Була п’ятниця.
Я після роботи сидів із босом у барі. Обидва вже були сп’янілі.
Він дивився на мене тим характерним серйозним поглядом. Зрозуміло, зараз почне строїти з себе старшого брата.
Як завжди по п’яному, його тягне на подібні дурниці. Хоча у нас різниця лише два роки.
— Том, може, тобі все-таки знайти собі пару.
Я відповідаю йому, навіть не намагаючись приховати роздратування:
— Хто б казав, Джеф, сам же недавно розлучився.
А в голові: чесно, як завжди, Джеф у такі моменти нагадує мою матір, котра при кожній розмові обов’язково вискаже своє: «Томе, у твоїх кузенів уже є сім’я та діти».
— Я вже в пошуках, — каже він із легким уколом докору, мовби кажучи: бери з мене приклад.
Він робить останній глоток із кухля і ставить його на стіл.
Після чого, поклавши руки на стіл, дивиться на мене, наче вагається, казати чи ні:
— Ти ж пам’ятаєш тих подруг із фінансового відділу?
Зрозуміло, знову «працює свахою», — усміхаюся я про себе.
— Як, що? Не помиляюся: Емілі та Ніколь.
І думаю: а як же я їх не пам’ятаю… Завжди намагаються фліртувати, коли перетинаємося. Хоча не розумію, чим я їм цікавий.
Він усміхнувся, наче зрозумів мої думки, і заговорив:
— Я сьогодні перекинувся з ними парою слів.
Після чого зробив коротку паузу:
— Вони не проти побачення…
Я його перебиваю:
— І що в тебе в планах?
Після чого закочую очі, мовби кажу: тільки не вплутуй мене в це лайно.
— Ніколь сказала, що в її сім’ї є загородний дім.
Ось цього я не очікував і, на моє щастя, не встиг зробити ковток. Хоча трохи пролив пива на сорочку, але не відразу помітив — через ступор від почутого.
«Щоб жінка… ось так, запросила до себе? Тим паче у загородний дім?»
Прийшовши до тями, я відразу випалив:
— Обійдеться без мене!
Через мою нестриманість хтось із інших відвідувачів покосився на нас.
Що я проігнорував.
Бо почуте було проти моїх інтересів. Я був готовий підіграти йому з цими сватаннями, але точно не в даному випадку.
У мене не було наміру міняти свій спосіб життя, а…
Тут мої думки перебив Джеф:
— Заспокойся, Том, просто подумай.
Він намагався говорити спокійно, хоча йому мішав п’яний стан.
Я ж спокійно видихнув, піднявся і кинув через плече, ідучи до бармена:
— Сьогодні плачу я.
Була субота. Я, умостившись на дивані зручніше, грав на приставці. Поруч зі мною лежав Персик, який після прогулянки заліз на подушку і тепер гриз свою гумову кісточку.
Після тижня в офісі це був гарний спосіб розслабитися.
Тим паче вечерю готувати нескоро, як і йти на вечірню прогулянку з цим пухнастим негідником.
Тут задзвенів телефон, порушуючи нашу з Персиком маленьку ідилію.
Я поставив гру на паузу й відклав у бік геймпад.
Було відчуття, що я вже знаю, хто це. І, подивившись на дисплей, я виявився правий.
— Мам, що трапилось?
При цьому подумки вже готувався до чергового: «А твой кузени…».
— Ебі просила передати, що чекає тебе на дні народження Стенлі.
Знаю я цих свах: знову намагатимуться звести мене з якоюсь подругою чи знайомою Ебі.
Що мама, що сестра — однакові.
Зітхаю, повільно набираю повітря і так само повільно видихаю.
— Мам, я завтра Персика везу у ветклініку.
Вона відповідає так, ніби не розуміє, про що я.
— А що з ним сталося?
Я стримано пояснюю, намагаючись не показувати роздратування:
— Щомісячний огляд.
Вона чудово про це знає, хай не прикидається. І я не збираюся ставити їхні витівки вище мого пухнастика.
— Може, все ж знайдеш завтра час?
Чесно, іноді вона нагадує настирливу муху, яка ніяк не хоче відчепитися.
— Я подумаю.
Після цього відразу натискаю відбій, поки вона знову не заговорила. Дивлюся на Персика. Підповзаю до нього, перевертаю на спину й чухаю пузик.
Він аж світиться від задоволення.
