Імператор. Історія відносин з Парфією. Парфянське вторгнення. Зрада генерала. Економічні наслідки.

Це друга стаття, яка слугує своєрідним прологом до ширшої серії публікацій про імператора Марка Аврелія.
Її мета — занурити вас у атмосферу доби та показати, з якими викликами стикався філософ на троні — як внутрішніми, так і зовнішніми.

У першій частині увага була зосереджена на внутрішніх потрясіннях, які розхитували Римську імперію зсередини. Зокрема, мова йшла про Чуму Антоніна — масштабну епідемію, що не лише знищила демографічний потенціал і вдарила по економіці, а й розгорілась саме тоді, коли імперія переживала важкі воєнні кампанії.

У цій частині ми зосередимось на зовнішніх викликах, із якими стикалась імперія, а також на кількох маловідомих, але надзвичайно важливих сюжетах античної історії:

• короткий огляд складних взаємин між Римом і Парфією;

• деталі парфянського вторгнення на Сході;

• несподіваний заколот проти самого імператора;

• економічні наслідки затяжних воєн;

• і, трішки про Маркоманські війни — наймасштабніший збройний конфлікт на західному кордоні.

Правління Марка Аврелія — це, по суті, вершина Римської імперії.
Це доба, коли понад чверть населення планети жила в межах римського світу. Коли імперія уникала Мальтузіанської пастки. Коли її армія залишалась грізною, а державна структура — стабільною.

Але цей зеніт був не вічним. Вже за кілька десятиліть, у III столітті, Захід імперії вступить у фазу стрімкого занепаду:

Що таке Мальтузіанська пастка та чи потрапила в неї Римська імперія? Як феодальні інститути гальмували розвиток.

Як римляни стали ворогами Парфії? Привид Александра Македонського.

Відносини між Римом і Парфією розпочалися з ситуативного союзу проти спільного ворога — Вірменського царства Тиграна II, яке на піку своєї могутності захопило Сирію (залишки царства Селевкідів).

Ані Рим, ані Парфія не хотіли нового регіонального гегемона на Сході — тому, об'єднавши зусилля, вони швидко розгромили Вірменію. 

Проте цей союз виявився недовговічним: відразу після досягнення цілі він розпався.

Офіційною причиною розколу став прикордонний спір і дипломатичний конфлікт: після перемоги римський полководець Гней Помпей відмовився визнавати за парфянськими правителями титул "царя царів".

Для Сходу — це був символ легітимності. Для Риму — визнання межі експансії. Так завершилась коротка доба миру, а на обрії вже насувалася війна.

Проте першим, хто відкрито вступив у збройне протистояння з Парфією, був не Помпей, а Марк Ліциній Красс— один із найзаможніших людей Римської республіки, співучасник тріумвірату з Цезарем та Помпеєм.

Про трагізм цієї кампанії античний історик Плутарх писав:

Історія цього першого зіткнення завершилася трагічно:
Легіони Марка Красса зазнали нищівної поразки під Каррами у 53 році до н.е. — битві, яка фактично визначила східні межі римської експансії. З того часу кордон між Римом і Парфією наче застиг: він зміщувався лише незначно, з перемінним успіхом для обох сторін.

Проте війни не припинилися. Вони стали довгими, масштабними, виснажливими — й певною мірою нагадували давні конфлікти між Селевкідами та Птолемеями.

Кордон залишався майже незмінним, а от ресурси на війни витрачались колосальні. Причому сама Парфія в результаті за це заплатить найбільшу ціну (династрія царства ослабне і поступиться Сасанідам в ІІІ столітті).

У підсумку обидві імперії — і Римська, і особливо Парфянська — поступово виснажували себе, відкриваючи шлях до власного занепаду.

Невеликий історичний відступ: міф про «втрачений легіон Красса»

З поразкою Красса пов’язана одна з найцікавіших і найнесподіваніших легенд, що існує на перетині історії та міфу.

Йдеться про загадкову долю римських легіонерів, які потрапили в полон після Карр. За однією з версій, парфяни переселили частину полонених до Середньої Азії, де згодом вони нібито потрапили ще далі — в Китайську імперію Хань.

Саме на цьому ґрунті виникла легенда про селище Ліцянь — сучасне поселення на території КНР, мешканці якого мають незвичну зовнішність (світлі очі). У 2005 році The Telegraph опублікував новину про китайських вчених, які припускали, що селище могло бути засноване саме тими «втраченими легіонерами» Красса.

