Вступ Йой
На березі Чорного моря розкинулося невелике містечко, де мешкає всього п'ять тисяч людей. Тут усі знають одне одного. Узбережжя прикрашають двоповерхові будинки, у яких живуть звичайні люди. В одному з таких будинків мешкає семирічна дівчинка Анна разом із мамою.
Але цей дім має свою таємницю. Бо легенди не завжди залишаються лише легендами. Найкращим другом Анни є... Бабай. Його звати Йой.
Йой обожнює фантазувати, але Анна завжди знаходить спосіб перервати його думки. "Йой, ти була тут?" — вигукує він знову і знову, червоніючи від сором'язливості. Його фіолетова шерсть починає світитися від рум’янцю, а сам він схожий на пухнастий комок солодкої вати, що завжди викликає у Анни щасливу посмішку.
1 Йой хоче стати вище
Це був сонячний день. Йой відпочивав під кроною дерев, спостерігаючи, як Анна гралася зі своїми друзями у хованки. Йой теж хотів приєднатися, але слова про те, що він занадто маленький, засмутили його.
Такий дрібний, що його навіть ховатися не треба, - вигукнув один із хлопців, сміючись. - Його й так ніхто не знайде, він же з травою одного зросту! - підхопив інший.
Йой насупився і швидко пішов додому, навіть не попрощавшись із Анною.
Коли Анна це помітила, вона вирушила додому, де знайшла його у своїй кімнаті на другому поверсі. Він сидів на вікні, сумно дивлячись на двір.
Йой, що трапилося? Чому ти пішов? - запитала вона.
Йой підняв на неї свої круглі, сумні очі.
Вони сміялися з мене… через те, що я маленький. Анно, я хочу бути вищим. Може, тоді вони перестануть сміятися…
Анна задумалась. Вона знала, що Йой - найкращий друг, якого тільки можна уявити. Але як допомогти йому? І тут її обличчя осяяла ідея.
Знаєш що, Йою? Ми їх здивуємо!
Анна пішла до шафи й дістала з неї старий коробок із речами, які мама колись хотіла викинути. У ньому були солом’яний капелюх, шарф та туфлі.
Ми зробимо тебе вищим, Йою! - заявила вона, розкладаючи речі на підлозі.
Йой нерішуче підійшов ближче, його очі широко розплющилися від цікавості.
Як? Я не можу вирости…
Анна підняла капелюх і начепила його на голову Йоя. Капелюх був такий великий, що з-під нього ледь виднілися його очі.
Тепер ти точно виглядаєш вищим!
Але капелюх був лише початком. Анна намотала на Йоя шарфи, щоб зробити його «стрункішим», і прив’язала до його лапок старі мамині туфлі на підборах.
Ось тепер ти точно не схожий на комок вати!
Йой крокнув уперед, але туфлі були такі великі, що він майже впав. Анна підхопила його, сміючись.
Ти точно зможеш ходити в цьому!
Раптом двері відчинилися, і в кімнату зайшла мама Анни. Вона застигла на порозі, побачивши Йоя, що виглядав наче дивна, але дуже мила карикатура.
Що тут відбувається?
Анна пояснила мамі, що Йоя дражнили у дворі. Мама, замість того щоб засміятися, підійшла до Йоя, присіла навпочіпки й сказала:
Йою, ти не потребуєш бути вищим, щоб тебе любили або поважали. Знаєш, навіть найменші можуть мати велике серце й досягати великих звершень.
Вона зняла капелюх із його голови, прибрала шарфи та туфлі, обережно торкнувшись його плеча.
Якщо хтось сміється з твоєї висоти, це не означає, що з тобою щось не так. Це більше говорить про них, ніж про тебе.
Анна уважно слухала мамині слова й обійняла Йоя.
Ти мій найкращий друг, Йою, і тобі не потрібно нічого змінювати, щоб бути таким чудовим, яким ти є.
Йой відчув, як його серце потеплішало. Він ще трохи сумнівався, але слова мами й підтримка Анни були для нього як промінь сонця після дощу.
Дякую, - тихо сказав він, опустивши погляд. Але потім підняв голову й додав: - Ви найкращі.
Анна посміхнулася й запропонувала:
А тепер ходімо разом на двір. Якщо хтось щось скаже, ми захистимо тебе.
Йой кивнув. Вони вийшли на подвір’я разом, і хоча діти спершу здивувалися, побачивши його знову, уже ніхто не насмілювався кепкувати. Йой знав, що навіть якщо щось подібне трапиться, він не буде сам.
І врешті, він зрозумів: бути маленьким - не недолік. Це просто частина того, ким він є. А ті, хто справді його люблять, цінують це.
2 Йой йде до школи
Вересневий день був дощовим. Анна пішла до школи, тримаючи в руках парасолю з малюнком морських хвиль. Краплі падали на асфальт, утворюючи маленькі озерця, у яких тремтіло небо.
