Хто буде головним всередині Європи?

Вступ

У 2025 році, коли до влади в США знову прийшов Дональд Трамп, стало очевидно, що Європа більше не зможе покладатися на Сполучені Штати як на світового поліцейського та гаранта своєї безпеки. Ще під час свого першого строку Трамп запровадив мита на алюміній і сталь з Європи, погрожував митами на автомобілебудування, а його загальне ставлення до ЄС як до єдиної інституції та її керівників залишалося скептичним.

Тому після другого приходу Трампа до влади питання автономності та самостійності Євросоюзу, як ніколи раніше, вийшло на передній план. Звісно, будь-якій сильній та незалежній організації потрібен харизматичний лідер, здатний взяти на себе відповідальність за керівництво в такий складний період для всього світу. У цьому тексті ми розглянемо конкретні країни, які прагнуть та мають потенціал очолити ЄС, попри численні нюанси й кулуарні інтереси.

Перш ніж перейти до аналізу окремих країн, варто згадати, що юридично Європейський Союз як політико-економічне об’єднання має власних керівників, яких офіційно називають президентами: зокрема, президента Європейської комісії, Європейської ради та Європейського парламенту. Проте на практиці справжній вплив мають, передусім, очільники провідних держав, оскільки саме на їхній економіці, оборонному потенціалі та зовнішньополітичних зв’язках базується реальна сила Європи.

Можливо Емануель Макрон (Франція)?

Почнемо з Франції та її президента Еммануеля Макрона, який уже тривалий час намагається утвердити себе як головного рушія і лідера нової сильної Європи. У 2023 році під час візиту до Китаю Макрон на зустрічі з Сі Цзіньпіном заявив, що ЄС має бути набагато більш незалежним від США і не повинен орієнтуватися на Вашингтон, зокрема у питанні Тайваню, який Сполучені Штати активно підтримують, а Китай вважає своєю територією.

Така, м’яко кажучи, суперечлива заява викликала обурення, оскільки на той момент президентом США був Джо Байден, а відданість Америки європейській безпеці не викликала сумнівів. Ідею Макрона фактично можна окреслити як концепцію «стратегічної автономії», яка ґрунтується на трьох ключових принципах. По-перше, Європа повинна стати рівноправною третьою світовою силою поряд із США та Китаєм і формувати власну політику безпеки. По-друге, Франція закликає розвивати власну оборонну промисловість без оглядки на НАТО. Так, ще у 2018 році Макрон запропонував створити Європейські сили швидкого реагування. Меморандум про їхнє формування було підписано того ж року — він передбачав створення об’єднаного військового контингенту європейських країн для оперативного втручання у кризові ситуації поблизу кордонів ЄС.

Погодьтеся, що подібні сили сьогодні були б дуже доречними й на українських землях. Однак, на жаль, ця ініціатива так і не вийшла за межі меморандуму.

Уже в 2025 році Макрон фактично став головним рушієм створення європейської армії. І тут варто навести його пряму цитату, яка чітко окреслює цю мету:
«Ми маємо надавати європейську перевагу, робити вибір, покладатися на оперативну сумісність із НАТО, але також іноді визнавати, що ми не завжди матимемо той самий порядок денний, що й наші союзники — і це не ставить під сумнів наші альянси», — підкреслив президент Франції.

Крім того, нещодавно Єврокомісія представила оборонну ініціативу SAFE, згідно з якою країни-члени ЄС отримають доступ до кредитів на суму 150 мільярдів євро. Ці кошти мають бути спрямовані насамперед на закупівлю компонентів озброєння, вироблених у Європейському Союзі та Україні. Макрон відіграв ключову роль у просуванні цієї ініціативи.

Як відомо, наразі діє так звана «коаліція рішучих» — група держав-членів ЄС, НАТО та нейтральних країн, які виступають єдиним фронтом на підтримку України у питаннях справедливого миру, гарантій безпеки та посилення оборонних спроможностей. Центральним елементом цієї концепції є потенційна участь миротворців, які мають забезпечувати дотримання умов миру у разі припинення бойових дій.

