Рік тому сім’я Гульєльмо Вікаріо прихистила матір та сина, які рятувалися від війни в Україні. Вони досі живуть з батьками футболіста.
«Хлопчику в жовтні виповнилося 12 років, — розповідав Гульєльмо в інтерв’ю GdS наприкінці травня. — Він дізнався, що я футболіст і спочатку дивився на мене з подивом, недовірою і сором’язливістю. Згодом ми почали разом грати у футбол, він дивиться всі мої ігри і вболіває за “Емполі”, вивчив мову, ходить до школи і знайшов багато друзів. Я можу сказати, що він щаслива дитина. Що ж до війни, то я ніколи не говорю про це ні з ним, ні з його матір’ю. Я розумію, що вони не хочуть торкатися цієї теми, тому що це завдає їм занадто багато болю».
Гульєльмо — єдина дитина в сім’ї. Його мати — юристка, а батько — лікар-терапевт і великий футбольний фанат. Саме він розповідав дитячим тренерам, що місце його сина — серед польових гравців, у нападі. Проте Гульєльмо самостійно вибрав воротарське амплуа і пройшов від аматорів до найвищих ліг.
«Я починав, як і всі, ганяючи м’яч у полі, тому що інстинкт підказує тобі, що м’яч треба бити ногою, про що говорить саме слово “футбол”, а не брати руками, інакше можна грати у волейбол або баскетбол. У цих видах спорту я також пробував свої сили протягом кількох років і мав непогані результати. Але мені подобався контакт із травою, думка про те, що я “брудніший” за інших, тому що мені доводилося стрибати. До того ж потрібна хоробрість пірнути в ноги супернику, який б’є по воротам. Гол — це апогей удару ногою. Натомість я хотів бути тим, хто рятує від гола. Коли я роблю сейви, я відчуваю таке ж піднесення, як і нападник, який забиває голи».
Гульєльмо Вікаріо, справді, видатний своїми сейвами. За два сезони в Серії А він зробив їх дві з половиною сотні. За цим показником він перший в Італії й один із найкращих у топ-5. Вікаріо каже, що футбол для нього розвага, але це не зовсім так. У майбутньому Гульєльмо хоче здобути освіту й стати спортивним менеджером. А коли він розповідає про воротарське ремесло, стає зрозуміло наскільки він цілісний гравець, сильний у кожному компоненті гри голкіпера — від інстинктивних сейвів до вміння читати епізоди і керувати командою.
«Бувають моменти, коли треба сконцентруватися і дати поштовх своїм партнерам по команді, — каже Вікаріо. — Якщо щось розчавило їх емоційно, воротар повинен бути першим, хто їх розворушить. Я вважаю, що в мене хороший таймінг і я можу передбачати розвиток подій. Треба покращити вибір позиції під час кросів і в “гальмуванні”, тобто в момент, коли воротар зупиняється і готується до сейву».
Найкращими воротарями Вікаріо називає Куртуа, Доннарумму, Меньяна і Хандановича. У рідному Удіне у його кімнаті досі висить постер із Буффоном. У дитинстві Гульєльмо був на перегляді у «Реала» й «Мілана», але його кар’єра набула розвитку зараз, коли голкіперу 27. Нещодавно він перейшов у «Тоттенхем», де роль запасного воротаря його не влаштує. Президент «Емполі» дуже тішився цьому трансферу: окрім грошей, клуб отримав рекламу на ринку. Вікаріо — справжній продукт італійського футболу.
В Італії Гульєльмо отримав кілька прізвиськ. Одне з них Веном, але цікавіше Вікаріо називали у Венеції.
«Під час мого першого професійного досвіду у “Венеції” фанати дали мені прізвисько Tegoina. На венеціанському діалекті це означає “стручкова квасоля”, довгий, вузький овоч. Я був високим і худорлявим, а на матчі одягав зелену футболку, тож... Востаннє, коли я грав за “Емполі” у Венеції, мене зустрічали з банером “Tegoina один із нас”. Зворушливо».