Тим самим вона залишила Йоя вдома - сумувати наодинці.
Він сидів біля вікна, загорнувшись у стару ковдру, і спостерігав, як дощ повільно спускається з неба. Його фіолетова шерсть тьмяно блищала в світлі похмурого ранку.
Навіть чайки сьогодні не літають, - пробурмотів він. - Нікого немає. Тільки я і дощ.
Йой зітхнув. Коли Анна поруч - завжди весело, навіть коли йде дощ. А без неї будинок здавався надто великим і тихим.
Йой прокинувся рано-вранці. Над морем ще висів туман, а повітря пахло вологим піском і хмаринками. Анна вже збиралася до школи, метушилася біля дверей, заплітала косу.
Не нудьгуй, Йою, - сказала вона, натягуючи черевики. - Я повернуся після обіду!
Йой кивнув, але в його очах блиснула рішучість.
Після обіду? Це ж ціла вічність!
Коли двері за Анною зачинилися, він ще трохи постояв, а тоді прошепотів:
Ну, якщо гора не йде до Йоя, Йой піде до гори… тобто до школи!
Він швидко оббіг кімнату, знайшов свою маленьку торбинку, у яку склав три найважливіші речі: уламок мушлі, сушене яблуко й старий ґудзик «на щастя».
Надворі стояла тиша, лише море дихало важко й глибоко. Йой ступив лапками на вологий асфальт, і в цей момент з туману, ніби з мрії, з’явилася чайка.
Куди це ти зранку, мандрівнику? - запитала вона, схиляючи голову.
До школи! - впевнено сказав Йой. - Там Анна.
До школи? - чайка здивовано крикнула. - Туди далеко, через усе місто.
Я не боюся, - відповів Йой. - Але, може, ти допоможеш?
Чайка мовчки поглянула на нього, потім важко зітхнула:
Сідай. Але тримайся міцно.
Йой застрибнув їй на спину, і за мить вони вже піднялися над берегом. Внизу розливалося море, схоже на розірване дзеркало. Місто поволі прокидалося - десь диміли труби, десь дзеленчав велосипед.
Йой пригорнувся до пір’я чайки, вдихаючи запах солі й вітру.
Він ще ніколи не літав так високо. Йому здавалось, що навіть сонце, яке пробивалось крізь хмари, усміхається йому.
Дивись, - вигукнула чайка, - он там твоя школа!
На обрії з’явилася червона покрівля, шкільний двір і діти, що поспішали до дверей.
Чайка обережно знизила політ і приземлилася біля старої липи. Йой зіскочив на землю, притискаючи торбинку до грудей.
Дякую, Чайко! - сказав він.
Лети тепер сам, - відповіла вона. - І не загубися серед людей.
Йой кивнув і рушив уперед, трохи хвилюючись, але з вогником у серці.
Йой стояв біля шкільного ґанку. Звідти долинали голоси, сміх і стукіт черевиків по підлозі. Йому стало трохи страшно - стільки звуків, руху, запахів!
Він глибоко вдихнув і прошепотів:
Я зможу. Я просто знайду Анну.
Йой обережно прослизнув усередину крізь відчинені двері. Коридор здавався йому безкінечним: блискуча підлога, плакати на стінах, полиці з книжками.
Несподівано поруч пролунав голос:
О! Що це таке?
Йой завмер. Перед ним стояв хлопчик у синій кофті, тримаючи бутерброд.
Це… іграшка? - спитав той і простягнув руку.
Йой на мить розгубився, але потім твердо сказав:
Я не іграшка. Я шукаю Анну.
Хлопчик відсмикнув руку, очі стали круглі, як ґудзики.
Вона… у другому «Б»! Я покажу!
Йой рушив за ним - м’яко ступаючи лапками, ховаючись за партами, поки інші діти дивилися з подивом і сміхом.
Двері в клас були прочинені. Анна сиділа біля вікна, малювала олівцем і зовсім не підозрювала, що її друг зараз поруч.
Йой тихенько підкрався й постукав лапкою по підлозі.
Анна підняла очі - й завмерла. Потім її обличчя засвітилося від радості.
Йой?! Як ти тут?!
Йой винувато всміхнувся:
Я скучив.
Клас вибухнув сміхом і захопленням, а вчителька, спершу розгублена, лише зітхнула й усміхнулася:
Гаразд, Анно. Схоже, у нас сьогодні новий учень.
Йой гордо виліз на стіл і серйозно кивнув:
Я готовий вчитися.
Йой сидів на парті поруч із Анною. Усі діти шепотілися, хихотіли й роздивлялися його. Йой старанно тримав спинку рівно — як справжній учень.
Доброго дня, діти, - сказала вчителька. - Сьогодні ми вчитимемось писати букву «А».