Макрон взяв на себе лідерство в цьому процесі, активно просуваючи ідею розміщення європейського контингенту в Україні. Хоча пропозиція розмістити сили безпосередньо на лінії бойового зіткнення не знайшла підтримки в більшості країн, наразі розглядається можливість базування контингенту на інфраструктурних об’єктах і військових базах у тилу. Втім, це не скасовує того факту, що саме Макрон виступив ініціатором відправки миротворчих сил.

Окремої уваги заслуговує його історична промова перед нацією — її повний текст можна легко знайти в інтернеті. У ній президент Франції офіційно окреслив екзистенційну загрозу з боку Росії та наголосив на життєво важливій потребі Європи у стратегічній автономії від США. Ця промова мала символічне значення, адже прозвучала безпосередньо перед самітом ЄС та одразу після першої зустрічі коаліції рішучих. Макрон відкрито заявив про свою готовність очолити нову, мілітаризовану Європу й запропонував низку практичних кроків: зокрема, скликання засідання начальників генеральних штабів країн ЄС для обговорення миротворчого контингенту та можливого розміщення французької ядерної зброї на території інших держав-членів Союзу.

Цей аспект теж є важливою перевагою Франції у боротьбі за лідерство в Європі. Адже вона — єдина країна ЄС, яка володіє ядерним арсеналом: близько 240 боєголовок морського базування та 50 — повітряного. Це четвертий за розміром ядерний арсенал у світі після США, Росії та Китаю. До того ж, за обсягом ВВП Франція поступається лише Німеччині й посідає друге місце серед найбільших економік Євросоюзу.

Усі ці чинники свідчать про те, що Франція — а насамперед особисто Макрон — готова очолити майбутню Європу, здатну ефективно реагувати на виклики сучасності. Втім, найбільший виклик для нього полягає в тому, що це — його останній президентський термін. І тепер йому необхідно знайти достойного наступника.

Поки що лідером за популярністю серед французів є Жордан Барделла — представник популістської партії «Національне об’єднання». Хоча він, імовірно, не відмовиться від загального стратегічного курсу Республіки, утім майже напевно зосередиться на внутрішніх питаннях та дистанціюється від амбіційного проєкту лідерства в Європі.

Попри поразку на парламентських виборах, «Національне об’єднання» залишається впливовою політичною силою. Їхня нещодавня перемога на виборах до Європарламенту та зростання популярності правих популістів по всій Європі змушують Макрона вже зараз замислитися над тим, хто зможе зберегти народну підтримку й продовжити курс Франції на європейське лідерство.

Або можливо Фрідріх Мерц (Німеччина)?

Далі поговоримо про Німеччину, яка нещодавно обрала нового канцлера, однак проблем у країни від цього не поменшало. Вона залишається найбільшою економікою Європейського Союзу, а Фрідріх Мерц налаштований повернути Німеччині провідні позиції як глобальному гравцю після років правління Меркель і Шольца. Проблема полягала в тому, що обидва колишні канцлери орієнтувалися на більш потужні держави: Меркель зробила Німеччину залежною від російського газу, а Шольц боявся ухвалювати рішення щодо військової допомоги Україні без погодження зі США.

Натомість Мерц неодноразово критикував Шольца за недостатню підтримку України, а Трампа — за байдужість до цієї війни. Він навіть проголосив своєю головною зовнішньополітичною метою здобуття більшої самостійності Німеччини від США. Християнські демократи офіційно перемогли на виборах 23 лютого, і вже невдовзі в країні розпочалися реальні зміни. 6 березня міністр оборони Борис Пісторіус оголосив, що уряд сформував пакет допомоги для України на суму три мільярди євро. 18 березня Бундестаг схвалив ініціативу Мерца про інвестиції в армію та інфраструктуру на суму до одного трильйона євро. А 21 березня Бундесрат, верхня палата парламенту, погодив пом’якшення так званого «боргового гальма», яке раніше обмежувало можливість виділення додаткових коштів на оборону.

