"Іноді досить вибити один непомітний камінець — і вся будівля падає." Автор.
Пізній вечір. Ми повечеряли, а я стояв на сходовому майданчику й маленькими ковтками пив сік із пакета. Хотілося чогось міцнішого, але не міг — організм не переносить.
Радувало, що сік був хоча б зі смаком моркви та яблука. Улюблений морквяний присмак трохи приглушував негатив, що скупчився всередині.
Уся ця ситуація, що тривала понад місяць, дратувала мене.
Здавалося, вона мститься. І я не розумів — за що? Начебто не давав приводу.
Пропустити важливу дату я не міг — у мене добра пам’ять на дати.
Може, річ у тому, що я багато часу проводив на роботі. Хоча намагався приділяти їй увагу настільки, наскільки міг.
А може, вона образилася через дрібницю, на яку інші й не звернули б уваги.
Іншого пояснення я не знаходив.
При цьому вона ігнорувала всі мої спроби владнати проблему — не бажала нічого пояснювати. Наче я зробив щось справді неприйнятне.
І головна проблема — вона відмовляла мені у моїх прохання про секс. Я розумію: може не бути бажання. Але не ж цілий місяць. Тим паче, раніше вона частіше за мене була ініціатором.
А тілу байдуже — в нього є потреби. Воно не проситиме, воно вимагатиме. І саме тому останнім часом у мене почала з’являтися одна дурна думка: завести собі коханку.
Сік закінчився. Я, по своїй дурній звичці, ще й струснув пакет — ніби там могло щось лишитися. Після чого випрямився й пішов до квартири.
Заглянув у вітальню — дружина сиділа в кріслі, закинувши ногу на ногу, й читала електронну книгу. Жодної реакції — ні погляду, ні слова. І навіть це вже не дивувало.
Хоча на її колінах лежав плюшевий ведмедик, подарований мною. Вільною рукою вона притискала його до себе — майже непомітно. Я ж думав, вона викинула його кілька тижнів тому.
Після цього пішов на кухню. Увімкнув чайник, дістав з холодильника торт.
Повільно нарізав його — трохи нервуючи: тонка робота не для мене.
Я купив торт дорогою додому — спеціально вибрав такий, щоб не сподобався жодному з нас. А то ця змія ще буде шипіти, що я підмазуюсь чи щось подібне.
Закінчивши нарізку, витер піт із чола. А щойно підготував кухлі — наче за командою, тишу розсік свист чайника, нагадавши про свою присутність.
І наче по звичці, взяв кухоль, подарований нею. З написом: Моєму Ведмедику.
Ми сиділи у вітальні по різні боки столу й мовчки пили чай. Вона, як і раніше, вп'ялася поглядом у книжку. Однією рукою тримала її, а вільною робила все інше.
Я пильно дивився на неї й думав, чи є сенс хоч щось сказати.
У мене ще лишалася надія, що вдасться виправити цю незрозумілу ситуацію — схожу на стіну, яка нас розділила.
Але ця надія була надто слабкою, ледь відчутною — готовою згаснути будь-якої миті.
І, дивлячись на її байдуже обличчя та холодний погляд, я вирішив, що не варто марнувати ні сили, ні час, ні нерви.
Бо мені вже невірилося, що це моя весела і турботлива дружина. Котру я знав. Наче це була чужа жінка, схожа на неї.
І вже відкинувши думку заговорити, як раптом вона зробила це сама.
— Чого витріщився !?
Її слова розірвали тишу й були сповнені гіркої наче жовч образи.
— Просто скажи, в чому я винен, — видавив я, намагаючись говорити спокійно.Або принаймні намагався говорити спокійно.
Вона рвонула, як запобіжник.
Вибухнула — без попередження, без гальм.
— Перестань удавати, що не знаєш!
В її голосі бриніла злість, вона аж слиною бризкала, а погляд кричав: не бреши.
Неочікувано навіть для себе, я зрозумів — це був останній удар. Порив вітру, що остаточно загасив вогник надії.
Я не знав, чому саме в цю мить, але щось у мені зламалося. Внутрішня опора, яка ще тримала все разом, просто впала.
Я вже не розумів, як пробити цю стіну між нами.
Вона стояла, спершись долонями на стіл, і дивилася на мене скривдженим поглядом.
А я... мовчки підвівся — без погляду, без слів і просто вийшов. З кімнати. З квартири. З її життя.
Я бродив вулицею, не звертаючи уваги на світ навколо. Просто йшов — не знаючи, куди саме.
На обличчі були — сліди від сліз. Вони вже не текли, бо солоне русло висохло. Залишилася лише холодна, безмовна пустота, заповнена безжиттєвими руїнами.
Раптом винирнув з цієї пучини і звернув увагу: не пам’ятаю цю вулицю. А я стояв поруч з невеликим баром — про який раніше не чув.
Сидів перед барною стійкою, опустивши обличчя вниз. На щоках ще лишалися сліди сліз.
Переді мною стояла недопита склянка морквяного соку, трохи розбавленого алкоголем — тільки в такому вигляді я міг його пити.
У грудях стискало — ніби невидимі руки здавлювали грудну клітку.
Мене нудило, але не від випивки.
Просто було зле. Від усього, що сталося за останні півтора місяця.
Думки були занурені в пошук відповіді, що саме її так образило. У моєму житті вистачало дурниць, які я учинив, але я не пригадував нічого неприйнятного. І знову виникла ця дурна думка — завести собі коханку.
Від цієї дурниці прийшла проста ідея: можливо, вона образилася через дрібницю, на яку інші й не звернули б уваги. А потім навигадувала щось, чого насправді нема.
