Найстрашніше місце для українських жінок, які потрапили під каток репресій під час окупації — мордовська колонія в селищі Явас. Це місце, де щоденні жорстокі тортури процвітають абсолютно безкарно і де жінка може просто безслідно зникнути назавжди. З усіх відомих місць утримання украінок, найбільшу кількість етапують саме туди — до Яваса. На момент підготовки матеріалу там утримували щонайменше шість жінок з окупованих територій.
Найбільш детальну картину того, що відбувається, представили журналісти подкасту «Жіночий термін», які опитали одинадцять колишніх ув’язнених цієї колонії. Жахливі подробиці стали відомі у 2024 році. До цього про колонію вже виходило кілька інтерв’ю, в яких колишні ув’язнені розповідали про жорстокі побиття з боку начальника колонії або інших співробітників.
«Начальник колонії, поки мене вели коридором, щосили вдарив мене ззаду по голові. А він важить під сто кілограмів», — описувала місцеві звичаї Тетяна Гаврилова. Також, за її словами, били до втрати свідомості й інші співробітники, а не померла вона від побоїв виключно завдяки випадковості — у цей момент одна з її скарг була взята на контроль у вищих ешелонах влади. Коли її привезли до лікарні, на ній не було жодного цілого місця. Згодом вона зазначила, що начальник колонії перебуває у добрих стосунках із прокурором. Порушувати кримінальну справу за її заявою відмовилися.
«Там сидять ув’язнені, за життя та здоров’я яких варто хвилюватися – насильство та самогубства тут — повсякденне явище. Ми просили про побачення. Колонія зайняла оборонну позицію. Сім годин ми сиділи у приймальні, складаючи скарги та заяви. Наприкінці дня до нас вийшла та сама оперативниця Максимова — володарка батога, і викрала у нас частину складених документів. День закінчився в поліції», — описувала свій досвід взаємодії правозахисниця Надія Толоконникова. За її словами, мордовські співробітники ФСІН були настільки безкарними, що не пустили до своїх установ навіть члена президентської ради з прав людини. І це не мало для них жодних наслідків.
У подкасті, опублікованому у 2024 році, багато уваги приділяється опису тортур, які в колонії називають «дубінал». Суть полягає в тому, що жінок заводять у приміщення адміністрації, ставлять обличчям до стіни й починають бити, зокрема головою об стіну та дерев’яними кийками. «Б’ють дерев’яними палицями, переважно по ногах, по нирках», — розповідає одна з колишніх ув’язнених. Решта опитаних також неодноразово згадують «дубінал» як повсякденну практику в роботі колонії. Часто з «дубіналом» знайомлять і щойно прибулих з етапу ув’язнених, копіюючи традиції окремих чоловічих зон з їхніми традиціями «прийомки» (жорстоких знущань, покликаних одразу зламати дух новоприбулого контингенту).
При цьому в ситуаціях, коли співробітники завдають заарештованим надто тяжких каліцтв, що вимагають госпіталізації, документи для лікарні оформлюються як травми на виробництві або нещасні випадки. Однак, здебільшого в адміністрації намагаються не вивозити побитих жінок за межі колонії, щоб ті не змогли розповісти про тортури та про причетних до цього людей. Цього правила вони дотримуються навіть у ситуаціях, коли існує пряма загроза життю ув’язнених.
«Начальник уже бив мене по дорозі, бив по руках, по голові, зняв піджак, я була зверху без одягу, вирвав мені волосся, пошкодив ногу, всією вагою наступав на неї… Далі я “вскрилась” (розрізала вени) в камері ШІЗО. Швидку не викликали. Тільки сказали — здохнеш тут. Я тричі сильно “вскривалась”, вимикали камери, я без свідомості валялася у власній крові». Таку записку восени 2023 року змогла передати засуджена Марія Українець. Після цього адвокату тричі відмовили у допуску на територію колонії для побачення з потерпілою. Відомо лише, що в результаті прокурорської перевірки певну посадову особу було притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Однак про подальшу долю самої жінки з того часу нічого не відомо ось уже протягом майже трьох років.
Абсолютна безкарність співробітників за будь-які дикі витівки давно стала похмурою легендою не тільки у кримінальному світі, але навіть у системі виконання покарань. «Скрізь, звичайно, хорошого мало, але Явас — це просто приречене місце. І, напевно, у тому числі генетика зробила свою справу. Адже там спочатку були сталінські табори, навколо них розселявся весь персонал. І ось це селище — воно практично повністю складається з нащадків тих гулаговських співробітників. Іншої роботи там немає, тому там уже в третьому поколінні потомкові “вертухаї”. Ну і ставлення до ув’язнених там просто якесь зовсім звіряче», — поділився своїми спостереженнями колишній співробітник ФСВП, який бував у відрядженнях в Мордовії.
Підтвердження цих спостережень наводить і одна з учасниць подкасту, яка так описує співробітниць установи: «В основному це садистки, вони поводяться як маніячки. Їм, мабуть, такі знущання приносять радість і задоволення. Я не можу серед усіх співробітниць назвати жодну, яка б ставилася адекватно, яка б не била, не побивала, не знущалася». При цьому часто згадуються різні пристосування, на кшталт батогів із металевими кульками або товстих дерев’яних кийків.