— І кому подобається, коли йому чешуть пузик?
Персик лише задоволено мліє і урчить як ведмежа.
Був понеділок. Я сидів, уткнувшись у монітор, і працював.
Спокій процесу порушив енергійний жіночий голос.
— Містере Орлі!
— Що таке, Джесс? — спокійно відповів я та зробив ковток кави зі стаканчика.
— Містер Свонс просив нагадати, щоб ви не забули зробити перерву.
— Дякую, Джесс, — сказав я, ставлячи стаканчик назад на стіл.
Вона вже поспішила віддалитися, але через кілька кроків різко розвернулася і ляснула себе по лобі.
— Він вас чекає у кафетерії.
Я вільною рукою жестом показав, що зрозумів, а сам поставив комп’ютер у режим очікування. Гадаючи, що скоріше завсе Джеф вирішив продовжити нашу п’ятничну розмову.
Джеф сидів поруч із входом, і компанію йому складали Ніколь та Емілі. Я лише хмикнув про себе: Що, вже за мене все вирішили?
— Привіт, — почув я від Емілі, щойно вони мене помітили. Ніколь лише стримано посміхнулася.
— Привіт, — спокійно відповів я, сідаючи поруч із Джефом.
І чесно кажучи, мене радувало, що між нами був стіл. Якось… спокійніше.
Бо від цієї ситуації було враження, що наді мною щось нависло.
Хоча, можливо, я просто понапридумував дурниць.
— І коли поїдемо? — спокійно, навіть буденно, спитала Ніколь.
Я дивлюсь на неї, а краєм ока дивлюся на Джефа, який підклав мені таку свиню… ще й другом називається.
І весь цей час намагаюся зрозуміти, як з усього цього вилізти. Тут щось клацає думкою: а може, це їхній спільний план? От сваха.
Мене хлопають по плечу, і лунає голос Джефа:
— Том, ти чого?
— Задумався, — спокійно кидаю, навіть не думаючи.
— Може, у п’ятницю? — це вже Емілі, що ледь помітно посміхається, ніби не може дочекатися.
Я одразу відсікаю варіант:
— Не вийде. Я не залишу Персика без вечірньої прогулянки.
При цьому думаю: так собі відмазка. Хоча я справді не збираюся цього робити.
— Персик? — Емілі дивиться з інтересом.
Питання мене не дивує — моя голова не забита виключно псами, хоч я їх і обожнюю.
— Це мій коргі.
Емілі вже відкриває рота, але Ніколь виявляється швидшою:
— Може возьмеш з собою, — каже вона так, ніби справді буде рада познайомитися з ним.
Емілі хоч і тримає себе в руках, але видно, що їй не подобається перехоплена ініціатива.
Я підводжуся, кидаючи через плече:
— Піду візьму поїсти.
І помічаю, як Емілі різко підхоплюється, поспішаючи за мною.
Чесно, мені здається, вона надто енергійна для свого віку.
А десь усередині ворушиться тихе бажання задушити Джефа… цю сваху.
Сиджу, граючи на приставці, періодично відриваючись, щоб зробити ковток персикового шнапсу.
Персик відсутній: він зліз зі своєї подушки та потопотів у напрямку кухні.
Настрій, чесно кажучи, лайно — через Джефове «Я за тебе сказав так». От помічник.
Ставлю гру на паузу, кладу геймпад поруч і роблю черговий ковток.
Раптом дзвонить телефон. Думаю, хто б це міг бути — точно не Джеф. Він добре розуміє, що зараз я його придушу.
Дивлюся на екран — це Ебі.
— І чого тобі? — мій голос сухий, навіть надто.
— Що таке, Том? — обережно питає вона, а я різко:
— Не міняй тему і кажи, чого дзвонила.
Відчуття, що вона розгублена. Явно не чекала, що в мене такий настрій. Хоча звідки їй знати.
— У Мейпл у п’ятницю день народження. Як завжди, я забув. Що у її чоловіка та доньки майже одночасно дні народження.
Хоча якби я згадав зранку, це б нічого не змінило. Просто відклали б це дурне побачення тимчасово. Втім, вже сказано "моє" так.
— Вибач, не зможу, з колегами домовилися про посиденьки, — вимовив більш м’яко.
— З колегами? — Як завжди, сує свій ніс, куди не треба. От пліткарка.