Хоча сучасна наука схиляється до того, що це міф, ця історія давно перетворилася на частину культурної гри між історією та уявою — і часто фігурує в публікаціях як «легенда про загублений легіон», що, зрештою, навіть стала приводом для жартів:

Цілком можливо, що міф про “втрачений легіон” виріс із реального епізоду, описаного давньоримським істориком Юстіном у Епітомі твору Помпея Трога «Історія Філіпа».

У ньому йдеться не про римлян, а про полонених еллінів із держави Селевкідів, яких парфянський цар Фраат ІІ залучив до свого війська під час оборони проти навали східних кочових племен — юеджи та саків, приблизно у 127 році до н.е.

Проте елліни не палали бажанням гинути за своїх недавніх завойовників. Коли кочівники зламали бойові ряди парфян, грецькі воїни перейшли на бік ворога.

Подальша їхня доля залишилась невідомою: історія не розповідає, чи повернулись вони до Сирії. Саме ця невизначеність і могла стати підґрунтям для легенди про те, що вони приєднались до кочівників або рушили ще далі — аж до Індії, до Греко-Індійського царства.

Повернімося, однак, до Парфії — головного суперника Риму на Східному кордоні впродовж кількох століть. Після воєн доби Республіки ситуація почала змінюватися з приходом до влади першого римського імператора — Октавіана Августа. Дослідники з Complutense University of Madrid зазначають:

Одним із ключових інструментів миротворчої політики Риму стало виховання спадкоємців Парфянського трону в самій імперії — своєрідна "хитра романізація". Сини парфянських царів прибували до Риму як почесні заручники, що мали гарантувати мир між державами.

Втім, слово “заручники” тут варто брати в лапки. Фактично, молоді парфяни отримували привілейований статус, жили при дворі, мали доступ до римської освіти, побуту, культури — і, що найголовніше, усе це фінансувалося з імперської скарбниці.

Римляни прагнули сформувати з них лояльну до імперії еліту. І, слід визнати, часто їм це вдавалося.
Найяскравіший приклад — Вононес I, син парфянського царя, вихований у Римі й згодом підтриманий імперією як кандидат на трон Парфії.

Але виникла одна велика проблема. Як зауважують історики:

Римляни в той час ще не знали про дослідження інституціоналістів, які зазначали:

Рим також проігнорував безцінний досвід імперії Селевкідів (цікаво, що частина знаті еллінів входила до впливових родів Сході імперії), які протягом століть уміло поєднували західні та східні цінності в межах однієї держави. Втім, ця синтетична традиція була характерною для багатьох царств регіону.

Наприклад, на могилі коммагенського царя Антіоха I збереглися статуї грецьких, вірменських і перських богів— символ гармонійного поєднання культур.

Максимум, чого вдалося досягти Риму через "м’яку силу", — це повернення штандартів легіонів Красса в епоху Августа та тимчасове потепління стосунків із Парфією.

Проте, щойно просування римських кандидатів на престол провалювалося, нові парфянські правителі приходили з бажанням помститися за приниження й намагання нав’язати їм «чужого пішака».

Це спричиняло нові витки зовнішньої напруги, яка кілька разів на століття вибухала у війнах, що трусили східний кордон імперії.

І все ж, принаймні до початку II століття н.е., Рим не відмовлявся від мрії підкорити Парфію.

Після фіаско Красса в 53 році до н.е. стратегія змінилася: імперія тимчасово зосередилася на дипломатії, але ця політика не була остаточним вибором — радше перепочинком перед новими амбіціями.

Імператор Траян знову повернувся до ідеї повноцінного завоювання Сходу.
Римське сп’яніння від легенди Александра Македонського залишалося живим — цей образ надихав не одного полководця та імператора.
Саме Траян досяг найзначніших територіальних успіхів у східному напрямку:

він створив провінцію Ассирія, розширив Месопотамію, аж до Перської затоки.

Втім, нові провінції на Сході проіснували недовго.
Після смерті імператора Траяна його наступник — Адріан — свідомо відмовився від амбіцій повторити шлях Александра Македонського. Він вивів війська з Месопотамії та інших новозахоплених земель, фактично визнавши, що імперія досягла меж своїх можливостей.

Проте навіть у своїй обережній політиці Адріан не завершив дипломатичне врегулювання з Парфією.

Зокрема, він не повернув захоплені Траяном трофеї, серед яких був трон парфянських царів. Це сприймалося у Парфії як приниження, що вимагало відплати.

У 161 році н.е., з приходом до влади Марка Аврелія та його співправителя Луція Вера, Парфія завдала удару.
Спочатку — по Вірменії, римському клієнтському царству, а згодом — і по Сирії та Кападокії.
Римські війська були розбиті майже миттєво, ініціатива перейшла до ворога.

