Років десять тому, якщо не більше, у забороненій нині мережі, я зібрав близько тридцяти тисяч музичних записів та приблизно 160 гігабайтів файлів — на одному жорсткому диску. Я мав стійке переконання, що схожі люди слухають схожу музику. При знайомстві я часто запитував про музичні смаки та знання. Думаю, для вісімнадцяти–двадцятирічного віку це могло бути недалеко від істини, бо часто працювало. Щось схоже про єдність думок, тільки в літературі, говорив Мережковський:
«Я не знаю більш солодкого і глибокого відчуття, ніж те, що відчуваєш, зустрічаючи свої власні, нікому не висловлені думки у творі… Тоді тільки перестаєш на мить почуватися самотнім і розумієш спільність внутрішнього життя всіх людей…»
Зараз ця гіпотеза, здається, вже не працює — принаймні щодо музики. Але, звісно, у кожної людини, яка проходить становлення, а це — процес усього життя, є митці або твори, які стоять «за спиною». Близькість до таких митців може свідчити про близькість до певних світоглядів або про цікавість до певних думок і почуттів. А отже, це може бути тінню, відлунням справжнього обличчя людини.
Колись, із цікавості, я склав список митців і творів, які вплинули на мене. Тоді це був просто список — без пояснень. Тепер я вирішив поділитися ним і пояснити.
Український блок.
Григір Тютюнник — письменник-лезо. Далеко не радянський — європейський. Іноді я не міг прочитати більше однієї сторінки: настільки це концентрований текст.
Раїса Кириченко — чудовий оксамитовий голос. Абсолютна щира, геніальна простота й глибина. Тепле, чудове виконання, неймовірне інтонування. Людяність і щирість, які цінував і цінує народ України.
Олександр Олесь — через нього я почув український надривний символізм, і це мене зачепило. У його творах є цікава географія, яку я поки що продовжую вивчати, але вже відчуваю: це моє.
Світова література.
Агата Крісті — у дев'ятому класі я перечитав усі романи про Пуаро. Прекрасні конструкції текстів, неочевидні фінали. Я вгадав розв'язку всього рази три чи чотири. Та й просто приємно насолоджуватися цією англійською атмосферою.
О. Генрі — любов ще зі школи. У нього є ця детективна частина, яка притягує. Його твори переважно світлі, оптимістичні, іронічні — саме їх я тоді й любив. Зараз я особливо люблю один твір, який вибивається з усієї його творчості, — «Мебльовану кімнату». Там О. Генрі зовсім інший. І, мабуть, моя проза-концентрат бере початок саме звідси.
Еклезіаст — зрезонував. Мудро, але безнадійно. Пізніше мені порадили прочитати «Пісню над піснями»: мовляв, вони мають існувати тільки вкупі. Безумовно, обидва твори мають для мене високу художню цінність. Можливо, саме через цю дивну пару: відчай і любов, марнота і захоплення життям, кінець і бажання жити.
Шодерло де Лакло — «Небезпечні зв'язки» написав генерал від артилерії. Я би сказав ще: генерал від психології. Усе вивірено, усе точно — і водночас тонко психологічно. Іконою втілення цієї книги вважаю фільм Стівена Фрірза з Гленн Клоуз. Після прочитання я довгий час писав у бароковій манері, зацікавився бароковою культурою, музикою — зокрема.
Кім Со Воль — колись я взяв його книгу в бібліотеці. Вона мене зачепила. Незвична форма. Через два-три роки я захотів перечитати її, але придбати було неможливо — навіть російського перекладу не було. Тоді я провів грандіозну слідчу роботу: віднайшов професора, який робив переклад, зателефонував йому — і він дав мені посилання. Мені подобається ця історія. Не тому, що вона якась героїчна. А тому, що іноді книга може настільки засісти в тобі, що ти через роки починаєш розшукувати незнайомого професора, аби просто знову її прочитати. У Києві, до речі, Кім Со Волю встановлено пам'ятник.
Микола Мінський — його віршів небагато в мережі, але вони нетипові за змістом. Для мене вони стали відкриттям у двадцять років. Принципи, що там закладені, дещо вибивалися з тієї картини світу, яку я тоді мав.