Таким «інвентарем» регулярно користується, за окремими свідченнями, начальниця відділу безпеки — Наталія Леонідівна Максимова, 1974 року народження. Навіть з фотографії зі сторінки у «ВКонтакте» складається враження, що з психікою у неї не все гаразд — привертають увагу очі з таким недобрим блиском. Вона як раз представниця династії “вертухаїв” – колишній чоловік раніше був «наглядачем», вона все життя працювала в цій сфері, і єдину доньку (Максимову Анастасію Василівну, 1996 року народження) теж влаштувала в цю ж колонію, поважаючи спадкову передачу трудового досвіду.
Крім постійних і жорстоких побиттів, у колонії широко поширені й інші види тортур. Наприклад, у холодну пору року можуть позбавити зимового одягу й вигнати на плац прибирати сніг зубною щіткою. «Жіночий термін» також наводить опис літніх тортур комахами – – засуджених змушують стояти на сонці з витягнутими руками, які за лічені хвилини вкриваються комарами та іншими комахами. Опускати руки чи махати ними не можна, за це б’ють. Крім того, серед знущань згадується тривале утримання жінок у тісній металевій клітці без виведення до туалету, а також «поміщення в ями» – коли ув’язнених змушують копати глибокі ями, в яких їх тримають тривалий час без їжі та води, прирікаючи на укуси незліченної кількості комарів.
Для повноти цієї тяжкої картини слід додати, що в колонії активно використовують для розправ так званий «актив» — фізично міцних ув’язнених-жінок, які співпрацюють з адміністрацією й отримують за це привілеї у вигляді гарного харчування та звільнення від роботи на виробництві. У відповідь на це «актив» ламає будь-який опір системі, а також розправляється з тими, хто наважиться скаржитися на те, що відбувається.
До речі, скаржитися з Яваса практично неможливо. Потомкові «вертухаї» свято шанують принципи минулих років і буквально тримають ув’язнених «без права листування». І не допускають надходження кореспонденції. У всякому разі, широко відомих випадків листування політв’язнів-жінок з Яваса з кимось стороннім на волі не зафіксовано. Етаповані туди жінки просто зникають, не маючи жодної можливості повідомити про себе нікому, крім родичів, по телефону. Зробити це їм вдається не частіше ніж раз на місяць і лише в присутності начальника загону. Як правило, на дзвінок дається всього три хвилини. Будь-яка спроба розповісти про ситуацію призведе до переривання розмови без шансів розраховувати на її поновлення та з гарантованою розправою за «відвертість».
Намагання адвокатів потрапити до ВК-2 вже давно визнані безперспективними. Адвокатку згаданої вище Марії Українець не пускали тричі, незважаючи на суспільний резонанс і скарги до контролюючих органів. Раніше, у 2020 році, інша ув’язнена змогла передати повідомлення про рабську працю, однак адвокат також не зміг домогтися зустрічі зі своєю підзахисною. Спочатку адміністрація посилалася на коронавірус, а потім винесла записку начеб-то від ув’язненої, що вона відмовляється від побачення з захисником.
До речі, рабська праця в цій колонії — це не фігура мови. Ув’язнених змушують працювати на швейному виробництві до знемоги, бо від виконання плану залежить добробут деяких співробітників колонії. Під час робочої зміни, загальна тривалість якої сягає 16 (!) годин, їм забороняють виходити до туалету, а за найменший брак у пошитті б’ють металевими лінійками.
При цьому в цехах принципово діє колективна відповідальність — якщо зі своїм планом не впоралася одна з бригади, то всіх жінок із цієї бригади відправляють на додаткові роботи… з усіма наслідками, що з цього випливають для винної. Також найменш продуктивна працівниця за підсумками тижня гарантовано потрапляє до штрафного ізолятора, де, крім постійних побоїв, також дуже холодно, а утримують у спеціальній «уніформі» — тонкій лляній сорочці.
Взимку умови для роботи на швейному виробництві стають просто нестерпними — цехи не опалюються, частина вікон вибита. Жінки проводять багато годин на одному місці без руху при температурі в приміщенні нижче нуля. Найважче те, що мерзнуть руки – їх ніяк не сховати й не зігріти під час роботи на швейній машинці.
З опаленням погано й у самих бараках, де утримують ув’язнених. Однак набагато гірше з належним обладнанням санвузлів. На сотню ув’язнених — усього шість туалетних кабінок: стояння в черзі після важкої рабської праці перетворюється на чергові тортури. Окремо також варто зазначити, що, за відгуками співрозмовниць «Жіночого терміну», харчування в колонії огидне, через що відчуття голоду супроводжує ув’язнених протягом усього терміну ув’язнення. Згадується, що деяким через голод доводилося шукати додаткову їжу серед помоїв на смітнику.
Весь цей пекельний середньовічний світ продовжує існувати всього за півтори тисячі кілометрів від безтурботних і чистих європейських міст. З 2019 року підтримує ці жахливі порядки начальник адміністрації Кімяєв В’ячеслав Олександрович, 1971 року народження. Його син Кімяєв Сергій В’ячеславович, 1997 року народження, прагне поширити татові здобутки та традиції на інші країни — він офіцер російської армії на посаді заступника політичного керівника роти. А ще ця чудова родина вирішила «пустити коріння» в Криму — подейкують, що у Кімяєвих є якась нерухомість у селищі Парковому, неподалік від колишньої резиденції українського олігарха Ріната Ахметова.
У жахливих умовах ІК-2 побували або або й досі перебувають у ситуації щоденної загрози для життя та здоров’я:
Ерсмамбетова Ніяра Аметовна
Горобцова Ірина Володимирівна
Єльцова Анна Вікторівна (переведена)
Дем’яненко Анжеліка Олексіївна
Дембіцька Олена Степанівна
Шевчук Світлана Павлівна
