Історія про те, як через зовнішність соціум приписує людині роль, яку вона не просто не приймає, а яка суперечить її суті.

У сучасній інтернет-культурі дедалі популярнішими стають терміни вайфу (waifu) та хасбендо (husbando). Їх прийнято вживати щодо вигаданих персонажів із аніме, манґи, ігор чи інших творів, яких користувачі інтернету емоційно «привласнюють» як уявних партнерів.

У сучасній медіаіндустрії жанри на кшталт гачі, ісекай, гаремників та подібних часто сприймаються як приклади фансервісного сміття — контенту, де фансервіс не є доповненням, а самою суттю твору. Проте, ці жанри не приречені лиш на деградацію. У них є шанс стати чимось більшим.

Історія про те, як людина створила межу, щоб захиститися від неприйняття суспільства. І не просто забороняє іншим її переступати, а й сама її не перетинає, бо звикла, що її ігнорують або дивляться, наче на білу ворону.

Історія про те, як єдина думка призводить до тиші, що поступово й непомітно руйнує все, що ви створили. І єдиний варіант, який у підсумку залишається — це вибрати менше з двох зол.

Історія про те, як м’якість одночасно є силою і слабкістю, яка дозволяє залишатися собою, але не дає зробити єдиний і дуже важливий вибір. Хоча головне питання — який варіант правильний?

Історія про людину, яка не хоче вилазити зі своєї шкаралупи, попри спроби інших витягти її звідти. І про те, як через болісний досвід, що загнав тебе в цю шкаралупу, можна неправильно зрозуміти іншу людину.

Історія про зустріч, яка дає шанс виправити помилку, через яку страждала все подальше життя. І водночас показує, як змінилися люди під впливом часу та життєвих випробувань.

Історія про те, що кохання — це не палаючий факел, що спалахнув і згорів, а багаття, що тліє і не згасає.

Історія про погляд суспільства, яке осуджує і дивиться з неприйняттям на людей, що намагаються бути собою, а не частиною сірої маси. І про те, як можна крок за кроком іти цим шляхом, пізнаючи себе.