У другому кварталі 2025 року російська зовнішньополітична риторика повертається до максимально пропагандистського шаблону. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров в інтерв’ю бразильській газеті озвучує черговий набір умов до України, які Москва називає "вихідними позиціями для початку переговорів". Формулювання містять усі вже знайомі російські мотиви: відмова від НАТО, нейтральний статус, визнання окупованих територій, зняття санкцій, повернення активів, скасування міжнародних ордерів та вимога юридичних гарантій від Києва, що мають бути безстроковими. Усе це подається як імперативи — без натяку на компроміс або гнучкість.
Однак за цією, на перший погляд, самовпевненою риторикою криється зовсім інша динаміка — економічна реальність, яка дедалі менше відповідає демонстративній впевненості Кремля. У 2025 році економіка Росії дедалі глибше входить у фазу повільного, але системного виснаження. Формально країна уникає відкритої кризи: обвалу немає, рубль не падає вертикально, дефолт не оголошено. Проте практично всі ключові маркери вказують на поступове згортання потенціалу економіки, зокрема її індустріального, технологічного та фінансового компонентів.
Після короткочасного сплеску мобілізаційного зростання у 2023–2024 роках — значною мірою зумовленого екстремальними військовими витратами, — темпи виробництва почали сповільнюватися. Військово-промисловий комплекс не витягує темпи попередніх років: на підприємствах бракує кваліфікованої робочої сили, обладнання й запасних частин, особливо у високоточному виробництві. Паралельно зростає дефіцит комплектуючих, що раніше постачалися з Європи, Південної Кореї та Японії. Сірі канали не компенсують потреби в достатньому обсязі, а китайський імпорт часто не відповідає якості або має обмеження у використанні.
Із бюджетної точки зору ситуація також ускладнюється. Дефіцит федерального бюджету за перше півріччя значно перевищує заплановані параметри, а надходження від нафтогазового експорту впали через цінову волатильність і перманентні логістичні проблеми. Ціна на нафту Urals тримається в межах, недостатніх для стабільного наповнення бюджету, а альтернативні ринки вимагають глибоких знижок. Китай і Індія використовують цю ситуацію, диктуючи умови. Москва, у свою чергу, вимушена погоджуватись, щоб утримати хоча б мінімальний потік валюти.
Проблеми посилює жорстка монетарна політика. Центробанк утримує ключову ставку на рівні 20–21%, намагаючись стримати інфляцію й стабілізувати рубль. Однак така ставка фактично блокує доступ до кредитних ресурсів для малого та середнього бізнесу, а також для регіональних інвестиційних програм. Банки не ризикують активно кредитувати, розуміючи, що рівень платоспроможності підприємств і населення продовжує знижуватися. Ринок споживання, який міг би бути компенсатором у складні періоди, просів уже у 2024 році й поки не демонструє ознак відновлення.
На побутовому рівні все це відчувається через постійне зростання цін — як на продукти харчування, так і на базові послуги. У регіонах ситуація критичніша: зростання комунальних тарифів поєднується з проблемами в медичному обслуговуванні та зменшенням субсидій. І хоча держава продовжує індексацію пенсій та виплат у прив’язаних до війни секторах, загальна купівельна спроможність середнього росіянина продовжує падати. Середній клас, який і так був вузьким, майже розмився. Люди все частіше живуть на дві зарплати: одну — офіційну, другу — “з підробітків”, щоб покривати мінімальні побутові витрати. Наразі не йдеться про голод або масову бідність, проте тенденція цілком чітка: ресурси концентрації вже обмежені, а резерви держави — небезмежні.
У цьому контексті і варто розглядати політичну риторику Кремля щодо “мирних переговорів”. Публічне висування ультиматумів має не стільки зовнішньополітичну, скільки внутрішню функцію. Російська влада прагне продемонструвати населенню, що вона контролює ситуацію, тримає ініціативу в руках і має чітке бачення “завершення конфлікту на своїх умовах”. Проте водночас сама структура вимог є свідченням слабкості. Кремль говорить не мовою торгу чи діалогу, а мовою диктату — саме тому, що його можливості для реальних переговорів звужуються. Умови, озвучені Лавровим, жодною мірою не кореспондують із реаліями на фронті, із позиціями західних країн, які підтримують Україну, ані з перспективами Києва, що зберігає політичну цілісність, міжнародну підтримку та здатність до опору.
Інакше кажучи, список вимог — це радше політична декларація бажаного, ніж основа для переговорного процесу. Це мапа фантазій, з якої Кремль намагається не втратити обличчя перед своїм електоратом, а не реальний дипломатичний документ. У ситуації, коли держава втрачає фінансову гнучкість, вичерпує адміністративні резерви й поступово втрачає контроль за соціальними очікуваннями, подібні публічні заяви є скоріше елементом управління внутрішнім тлом, а не виявом зовнішньополітичної сили.
У підсумку друга половина 2025 року, найімовірніше, пройде для Росії під знаком стабілізованої слабкості: без різких обвалів, але й без шансів на прорив. Держава утримуватиме видимість контролю, витрачатиме залишки мобілізаційного ресурсу, і паралельно видаватиме все нові декларації, які не мають жодного зв’язку з геополітичною реальністю. А російський громадянин і далі розплачуватиметься за все це — підвищеними цінами, стагнацією, і, що найнебезпечніше, втратою перспектив. Саме тому “мир на умовах Росії” залишається не більш ніж риторичним прийомом — не здатним змінити хід подій, а лише законсервувати їх у зручній для влади версії. Але не назавжди.
