Холодний і жорстокий світ. Від якого хочеться втекти. І ось лицар в своїх блискучих латах. П'яний чи то від життя. Чи від болю. Брудний як і його лати. Являється просто черговим мужланом. Який на зароблений гріш. Грішить з камеліями. Які в більшість були сиротами, але можливо і ні. Вони були вільні. Не отримували насолоду, але отримували плату.Вони хотіли жити. Жити смачно як і лицар. Який жив краще своє життя. Їсть, п'є. Дойобується до прохожих. Проте зараз він просто сцить на на стіну в якомусь закутку міста.
Такому самому брудному як і його душа. Він служив тільки своєму шлунку. Він служив завжди тільки своєму хую. Інколи беручи це силою. Війни в наш час. Це як дихати. Щось природне.
Війна все спише.
Проте світ змінюється і королівства хочуть торгувати. А люди функції мають себе ламати.
Якщо Бог створив Адама з глини. То чому єву зробив з ребра Адама.
Якщо Бог зробив Адама по своїй подобі. То чи має бог кишки які переварують їжу. Навіщо він їсть.
Можливо бог створив Адама не з глини, а із свого лайна. То з чого бог створив жінку. І з якого образу. Злий жарт. Створити жінку. І змусити чоловіка вважати її найпрекраснішою. Ніби вона квітка. Яку всякі куски лайна хочуть затоптати. Заради якої будуть воювати. Вона не річ, але потрібно заслужити її щоб вона була твоєю. Де ви бачили щоб кіт сам вибирав собі господаря.
Де ви бачили щоб кіт сам виставляв за себе ціну. Змушував кандидатів битися на смерть заради себе. Ми коти не такі. Ми вищі всяких дурних людей
Люди такі цікаві. Думають про себе як про бога. Хоча являються лише відходами чи то бога. Чи то еволюції. Можливо бог взагалі кіт.
Такі думки були в кота. Коли він побачив труп лицаря який лежав в брудному закутку міста у відходах власного тіла. Який був охоронцем в місті. Яке він ненавидів та обожнював. Який помер і розсипався. Можливо то душа і справжня його сутність. Яка не змогла вже бути в шкіряному чохлі. І вийшло назовні.
Ми коти не такі. Ми досконала еліта. Яка виграли це життя. Ми і є життя.
Жінки теж так вважають. Чоловіки для них. Як для людини мураха. А для бога людина. Яка різниця одну ти розчавив чи три.
Все одно їх це не обходить. Вони навіть це не помічають. А ми коти навіть не маємо напружуватися щоб нас любили. Деремо їх і кусаємо. А нас все одно люблять і пестять. І нічого не просять взамін. Крім присутності в їх житті. Хоча від жінок теж. Хоча все таки просять.
Виконувати власні покладені обов'язки. Як на рицаря. Який був солдатом. Він не хотів бути солдатом. Проте обов'язок кличе захищати. Важкий обов'язок ніби камінь на плечах атланта. Заради захисту своєї сім'ї. Чи скоріше задоволення потреб власного пана.
І лише одна думка в голові. Чому саме я?
Все що він хотів це лише бути з родиною. Із дружиною котра була вагітною.
Пологи закінчилися смертю. Смертю дружини. Смертю дитини яку через відсутність хоч когось хто міг взяти на виховання цієї дитини. Яка стала сиротою. Яку продали на ритуал для язичників. Смертю лицаря який вижив, але втратив все і помер.
Горе важко пережити.
Кращої мелодрами не вигадати думали боги, але як ми знаємо. Боги цього світу коти.
А лицар побував в середині власної доньки. Сироти яка не знала батьків. Яка не знала щастя. І трималася лише на мрії. Про казку і кінець страждань.
Яка дурість. В нашому світі не страждають лише коти.
Місто Хіік 18 вересня 1543
Кіт, відьма, корчма
Кіт підстрибнув на труп лицаря, понюхав застиглу кров і відсахнувся. Гидко. Навіть смерть у людей смердить по-людськи. Він ретельно облизав лапу, вдивляючись у порожні очі загиблого.
"Що змушує цих двоногих так чіплятися за своє нікчемне існування?" – подумав він. – "Вони навіть помирати не вміють. Просто розкисають, як глина, з якої їх, мабуть, і ліпив той нещасний бог."
Кота покликали. Трохи осторонь стояла молода жінка, закутана в темний плащ. Вона нахилилася до нього, її очі світилися лукавим інтересом.
– Бачив щось цікаве? – запитала вона.
– Ні, – буркнув кіт, відвертаючись.
– Чудово, – відьма усміхнулася. – Час навідатися до друзів.
Вулиця Вишні зустріла їх гіркуватим ароматом і мерехтливими тінями, що ховалися у світлі одинокого ліхтаря. Між гіллям, наче привид, вгніздилася стара корчма. Її облуплений фасад і вицвілий напис нашіптували історії забутих ночей.
Відьма увійшла першою й одразу гукнула:
– Марієм!
У затіненій залі за столами сиділи чорти. Їхні рогаті обличчя світилися рідкісним задоволенням. Сьогодні у них був вихідний – раз на сто років.
– Ми тебе не бачили років тридцять, – почулося з кутка. – Що привело тебе в наш маленький куточок раю?
Кіт, залишаючись осторонь, з цікавістю спостерігав. Його думки текли, наче розплавлений віск.
"Люди… чи не люди? У кожного своя робота, своє призначення. Прості робітники на службі божій. Храм, корчма, чи саме пекло – різниці немає."
Він згорнувся калачиком на лаві, кидаючи погляд на барну стійку. Там, як завжди, стояв власник корчми.
"Менеджер середньої ланки," – подумав кіт. – "Просто виконав свою роботу й пішов на пенсію. Бог рабів."
Кіт позіхнув, але думки не відпускали.
"А що, якби люди дізналися, що всі злі сили створені богом? Як би вони молилися тоді? Сатані? Маленькому босу середньої ланки? Хоча ні, людство ще занадто відстале для таких висновків."
Він примружив очі, згадуючи давнє.
"Раніше було краще. Грецькі боги нічого не приховували. Вони жили відверто. Перетворювалися в лебедів, трахалися з королевами, а потім карали їх, щоб ті бажали найбільше пеніса бика. Так, це було весело. А зараз? Зараз усе нудно. Усе через цього власника корчми."
Кіт мляво махнув хвостом. Світ завжди залишався однаковим – лише декорації змінювалися.