Навіть якщо так, то вже надто пізно.
— Вам погано? — прозвучав жіночий голос поруч.
Я так глибоко занурився у власні думки, що не помітив, як вона сіла на сусідній стілець. Тепер її присутність здавалась ще більш чужою.
— Просто не звертайте на мене уваги, — відповів я, не підводячи погляду.
Зараз я не хотів ні говорити, ні слухати.
— Може, вам краще випити чогось міцнішого? — не відставала вона, злегка нахилившись уперед, ніби хотіла прочитати, що ховається за моїм мовчанням.
— У мене непереносимість алкоголю, — буркнув я, не розуміючи, навіщо взагалі відповів.
— Тоді просто скажіть, що на серці. Мені й вам полегшає, — промовила тихо, але впевнено.
Я повернув голову. Вона була десь мого віку, одягнена в простий, але охайний офісний костюм. В її погляді було щось неагресивне — більше цікавість і співчуття, ніж допитливість. Ділова людина, що зайшла в бар розслабитися
Я поклав руки на барну стійку й опустив на них голову.
— Все почалося понад місяць тому. Після кількох важких тижнів на роботі…
Зробив ковток соку й продовжив:
— Дружина віддалилася. Не пояснювала нічого, а я — не розумів, де саме схибив.
Кинув погляд на співрозмовницю. Вона спокійно тягнула свій напій, не перебивала.
— Між нами виросла стіна. І з кожним днем — лише товщала.
Ще ковток. Довгий. Наче перед останнім ривком.
— А сьогодні… усе зайшло в глухий кут.
Я знову схилив голову на руки. Очі палили — я боявся, що знову заплачу.
Вона мовчки погладила мене по спині. Наче намагалась за спокоїти.
Коли я підняв голову, вона заговорила — м’яко, майже ласкаво. Її слова тяглися, як солодкий мед. І водночас вона обійняла мене.
— Ходімо до мене. Повечеряємо разом, а потім я зроблю тобі масаж...
Я відразу зрозумів її інтерес. Вона шукала, з ким провести вечір.
З одного боку — це зрада. Це зробить незрозумілу образу дружини реальністю.
З іншого — усе давно зайшло в глухий кут. Я більше не бачив нічого поганого в тому, щоб усе просто зламати. Припинити страждати — незрозуміло через що.
Але сумніви лишались.
Що правильніше: зберегти, чи остаточно знищити шлюб, що тримався на волосині?
Телефонний дзвінок вирвав мене з роздумів.
На екрані — номер дружини. І її усміхнене фото.
Я натиснув «відбій». Нічого доброго з того дзвінка не буде.
А мені на сьогодні вистачить.
Я простягнув руку до співрозмовниці. Вона допомогла мені піднятись і повела до виходу, м’яко тримаючи під лікоть.
Кімната була занурена в темряву. Вона спала поруч, позою й виразом обличчя нагадуючи задоволену кішку, що нажерлася сметани.
Я сидів, спершись на спинку ліжка. Це була прекрасна ніч. Прекрасний масаж — я танув під її пальцями. Давно не відчував такого розслаблення, навіть до всього цього. А що вона потім витворяла… ця кішка…
Але в цій бочці меду була маленька, але дуже гірка ложечка дьогтю — сумніви. Чи правильно все це? Чи варто було відповідати на той дзвінок? Ці думки не мали сенсу. Те, що сталося — незворотне. Тим більше, я вже зробив свій вибір.
Я розірву шлюб і поїду в інше місто, почну все з початку.
Хтось скаже, що я боягуз, що це неправильно. Але я не можу інакше. Я намагався все виправити, а тепер немає навіть бажання пробувати. Воно просто зникло, розтануло, ніби й не було ніколи.
А тепер хочеться просто забути все це, як страшний сон. І неважливо, що буде далі — головне не триматися за останню волосину.
Занурений у думки, я навіть не помітив, як повільно заснув.
Коли прокинувся то неробив сніданок, не чікав коли прокинится. А просто пішов, залишивши записку. "Дякую за гарну ніч, може ще зустрінимося". І зараз стояв перед дверьми моєї квартири. Зробивши видих, звсунув в замочну скважину ключ. Та провернувши його відкрив двері та зайшов.
У квартирі було тихо, наче нікого не було вдома.
Я зайшов у спальню. На ліжку тільки плюшевий ведмедик.
Витягнув спортивну сумку з-під ліжка, склав одяг. Потім — до ванної. Зубна щітка, бритва, кілька дрібниць.
Розвернувся — і наткнувся на неї.
Вона стояла в дверях. У халаті. Заплакане обличчя, тремтячі губи.
В руках тримає — кухоль кави.
Побачивши мене, кинулася вперед — ніби у відчаї.
Кухоль глухо вдарився об плитку — кава розлилася.
Може, хоче щось сказати, може, обійняти. Я просто підняв руку — і зупинив мовчки. Вона застигла і в неї знову пішли сльози по щоках.
А я пройшов повз, несучи сумку.
Коли я вже був у дверному прорізі, вона заговорила.
Тихо, тремтячим голосом:
— І куди ти зібрався?
Голос був печальний. Вона ледве стримувалась, щоб знову не розплакатись.
— Поїду в інше місто, — відповів я просто.
Вона охнула. Наче очікувала почути щось інше. Може, наївно сподівалась, що ще є шанс. Але все зруйновано.
— Тобто... в тебе не було коханки?
Я промовчав. Просто пішов геть, не глянувши назад. І не звернув уваги на її останні слова. Бо відповідь на моє питання прийшла надто пізно —
запізно, щоб ми ще могли щось змінити.
