Розділ 1, з якого все почалось
3 тижні тому
Ранок був сповнений неспокоєм. Стелився туманами. Холодне жовте сонце сходило у сірих хмарах, потрохи розганяючи похмуру ранкову імлу. З десяток людей юрбились біля входу в парк. Кутались у плащі та накидки, але не розходились. Як завжди цікаві та голодні до чужого горя.
Вітер підхоплював уривки їхніх розмов та розносив далі.
— Це ж там Пеггі? Пеггі ОʼНіл?
— Вона, бідолашна…
— Чуєте? Це ж її пес виє… Ніби плаче…
— Що ж тепер буде з Джонні?
— Пропаде хлопець без неї…
Вона лежала на галявині під розлогим кленом, обличчям донизу. Наче лантух з лахміттям. Темно-синя сукня, волога від крові та ранішньої роси задерлася, непристойно оголивши литки у сірих, залатаних панчохах. Сплутані пасма темного волосся вибивались з-під білого очіпка. Посинілі руки міцно зв’язані за спиною тонкою мотузкою.
За два кроки від мертвого тіла стояв констебль Персі Бінс — довгов’язий худорлявий молодик з рудим чубом та кирпатим носом, щедро обсипаним ластовинням. Форма на ньому сиділа мішком, заширока в плечах і стегнах та закоротка на рукавах. Не зважаючи на це, він носив її з гордістю, щовечора натираючи мідні ґудзики та пряжку ременя до блиску.
Констебль не міг себе змусити підійти ближче. Кожен погляд на вбиту жінку сповнював його невимовним жахом. А думка, що неї доведеться торкатись, пробирала до дрижаків.
Бінс заплющив очі та відвернувся. Стало трохи легше. Сліпо повертав голову в різні боки, прислухаючись. Він чув шелест листя і гомін людей. І жалібне скавчання собаки неподалік, що подекуди переходило то у виття, то у плач.
Чогось не вистачало. Але поки важко було збагнути — чого саме.
— Не стійте стовпом, Бінсе. Допоможіть мені її перевернути.
Хрипкий голос сержанта Роберта Вілкінса вивів його зі ступору.
— Т-так, звичайно, сер, — щоки Персі вмить запалали червоним і він неохоче підійшов до сержанта, що вже схилився над мертвим тілом.
Він давно затямив, що Вілкінса краще не злити та не баритися з виконанням наказів. Це був середнього зросту, міцно збитий чоловік, що нагадував своїм виглядом бульдога. Не тільки пласким, ще змолоду зламаним носом та обвислими щоками, що ховалися за пишними бакенбардами, а й міцною хваткою та впертістю.
Сержант дивився на нього зневажливо, ніби розгадав його страх. І з викликом, ніби сумнівався чи вистачить Бінсу мужності підійти ближче.
Він наважився. Нахилився і схопив за плече жінки та смикнув, перевертаючи її горілиць. Від різкого поруху голова закинулась під неприродним кутом. А спотворене обличчя жертви примусило його мимоволі відсахнутись.
За два роки служби Персі встиг побачити не менше дюжини трупів. Серед них були потопельники, розбухлі й смердючі. Одному з них перед смертю розпороли живіт і його тельбухи вивалились назовні та тягнулись за ним на добрих п’ять футів, приманюючи риб.
Він бачив повішаних. З чорними язиками, що вивалювались з рота та штанами, повними лайна. І труп чоловіка, що пролежав тиждень у погребі та був майже повністю об’їдений щурами. Його так і не вдалось опізнати, бо впізнавати там уже було нікого.
Але ця жінка виглядала так, ніби з неї витягли душу. Це видовище було гірше за вигляд напівзогнилих смердючих тельбухів.
— От трясця! — пробубонів під носа сержант та скривився. — Якщо про це пронюхають газетярі, то з нас не злізуть.
Персі застиг та пополотнів, намагаючись дивитись куди завгодно, тільки б не на обличчя нещасної. Вже краще на її шию. На чіткі, темні відбитки рук, що викарбувались на ній. На потворну рану з нерівними краями. Жертва, вочевидь, пручалась і до останнього була при свідомості. Тому глибокий розріз вийшов не рівним. На засохлу, майже чорну, кров на синюватій шкірі. На розщібнутий комірець, заляпаний бурим. На товсту муху, що по-хазяйськи всілася на розпанахане горло мертвої жінки. Залізла вглиб рани та дзижчала, потираючи лапки. Муху, що неквапливо перелетіла до її рота, з якого стирчав кляп. Повзла по губах, скривлених і застиглих у передсмертній агонії.
Він не хотів дивитись вище. Але нічого не міг вдіяти. Його погляд мимоволі перемістився туди, де мали б бути її очі. Але їх не було. Пусті очниці перетворилися на суцільну рану. Криваву кашу з порізаної плоті, в якій звивалися білі личинки.
— Якщо надумали блювати, Бінсе, то негайно відійдіть від місця злочину, — в’їдливо промовив сержант.
— Зі мною все гаразд, сер, — відповів Персі, мужньо стримуючи нудотні спазми. — Я впораюсь.
Вілкінс з сумнівом зиркнув на Бінса та наказав:
— Йдіть краще розшукайте свідків. Може хто що бачив або чув.
