Щоб вижити, треба добре їсти. Це значить, що дієта має бути збалансована. Треба їсти крупи, злаки, овочі, фрукти, жири, цукри і пити сік.
Є продукти, які я ніколи не купувала, бо купити – значить витратити грошики. Я збрешу, якщо скажу, що ніколи не спускала гроші в унітаз, але коли я несмачно їм, то заглиблююсь у депресивний стан. Серед таких продуктів кіноа.
Я їла у кафе, ресторанах, барах, каварнях, кондитерських, столових. Я ніколи не обирала з меню кіноа за власним бажанням. Я більш відкрита до незнайомої їжі (страв, продуктів), коли її для мене готують.
Я дуже шаную і поважаю кулінарів, бо для мене вони митці. Смак – це невидиме мистецтво. Крім того, у нас в Україні дійсно якісні і смачні продукти і я дуже часто в закладах задоволена тим, що подають на стіл. #кухні-варті-довіри
Я обожнюю десерти, солодке, випічку, бо це так гарно! Не може криворука дурня зробити чарівну піроженку. Я так не вмію. Щоб торкнутись прекрасного, треба покласти його до ротіка…
Коротше кажучи, я взяла додому кіноа і кускус. Кускус – це не каша, це не злак, це борошно. Це типу вермішель, просто у вигляді наче пшона.
На пачці кіноа написано як її треба варити: в ОЛІЇ!!!. Варити кашу в олії, щоб вона розбухла. Це ж смертний вирок. Я не намагалась зварити її не так, як написано на упаковці.
Малою ненавиділа манку, ненавиділа молочну плівку. Приготувала собі зараз – доволі смачно. Я не знаю, що таке манка, манна крупа, від якої рослини воно походить. Ніколи не зустрічала інформації про це ні в книжках, ні в телевізорі, ні в інтернеті.
Я люблю пшоно, кашу пшоняну.
У нас були вдома курочки в курнику і я любила проводити з ними час. Бабушка навчила як їх ловити: обережно під крильця, і я носилась з тими курками як дурна. Вони м’які і гарненькі, вони смішно з інтонацією запитання та недовіри затягують свої кудкудахи і у них чарівні крихітні жовті ціпки. В курнику (в сараї) були жердини і усе засрано, там я не сиділа. А назовні було місце з сіном, куди вони заскакували і там всідались-вкладались, і я поміж них. Від курей у мене були блохи.
У мене солодка кров і на мене завжди лізуть усі блохи: і з курей, і з котів…Дуже бісить.
Друга моя найкраща подруга перших класів і усіх шкільних років була з багатодітної сім’ї. Уся їхня родина була прихожанами біблійної церкви, усі 5-ро дітей змалечку, з народження, були привчені до приходу. Мої батьки забороняли мені з нею дружити, бо боялись, що вона затягне мене в ту церкву теж.
Вона мені дуже подобалась. У неї було багато старших братів і тому характером, мені здавалось, вона була більшою пацанкою, ніж я. Якось вона розповіла мені, вже коли ми були у старших класах школи, що в дитинстві вона відкручувала курчатам голови.
Моя друга бабушка топила котенят. Я цього ніколи не бачила, але знала, що з ними це відбувається. У тієї бабушки в хаті не було санвузла. Туалет був на вулиці, ванна стояла на літній кухні і я ніколи не бачила, щоб нею хтось користувався за прямим призначенням для миття власного тіла. Найдивніше, що було заведено у побуті в тієї бабушки і вважалось за норму – це помийне відро.
У нас вдома теж було помийне відро, тобто, можна сказати, ми сортували сміття. Усі харчові відходи йшли в помийне відро (курам в їжу та на компост для городу), а нехарчові в звичайний смітник. Ми палили сміття. Це окрема історія.
В нас у саду було місце біля мангалу для спалення сміття у сміттєвих пакетах. Потім колись заборонили напевно законом палити листя і ми перестали вдома палити сміття, і його почали вивозити комунальники.