— Ебі, це все. — Стараюся бути м’яким, все ж сестра.
— Тоді відключаюсь.
Я впевнений, що вона вже нафантазувала собі купу всього, мов «Братець нарешті взявся за розум».
Роблю довгий ковток з пляшки, думаючи, якими напруженими будуть наступні дні. І бачу краєм ока, як Персик топотить назад.
Разом із Джефом сиділи на задньому сидінні автомобіля. Я дрімав, а Джеф уткнувся в телефон.
Персик, упершись лапками у дверцята авто, спостерігав за вулицею, де розкинулися звичайні пейзажі засніженого кварталу передмістя.
Емілі сиділа поруч із Ніколь, яка була за кермом. Вони тихо розмовляли про щось своє.
Я відчував себе, м’яко кажучи, не у своїй тарілці. Трохи пом’якшувало це лиш присутність мого пухнастого негідника.
Коли під’їхали на місце, машину трохи тряхнуло: Ніколь різко загальмувала. Це відразу розвіяло мою дрімоту.
Прийшовши до тями, я поправив збиту лямку рюкзака з речами для Персика, котрого взяв підмишку.
Вилізши з авто, відкрили багажник і розібрали пакети.
Швидко пішли до дому.
Увійшовши, я поставив пакет на стіл, не відпускаючи Персика, який, прямо таки, випромінював цікавість. Все ж нова територія для "досліджень".
— Ніколь, де ванна кімната? — запитав я.
Вона подивилася на мене:
— На гору і перші двері ліворуч.
Ми з Джефом сиділи на дивані й дивилися телевізор. Він тягнув пиво, а я відмовився від пропозиції Емілі випити по пляшці.
Мене сьогодні не тягнуло на алкоголь. Тим паче, я не сумнівався: вони точно не збиралися обмежуватися просто посиденьками за столом. А давати їм додатковий козир я не збирався.
Та й сам факт, що я сюди приїхав, і так викличе купу непотрібних чуток.
— І кого ти вибрав? — несподівано запитав Джеф.
Я зробив вигляд, що не почув.
— Том, припиняй. У Ніколь і Емілі вистачає варіантів, але вони вибрали саме тебе.
Він зробив паузу, щоб ковтнути з пляшки, але я не дав йому продовжити, щойно горлишко відірвалося від губ:
— Джеф, я це казав тобі не раз: просто не ліз у моє життя.
Він відставив пляшку, поклав руки на стіл і вп’явся в мене поглядом.
— Том, це ненормально, коли чоловік твого віку…
Це були слова в точності як у моєї матері.
Я не стримався і вдарив по столу.
Пляшка впала, і трохи пива пролилося на скатертину.
Я піднявся й пішов у бік кухні, кинувши через плече:
— Джеф, я ціную твою турботу, але не треба за мене вирішувати.
А в голові крутилася одна думка: і чим же закінчиться все це "побачення"?
Персик лежав перед електричним каміном на своїй подущці, завалившись на бік. Поруч стояла його миска. Ми ж учотирьох сиділи за столом — уже трохи сп’янілі.
Я хоч і не хотів пити, але від кількох склянок не відмовився — розслабитися хоч трохи. Тим паче вони взяли кілька пляшок персикового шнапсу. От цей Джеф… клята сваха.
Про страви на столі взагалі мовчу — видно, що наші "пасії" постаралися.
— Може, чогось дати Персику? — обережно питає Емілі.
Я хитаю головою і, прожувавши шматок м’яса, відповідаю:
— У нього строга дієта, тільки сухий корм.
Вона відразу перемикається, ніби зрозуміла, що зайшла не з того боку:
— Може, ще налити шнапсу?
Чесно, мене дивує, як вона після робочого дня та підготовки застоля ще така енергійна.
— Дякую, але мені на сьогодні вистачить.
Тут у розмову встряє Джеф: він потряс порожньою склянкою, мов показуючи, що від шнапсу не відмовиться.
— Томе, розслабся, сьогодні ж тільки п’ятниця, — каже і простягає вперед руку зі склянкою.
Я просто ігнорую його слова й беру миску з салатом.
— Що скажете про те, щоб розтопити баню? — вирішила втрутитися Ніколь, яка без особливого інтересу колупала їжу на своїй тарілці. У її голосі було чути, що вона старається не тиснути.