Одна з найбільш болючих поразок — втрата IX легіону, який намісник Кападокії завів у пастку через відверту недооцінку противника.

Ситуація вимагала негайної реакції. Марк Аврелій був змушений перекидати легіони з інших частин імперії:

З Заходу були відправлені — Legio I Minervia, Legio II Adiutrix Legio V Macedonica (цей легіон, до речі, проіснує аж до VII століття — фактично до падіння класичної Римської імперії), а Legio X Gemina, який прибув із Північної Африки

Забігаючи наперед — ці переміщення стали фатальними.

Бо, хоч і були необхідними, ослаблення “Західного фронту” мало довгострокові наслідки, а саме масштабне вторгнення германців, яке було ніким зупиняти.

Для придушення парфянського наступу в Сирію був відправлений Авідій Кассій — енергійний і жорсткий полководець, який згодом прославиться розоренням Селевкії — міста, заснованого його ж предками.

У 162 році до нього приєднався Луцій Вер, якого Марк Аврелій, за традицією, називав братом. Йому було доручено керувати вигнанням парфян із Сирії та Вірменії.

Цей розподіл обов’язків яскраво продемонстрував один із головних викликів імперії: Рим був надто великим, щоби управлятися однією людиною. Особливо коли загрози з’являються одночасно зі Сходу і Заходу. Згодом це стане одним із аргументів на користь поділу імперії.

Але навіть коли здавалося, що загроза Парфії от-от буде подолана, нові проблеми не забарилися.

Співправитель Марка Аврелія, Луцій Вер, якого той називав братом, почав компрометувати самого імператора. Так, Юлій Капітолін у «Життєписах Августів» (V. VII. 1–2) писав:

Далі він продовжує (4, 10):

Особлива делікатність ситуації полягала в тому, що Луцій Вер був одружений із дочкою Марка Аврелія.
І хоч розпусний спосіб життя сам по собі не був чимось надзвичайним для римської знаті, відкрита зрада дружині — доньці імператора — сприймалась як надзвичайно тривожний сигнал для східних імперських еліт.

Ба більше, Луцій Вер практично самоусунувся від не лише військових кампаній, а й від участі в державному управлінні. Це починало розхитувати довіру до імператорів. У середовищі еліт дедалі частіше звучали сумніви:

«Чи справді ці двоє здатні керувати імперією?»
І якщо ні — можливо, настав час для когось "сильнішого".

Парфія була остаточно переможена у 166 році, але це не принесло спокою.
На Заході імперії вибухнув новий фронт — вторгнення германських племен, які, вперше за багато десятиліть, змогли здійснити успішні рейди по римських провінціях, що залишилися без захисту після перекидання легіонів на Схід.

Фактично, варварів самі “запросили” на римський бенкет: вільні землі, відсутність військ, заможні поселення — усе це стало привабливою здобиччю. І це лише загострило відчуття, що Рим більше не може одночасно контролювати Схід і Захід.

Проте проблеми на Близькому Сході повернулися майже за десять років.
У 175 році в цьому регіоні знову назріла загроза — цього разу з боку амбітного полководця: Авідія Кассія.

Герой війни проти Прафії Авідій Кассій. Узурпатор.

Він майже не приховував своїх претензій на владу ще з часу парфянської кампанії. Саме тоді, як згадують історики, Луцій Вер — знаний шанувальник "нічного життя" — писав Марку Аврелію в листі:

Втім, Марк Аврелій — чи то через байдужість до попереджень Луція Вера, чи, можливо, з власних міркувань — не звернув уваги на тривожні сигнали. Або ж, як припускають деякі історики, керувався принципом: “Тримай своїх ворогів поруч”. У будь-якому разі, Авідій Кассій отримував усе більше влади.

За перемоги у війні, придушення повстань та результати, Кассія щедро нагороджували титулами та повноваженнями. Врешті-решт він став намісником усіх східних провінцій, фактично — володарем половини імперії. Це означало, що в його руках опинилися величезні ресурси, легіони, інфраструктура, знать — усе, що потрібно для реального контролю над регіоном.

З погляду Марка Аврелія, рішення мало свою логіку: Імператор був повністю зайнятий Заходом — війною проти германських племен, боротьбою з наслідками чуми Антоніна, управлінням державною машиною, що розпадалася під тиском кризи. Ефективні воєначальники йому були життєво необхідні.