Так вот помийне відро у бабушки виглядало не так, як наше вдома. Вона завжди тримала його хоча б на чверть заповненим водою. Це відро стояло на кухні. Дід помер, я його не знала. Чоловіка в тій хаті не було, коли я з’явилась і гостювала у бабушки. Хоча у мене були старші брати і ми часто лишались у бабушки всі разом, тож я набрехала: чоловіки були.
Тим не менш, це відро з помиями було призначене для того, щоб за бажанням в нього попісяти.
Дверей до кухні не було, там була шторка, яка майже ніколи не рухалась. Навіть коли треба було попісяти. Попісяти на кухні, у відро.
Звичайно ніхто не лишав відро з сечею надовго, воно одразу або майже одразу виносилось надвір для поливу.
Коли я і та моя подруга з церкви були між 5 та 8 класами, ми взяли за добру традицію прогулювати уроки. Іноді ми робили це разом, а іноді шашечками. Ми це робили не для того, щоб погуляти, просто ми любили менеджерити свій час.
Інколи ми не готувались до уроків, інколи були якісь поважні обставини. Вона любила читати, і я теж, вона грала в усі командні ігри типу баскетбол, футбол, настільний теніс, а я любила висіти вниз головою на турніках. Ми навчались у школі з лінгвістичним ухилом, вона знала іспанську, бо їздила за обміном від церкви жити в іспанській родині.
Це до того, що ми були обидві не дурні.
Навесні ми циганили копійки по класах: в нашому, в паралелі. Нам реально накидували дві жмені непотрібної дрібноти і ми йшли купували два морозива Хрещатик Крем-Брюле, щоб прогуляти урок із шиком.
Сова – це ж хижий птах. Це до Гаррі Поттера знов. Хижий птах, який жере мишей. Птах їсть м’ясо. Як Гаррі годував свою сніжну красуню?
Я любила травити байки завжди. У мене добре розвинена фантазія тому, що моя мама прочитала мені дуже багато книжок. Я наслухалась сюжетів, віршів Самуїла Маршака, і після того мій мозок сам почав народжувати приколи.
У мене була подруга, старша за мене. Ми бачились не так багато разів за рік, лише на великі свята типу НовогоРоку та ДнівНароджень, та їздили разом на море в середньому на два тижні. Ми дуже любили одне одну і завжди дуже чекали, коли зустрінемось і будемо розважатись разом.
В моїй кімнаті одна стінка була сплошняком зайнята шафами. Я ненавиджу цей радянський модний пережиток: їбанути стіну шаф. У мене була невелика кімната і мені завжди хотілось в ній більше простору.
Так вот моя подруга була фанаткою Гаррі Поттера, я теж його надивилась і постійно про себе жалкувала, що я молодша за Гаррі Поттера. Я порівнювала наш вік і наші досягнення. Типу чи гірша я за нього чи ні. Я завжди приходила до того, що я молодша мінімум на два роки, тож змагатись із ним мені не получиться: я просто в категорії часу за ним не встигаю.
Коли приїздила до мене та моя подруга, я розповідала їй, що в мене за однією з шаф є потаємні дверцята, за якими є лаз до Паука. У мене там живе таємно захований страшний великий ручний Паук. Вона мені вірила. Ми могли разом сісти перед шафами в темряві і чекати, коли ж відкриються ті потаємні дверцята. Наче вони були…
По районі дуже багато голубів, які харчуються на смітниках. Цього року із тієї множини дуже багато голубів подохло і їхні трупіки валяються по усіх узбіччях. Якось я йшла повз стоматологію і побачила як ворона клює м’ясо дохлого голуба. В нього була розкрита грудина і було видно кров і рожеві нутрощі. Ворона – трупоїдний птах? Чи це у них теж деформація через життя у місті?
Сцена огидна. Мені подобаються ворони, я завжди вважала, що вони ручні і розумні. Я хотіла завести собі домашнього крука.
Що це за визначення зі світу високої проституції: «пастельні тони»?
Ви не бачили ніколи пастелі?
Пастель – це не дитячі мілки, якими на асфальті класики малюють, вони не більосєнькі. Пастель має повномірний насичений колір, на папері він особливо яскравий.