Всеволод Гаршин — коли я тільки-но починав його читати, мені показали одне оповідання. Я вперше відчув якийсь клубок дивних почуттів. Щось там було — щось таке, що я вловив, але не зміг кристалізувати. Через кілька років я перечитав це оповідання й раптом побачив за ним Гаршина. Прочитав інші — знову побачив. Мені здається, це дивний досвід: спочатку відчути письменника, а вже потім зрозуміти, що саме ти відчув. Наче спершу зустрічаєш людину в темряві, запам'ятовуєш її присутність, а через роки нарешті бачиш її у світлі. Коли я думаю про постать Гаршина, мене пронизує прикрість.
Федір Сологуб — моє перше знайомство із символістами. Особисто я вважаю, що його поезія дещо поступається Мережковському чи Гіппіус за формою, але він — глибокий підвальний алхімік найнебезпечніших і найнезвичніших матерій та меж. Як романіст — сильний.
Зинаїда Гіппіус — коли я її уявляю, я бачу вовка, якого загнали в глухий кут. У неї колюча, різка, незвична, горда поезія. Вона будує нові слова й нові думки. Вона не схожа на людину, яка просить дозволу бути собою. Я би сказав, що Гіппіус надзвичайно самобутня. І, можливо, саме тому мені важко описати її точніше: деякі люди просто не поміщаються в опис.
Дмитро Мережковський — його називали «кабінетним», «сухим письменником». Я перечитав усі його поезії, які зміг знайти. Не розумію вироку його сучасників. Його поезія дихає гіперчутливістю і болем, але форма, в яку це закуто, надзвичайно чітка. Можливо, саме ця суперечність мене й захоплює: всередині — майже оголений нерв, зовні — стриманість, форма, дисципліна. Дмитро Сергійович сильно вплинув на мене. У ньому я побачив «близького друга» чи «брата». Це дуже дивне відчуття — знайти в людині, яка жила задовго до твого народження, щось таке, що змушує подумати: «Я знаю, про що ти».
Актори та публічні люди.
Гленн Клоуз — феноменальна акторка з величезною харизмою та артистичним діапазоном. Її Маркіза де Мертей — на мою думку, абсолютне втілення цього образу. Гленн Клоуз достатньо лише одного поруху брови, щоб задати тон усій ситуації. Споглядати її — інтелектуальне задоволення, бо її робота математично точна. Також вона чудово співає. Вісім номінацій на «Оскар» і один почесний «Оскар» — що ще додати? Хіба що грати таких складних персонажів — це вже майже спосіб вписати себе в історію. Але мені подобається і те, якою вона є поза ролями. В інтерв'ю вона розкута, щира, привітна, жартівлива. Людина, яка живе своє найкраще життя. Її творчість колись підтримала мене. Я написав їй про це листа — і отримав у відповідь автограф. Можливо, саме заради таких моментів мистецтво й існує: ти роками дивишся на людину через екран, а потім одного дня виявляється, що твоя вдячність таки дійшла до неї.
Маргрете II — вільний, усміхнений, щирий монарх. Зібрана, коли треба. У неї чудова харизма, яка притягує і змушує усміхнутися разом із нею. Коли хочеться по-дитячому порадіти — вмикаю записи з нею. Не менш цікаві і повчальні її звернення до нації, де вона виступає непохитним авторитетом. «Боже, бережи Данію». Могла дозволити собі палити, творити полотна й декорації для театрів і, що особливо нехарактерно для монарха, — стати на сцену разом із трупою та вклонитися глядачам. Свобода підкріплена особистістю. Розумію, чому данці її люблять. Я ж також люблю.
Естрадна музика.
Даліда — мій абсолют із глибоким голосом, у якому можна розчинитися. Її творчість захопила мене повністю. Я знаю про неї та її пісні багато. Але важливіше інше: через Даліду я відкрив інших виконавців, композиторів і жанри; познайомився з цікавими людьми, з якими ми разом досліджували її творчість і творили самі. Вона стала для мене не просто співачкою — вона стала людиною, яка повела мене далі. Я відкрив її, а за нею виявився цілий світ.
Едіт Піаф — попередниця Даліди. Моє найперше музичне захоплення. Щирість. У школі я дуже соромився того, що люблю її, оскільки мої однокласники знали слово «шансон» переважно в іншій інтерпретації. Едіт Піаф привела мене до Даліди.
Міна Мадзіні — колючий голосний геній. За настроєм вона нагадує мені Зинаїду Гіппіус. Мені довелося докласти зусиль, щоб збагнути її усамітнену красу. Вона близька мені. У ній є певна непохитність, яка не потребує пояснень.