Однак Авідій Кассій відомий не лише як здібний полководець, а й як тиран, котрий не зупинявся перед крайніми заходами. Про його жорсткість ходили легенди — і саме ця риса, з одного боку, забезпечила йому слухняність провінцій та війська, а з іншого — посіяла страх в пергу чергу серед армії: 

Сам Авідій Кассій, ймовірно, не відчував поваги до Марка Аврелія.
І причина полягала не лише в особистих амбіціях — а в тому, що Марк уособлював усе, чим Кассій ніколи не був. Їх розділяли не просто характери, а цілі світогляди.

Імператор був чуйним, милосердним, інтелігентним, мислителем і філософом, який щиро намагався бути справедливим навіть під тягарем війни. Кассій — ефективний, але жорстокий, людина дії, яка керувала страхом, наказами й холодною доцільністю.

Його "східне виховання", можливо, ще більше підкреслювало відстань між ними: тут не йшлося про привабливу протилежність — це була несумісність.

Наскільки саме тиранічні нахили допомогли Кассію здобувати перемоги — питання відкрите. Але на мій суб'єктивний погляд є підстави вважати, що він часто жертвував власними солдатами, керуючись вигодою. 

Тож не дивно, що, отримавши необмежену владу на Сході, Кассій повірив, що вже може бути імператором.

Він вичекав слушний момент — коли Марка Аврелія знесилила хвороба — і почав поширювати чутки про смерть імператора. У цій дезінформаційній кампанії був використаний класичний аргумент: «Щоб зберегти стабільність у державі, я змушений прийняти владу».

Це пояснення — наївне та цинічне водночас — згодом неодноразово використовуватимуть і майбутні римські узурпатори, і... президенти сучасності.

Але доля не винагородила Кассія за його “патріотизм”. Навпаки — вона обернулася проти нього швидко й жорстко. Один із центуріонів його ж легіону заколов полководця.

Проте ще більш вражаючою стала реакція самого Марка Аврелія на звістку про смерть Кассія.
Цей момент відкриває не лише політичну мудрість, а й глибину стоїчного духу імператора, якому зрадили — але він не зрадив себе.

Після подавлення бунту родина Касія не постраждала і загалом майже всі учасники були амністовані. Одна з причин такого рішення могло бути не тільки добра воля імператора, але й те, що ситуацію вдалось втримати від кровопролитної війни. На додачу, сам Марк Аврелій був популярним правителем, як серед армії, так і народу. Тому, коли узурпатор проголосив себе імператором то заявив:

Тому цілком імовірно, що коли центуріон дізнався, що імператор живий — він без вагань вбив Кассія.

Цей вчинок не потребував пояснень: зрада не вибачалася, навіть у випадку, коли заколотник прикривався благими намірами.

Втім, доля Кассія стала символічною. Вона показала, чим завершуються амбіції жорстоких лідерів у той момент, коли їм раптом потрібна підтримка тих, чиї життя вони раніше безжально розмінювали на перемоги.

Однак, заколот не минув безслідно.
Виступ Кассія завдав удару не лише по імператору, а й по самій імперії. Щоб мати змогу зібрати сили проти узурпатора, Марку Аврелію довелося терміново укладати мирні угоди з племенами язигів і квадів — народами, які в той час воювали проти Риму.
Це було тактичне рішення, продиктоване обставинами, але водночас — стратегічне послаблення в ініціативі на кордоні. Нагадаю, фактично до Маркоманських війн у відносинах між Римом та германцями, саме імперія тримала ініціативу. Після ж цих війн і поступового занепаду Заходу ініціатива перейшла до германців.

Примітка: Зміна умовного баласту сил також повʼязана зі структурними змінами у самих германців, зокрема їхня племінні союзу стали організованішими та більшими.

Навіть якби у Кассія були певні чесноти чи стратегічне бачення, а деякі сучасники й порівнювали його з Каталіною, — усе це не переважило його особисті амбіції.

Бюджетний дефіцит та наслідки війн.

Одним із найяскравіших і водночас символічних вчинків Марка Аврелія стала історія з розпродажем майна на користь держави.

Після завершення парфянської кампанії, з виснаженою скарбницею та новими викликами на горизонті, імператор вдався до безпрецедентного кроку — відкрив аукціон, на якому продав палацові прикраси, меблі, дорогоцінні камені, імператорське вбрання і тп.

Цей вчинок став не лише жестом відчаю, а й моральним сигналом: Рим вичерпував ресурси.

Фінансовий стан імперії погіршувався ще до початку пандемії, і рішення імператора говорить про настання глибшої економічної кризи.