В універі нас застерігали щодо вибору кольорів для інтер’єрів та фасадів: кольорів трусіков не брать. Малось на увазі, що в медустановах фарбують стіни дуже сильно розведеною з білим фарбою і все таке типу «для дєток», але вганяє у депресивний стан не гірше несмачного обіду.
Пастель – це сухий матеріал і він сиплеться з паперу, тож його треба закріплювати. Нас ще з художки вчили, що найкращий фіксатор олівців та пастелі на папері для закінчених робіт – це лак для волосся «Прєлєсть».
Можливо в мене і збереглись якісь роботи з часів навчання в універі, але зазвичай ми їх віддавали, по-моєму. Я точно знаю, що дві мої роботи брали в архів, типу показувати як приклад наступним курсам.
Я тримаю біля себе свої домашні «шедеври», хоч і в неналежному стані. Я доволі легковажно ставлюсь до своїх малюнків. Я не розумію їхньої цінності. Для мене в малюнках її немає.
To be clear: цінність – суб’єктивна. Коли я малюю – мені добре. Я роблю це не тому, що мені треба або я хочу заробити, у мене просто іноді накопичується всередині КОЛІР, і мені його треба із себе дістати. Для мене це типу полегшення. Я не закінчую своїх малюнків, бо малюю доти, доки в мене є ще оце невисловнене бажання реалізувати колір. Коли я достатньо вималююсь, я легко кидаю, і мені всеодно у подальшому на цей малюнок.
Малюнок – неприкладна річ. Папірчиком можна підтерти дупу, прикрити дірочку, використати для розпалювання багаття. Малюнок не має інформаційної складової, мої, в усякому разі, ні про що не повідомляють. Це просто колір.
Україна – багата країна. У всіх є гроші. Громадяни та корінні мешканці України заощадливі або бояться оприлюднити свої статки: гроші переважно зберігаються під матрацами та у шафах у вигляді брикетів готівки у різних валютах. Якщо капітал моновалютний, то він скоріше за все у долларах США.
Роботи як такої в Україні немає, бо немає працедавців, готових сприймати працівника як рівного собі. Работа це ж від слова раб. Яке працевлаштування для рабів?
Оприлюднити багатства, походження яких незрозуміле – складно. Тому в Україні з’являється багато новобудов.
Один з моїх братів працював водієм при нарко_клані. Він навчався у мореходці, і, по-моєму, навіть якийсь час працював на кораблику.
Коли він був водієм, йому подобалась ця робота. Подобалось катати.
Він розповідав, що прибуток від продажу наркотичних речовин (я не знаю яких саме) зберігається у необлаштованих квартирах новобудов. Бабос накідан стопками, і стопкі ростуть.
Це мій двоюрідний брат. Їх двоє дітей в сім’ї: він та брат2, він молодший. Нечасто, але ми їздили до них в гості на свята. Напевно, на ДніНародження. Вони жили в Києві, на Березняках. Квартира була невелика і у них була одна кімната на двох. В кімнаті стояло двоповерхове ліжко.
В їхній кімнаті стіни були обклеєні футбольними гравцями. У них була вся футбольна атрибутика, картки гравців, а на компі в них була FIFA.
У мого рідного старшого брата були інші вподобання: у нього висіли постери з музичними виконавцями та постери з кіно Бумер, Бригада. Мій домашній брат на компі грав в NeedForSpeed, Diablo, Героїв та Космічних Рейнджерів. Мені дуже подобалась гра про космос, там треба було типу літати між Галактиками і в кожній було різне Сонце (головна зірка). Мені подобалась естетика гри, і загалом усе видавалось там цікавим.
Я сама в неї не грала, і коли виросла не намагалась її знайти – не знаю чому.
У мене були ще інші двоюрідні: брат та сестра. Той брат теж був вправний гравець на компі, але його коронною грою був КонтрСтрайк. Він навіть вчив мене. Він взагалі любив проводити зі мною час, бо не знаю чому. Мені було з ним цікаво, я любила у них гостювати.
Ще він вчив мене грати Nothing Else Matters на акустичній гітарі.
У бабушки вони вчотирьох збирались в гаражі, щоб покрутити мотоцикл, пограти в карти на лося і покрутити бобіни групи Кіно (Цой Жив!).