Я кидаю погляд на Емілі й Джефа — і розумію, що варіант, по суті, один. Бо Емілі ніби тільки цього й чекала, а Джеф… ну, другом ще називається.
Тож я беруся за свої інтереси:
— Тільки спершу приберімо все зі столу.
Персик — вихований пес, але краще перестрахуватися. А в голові крутиться думка: от-от саме такого я й очікував.
Сиділи в бані, і мене радувало хоча б те, що наші "пасії" поки що вирішили не тиснути надто явно й сиділи, натягнувши рушники. Ситуація і без того тиснула на нерви.
Особливо дратувало, що Ніколь сиділа надто близько, а Емілі краєм ока незадоволено косилася на неї. Наче вони зовсім забули про Джефа.
Який, схоже, приїхав виключно з однією метою — засватати мене. Хоча цей гівнюк сам казав, що в пошуках нових стосунків після розлучення.
І якщо бос із нього хороший, то друг — паршивий. І то це ще м’яко кажучи.
— Томе, все нормально?
Занурившись у думки, я не помітив, як Ніколь майже притислася до мене. Більше ж мене здивував її тон:
У ньому був неприхований інтерес, і явно не до мого самопочуття.
Емілі вже не стримувалася й відкрито демонструвала своє невдоволення всім виглядом.
Я повільно видихнув, силуючи себе дивитися прямо:
— Я піду спати, а то почуваюся недобре.
Не чекаючи жодних коментарів, піднявся і пішов геть.
Помітив краєм ока, що Джеф був якийсь надто розслаблений — сьогодні він явно перебрав із алкоголем.
При цьому було відчуття, що мене ніби відпустили.
Наче вирішили, що зараз йти в наступ — це тільки сполохати "здобич"..
Та й в любому випадку зі сторони все виглядатиме так, ніби у нас справжній любовний трикутник
Був ранок. Я гуляв з Персиком по окрузі.
Хоч і не хотілося вилазити на цю холоднечу, але довелося. Тим паче приємно, коли він такий активний, навіть надто активний. Що скажеш новий дім і квартал — це не старий знайомий парк, де він знає кожен куточок.
І непогано провітритися і мати можливість трохи подумати. Без ризику, вторгнення із ззовні.
Як же це все дістало: весь цей тиск. Тиск від мами, Ебі, Джефа, Ніколь, Емілі та інших. Просто здається, що зламаєшся, бо постійно відчуваєш м’який, ненав’язливий, обережний, але постійний тиск.
Наче я дитина, котру потрібно опікати, бо вона не розуміє, чого саме хоче. Але я чітко розумію: що, хочу жити так, як живу разом зі своїм Персиком, що радісно зустрічає мене з роботи, і ми йдемо на прогулянку.
Навіть ті півтора роки у стосунках з Барборою здаються зараз не такими важкими. Хоча, чесно кажучи, це був непростий час.
І хоч як не хочеться, доводиться враховувати думки оточення і фірми. Тим паче вже не зміниш те, що сталося, без моєї згоди.
Так пройшла наша ранкова прогулянка — десь три години. А потім ми повернулися додому.
Був понеділок. Звичайний, банальний, буденний — але після того «побачення» він здавався ковтком свіжого повітря.
Нарешті можливість зосередитися на роботі, відкласти хоча б тимчасово всі ті питання, що давлять на череп, неначе хтось зверху поставив бетонну плиту.
— Містер Орлі.
Це Джесс. Її тон обережний, але крізь нього лізе цікавість — наче кішка, що неочікано пролізла через вузьку щилину у паркані.
Все ясно, і предсказуємо навіщо вона прийшла.
— Що таке, Джесс? — питаю я спокійно.
— Можна одне питання? — Вона зараз схожа на ту дитину, яка від власної цікавості не може ні сидіти, ні їсти, ні думати.
— Питай, — кажу м’яко й роблю ковток кави зі стаканчика.
— І… як побачення?
Хмикаю про себе. Типова любителька романтики — їй би троянди, свічки, серця й розповіді, як зорі засяяли яскравіше.
— Побачення як побачення. — знизую плечима, ніби нічого особливого. Роблю ще ковток і кидаю порожній стаканчик у смітник.
Джесс мовчки повертається на своє місце — зрозумів, що від мене вона не дочекається ні романтики, ні чогось хоча б віддалено схожого на романтику.
І в такі моменти мені здається, що я старий.
Хоча мені всього лиш за тридцятник.