Як зазначає професор Кайл Гарпер у своїх дослідженнях, на утримання армії витрачалося близько 150 мільйонів денаріїв на рік — тобто приблизно 2–3% ВВП Римської імперії.

Примітка: ВВП імперії дуже умовний показник, кількісні оцінки римської економіки нам не доступні, через малу кількість даних, тому це дуже приблизні оцінки.

Водночас загальний бюджет становив близько 250 мільйонів денаріїв, що дорівнювало приблизно одній чверті від валового внутрішнього продукту (який Гарпер оцінює у близько 5 мільярдів денаріїв).

Але далеко не це було головною вразливістю бюджету імперії, а той факт, що:

Через це, одразу після завершення війни з Парфією в один момент Римська імперія була змушена піти на знецінення монети:

Знецінення денарія тривало і в добу Маркоманських війн на західному кордоні. Причина — колосальне напруження ресурсів імперії: війна на кількох фронтах, необхідність підтримки численних легіонів, відновлення зруйнованих територій і наслідки епідемій.

Археологічні знахідки підтверджують, що римляни не лише оборонялись, а й активно просувалися вглиб варварських територій, що також потребувало колосальних ресурсів.

Зокрема, в сучасній Словаччині, на відстані понад 120 км від римського кордону на Дунаї, археологи виявили римський військовий форт.
І в ньому — надзвичайно цікавий артефакт.

Цікава мапа присутності римських військ на території Маркоманів та Квадів:

Текст повідомляє нам, що тут був побудований форт Лаугаріціо, в якому розміщувалося 855 (або до 2855) солдатів Legio II Adiutrix. Напис відноситься до 179/180 років, тобто до другої та останньої фази Маркоманнських війн, коли численні римські війська зайняли територію Квадії та провели тут зиму (за різними оцінками окупаційні римські війська складались з 40 000, або 10% від загальної кількості військ). Сам напис був зроблений на честь Валерія Максиміана з міста Зана, (нині Алжир).

За згадками історіка Касій Діон полонених римлян за час війни налічувалось ледь не кілька сотень тисяч (Римська імперія. Книга LXXII):

продовжує:

На фоні цього можна уявити масштаб економічного занепаду деяких прикордонних провінцій, які за кілька сотень років відійдуть до Західної римської імперії. Зазначу. що чума та війна знищила колосальну кількість робочої сили, яка призвела до сильного занепаду економіки, про що я писав в окремій статті:

Римська імперія. Хвороби, антисанітарія, як бактерії перемогли римлян. Чума Антоніна та її наслідки.

Весь цей масштаб викликів показує наскільки дорогою могла бути компанія проти германських племен і яку шалену ціну заплатив Рим. 

Епілог. У цій статті я свідомо зробив акцент на Сході імперії — не лише тому, що йому традиційно приділяють менше уваги, але й тому, що саме в цю добу закладались передумови для майбутнього поділу Риму на Схід і Захід.

Також ми мали змогу простежити контраст між образами правителів тієї епохи — від філософа-імператора Марка Аврелія й легковажного Луція Вера до жорсткого й амбітного Авідія Кассія.
На останньому особливо добре видно, чому саме чесноти Марка Аврелія — стриманість, великодушність, стоїцизм — допомагали йому долати ворогів не лише зовнішніх, а й внутрішніх.

Я майже не торкався теми Маркоманських війн, хоча саме вони стали для імперії найбільшим випробуванням після Парфянської кампанії.
Тоді Рим опинився в умовах справжньої катастрофи — одночасного удару зовні та зсередини: з одного боку — вторгнення варварських племен, з іншого — Антонінова чума, яка косила армію ще до бою.

Античний історик Тацит у своїй праці «Про германців» писав:

Маркоманські війни, а також вторгнення сарматів і язигів у європейську частину імперії стали екстремальним викликом.
Перший похід 168 року фактично провалився — не через ворога, а через чуму, яка знищила легіони та забрала життя Луція Вера.
Це дало можливість варварським племенам розвинути наступ — і лише згодом, величезною ціною, вони були розбиті й відкинуті.

Проте втрати, завдані цими війнами, були такими глибокими, що за різними даними можна вважати, що деякі провінції надовго були поглинуті “депресією”.

І все ж, попри всі виклики, які могли б зламати навіть найсильнішу імперію — Марк Аврелій витримав.
Він залишився в історії не лише як філософ на троні, а як символ розумного правління в найтемніші часи.
Приклад того, як навіть у добу розпаду й хаосу можна залишатися цілісною людиною — і правителем, якого памʼятають століттями.