Мені дуже подобались пісні групи Кіно і за їхній ритм, і через вигадливі тексти, сенс яких я не розуміла. Моєю першою улюбленою піснею стала Алюмінієвиє Огурци, які треба саджати на брєзєнтовом полі. Я думала це така фентезійна метафора про прекрасне типу як у казках про принцес, однорогів, гарні сукні і діаманти.
Колись потім я дізналась, що алюмінієві огірки – це кулі.
Якби ми усі разом започаткували власний організований клан, я точно впевнена ми б мали круті кланопозивні. Француз, Цвєтная, Капітан, ІгорьАвтосервіс та Лаборант.
Одного разу мій брат, який ментор по КонтрСтрайку, лоскотав мене, я сміялась і покочувалась, намагалась видратись і вдарила себе своєю ж колінкою по носі. Пішла кров.
Блиск для губ Pupa вироблено в Італії.
Мені не подобається моя форма губ, коли вони нафарбовані. Вони занадто строгі. Я не люблю відчувати щільний шар помади, тому я нею не користуюсь, лише блисками.
Мені доводиться користуватись «гігієнічною» намазкою на рот, бо у мене постійно сохнуть губи. Це така особливість тіла, воно зі мною ледь не з народження.
Мені подобаються яскраві тони блисків і подобаються насичені кольори помад, але вони мені не підходять. Наприклад оцей, який на фото, мені на мені не подобається. Занадто темний і не той відтінок червоно-рожевого.
Сам блиск крутий.
Я користувалась Dior-ом, і користувалась Kiko. Вони обидва мені дуже зайшли. У Kiko був ніжний рожевий тон, він мені підходив найбільше.
Як злити воду з бойлера? У бойлері 80л води, нехай і кімнатної температури. Якщо її не злити, вона зацвіте і буде жахливо тхнути, я вже це проходила.
Ще один мій брат, а згодом і мама, працювали в залах ігрових автоматів. Потім, я не пам’ятаю який це був рік, але ігорку в України начебто законодавчо заборонили і вони обоє пішли з тих робіт.
Менеджерство у залі ігрових автоматів не додало психічного здоров’я моєму братові, але від добре заробляв. Одного разу ми вдома дізнались, що він порізав курточку своєї колеги по залу. Я тоді дуже засуджувала цей вчинок.
Зважаючи на контингент залів ігрових автоматів, я не здивуюсь, якщо та колега була крадійка.
Там він, очевидно, завів якісь корисні знайомства і декілька разів привозив додому крадені речі: одяг, взуття, побрекушки типу гаманців та сонцезахисних окулярів. Мені тоді дісталась дуже крута вкорочена дублянка і окулярни EmporioArmani. Це був 2013 рік, і я була дуже задоволена підгонами.
Мене зовсім не хвилювало, що походження речей сумнівне, а дублянка – дорога річ. Вона мені не дуже підходила у грудях, бо там очевидно закладене місце під 2-3 розмір бюсту, якого в мене не з’явилось. Підшивати дублянку – про таке я не чула.
Окуляри ті я обожнювала і проносила до 2022 року. Тоді влітку я загубила їх в поході в Карпатах, сумую за ними періодично.
Наступного разу у тому ж році перед чи після походу я зайшла в сток-секонд-хенд в Тернополі і купила там драний плетений лонглів Guess, білі в’єтнамки на високій платформі і помаранчеві окуляри. Вони були пластикові і коштували 400грн.
Я з дитинства привчена до «походів», походів, подорожей. Ми їздили на море в Крим на машині, це 12 годин дороги, які я обожнювала.
Ми багато їздили по Україні на всякі водосховища, пороги, ріки і просто як туристи по різних містах. На домашньому компі зберігався цілий архів фоток із цих вилазок, по роках: 2004, 2006, 2007, 2008, 2009…
Декілька разів ми їздили в Карпати кататись на лижах, але я була дуже пересторожлива дитина і лижі не освоїла: це дуже страшно. Мене піднімали на гору, а вниз спускали, тримаючи за палки.
