Був собі один чоловік із міста, роботящий, але бідний, і померла йому жона. Лишила чоловіку на спадок альбом із картинками й дочку. Дівчина гарна була, працьовита, як зайде до кімнати — все аж сяє. Одна біда: німа. А в альбомі потайна сторінка була, під сторінкою лист, а на листі — знак, що його ніхто ніколи не мав бачити. Жінка того чоловіка була дочка відьми, але він про те не відав.
От пішов він одного дня на працю, а дочка по хаті порала. Та й знайшла альбом, і одразу забралася його гортати. Аж випала з нього сторінка, зі сторінки лист, а з листа — знак, складений утроє. Дівчина його розгорнула, і сталося таке страшне, що й не описати: вийшла перед нею Жовта баба, страшна та зубата, з очима як твій ліхтар, і в жовтій короні. І дівчину зразу у своє Потайне місто занесла. А дівчина німа, то навіть і не кричала.
Прийшов чоловік додому — нема дочки. Ну нема і нема, може, до дядька пішла. Пішов зразу до нього спитать, і не помітив, що на щоках у нього, і на шиї, і на всьому одязі золоті мітки лишилися. То баба Жовта за дочку віру дала.
Брат у чоловіка ледачий був, а багатий, бо з чужого горя статків зажив. Приходить чоловік до нього, і каже, те й те, чи не заходила до тебе моя Оленка. Той: нема Оленки. А сам дивиться: бідний брат геть чисто весь у золоті, як той цар. Еге, думає, щось тут нечисто. Та й послав за бідним братом батрака назирці: що воно та й чого, і звідки в бідняка такі гроші.
Чоловік дочку шукав-шукав, та й засмучений ліг спати. А два батрака в хату до нього влізли та стали скарби шукать. От знаходять вони альбом, і сторінку, і знак. Виходить до них Жовта баба — блим очима, клац зубами, — одного зразу до себе взяла, а другого з розуму звела. Та й щезла.
Став другий батрак кричати ґвалт і пробі, а за инші слова забув. Устав чоловік: дивина, серед хати — слуга брата, ледве дише, головою колише, мовби поховав кого. І кричить лиш ґвалт і пробі.
Позвав тоді той бідний багатого брата, й каже:
— Оце глянь, що твоєму слузі зробилося.
А той одразу здогадався, що й до чого, бо бідний брат іще багатший став: не в золоті вже, а в сапфірах, рубинах і смарагдах.
Став багатий бідного питать:
— А чи не зоставила тобі, бува, моя невістка, жона твоя, спадок який?
— Та який там спадок, брате! Оце лиш Оленка, донечка кохана, й альбом зі знимками.
— А дай-но я на ті знимки гляну! — а багатий брат знав, чия покійниця з роду була, бо завше ніс пхав, куди не просять.
Бідний брат багатому альбом дав, звідти зразу знак жовтий і випав.
Буря піднялась серед ночі, стеля небом розкрилася, стіни морем попливли. Не стало в чоловіка й хати, та й городець благий під землю пішов. Іде-гуде Жовта баба, і пів світу мертвого на собі, як кисею, тягне.
Багатий брат тут злякався, і настав йому кінець. А бідному вже не було чого лякатись.
— То ти, — питає, — доню мою забрала?
— Я, — каже Жовта баба, і голос їй мов дзвін.
— То віддай, — каже чоловік.
Баба — в сміх. Вона сміється — гори тремтять, зірки з неба паднуть. А тоді каже:
— Ну, як ти сміливий такий, то ходи в моє місто, забери її сам.
— А й піду! — сказав на те чоловік, і зразу в Потайному місті й опинився.
Ходить він по тому місту — дивина: все таке, як у звичних містах, а й не таке. Ні люди не такі, ні коні, ні палаци, ні перегній по ямах. Дивиться, дивується: все в них дивно, усе криво, де не глянь. Підійшов до одного балагули на кривому возі, питає:
— Пане земляче, а скажи, чи не видів ти такої дівчинки, гарної, як ранкова зоря?
Балагула на те як заірже по-конячому, а кінь його чалий людською мовою відказує:
— Ні, не бачив.
Підійшов чоловік до бондаря, що підбивав величезну діряву діжку:
— Пане земляче, може, чув десь про дівчину, ніжну як роса?
А той йому лише рипить. Тоді бочка озвалась із дірки людським голосом:
— Не чув і не бачив, іди собі, пане добродію, здоровий!
Підійшов до бортника, питає знов:
— Чи не знаєш, тут у місті привезли дівчину, що все на світі вміє і знає, лиш німа?
