"Ніщо не триває вічно. І завжди настає мить, коли мусиш ступити за край." Автор.
Я прокинувся. Через щільно зачинені жалюзі кімната була занурена у пітьму, а електронний годинник показував п’яту ранку.
Я вже збирався знову лягти на бік, коли раптом зрозумів, чому прокинувся.
Дружина лежала на мені й терлася тілом. Вона терлась об мене, кожним рухом шукаючи близькості. Її очі блищали від бажання — гарячі, настирливі.
І дурневі було б ясно, чого вона хоче. Але я не міг цього їй дати, навіть якби й забажав. Мене тягнуло назад у сон, а бажання не було.
Після сорока — це вже не двадцять. Немає того запалу й енергії, що були колись.
І здоров’я вже не те.
Але вона так просто не відчепиться.
— Що таке? — сказав я, позіхаючи. Не хотів рубати з плеча, особливо знаючи її характер.
— Хочу погратися, — промуркотіла вона грайливо, з легкою посмішкою.
Я, слухаючи її, намагався не заснути раніше часу, та стримуючи нове позіхання.
— А котра година?
— Сьогодні субота, — у її голосі вчувалося незадоволення.
— Даси мені поспати, і...
Вона обірвала мене:
— Ти постійно кажеш "потім", а мені — нічого! — майже прокричала вона. Потім вона злізла з мене, незадоволено роздуваючи ніздрі, й лягла на свій бік, спиною до мене.
Її слова були чистою правдою — я не задовольняв її потребу.
Але нічого не міг із цим вдіяти — проти власного тіла не підеш. Як би не хотів.
Я ж поринув назад у сон з єдиною думкою: що мені зробити, аби вона нарешті зрозуміла — я вже не двадцятирічний жеребець.
Вітальня.
Я вмостився в кріслі й, занурившись у думки, майже задрімав.
Тіло здавалося важким, ніби й не було сну. А всередині — ніби з мене вичавили всі соки.
За п’ятнадцять років шлюбу це був один із найгірших ранків. Вона зараз була схожа на розлюченого дикобраза, готового будь-якої миті вистрілити голками.
Останні кілька років мені ще вдавалося її задовольняти. Але останні півтора року я вже не справлявся й почав замислюватися над тим, щоб вона знайшла собі іншого чоловіка.
Та сказати їй таке я не наважуся — не зовсім розумію, як вона відреагує.
При цьому я не розумів, чого боявся найбільше побачити — ненависть, сльози, тишу чи, може, згоду.
Від останнього здригнулося серце.
Я усвідомлював, що не зможу дати їй бажаного, але й відпустити просто так не міг. Вона була частиною мого життя, а не просто жінкою. Від цих думок я тихо заплакав, ніби щось остаточно надломилося в мені.
А у голові крутився вир спогадів — від першої зустрічі до коротких моментів ідилії між нами.
— Що трапилося? — прозвучав схвильований голос дружини, і я почув її швидкі кроки.
Вона взяла мене за руки й подивилася в очі.
Я здригнувся від страху — не хотів, щоб вона бачила мене таким слабким і вразливим.
Я ж завжди намагався бути для неї опорою, на яку можна покластися.
Вона відпустила мої руки, сіла мені на коліна, притиснулася й обійняла.
— І що тебе тривожить? — її голос звучав м’яко й лагідно, ніби й не було того розлюченого дикобраза.
Від її ніжності та теплоти тіла стало тільки гірше. І я розплакався ще сильніше.
— Вибач мені, я не хотіла тебе розстроювати.
Від цих слів я припинив плакати, щось у мені перемкнулося. Те, чого я не хотів найбільше, — щоб вона мене жаліла.
— Тобі нема за що вибачатися.
Мій голос знову став твердим, наче я щойно не здригався від плачу.
Дружина явно хотіла щось сказати, але я не дозволив.
Я все-таки вирішив висловити думку, яка мене тривожила:
— Знайди собі іншого чоловіка.
Вона завмерла й здивовано дивилася на мене з відкритим ротом. У кімнаті запанувала така напружена тиша, що здавалося — вона тисне на груди. А потім, у єдину мить, дзвінкий ляпас розітнув її. І я подумав, що він майже вибив із мене життя.
— Іншого чоловіка!?
Вона просто вибухнула від обурення. Потім почала повільно й важко дихати, намагаючись заспокоїтись. Її ніздрі роздувалися від злості, а очі пронизували мене, ніби хотіли випалити наскрізь.
А я сидів, тримаючись за щоку, з відчуттям, що сказав щось абсолютно неприйнятне.
Прийшовши до тями, вона зірвалася на ноги й вилетіла з вітальні, як розлючений ураган. А я сидів, думаючи, який я дурень, що таке їй ляпнув.
Я обережно постукав у двері спальні, після чого залишився стояти, очікуючи від неї хоч якоїсь реакції.
Почекав кілька хвилин і зрозумів, що нічого не дочекаюся. Обережно прочинив двері й, стараючись не шуміти, увійшов усередину.
Ліг поруч із нею, а вона повернулася до мене спиною. Я обережно поклав руку їй на талію — вона її скинула.
Після чого просто лежав і думав, що сказати чи зробити для неїї.
За якийсь час вона сама заговорила:
— Чого приперся?
Її голос різав вухо обуренням — у ньому чітко відчувалося незадоволення моєю присутністю.
Я ж розумів: звичайного "пробач" не вистачить. Тому просто мовчав.
Вона повернулася до мене, і на її обличчі було написано: «Відповідай або вали звідси».
Нездатний витримати її погляд, я розвернувся до неї спиною й тихо сказав:
— Я боюся тебе втратити.
При цих словах я згорбився, ніби намагався зігрітися. Хоча у домі було тепло.
А всередині страх звивався, наче змія, шипів і душив, обіцяючи, що збудеться найстрашніше — почуєш ті самі страшні слова.
Вона піднялася з ліжка і, виходячи, кинула:
— Я розбуджу, коли буде готова вечеря.
Наче за командою, я став занурюватися у сон, і холод поступово відступав, поступаючись теплу. А в голові крутилася єдина думка: "Не все втрачено."