Зараз мені невистачає тих фоток, я любила їх передивлюватись, бо там у тому числі було багато фоток мене. #йа
Я дуже любила спати в палатці, особливо, коли вночі була гроза. Це ставалось стабільно. Кожного разу як ми виїздили, на другий чи третій день обов’язково починалась злива.
У мого хрещеного була надувна лодка і він вранці випливав рибалити або виставляти сітки. Декілька разів я була долучена до процесу, бо я завжди маю усе проконтролювати на якість виконання.
Ми їли уху зі зловленої риби. Їжа з вогню на природі особлива.
Я любила вермішель з тушонкою, а улюбленим десертом з походу для мене стала розчинна кава в стіках. Але не МакКофе, я надаю перевагу Nestle. У поході вона має виразний смак, вдома на кухні теж смачно, але це зовсім інше.
Пару разів ми виїздили усі разом, «всем шалманом»: мої батьки, хрещений та тітка, хрещена і нас 6-ро «дітей» (я – найменша, усі старші за мене більш, ніж на 5 років). Нас завжди було багато в усіх місцях. Вдома постійно були гості, свята йшли суцільною стіною і не закінчувались впродовж року.
В якому сенсі це добре, бо дитиною я була завжди в компанії та у спілкуванні, і з рідними, і з друзями, і дітьми друзів батьків, з однокласниками в школі, з іншими дітьми в гуртках (я ходила на танці, потім на петриківський розпис, на ліпку з солоного тіста, на додаткові з французської).
Pont з французської – це міст. Понтонний міст – це мостяний міст. Взяти на понт – повести на міст. Мого Коргі звуть Понтоша. Він любить викаблучуватись.
– Маріна, мост упал.
– Так ми на лодках.
Вчителька з французської не навчила мене розмовної мови. Напевно вона не сильно намагалась або сама не знала мову на рівні розмовної. У мене був вчитель з англійської, який дуже швидко примусив мене заговорити по інглішу без запинок та упереджень: це інший підхід.
Зате ми багато читали на французській, вчили тексти і пісні. Ми ставили сценки на сцені в актовому залі на французській мові #для_всіх. Я завжди у них грала. То принцесу, то королеву, без жартів.
Найбільшу травму моїй пам’яті нанесли:
1. Текст про місто Тулузу «Toulouse et Kyiv est une villes-freres». Київ та Тулуза – це міста-побратими
2. Марсельєза (гімн Франції). Аллон занфан де ла патрііііііе ле жур де глуар е таріви. Контре ну де ла тіраніе, ле тандарсанглантелеви
3. Пісня Sur le pont d’Avignon. На Авіньйонскам мостє. On y dance, on y dance (вони танцювали)…
4. Список Президентів de la Republique Francais: Жак Шірак, Мітеран ім’я не пам’таю, Валері Жіскар де Стен, Ніколя Саркозі…
Я взагалі любила виступати. Я любила вчити вірші і гучно їх декларувати, щоб усі слухали з часів дитячого садка. Потім я була в школі найрозумніша призерка усіх олімпіад, в тому числі з математики. Це вже потім, у 7му класі, коли почалась алгебра, я перестала розуміти сенс математичних знань і виразів. Зате мені більш-менш давалась геометрія.
Із цим я змогла вступити в Архітектурний, але просторової уяви і просторового мислення мені все одно невистачало, я це відчувала. У нас були курсові інтер’єрні проекти, де треба було вигадати дизайн інтер’єру для заданого приміщення і відмалювати вручну декілька перспектив цього приміщення, щоб візуалізувати, власне, вигаданий дизайн.
Мені це дуже складно давалось, я відчувала як у мене майже зі звуком скриплять і перегріваються мізки, коли я цим займалась.
У нас були пари нарисної геометрії, і мені, на диво, там теж було доволі нескладно, навіть подобалось. Викладач нарисної дуже сильно пихтів цигарками. Він заходив до нас у хмарі від диму своїх папірос. Але він був добрий і приємний дід.
Мій дід не палив і я жодного разу не бачила його п’яним, хоча він на свята підчас застілля міг випити чарку або декілька. Я бачила п’яних людей, у найгірших ступенях сп’яніння, тож я впевнена на 100%, що мій дід ніколи не напивався.