Символічно, що свій перший закордонний візит у статусі канцлера Мерц здійснив до Макрона. Там вони заявили: «Сильна Європа потребує потужного партнерства між нашими країнами» і «Настав час втілити амбіцію з просування Європи». Два лідери справді виступають за:

– продовження військової підтримки України навіть після завершення гарячої фази війни,

– модернізацію оборонного комплексу,

– комплексний тиск на Росію,

– поступову відмову від багаторічної залежності від США.

Особливо важливо те, що Мерц — як і Макрон — ставить під сумнів доцільність функціонування НАТО в його нинішньому вигляді. Вони обидва розглядають можливість створення окремого європейського оборонного союзу — ідеї, про яку вже йшлося раніше. Для України це відкриває нові перспективи: вона дедалі більше розглядається як невід’ємний елемент у майбутній європейській оборонній інфраструктурі.

Варто зазначити, що навіть за часів Шольца Німеччина залишалася найбільшим донором України серед країн ЄС, надавши понад 25 мільярдів євро допомоги, з яких понад 20 мільярдів — пряма військова підтримка. Водночас Шольц принципово не погоджувався на передачу далекобійного озброєння, навіть після рішення США щодо ATACMS. Натомість Мерц неодноразово заявляв, що готовий взяти на себе відповідальність і передати Україні ракети Taurus у координації з партнерами.

На зустрічі «коаліції рішучих» у Києві 10 травня він знову порушив це питання та заявив, що Німеччина засекретить інформацію про майбутні постачання озброєння Україні. Ці кроки свідчать про те, що Німеччина нарешті отримала лідера, який готовий повернути її на передові позиції після років політичного застою та стратегічної невизначеності.

Однак, як і у випадку з Макроном, Мерц також стикається з низкою серйозних проблем. Його було обрано канцлером лише з другої спроби — вперше в історії сучасної Німеччини. Незважаючи на необхідну більшість після формування коаліції між ХДС/ХСС і СДПН, депутати не змогли забезпечити обрання в першому турі. Це свідчить про слабкість новоствореної коаліції, якщо навіть її члени не підтримують висунутого кандидата.

Крім того, після створення коаліції частина електорату християнських демократів і самого Мерца перейшла до ультраправої «Альтернативи для Німеччини» (АдН), що істотно вдарило по його рейтингу. Люди втомилися від соціал-демократів і не були готові вдруге підтримати їх як партію, що формує більшість. На цьому тлі АдН лише посилила свої позиції, здобувши друге місце на виборах із результатом у 20%.

Мерц має довести передусім німецькому народу, що здатен ефективно вирішувати ключові проблеми — передусім економічні та міграційні. Саме ці питання стали основою політичної риторики АдН і використовуються ними для мобілізації протестного електорату.

Отже, ми бачимо, що Мерц і Макрон мають майже ідентичні погляди на майбутній курс та політику Європейського Союзу. Тому буде цікаво спостерігати, чи зможе Макрон зберегти своє «неформальне» лідерство, чи, навпаки, Мерц спробує перехопити ініціативу, активізуючи німецьку економіку та оборонно-промисловий комплекс. На боці Макрона — фактор ядерної зброї, яку він запропонував як щит для країн-партнерів. Натомість у Мерца, на відміну від французького президента, значно більше часу для реалізації своєї стратегії.

Які шанси у Джорджи Мелоні?

Втім, попри єдність поглядів двох очільників найбільших країн Європи, самому Союзу не вистачає внутрішньої злагоди серед усіх країн-учасниць. Передусім ідеться про Італію на чолі з Джорджею Мелоні, яка не підтримує концепцію «стратегічної автономії». Прем’єр-міністерка Італії справді скептично налаштована щодо побудови сильної Європи без участі Сполучених Штатів. Більше того, саме вона має найкращі особисті стосунки з Дональдом Трампом серед усіх лідерів ЄС. Наприклад, Мелоні була єдиною представницею Союзу на інавгурації президента США.

