені Штати втратили можливість більш ефективно допомогти Україні в перші місяці конфлікту, коли власна боязкість і обмеження оборонної промисловості завадили їм озброїти Київ необхідними можливостями, які могли б обіцяти більший успіх, коли російський наступ був неорганізованим і неефективним. Сьогодні витрати на подолання потужної російської оборони на окупованій українській території зросли, але цей тягар лише виправдовує посилення підтримки України, особливо з боку європейських союзників. Зміцнення західної солідарності під час цієї війни було вражаючим, але тепер вона має бути зосереджена на вирішенні більш складних викликів, які стоять перед Україною в майбутньому.

Ця кампанія неодмінно потребуватиме часу, але навіть коли вона розгортатиметься, Сполучені Штати повинні протистояти закликам до передчасних переговорів між Україною та росією. Одночасно вони повинні виправити дірявий режим санкцій, який дозволяє Москві підтримувати свої військові зусилля, залучаючи як своїх антагоністів, так і сторонніх спостерігачів, які сприяють утриманню росії на плаву. Переконати країни, що знаходяться на «осі опору», безсумнівно, буде важко, оскільки їхні стратегічні інтереси стикаються з інтересами Сполучених Штатів. Переконати нейтралів також буде нелегко через їхні власні незалежні інтереси, але певний прогрес можливий на маргінесі.

У будь-якому випадку, Сполученим Штатам не слід робити реідентифікацію «осі опору» або позаблокового світу: оскільки в кожній групі можуть бути держави - ймовірно, більше в другій, ніж у першій, - які схильні до негласного торгу, Вашингтон повинен наполегливо працювати з кожною з відповідних країн, сподіваючись обмежити їхню опозиційність або опортунізм. Китай, Туреччина та Індія виділяються як ключові гравці в цьому контексті. Очевидно, що успіх тут не гарантований, що робить колективні західні інвестиції на підтримку України ще більш важливими.

У той час як реакція Вашингтона на існуючі розбіжності має звести до мінімуму їх відволікання в найближчій перспективі, зміцнення ліберального міжнародного порядку шляхом розумного використання американських ресурсів має залишатися більш довгостроковою стратегічною метою. Такі інвестиції не є марнотратством, як іноді стверджують у Сполучених Штатах, а навпаки, необхідні для легітимізації американської влади і першості в міжнародній системі, яка все ще залишається суперницькою за своєю природою.