Як та коли я вперше дізналась про оголене тіло?
Мені було роки 4, я багато часу проводила ввечері у бабушки, бо, напевно, тоді обоє моїх життєдателів працювали, а мій брат навчався в спортивному інтернаті, тобто вдома не жив. Хоча я, чесно кажучи, обставин цих не пам’ятаю, просто знаю, що я часто ввечері дивилась з бабушкою телевізор у них вдома, а дід нарізав мені в тарілочку чищені яблука замість сємок.
У бабушки вдома зберігались журнали Playboy та багато газет Бульвар Гордона. На останніх сторінках газети Бульвар завжди була жінка з оголеними цицьками навикат. Можливо там були оголошення про проституток, я, вірогідно не вміла ще тоді читати.
Хоча мені казали, що я дуже рано навчилась читати і спершу читала догори дриґом. Тобто я читала книжку перевернуту до мене. Напевно я цьому навчилась, бо часто дивилась, сидячи навпроти, як бабушка або мама вирішують кросворди.
То, коротше кажучи, мені ніхто не забороняв дивитися ті Playboy. В одному з них була дівчина чи жінка мулатка або темношкіра з афро-зачіскою. Але можливо це я так додумала і спогад сплутав мені кучеряве волосся у неї на голові з кучерявим волоссям у неї на лобку. У неї було волосся на лобку. Я не пам’ятаю чи було воно якось фігурно виголене. У неї були оголені груди і ситцева коротка рожева спідничка, вона була без трусів. Фотографій з нею було два розвороти і одна сторінка, яка розкладалась типу як постер. Це була моя улюблена дєвочька, я відкривала журнал, щоб подивитись саме на неї.
Якось у мене в руках опинились ножиці, мені здається манікюрні і я попродірявлювала їй ножицями на кожній фотографії пісю. Я не знаю з якою метою, напевно хотіла позначити, що я знаю, що у неї там дірочка.
У нас вдома були касети для відика. Вони стояли разом з відиком в спальні життєдателів. Там було 4-5 касет з Том та Джері, Вуді Вудпекер, мультик Болто, напевно ще якісь, типу мої, вже погано пам’ятаю.
Якось я там передрочувала усі касети без задньої думки. Просто виймала з коробок і вставляла у програвач, подивитись що буде, і таким чином натрапила на порнографію. Я не знаю, чи справді я це бачила, чи це викривлений спогад, але мені здається порно було збоченим. Я запам’ятала, що там був боксерський ринг і на ньому чоловік та жінка. І чоловік сцяв жінці до рота.
Більше я таких експериментів з касетами не проводила.
У Ірини Ігорівни Жернової – за життя вона була медиком спеціалістом із шкірно-венеричних захворювань та працювала лаборантом як мінімум в одній Київській Міській Клінічній Лікарні із номером – була тренована собака-медаліст на ім’я Боні.
Наскільки я можу зрозуміти породу по фото, це був французський бульдог. Серед фотографій йому була присвячена ціла папка із гравіюванням Донецьк. Там зберігались його нагородні грамоти з виставок та змагань, а також його медалі. Вони були різної якості. У тій папці я також знайшла дві медалі «Корінному Киянину».
Я не знаю, коли він помер і у якому віці.
Вони були членами Київського Клубу Кінологів. Ірина Жернова також мала водійське посвідчення, видане їй у часи глибокого СРСР (орієнтовно у 1970-х).
Я не вловила точний момент, але орієнтовно у першому кварталі 2022, вже підчас повномасштабного вторгнення Росії в Україну, у Tiktok почали крутити рекламу машин Mustang дуже конкретної певної моделі, і в короткий період цього битого гівна, завезеного із-за окєана, стало помітно багато на дорогах і на вулицях.
Я не водій, але дивуюсь: дешева залупа змогла відвалити від 20к USD за розйобано-відновлений Mustang і він стоїть просто на узбіччі. У сенсі, дешмань в гуртожитку живе і не може заплатити за паркомісце?
Це до питання про уявляти чи не уявляти, що я продаю наркотики.