Йой нахилив голову:
«А»… як Анна! - радісно вигукнув він.
Клас засміявся, а вчителька всміхнулася:
Правильно, Йою. Ти уважний.
Вона дала йому маленький олівець, але Йой ледве його втримав у лапках. Олівець ковзнув, залишивши на аркуші величезну криву пляму.
Це… буква «А» у стилі Йоя, - гордо сказав він.
Діти знову засміялися - але вже доброзичливо. Навіть ті, хто вчора насміхався з нього на подвір’ї, тепер дивилися з повагою.
На уроці музики Йой співав тихенько, але його голос був м’який і теплий, наче морський бриз. Усі слухали, затамувавши подих.
Коли пролунав дзвінок, вчителька сказала:
Йою, сьогодні ти нас навчив, що кожен може бути учнем - якщо має відкрите серце.
Йой засяяв, наче фіолетова зірка. Тепер він знав: школа - це не лише для дітей. Це місце, де вчаться всі - навіть бабаї.
3 Йой відкриває електрику
Вереснева ніч була темна та дощова.
Над морем гриміло, а хвилі з гуркотом билися об берег.
У будинку Анни пахло теплим чаєм і книжками.
Анна сиділа в ліжку, загорнувшись у ковдру, а поруч дрімав Йой - фіолетовий, пухнастий, схожий на теплу хмаринку.
Ще одну сторінку і спати, - сказала Анна, відкриваючи книжку.
Та раптом - клац! - лампа згасла.
Кімната потонула у темряві.
Ой! - вигукнула Анна. - Електрика зникла!
Йой підскочив.
Хто зник? Елек… хто? Це твій друг? Його треба знайти?
Анна засміялася, хоч їй і було трохи лячно.
Ні, Йою. Електрика - це така енергія. Вона живе у дротах, у лампах, у розетках. Вона дає нам світло.
Йой широко розплющив очі.
У дротах живе світло? І воно втекло?
Так буває, - зітхнула Анна. - Коли гроза або поломка.
Йой насупився.
А якщо воно не повернеться? Тоді буде темно завжди?
Не хвилюйся, повернеться, - сказала Анна. - А поки що давай спати.
Але Йой не міг заснути. Він лежав у темряві, слухав, як дощ б’ється об вікно, і все думав:
«А що, як світло загубилося? Або йому страшно повернутись?
Він тихенько виліз із ліжка, щоб не розбудити Анну.
Підійшов до лампи, торкнувся її лапкою - холодна.
Потім подивився у вікно. За склом було чорне море і блискавка, яка на мить освітила небо.
Якщо світло може приходити з неба, може, я теж зможу? - пробурмотів він.
Йой заплющив очі, глибоко вдихнув і зосередився.
Спочатку нічого не сталося.
Але потім його шерсть почала світитися - ледь-ледь, наче жаринка.
О! - здивувався він і спробував сильніше.
Світло розрослося, стало м’яким і теплим, фіолетовим, як захід сонця після дощу.
Кімната ожила - книжки, ляльки, навіть старий глобус у кутку блиснув своїми океанами.
Йою, ти світлишся! - сказала Анна, прокинувшись.
Я? - він глянув на себе й розсміявся. - Я лампа! Справжня!
Анна сміялася разом із ним, але за хвилину її обличчя стало серйозним.
Ем… Йою, ти трохи занадто світлишся.
Світло дедалі росло. Воно просочувалося під двері, заливало коридор, кухню, сходи.
Навіть кіт сусідки, що спав на даху, розплющив очі від дивного сяйва.
Йой розгублено закричав:
Я не можу зупинитися!
Йою, спокійно! - Анна підбігла й узяла його за лапки. - Просто подихай.
Йой намагався, але сяйво лише тремтіло сильніше.
Світло відбивалося в її очах, у краплях дощу на склі, у морі за вікном.
Здавалося, усе довкола стало фіолетовим і теплим.
Анна тихо сказала:
Не треба світити для всіх одразу. Достатньо світити для когось одного.
Йой заплющив очі. Дихнув.
І поступово світло почало стихати.
Спочатку стіни потемніли, потім килим, потім його лапки.
Залишилася лише маленька іскорка, що пульсувала в його грудях.
Анна запалила свічку.
Полум’я хиталося, кидаючи золоті відблиски на стелю.
Бачиш, - сказала вона. - Навіть маленьке світло може зробити кімнату затишною.
Йой глянув на свічку, потім на свою лапку, де ще світилася крихітна фіолетова плямка.
Тоді й я можу бути світлом. Не для всіх, а для тебе.
Анна кивнула.
Саме так, Йою. У кожного є своє світло. Просто треба вчасно його запалити.
Вони лягли спати.
Дощ стишився.
Море заспокоїлося.
А у темряві тихенько блимала фіолетова іскорка — світло Йоя, що світило для Анни.
