Глеки – де?генерація (ЕР, 2025). Рецензія

Івано-Франківські інді-рокери Глеки дебютують із мініальбомом, що занурюється у деструктивні патерни людського розуму, боротьбу бажань і здорового глузду. На чотирьох треках вони змішують класичний гранж, індірок 90-х і трохи панку, створюючи сирий, чесний звук.

Лейбл ERYTHROLEUKOPLAKIA RECORDS відомий своєю неформатною, маргінальною естетикою — тут виходить безліч крутих релізів, що лишаються в глибокому підпіллі й не завжди зрозумілі пересічному слухачеві. Саме ця атмосфера лейблу мене завжди приваблювала. Є в ній щось п’янке і божевільне. Якщо глянути на його каталог, то Глеки звучать досить «форматно» на тлі нойзу, ультранасилля, клаудрепу та антимузики на кшталт харшнойзу чи дрону.

У Глеках мене спершу підкупила простота і щирість. Про цей гурт я майже нічого не знаю — хто вони та який у них бекграунд, але це й не так важливо, коли особливо вабить цукерка. Їхні музичні рішення не завжди збігалися з моїми вподобаннями, але одразу відчувається відверте бажання грати рок поза шаблонами. Особливо це проявляється в текстах, сповнених гротеску, абсурду та гіркуватої іронії.

І саме це — найбільша перевага мініальбому. Він не намагається грати у вигаданий образ, а залишається собою. А через музику й тексти стає ще більш особистісним.

Чотири бруднуваті, тривожні треки Глеків занурюють у темні та тривожні теми самознищення, відчаю, втрати сенсу та пошуку порятунку. Тексти тут експресивні, місцями абсурдистські, що надає їм сюрреалістичної атмосфери. Наприклад, у «Автоканібалізмі» метафора "їсти себе зранку до вечора" буквально звучить як сюрреалістична картина – людина фізично поглинає саму себе, що відразу відсилає до дадаїзму, експресіонізму та божевільної естетики панку. Але в цьому також глибокий психологічний зміст: самознищення через повторювані дії, емоційне вигорання, зацикленість на собі.

Ще яскравий момент: «вилізу з себе, закутаюсь в плівку, подивлюся в дзеркало» – це вже схоже на театралізований перформанс у дусі Девіда Лінча чи сюрреалізму Сальвадора Далі.

Абсурд добре працює через перебільшення у «Кентаврі». Неіронічно серйозно, але образ міфічної істоти буквально перетворюється на щось майже біблійне: "кров-вода, в тобі я захлинаюсь", "цвяхи не тримають". Це нагадує стиль Франца Кафки чи Семюеля Беккета, де звичні символи (кентавр як щось сильне, стійке) руйнуються і набувають несподівано крихкого, суперечливого змісту.

Або, знову ж таки, в «Автоканібалізмі»: "потік думок, як розтоплений сир" – образ настільки нелогічний, що спочатку смішить, а потім залишає відчуття тривоги.

Сильний прийом — коли буденні речі стають химерними. У «Автоканібалізмі» звичне прийняття їжі перетворюється на метафізичну кризу, у «Кентаврі» тіло розпадається на частини, наче в картинах Босха чи Франсіса Бекона. А в «Пуститися берега» саме слово «берег» набуває подвійного сенсу: межа між сушею і водою, але й кордон між контролем і хаосом.

У ліричному плані гурт приносить якщо не новий погляд на сюрреалістичну реальність, у якій ми живемо, то принаймні небанальний підхід до її рефлексії. Тексти балансують на межі екзистенціалізму, панк-абсурду та постмодерну. Це одночасно іронічно, моторошно і глибоко.

Таке поєднання справді працює – воно змушує слухача відчувати дискомфорт і занепокоєння, але водночас дає певний катарсис. Це схоже на сплав Курта Кобейна, Беккета, ранніх Radiohead, Nine Inch Nails і якогось дивного експериментального кіно Девіда Лінча, де герої тонуть у власних думках.

У музичному плані все ще цікавіше. Маємо дебютник від дуже молодих хлопців, але окреслити його жанр через аранжування непросто. Не тому, що музика складна, а тому, що її межі розмиті.

«Пуститися берега» починається як інді-рок із досить приємними мелодіями, а на приспівах вибухає гранж, і стилі намагаються злитися в єдине ціле. Баланс у цій пісні лаконічно витриманий, хоча місцями ламається у пошуках спільної мови. Атмосфера відчайдушної свободи, руху без контролю – класична гранжева тема втечі від проблем. Тут є бунтарський дух, але без саморуйнівного аспекту – радше прийняття себе в потоці життя.

У другій пісні «Автоканібалізм» Глеки передають привіт Чумацькому Шляху – і не випадково, адже в цій пісні є чимало схожого з творчістю ЧШ. Вони також іронізували з тодішніх подій, і тут простежується схоже переосмислення. Спочатку ця пісня мене дратувала, але тепер я бачу, наскільки цікаво вона відображає українську музику в умовах скромних бюджетів і відсутності досвіду. Тексти нагадують Nine Inch Nails чи навіть раннього Marilyn Manson.

Однак цей трек програє через продакшн – по-справжньому вибухає лише наприкінці. Водночас у ньому є характер і нерв, які поступово наростають, розкриваючи кайф… який, на жаль, ламається через очевидні недоліки.

«Емо» має всі шанси стати найхітовішим треком Глеків. У ньому відчувається особиста трагедія та розчарування, що перегукується зі звучанням Sunny Day Real Estate, ранніх AFI та My Chemical Romance.

Їхнє прагнення експериментувати з жанрами знову грає на користь, але, на жаль, пісня збирає найбільші кліше провінційної захланності української музики. Окрім емо-малюнків на гітарах і хрипкого вокалу, який нагадує Петра Зарудного, виразних деталей не так багато.

Фінальний «Кентавр» – це 5-хвилинний гітарний політ у нікуди. Проте саме тут найбільш поетичний і метафоричний текст, наповнений міфологічністю та релігійними образами. Теми жертвування та пошуку сенсу через біль нагадують A Perfect Circle або Smashing Pumpkins. Утім, якщо помиляюся, можете навести цікавіші паралелі.

Подібних альбомів ще років десять тому я наслухався досхочу – у перемішку з електронікою та хіп-хопом. Чесно, мені навіть лінь порівнювати Глеків з кимось серед українських виконавців, бо вони справді можуть стати самобутніми й знайти ширшу аудиторію.

У них цікавий погляд на музику, вони щирі, справжні, без зайвого пафосу. Глеки легко можуть замінити Димну Суміш у цій ностальгії по класичному гранжу і скласти конкуренцію Omana, бо їхні аранжування звучать різноманітніше.

Головна проблема для мене на ЕР – продакшн. Він звучить так неактуально, ніби його витягли з запиленої шафи 2005 року й трохи реставрували. Було б добре, якби в майбутніх релізах звук і аранжування оновилися, деякі ідеї відійшли в минуле, а на їхнє місце прийшло щось свіже та актуальне. Водночас важливо зберегти цю вайбову "підземельну" енергетику, яка їм дуже личить і має свою особливу привабливість. Це максимально андеграундний реліз.