Лабіринти вузьких вулиць, сморід нечистот, занедбані халупи та похилі двоповерхові будинки. Цей квартал на схід від парку зовсім не схожий на респектабельну частину міста, проте саме тут Персі Бінс почувався більш впевнено. Він виріс у подібному районі, добре знав місцеві правила і закони. Знав, що допоки на ньому поліційна форма, ніхто не захоче з ним розмовляти.
Знав, та все одно пішов. Пронизливе виття собаки стало його дороговказом. Він чув його ввесь час поки розпитував людей, що скупчились біля огорожі. Поки занотовував у записнику їхні свідчення.
Коли він нарешті добрався до потрібного місця, то на мить закляк. Темноволосий чоловік, босий та вбраний лише у залатані штани і сорочку, сидів на землі, впівоберта до констебля. Між його ногами був затиснений сірий, з рудим вухом пес, якого він міцно обіймав за шию, не даючи вивільнитись. Собака трусився та жалібно скавчав, але вкусити не наважувався. Дивний чоловік нахилився до його вуха, ніби щось нашіптуючи. У скривавленій правій руці він стискав довгастий уламок скла, яким водив біля морди переляканого пса. Час від часу зупиняючи вістря біля очей.
— В-відпустіть собаку! — тонким тремтячим голосом наказав Бінс.
Він зовсім не це збирався сказати, але нічого іншого на думку не спадало.
Темноволосий не рухався. Ніби й не чув нічого. З його рота виходили дивні звуки і Персі не одразу збагнув, що тими звуками був сміх. Сміх схибленого маніяка. І погляд такий самий: дикий та божевільний.
Розщібнути кобуру вдалось лише з другої спроби, але холод металу заспокоював розхитані нерви.
— Ані руш! Ви заарештовані! — схвильовано вигукнув констебль. Та хромований револьвер в його руках не тремтів.
Чоловік замовк і смикнувся. Закрутив головою, наче намагаючись визначити джерело звуку. Констебль стиснув зброю міцніше та звів гачок.
— Руки вгору!
Підозрюваний перевів погляд з констебля на свої руки. І сірий пес, відчувши, що його більше ніхто не тримає, вмить вивільнився і чкурнув геть.
Хоч розслаблятися було рано, Бінс видихнув з полегшенням, на кілька секунд відволікшись від божевільного. І за мить пошкодував, що втратив пильність.
Чоловік зареготав, голосно й надривно. А потім різко встромив гострий уламок собі в око та провернув його по очниці, вичавлюючи її вміст назовні.
Кров, змішана з желеподібною масою, стікала по щоці чоловіка. Напівпорожнє око вивалилось і звисало із покаліченої очниці.
— Негайно припиніть! — заволав Бінс, відчуваючи як сніданок підступає до горла. — Я… я буду стріляти!
І щоб надати ваги своїм словам підняв револьвер і вистрелив у повітря.
Оглушливий звук пострілу поставив крапку у звичному плині часу. Для Бінса, що вперше за два роки служби використав револьвер за призначенням, час зупинився і він закляк.
Десь далеко бриніла думка, що він мусить діяти. Зупинити навіженого, аби той не наробив ще більше лиха. Але не міг зрушити з місця. Не міг навіть кліпнути. Міг тільки, з роззявленим від шоку ротом, спостерігати як божевільний встромив гострий уламок в інше око.
Від сильного натиску скло тріснуло на дві частини. Менша залишилась стирчати з ока, а інший шматок випав з його рук, впав на бруківку і розбився на дрібні друзки.
— Ні! Ні! — розпачливим, жалісним голосом вигукнув він. — Мені сказали, що без очей буде краще видно!
Чоловік намагався намацати уламки скла на бруківці, а коли йому це не вдалося, то підніс до обличчя тремтячі, зігнуті гачками пальці та запхав їх у понівечені очниці. Він видлубував те, що залишилось від його очей, встромляючи пальці все глибше і глибше. Кровава, густа маса стікала по щоках і руках. Він бурмотів щось нерозбірливе, а потім застиг із пальцями, встромленими в очниці. Ніби щойно усвідомивши, що він наробив. І заголосив на одній протяжній високій ноті.
Нудотний спазм скрутив Бінса, пройшовся гидотною масою по горлу. Він спробував його проковтнути, як зробив це біля тіла мертвої жінки. Але цього разу організм переміг і він виблював весь вміст шлунку собі під ноги.
Наче зі сторони, він спостерігав як до нього підбіг захеканий та схвильований сержант з револьвером у руці. Чув, як той щось говорив, подекуди навіть кричав. Але не міг зрозуміти змісту сказаного.
Констебль намагався сказати, що оцей сліпий божевільний і є вбивцею. Але кожного разу, коли він відкривав рота, його шлунок скручував черговий нудотний спазм.
На щастя, Вілкінс сам розібрався з ситуацією: обережно підійшов до підозрюваного, готовий будь-якої миті вистрелити, проте не зустрівши жодного опору, натягнув на нього кайданки.
— Все скінчено, Бінсе, — промовив він. — Беріть себе в руки і поїхали у відділок. Нам ще звіти писати.
