Есе на цю тему на третьому курсі звучить як випробування: ніби-то, доведи, що здібний на щось. Нам по 19, 20, хай комусь 21 рік, чого б ми встигли досягти? Невже прийшов той час, коли потрібно рвати зубами собі місце на роботі? Коли потрібно бігати як та собака в пошуках роботи з довідкою про навчання аж на третьому курсі, коли всім потрібні журналісти з досвідом мінімум рік? А де його взяти? Працювати стажером? Без оплати? З обіцянкою дати місце через пару місяців? Я працюю. Але яка, вибачте, мотивація так працювати? Знову, заради досвіду? Досвіду в чому? В тому, як тобою користуються? Невже студентів ні за що не сприймають?
У 21-ому столітті час, це не просто гроші, це визначена ціна, яку ти платиш своїй молодості, а вона натомість обіцяє тобі трошки затриматися. Вона дає тобі сили після роботи, після 12-годинної зміни, гуляти нічними вулицями Києва, зимою, в трьох слоях одягу. Бо без нього та молодість піде трошки раніше. Вона дає можливість подорожувати з ноутбуком в руках, паралельно виконуючи свої обов’язки студента та працівника. Вона дбає, аби ти не забував, що окрім навчання, роботи, сім’ї, друзів, здоров’я, чого там ще, у тебе також має бути саморозвиток і хобі, та ж бо так можна і почати деградувати. Так от, ця ціна, як курс доллара, росте все більше і швидше. У 20 років ти повинен мати де жити, працювати, забезпечувати себе, а не протирати штанці у батьків під крилом. Я вже казала, що студентів рідко беруть на нормальну роботу за спеціальністю. Не хочуть брати зайву відповідальність, навчати, чекати, поки те дитя чогось навчиться. Мене взяли. Я працюю на телеканалі, який в ефірі не був уже майже три роки. На телеканалі, який тримається на монетизації з ютубу, де я, відповідно граю свою роль. Я відеоредакторка. Коли мене питають, де я працюю, я відповідаю спершу: "в общєпіті". Бо там мені платять. А потім говорю, що ще по спеціальності, але не зовсім журналісткою. Не там, де хотіла, а там, де взяли.
Я займаюся обробкою відео. Беру ті самі "крилаті цитати" у спікерів і роблю з них новину. Зазвичай, я вирізаю, знаєте, як кіноляпи, людина щось бовкне не те, а я швиденько це запощу. Люблю розводити драму, а люди люблять таке читати. Я роблю шортси. Клацаю весь час ту монетизацію. Коротко кажучи, весь час сиджу в ютубі, ніби мені досі 14 і я від нього залежна. Чому я не знайду щось інше? Тому що в мене надзвичайно класна редакторка. Тому що я познайомилася зі своїм улюбленим телеведучим. Ба навіть сиділа поруч із ним на корпоративі, про що вже розповіла, мабуть всім на світі. Тому що там мене навчили більшому, ніж в універі. Тому що колектив у мене приємний. Тому що я нарешті як справжня журналістка розбираюся в політиці і слідкую за всіма новинами. Тому що я тепер займаюся ексклюзивами. Тому що це дає мені досвід. Який я переведу у час, ціну, якою заплачу тому, хто візьме мене туди, куди насправді рветься моя душа. А поки я беру інтерв'ю у людей, що приходять на кулінарію в "Сільпо". Так би мовити, розвиваю навички спілкування, вміння розв'язувати конфлікти та вміння переконувати людей. А також брехати, тут пішла в мінус.
Отож, чого я досягла як журналістка? Нічого не досягла. Все попереду. Головне вірити у той план, який крутиться в голові, слідувати йому і не зважати на перепони. Досягти чогось, це не лише ступати на сходинку вгору з новим кроком. Це також обходити пару сходинок забитим лісом, стояти на місці, думаючи куди його, вправо чи вліво, падати, бо спіткнувся, повертатися назад, щоб піти іншим шляхом. Я поки в лабіринті. А чекає на мене участь і в "традиційній" журналістиці, зокрема правовій, і в активістській діяльності і хтозна де ще.