Віра Лінн — світло, міць, надія. У її виконанні я відчуваю це. Вона — стоїк, який дає орієнтир у темряві. Коли їй було 102 роки, я написав їй і розповів, як її голос став для мене дороговказом. Вона відповіла щирим листом та автографом. Для мене це важливо. Адже є голоси, які просто подобаються. А є голоси, які в якийсь момент стають частиною твого внутрішнього світу.
Ширлі Бессі — потужний оптимізм і не менш потужна меланхолія. Її жага до життя та надзвичайно сильний голос здатні проломити будь-які душевні стіни. І це просто музично й технічно красиво. Любов публіки до неї на її виступах у вісімдесят шість років — сама по собі неймовірна краса.
Франсуаза Арді — камерна, тиха меланхолія. Надзвичайно личить юнацькому віку та мінімалістичним декораціям, тому вона щиро супроводжувала мене тоді. Деякі пісні слухав на повторі. Вони мають певну цілющу силу. Франсуаза — самобутня; вона ніби зі свого крихкого світу.
Палома Фейт — дівчинка років десяти або зламана лялька ХХ століття. Саме так я спершу її сприйняв. Палома — «голубка». Я сприйняв її через образ і доволі специфічний голос. Але з Паломою не все так просто. Вона ніби тяжіє до Міни Мадзіні. У неї потужний, сильний, характерний, впізнаваний голос. Вона береться за складні теми. І я всім своїм єством відчуваю в ній непросту боротьбу — із собою. Можливо, саме з цього зіткнення і народилася «голубка».
Массімо Раньєрі — скажу про його юнацькі записи: юнак, який сильно кричить. У нього гучний голос, але до нього треба звикнути. Цікавий його дует із Далідою: вона — нічне полотно, він — пробивний. Його краса — у пробивній трагедії. Це третя людина, яка подарувала мені автограф.
Майя Кристалінська — одразу встановлю строгу й непорушну аксіому, мою особисту: це не радянська співачка. Ні на краплю, хоч вона народилася і померла в СРСР. Вона — вище, глибше, благородніше. СРСР її не любив: скасовував концерти, засилав у глибинки. І це зрозуміло. Їй потрібна була інша сцена, інша країна. Але водночас вона давала людям тепло — і її щемко любили. Мене дуже вразило, що на одному з концертів, окрім квітів, їй подарували книгу. Для мене це нетривіальна ознака.
Опера.
Марія Каллас — спочатку її голос видався мені «циркулярною пилою». Як ви вже помітили, такі омани в мене трапляються часто. Лише потім я усвідомив її талант до якісної роботи з будь-яким матеріалом. Її інтерв'ю відкривають глибоку людину.
Гена Дімітрова — міць, сталь, дисципліна. Обожнюю жарти про її голос і не менш обожнюю її виконання, у якому навіть на найвищих піках міць і сталь її не полишають.
Чечилія Бартолі — віртуоз. Варто лише послухати її концерт із творами Вівальді. Що вона там виробляє! Якби я навіть був виконавцем, я би просто задихнувся. Вона занурюється в образ і стає віртуозною стихією, яку неможливо зупинити. Мило спостерігати, як вона любить публіку і як публіка любить її.
Анджела Георгіу — такий незвичний голос. Що «Мадам Баттерфлай», що «Тоска» — влучання в образ. Найбільше я пам'ятаю її очі, коли її Тоска падала з вежі. Таке не забудеш.
Джессі Норман — у неї не пробивний голос, але як вона ним володіла! Коли дивишся запис, де вона виконує арію Даліли, вона просто гіпнотизує неймовірно потужним контролем голосу й емоцій. А щодо її виконання «Ранку» Штрауса — у мене є певні побажання, які стосуватимуться моїх спадкоємців.
Роміна Бассо — голос, який я спочатку сплутав із чоловічим, але він приємний, із впізнаваною картавістю. Як вона виконувала «Дідону та Енея»! Голос тягне до глибин. Шкода, що в мережі мало записів, та ще й ті, що є, видаляють. Так, того, що залишилося, мені мало.
Еліна Гаранча — красива пані. Її арія Даліли — своя, не така, як у Норман: аристократичний магнетизм. Щодо виконання інших творів у мене є певні претензії, але є твори, у яких вона переконлива. Тому вона заслуговує на місце тут.
Олена Образцова — стихія. Коли я її слухав, то уявляв шторм або неспокійну гірську річку, яка ось-ось вийде з берегів. У неї своє темнувато-напористе виконання: Даліла ніби просто змусить Самсона її полюбити, а Тоска — зломить Скарпіа. В інтерв'ю вона цікава: знає свою справу і водночас ніби «проста, як, вибачте, двері».
Джоан Сазерленд — я прослухав багато її записів. У неї своєрідний, я би сказав, теплий голос, але вона застосовує його всюди — навіть у «Турандот», чого я не очікував. Багатогранна виконавиця, обдарована.
Бірґіт Нільссон — якщо я хочу блискучої техніки й методичного виконання, особливо «Турандот» чи опер Вагнера, — це сюди. За забарвленням її голос чимось нагадує мені голос Каллас. Також у неї захоплива, цікава біографія — про становлення як оперної співачки.
Едіта Груберова — концентрована колоратура. На записах мені здається, що вона отримує неймовірне задоволення, виконуючи певні пасажі або досягаючи високих нот. Її виконання Єлизавети I у Доніцетті я переслуховував десятки разів. Воно різко контрастує з виконанням Сондри Радвановскі — тим і цікаве.
Ніколае Херля — я люблю низькі чоловічі голоси. У нього голос темний, густий, дзвінкий, могутній і благородний. Непорожній. Дійсно, саме таким голосом треба співати: «Куртизани, поріддя пороку...».
Композитори.
Вівальді — для мене багатошарова, математична й водночас «рідна» музика. Відчуття, ніби я знаю її від народження — буквально кожен твір. У мене є блокфлейта, і в перший день після її придбання я почув, як чоловік виконує його музику саме на блокфлейті. Тоді це подіяло як нокаут.
Доніцетті — іноді мені здається, що своїми аріями він хоче перевірити виконавців на стійкість і професійність: арії надзвичайно віртуозні. Якщо виконавець хороший, мозок отримує інтелектуальне задоволення від тієї суворої віртуозності, яку він заклав у свої арії.
Пуччіні — «Тоска», «Мадам Баттерфлай», «Турандот» — це любов. Бачив квитки — купував одразу, хоч у нашій опері виконання, скажімо так, не завжди добре. Із ним у мене пов'язано багато комічних спогадів: як я не міг всидіти у Київський опері до кінця і просто йшов... Або як я проводив виховну роботу щодо того, як варто поводитися в театрі, своїм сусідам у партері. Обожнюю переслуховувати арії з цих опер у різних виконаннях. Це дуже допомагає по-різному побачити персонажів.
Верді — тут любов — «Ріголетто» та «Травіата». Люблю, коли Ріголетто виконує сильний і темний баритон. А з «Травіатою» та «Amami, Alfredo» пов'язаний щемкий спогад про літній сонячний ранок. Слухаю на повторі — і мене ніби пронизує світло, що ллється ранком, що ллється з голосу Віолетти.
Сен-Санс — «Самсон і Даліла». Приємно-темна увертюра. Її повтори зачакловують: затягують у якесь безсовісне болото. Арія Даліли — прекрасна і за текстом, і за музикою. Текст я люблю як окремий поетичний твір: він перегукується з «Піснею над піснями». Просити сказати про почуття саме таким способом — дуже оригінальний підхід. А концерти Сен-Санса для фортепіано містять для мене якусь таємницю, досі нерозгадану.
Ерік Саті — кажуть, що в нього «фонова музика». Для мене його самоповтори й загальний настрій музики — це те, що дає можливість заглибитися у себе, віддатися думкам, роздумам, спогадам. Як на мене, його музика непроста, хоч кажуть, що навпаки.
Еціо Боссо — мені показали лише один його твір. Я знаю лише цей один твір — у різних виконаннях. Я захворів ним. Постать самого Боссо — гігантська. Це відчувається в його роздумах. Саме це робить його близьким до мене, а мене — до нього. Лише один твір — і гігантська постать.
Скільки часу на це пішло. Але тепер ви знаєте, хто стоїть за моєю спиною.
Це великий список. Але й я вже не юнак. За цей час багато хто з цих людей стали для мене не просто митцями, а частиною того, ким я є. Здається, це може бути доволі гримучою сумішшю.
Можливо, це і є відлуння мого справжнього обличчя, але я скажу щиро: я не певен у цьому повністю.
А хто стоїть за вашою спиною?