Бортник промовчав, але бджоли його задзижчали:
— Таке й сяке, іди просто до кривого магістрату, навпроти нього побачиш косий театр. Тобі — туди, а нас більше не руш!
Почув те чоловік та й пішов, куди бджоли сказали. Приходить на ринок — там будинки в кіптяві, а під ногами замість бруківки кості лежать!
— Гай-гай, ну й місто. То ось куди мене клята баба завела!
Пішов до косого театру. І правда, все на ньому навскіс, і слова на вивісках догори ногами та навиворіт написані.
Кажуть йому:
— Купляй квиток!
А він на те:
— Нема грошей!
Тут йому ще три мішка грошей дали й наказали без них не заходити. Він однаково на порозі їх лишив, бо — важко.
В коридорах театру, бачить, пані та панове прогуляться вийшли. Сигари курять, вина п'ють, про щось таке говорять, а прислухаєшся: сенсу в слів нема. Галяля-баляля, й більш нічого не кажуть. Тоді бачить — обличчя в усих на бовванках намальовані, і сигари, і вино несправжні — муляжі. Знизав плечима, далі пішов.
Заходить до зали: овва, сила-силенна люду сидить, і хоч би оком блимнув хто! Не дихають, не ворушаться, і брат його тут, і батрак його брата, і ще серед людей кількох чоловік упізнав, але рухати їх не став. Пішов до сцени.
На сцені стоїть труна, квітами вистелена, і в ній його дочка. А гарна ж така, як ясочка, як мальва при побіленій хаті!
Став він її виймати з труни — зчинився крик! Мертві посхоплювалися з місць, стали плескати в холодні долоні та кричати: "Браво! Біс!"
На третій "біс" сама Жовта баба до нього вийшла.
— Знайшов-таки, — каже, — дочку.
— А таки знайшов!
— То що, — каже, — відпустить тебе на всі сторони?
— А й відпусти!
Засміялася баба: як лопатою каміння гребуть.
— Іди, — каже. — Як до світання край міста знайдеш, забирай дочку. Дарма лиш я своїй дитині людське ім'я дала, щоб ти з нею перелюби на людський манер чинив. Ось тепер маєш.
Зрозумів тоді чоловік, і хто та баба, і ким його жінка була, та що вже. Пішов на вихід. А мертві дивляться йому назирці, і з вуст їхніх тихенько лунає:
— Мертвий цар! Мертвий цар іде, мертву царівну на руках несе!
Так і пішов. Виходить: а місто вже не те. Де й ділися вулиці, що ними йшов, — усе незнайоме! Іде собі, бачить: сидить бортник, а круг нього — жодної бджоли. Сидить, дзижчить, нічого не чує та не бачить. Ясно, бджоли поховалися: бо ніч!
Дивиться — бондар стоїть при розбитій діжці, та так побитій, що й друзки не зібрати! І не бачить нічого, і не чує. А балагули з возом просто не знайшов. Ну але вже пішов якось.
Тоді чує голос:
— Василечку, іди мерщій наліво!
Вернув наліво, йде далі. Тоді голос знову:
— Василечку, тепер направо йди!
Пішов направо. А то йому жінка-покійниця, як могла, підказувала.
Йде чоловік. Важко йти. Думав: бо дочку на руках несе, а вона вже доросленька, не мала. Аж ні: не помітив того, як весь, крім очей, скарбом покрився. Золоті монети замість щік, шпінелі замість вуст, перли замість зубів, а замість ребер у тілі — скіпетри золоті.
Так ішов, ішов, і важчав, і тяжчав, поки не впав.
Бачить: перед ним межа міста. Чує жінчин голос:
— Ну-бо, Василю, чоловіче милий, іще десять кроків лишилося! Всього лиш десять кроків — і будеш вільний, і зможеш нашу Оленку за людським законом поховати!
Устав Василь, і дев'ять кроків пройшов. А десятий не дійшов, бо очі йому смарагдами зробились. Вдихнув востаннє, та й уже не видихнув.
Прийшла Жовта баба, забрала Оленчине тіло, та й назад до труни віднесла, в косий театр.
А як сонце зійшло, все золото й каміння на Василі на попіл обернулся.
Кажуть, по тому в косому театрі новий лицедій з'явився. Маска на ньому плаче майже справжніми слізьми, а на голові — картонна корона, майже як золота. Він Жовтій бабі воду носить і ноги миє.
Але я того не бачив, і сам там не був.
І вам не раджу.
Кінець