Такий підхід має дві сторони. З одного боку, Мелоні може виступати ефективним медіатором між Європою та США. Наприклад, саме вона разом із президенткою Єврокомісії вирушила до Вашингтона для переговорів із Трампом щодо пом’якшення тарифної політики. Під час зустрічі Рубіо та Віткоффа з Макроном у Парижі Мелоні паралельно вела переговорну лінію з сенатором Джей Ді Венсом.

Але з іншого боку, її близькість до Трампа фактично гальмує європейський курс на самостійність. Вона виступає проти збільшення витрат на оборону, не підтримує план «коаліції рішучих» щодо відправки миротворчого контингенту до України та раніше блокувала виділення оборонних пакетів на 40 мільярдів і 5 мільярдів євро відповідно.

Унаслідок цього Італія фактично випала з мирного процесу: вона не брала участі в зустрічі в Києві 10 травня та не долучилася до спільного дзвінка із Трампом в Албанії. Крім того, італійське суспільство відверто виступає проти збільшення оборонного бюджету, натомість вимагаючи посилення фінансування сфери охорони здоров’я та соціальної політики.

Ця позиція повністю суперечить спільному баченню Макрона та Мерца. І в нинішніх умовах, коли абсурдність дій Трампа дедалі більше зростає, Мелоні буде надзвичайно складно зберігати баланс і водночас просувати політику «дружніх» відносин із Вашингтоном.

Британія - вже не Європа

Окрім країн — членів Європейського Союзу, варто згадати і про Британію, яка сьогодні активно бере участь у європейських процесах і разом із Францією фактично очолює «коаліцію рішучих». Незважаючи на останні тенденції до зближення, Сполучене Королівство, ймовірно, й надалі залишатиметься окремою третєю силою, зберігаючи традиційне стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами.

Наприклад, саме Велика Британія стала першою країною з європейського контингенту, яка уклала торговельну угоду зі США. А після резонансного конфлікту між Володимиром Зеленським і Дональдом Трампом в Овальному кабінеті, прем’єр-міністр Кір Стармер був першим європейським лідером, хто публічно закликав українського президента до примирення.

Водночас Британія продовжує інтегруватися в оборонні процеси ЄС. Так, між сторонами була підписана історична угода про співпрацю в сфері безпеки та оборони, яка відкриває доступ до участі у програмі Європейського Союзу на суму 150 мільярдів євро. Йдеться про спільні закупівлі озброєння та фінансову підтримку України.

Втім, повна реінтеграція Британії до ЄС залишається малоймовірною. Електорат, який голосував за Brexit, досі зберігає активність, а сам Стармер уже зазнає критики з боку консерваторів за нібито надмірне зближення з Євросоюзом.

Висновки

Таким чином варіанти наступні:

• У разі збереження стабільності урядів у Парижі та Берліні, а також подальшої деградації відносин з Вашингтоном, Франція і Німеччина формують ядро нового оборонного союзу. Саме навколо них вибудовується нова конфігурація ЄС, що орієнтується на спільну політику безпеки, спільні закупівлі озброєнь і поступову інтеграцію України в цю структуру.

• Якщо праві популісти здобудуть нові перемоги в Європі, включаючи Францію (перемога Барделли) або зміцнення АдН у Німеччині, то може сформуватись нова вісь — союз прагматичних націоналістів, які шукатимуть прямого діалогу з Трампом. Це гальмуватиме створення європейської армії та змусить Україну активніше шукати двосторонні альянси.

• У разі краху нинішніх урядів, протестних хвиль або політичної нестабільності (наприклад, розпад коаліції в Німеччині, соціальні протести у Франції), Європа може втратити центр лідерства. Тоді замість єдиної осі сформується низка регіональних лідерств — Центральна Європа (Польща, Чехія), Південь (Італія, Іспанія), Північ (Скандинавія), що призведе до стратегічного паралічу і зниження впливу ЄС у світі.