Какая разніца, або чи можна людям по голові постукати

Всі ніби такі розумні, совісні, патріоти, особливо з початку війни, радіють українізації. А от якісь умовні Кіріл і Нікіта, нехай буде так, мусять тепер страждати. Що ж це твориться, не дозволяють "на нормальном язикє балакать"? Де ж то таке бачено! Хіба на расєє забороняють говорити рідною їм мовою, ой вибачте, "язиком"? Звісно ні. Дозволяють. Тільки обережно, бо той язик вони і підрізати можуть. Але, де-факто, говорити расєєнським можна. А в нас, у Вкраїні, так ні-ні? "Свобода слова" ‒ не чули? Чули, хочеться сказати, але слОва, а не багна, що ллється з їхніх вуст. Совісті на вас немає.

Кіріл і Нікіта мають багато схожого і багато відмінного. От Кіріл все своє життя прожив у Дніпрі, на райончику, де не "звонЯт, а звОнят". В расєєськомовній родині, в школі та з такими ж друзями. Там, де в магазині чути "ахрана атмєна", а вчителі ставляють "кол". Там, де друзі кличуть "на стрєлку", а мама "кушать". Там, де колись було чудове місто, з прекрасними площами, домами та архітектурою своєрідною, а тепер "розваліха". "Совєцка розваліха", ‒ каже Кіріл на своє місто. Каже расєєською мовою, хоч ті расєєни і розвалили його "помєстя". З моменту повномасштабної Кіріл так і не вивчив жодного нового українського слова, окрім, "ні". То він так культурно відповідає на прохання говорити українською в громадських місцях.

А от Нікіта теж із дитинства ріс в расєєськомовній сім'ї. В Києві. Час від часу він чув і "Добрий день", замість "Добрий дєнь". Тоді його нічого не колихало. Але повномасштабна. Тоді він відчув бажання колискову молодшому братові рідною співати. Щоправда, в своєму колі Нікіта переважно "здравствується". Але суржик, то вже "дєло".

Є ще завзятий мовознавець Роман. Друг їх колишній. Раніше він із пацанами одну справу мав, а тепер присоромився їх: "Не діло в університеті на гумонітарній спеціальності расєєською розмовляти". З Нікітою він намагався домовитися, але той "добазаритись" не хтів, бо говорити по власному бажанню українською ‒ то одне, а от змушувати тих, хто не хоче, то інше, то насилля.

Тобто чути расєєську то не насилля? Після того як вони дома обстріляють. Після закатованих полонених. Після масових вбивств. Після військових злочинів. Навіть тоді чути "О господі, допомажи", то є не насилля?

‒ Яка різниця який язик? Усе одно всі всіх розуміють, ‒ не вгамовувався Нікіта.

‒ Язиком корова чеше, а ми мовою спілкуємося. Якщо хочеш бути почутим і зрозумілим, то стеж за язиком і говори як людина: мовою, українською.

Якщо говорити чесно, а говоримо ми українською, отже чесно, то ото на Романі національність наша і тримається. Довірити її ні Кірілу, ні Нікіті ми не можемо. Тоді ж бо і забороняти її сенсу не буде, самі втратимо. Просто цікаво, що ще мають зробити расєєни, аби українці перестали говорити мовою вбивць?

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
с
саня@me_alex_r

час відкривати для себе нове

37Прочитань
0Автори
2Читачі
На Друкарні з 3 вересня

Більше від автора

  • Історія мого камінг-ауту

    Камінг-аут, або, найскладніша певно частина життя лгбт-персон. Внаслідок Національного дня камінг-ауту, хочу поділитися своєю історією.

    Теми цього довгочиту:

    Камінг-аут
  • По цимбалах

    Літературна вправа: текст з реченнями, що починаються на певну літеру алфавіту.

    Теми цього довгочиту:

    Байдужість
  • У церкви

    Ми цілувались у церкви. Ні, ми не безбожники. Атеїсти? Можливо. Складно вірити в Бога, коли Він не вірить у вас. Чом не вірить? Не знаю. Віруючі кажуть так. Кажуть: "То гріх", "Як так можна?", "Бог вас покарає". А Бог же любить всіх однаково. "Бог у твоєму серці".

    Теми цього довгочиту:

    Церква

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається