Вечір. Стою перед дверима квартири, тримаючи замовлення.
Ніс і щоки червоні від морозу.
Думаю, як добре було б зараз сидіти вдома під пледом і пити какао. Але робота нікуди не дінеться.
Коли я вже був готовий знову натиснути кнопку дзвінка, двері відчинилися.
На порозі стояла блондинка — років тридцяти. Одягнена лише в халат, недбало накинутий зверху.
Її оточував шлейф алкоголю й п’яний рум’янець на щоках.
Я ледь стримався, щоб не скривити ніс, і легенько посміхнувся.
Правила сервісу. Чортові правила сервісу.
— Пані, ваше замовлення, — кажу й простягаю їй коробку з піцою.
Вона мовчки забирає коробку й, повернувшись ліворуч, кудись її ставить. При цьому проводить по мені поглядом — як кажуть, від п’ят до маківки.
Наче оцінює.
Мені від цього не по собі.
Згадується, як багато жінок, липнуть до мене поглядом. Лиш через мій зріст.
— Пані, оплата.
Вона дістає з кишені сотню й простягає мені. Я лізу до сумки на животі, шукаю здачу.
Клієнтка ж робить крок до мене й, дивлячись просто в обличчя, каже:
— А ти такий милашка.
Від цього "пекельного подиху" я мимоволі кривлю ніс.
І зараз вона нагадує мені матір — яка нап’ється, а потім лізе в штани черговому залицяльнику.
Бо по п’яні в когось «передок» дає слабину.
— Пані, здача, — простягаю руку.
Вона дивиться на мене й, щось для себе вирішивши, обурено кидає:
— Здача не потрібна.
Після чого заходить до квартири й з хлопком зачиняє двері.
Я ж, натягнувши рукавиці, поспішаю вниз.
Мені плювати на високомірних дамочок. І без них проблем вистачає. Тим паче хочеться якомога швидше повернутися в кафе й закрити зміну.
На вулиці, як і завжди, цілодобовий мороз. Звична річ для півночі — хоч і південного, м’якшого регіону.
Спускаюся сходами й унизу перетинаюся з якимось типом, якого помітив лише боковим зором. Тож не одразу звернув увагу, як кур’єрською сумкою зачепив його плече.
Роблю кілька кроків і чую:
— Ти що собі дозволяєш, виблядок?! — волає, мов буйвол, цей тип. І в його голосі відчутні п'яні нотки.
Я встигаю лише розвернутися, як від удару лечу в кучугур.
Одразу тягнуся до травмата, але він б’є мене ногою в бік.
Від цього я судомно хапаю холодне повітря ротом, а в голові лише одна думка: от сучий виродок.
Тут грюкають вхідні двері, й за цим лунає жіночий голос:
— І що тут відбувається?
Тип розвертається в її бік і тікає.
Повільно сідаю, тримаючись за бік. Радує, що хоч нічого не зламав.
Підіймаю голову й бачу свою рятівницю — вона підходить.
Виглядає надто розкішно для південного кварталу.
Висока, струнка, з довгим рудим волоссям, зачесаним на один бік. Біла куртка з хутряним коміром.
Прямо принцеска з багатої сімейки.
Намагаюся підвестися, але не виходить. Добряче цей бичара мене приклав.
Усе ж був він завширшки, як двоє-троє таких, як я.
— Може, допомогти? — каже вона, трохи нахилившись уперед, і простягає руку.
Я стискаю її пальці, й одним різким ривком вона піднімає мене на ноги.
Після цього, отрушуючись, іду до кур’єрського авто, дістаю ключі з кишені й кидаю через плече:
— Дякую.
Думаю, оце пощастило.
Ще той вечір: спершу п’яна клієнтка, а потім цей бухий бичара.
Хоча не скажу, що подібні неприємності — часте явище в південному кварталі, тим паче в більш спокійній західній частині.
В усякому разі поліція суворо контролює порти міста й прилеглі райони.
Від’їжджаючи, бачу, як руда вже перетнула дорогу й спокійно йде через дитячий майданчик.
Судячи з маленького вогника, смалячи цигарку.
Сиджу, закутавшись у старий плед, на якому зображені мультяшні бурундуки. Тримаю в руках великий жовтий кухоль, з якого неспішно тягну какао.
Як же приємно посидіти вдома після робочого дня. Особливо коли він так паршиво закінчився.
І головне — це моя квартира. Однокімнатна й паршива, але моя. Ніякої матері чи рідні, що живе за поворотом.
Тут задзвонив телефон, тож лізу в кишеню халата.
Як завжди: згадаєш рідню — і от вона. Дзвонить Емілі, ця офісна леді.
Вмикаю гучний зв’язок і кладу телефон на диван.
— Здорова, Зак… Як справи?
Я на це роздратовано кидаю:
— Хтось заважає пити післяробоче какао.
Вона на мої слова реагує спокійно:
— Тільки повернувся з роботи?
Я кидаю своє «угу», роблячи ковток з кухля.
Емілі продовжує:
— Як завтра, знову зміна? От яка обережна.
— Не тягни гуму, кажи, чого хотіла.
Сам думаю: починає псуватися настрій. Як і завжди, коли дзвонить хтось із кузин.
— Я тут з подругами по роботі, збираємося з’їздити за місто, відпочити…
Я її перебиваю:
— І я тут при чому?
— Не будь дурнем, нам потрібна приємна компанія.
От починається це їхнє: «Знайди собі жінку».
Ох ці турботливі сестрички. Краще займіться своїм особистим життям, а не...
Хоча дивно.
Вона раніше не заїкалася про подруг з роботи.
Від чого хочеться спитати: Що, не залишилося інших варіантів?
Але притримую язика, бо знаю: почне їздити по вухах на тему «чоловік не повинен сам по собі жити».
Щось мене клинить — напевно, надто часто вони намагаються облаштувати моє життя. Хоч я не просив їх це робити.
Тут роздається з динаміка:
— Закі, ти паршивець!
Так значить, Мія ночує у старшої сестри.
Молодша продовжує репетувати:
— Чому ти не прийшов на кастинг, дурень?!
Як і завжди: коли Мія злиться, то поводиться як дитина.
— Цей кастинг міг для тебе стати стартом модельної кар’єри, — продовжує вона.
На що я відповідаю спокійно — чи принаймні намагаюся.
Бо настрій дедалі активніше повзе вниз:
— Я не створений для цього лайна.
З динаміка лунає звук, ніби хтось гупнув ногою по паркету.
— Не неси дурниць, тебе трохи приодягти та примарафетити — і черги вишиковуватимуться за твоїм автографом.
Я ж на це кидаю:
— Чуш.
І після короткої паузи додаю:
— В мені крім зросту нічого немає.
Роздається новий крик:
— Дурень!
Упевнений, вона надула щоки.
І тут вклинюється Емілі, яка вирішила, що мене вже достатньо відволік цей вибух:
— Так поїдеш з нами завтра?
Я не витримую й просто тисну «відбій».
Після чого неспішно сповзаю з сидячої в напівлежачу позу. Уміють кузини зіпсувати вечір.
Тут помічаю, що випустив із пальців кухоль. І з думкою, що я лиш половину випив, зітхаю та підводжуся на ноги, стягуючи на ходу плед.
Ранок.
Іду по магазину. Тримаю в руці кошик, уже частково заповнений продуктами.
Боковим зором око за щось чіпляється, коли проходжу відділ алкоголю.
Тож роблю кілька кроків назад і дивлюся.
Видовище неочікуване.
Та сама руда, з якою вчора перетнувся, стоїть і щось вибирає.
Спершу думаю: а що вона тут робить? Але потім згадую всі вчорашні події у під’їзда.
Я тоді ще подумав, що вона якась казкова принцеска.
Хоча насправді, мабуть, офісна леді типу Емілі чи щось подібне.
Помічаю, що вона не сама. Придивляюся — з нею та сама блондинка, від якої вчора фонило алкоголем.
І чомусь у голові стріляє думка: А раптом це ті самі подруги Емілі?
Але відкидаю цю дурість і йду далі у своїх справах.
При цьому ловлю себе на тому, що наслідки вчорашньої сутички з бичарою відчуваються сильніше, ніж я думав.
Хоч і не пригадую, щоб ударявся об щось головою.
Тут подає ознаки життя телефон, тож лізу в кишеню.
Це Мія. Питає:
— Де ти бродиш?
Розумію, що потім це може вилізти боком, але відповідаю:
— У супермаркеті.
Вона майже миттєво кидає відповідь:
— Я в кафешці неподалік. Заскочиш на пару слів?
Відправляю:
— Не забуду, заскочу.
Блокую телефон і ховаю його назад у кишеню. І тут у голові щолкає: «Забув купити какао».
Тому йду назад, купувати свій антидепресант.
Стою в черзі на касу, десь посередині.
І, звісно, косі погляди в мій бік. На які хочеться ляпнути щось на кшталт: «Чого пялитеся? Громадину неколи небачили?»
Але притримую язика. Нема чого влаштовувати проблеми на рівному місці.
Коли моя черга майже доходить, помічаю, що в кінець стала та парочка — руда й блондинкака.
Краєм ока бачу, як руда на щось чи когось показує, мотнувши головою, мовляв: Дивись, отам.
Тішить, що між нами десь четверо покупців. Тож є шанс утекти від учорашнього дня.
Підходжу до касирки.
Вона широко усміхається й поводиться надто привітно. Що сказати — одним словом, зависокий.
Хоча одна мала засранка скаже привабливий.
Розплатившись, зібрав покупки й пішов на вихід.
Іду по вулиці з протилежного боку кафе «У Нормана». І, звісно, Ешлі казала саме про це кафе — бо воно найближче до супермаркету.
На переході натикаюся на нех.
На шиї в кузини висить фотик — от фото-маньячка.
З нею дівчина одягнена в яскраві кольори з пестрою зачіскою, що втикає в телефон. Напевно, якась подружка-неформалка або любителька виділитися з натовпу. З котрою Ешлі працює в фотостудії.
— І чого ти там хотіла? — кидаю я кузині.
— Зробимо фотосесію, але спершу Норі попрацює над тобою.
Після цього вона стає між мною і дівчиною. Та бере нас, обох за лікті.
Я відразу вириваю руку й нависаю над Ешлі:
— Я не давав згоди на цю дурість.
Вона недовольно дивиться на мене:
— Я ж роблю це для тебе, Закі. — І після короткої паузи додає: — Щоб ти не носився по всьому місту з тою дурною піцою.
Я стримуюсь, хоч різко підвищений тон видає мене.
— Скільки разів вам казати: не вирішуйте за мене, що мені потрібно!
Після цього повільно видихаю.
— Ти ж сам кажеш, що тобі не подобається ця робота.
Дивлюсь на Ешлі, роздуваючи ніздрі:
— Мені не подобаються придурки й п’янички, а не робота!
Я просто вибухаю, і, бачачи, що вона знову відкриває рот, додаю:
— Зроби мені з сестрою, Ешлі, послугу.
Роблю коротку паузу, щоб перевести дух, і вибухаю знову:
— Як і моя мати, забийте на мене великий болт.
Після цього йду геть, думаючи: як достала ця їх допомога.
При цьому чую за спиною тихий спокійний голос Норі:
— Я ж казала, нема сенсу в цій затій, коли він сам цього не хоче.
З цим я повністю погоджуюсь — покрайній мірі в думках. Бо постійна ця вся дурість з їхнього боку просто виснажує.
При цьому відчуваю, як перехожі пяляться на мене, забувши про манери. Але мені плювати — я просто хочу добратися додому.
І при цьому в голові десь сидить і посміхається мій внутрішній карлик, мов це неостанній сюрприз за цей день.
Кухня. Розкладаю покупки.
Дзвонить телефон. Дивлюся — Емілі. Спершу думаю відбити, а потім просто кладу телефон на стіл. Хай дзвонить.
Не тільки мені ж терпіти їхні вихідки. Тепер моя черга — попсувати їм нерви.
Закінчивши з покупками, ставлю чайник і готую кухоль.
Потім беруся за тісто.
Телефон встигає замовкнути, а згодом знову загудів, кілька раз.
Покінчивши з тістом, кладу його в холодильник і беруся за начинку. Просто ковбаса та тертий сир.
Тут про себе нагадав чайник, засвистівши. Заливши какао, беру телефон, який, схоже, всетаки замовкнув.
Усі пропущені — всі п’ять — від Емілі. Схоже, Мія пожалілася сестрі, що я зірвав її плани.
І хтось вирішив влаштувати мені прочуханку.
Але наткнулася на глуху стіну.
Вечір.
Сиджу за ноутом, закутавшись у плед, і доїдаю піцу. Поруч стоїть вечірній кухоль какао — напівпорожній.
І все це крутиться навколо гри в TBS.
Просто бій на рандомній мапі з компом. Без максимальних складностей та іншого подібного бреду. Не задрот, щоб таким страждати.
Тут неочікувано приходить повідомлення. Дивлюся — від Емілі.
З огляду на те, що вже вечір, її посиденьки з подругами та інші деталі, зміст повідомлення мені й так зрозумілий.
Ну, окрім подробиць.
Все ж знаю її з підгузків. Напевно, напилася й вирішила вилити на мене все лайно.
Тому навіть не думаю відкривати повідомлення.
Та тут приходить ще одне.
Відкриваю його лише через фото.
На знімку накритий стіл, за яким сидять ті самі руда та блондинка.
І в мене складається враження, що руда серед їхньої компанії — найтверезіша.
Бо, судячи з вигляду блондинки й знаючи Емілі, вони явно більше угашені.
Відразу закриваю повідомлення, бо накочуються спогади — дуже противні, аж до нудоти.
На текст повідомлення не звертаю уваги. Але думаю, там щось типу: «Подивись, що ти втратив».
Звісно, втратив — компанію бухих жінок за тридцять.
Від неї приходить ще кілька повідомлень, які я ігнорую. А потім дзвінок, який відбиваю, і вимикаю ноут.
У будь-якому разі організм і так уже починає натякати, що пора спати. Бо вже пізно, хоч завтра й вихідний день.
Ранок понеділка. Зупиняю авто поруч із входом у будівлю фірми. Якщо правильно пам’ятаю, саме тут працює моя кузина.
Виходжу з авто й, націпивши кур’єрський портфель, іду до будівлі, на ходу вмикаючи сигналізацію.
Думаю про те, що в мене, схоже, почалася чорна смуга, а мій внутрішній карлик рже — йому забавно.
І чомусь погляд падає на жінку, що проходить повз, із карапузом у сумці-кенгуру. Може, інстинкти лізуть назовні. Батьківські...
Всеж вік коли про подібне порою задумуєшся.
Знайшовши потрібний офіс, стукаю в двері й заходжу.
— Хто піцу замовляв?
У приміщенні тихо, і нікого не видно. Але майже відразу роздається цокіт каблуків, і за дальньої перегородки з’являється Емілі.
Я посміхаюся їй виключно з міркувань сервісу.
— Ваше замовлення, пані, — кажу, подаючи три коробки піци.
— Ми ж рідня, Зак, — з легкою посмішкою каже вона мені.
Я ж не збираюся витрачати на ці дурниці час. Мені за це не платять гроші.
— Пані, оплатіть замовлення.
Слова сухі — настільки, наскільки дозволяють правила.
Хоча, думаю, трохи перегнув.
Емілі незадоволено дивиться на мене, і дістає з нагрудної кишені гроші й відносить коробки в дальню частину приміщення.
Я ж, забравши банкноти, рахую здачу.
І тут ззаду відчиняються двері, і в приміщення заходять двоє, цокаючи каблуками.
Від цього звуку я відразу напружуюся. Бо є відчуття, що вже знаю, хто це прийшов.
Цокіт стихає десь збоку від мене.
— Дивись, Венді, це ж твій милашка-кур’єр, — лунає голос рудой.
Та сама Венді мовчки проходить повз мене.
Я хмикаю про себе: от ці ображені дамочки.
І в голові майнула одразу дві думки. Перша — це вона так знущається чи підколює блондинку?
А от друга думка мене напружує. Наче п’ятничний вечір не хоче мене відпускати й тому переслідує, мов гончий пес.
Та я намагаюся сфокусуватися на роботі.
Тут підходить Емілі. І поки вона не заговорила, я віддаю здачу та йду, кидаючи:
— Смачного, пані.
І ще до того, як встигаю зачинити за собою двері, чую голос сестри:
— Як тобі мій братець, Рейчал?
Відповіді рудой я вже не почув — двері вже зачинені, і я поспішаю до авто, геть від п’ятниці, що дихає в потилицю.
Думаю: відпрацюю зміну — і до того моменту забуду всі ці дурниці.
Вечір.
Сиджу в кафе «У Нормана» з колегами.
Зліва від мене — Ріка, що уткнулася в телефон і жує жуйку.
Навпроти височіє громадина на ім’я Бенжамін. Ця гора — наш оператор. Він читає електронну книжку, яка явно замала для його ручищ.
І, як завжди, це видовисько здається дивним. Бо очикуєш від подібного типа шуму та агресій, а не...
Поруч із ним сидить Майкл, який ковзає очима по офіціантках.
Цей "майстер" пікапу уже не раз отримував по пиці через свій необережний язик. Така от у нас компашка.
Тут підходить офіціантка з тацею в руках і ставить наше замовлення. Вона усміхається мені, демонструючи свої білосніжні зубки.
Звільнивши тацю, вона йде геть, підморгнувши мені. Я помічаю на столику поруч із собою папірець, на якому одне слово — «зателефонуй» і номер.
Майкл спостерігає за цією сценою з кислою міною.
— І чого це в нашого "мачо" така незадоволена пика? — кидає Ріка, косячись на мене й водночас впиваючись зубами у свій гамбургер.
Я не встигаю навіть рота відкрити.
— Напевно, сестри знову донимають, — єхидно зауважує Майкл.
Я лише кидаю своє «угу», беручись за свій гамбургер.
Але Ріка, прожувавши відкушений шматок, зауважує:
— Пика в тебе надто незадоволена.
Зрозуміло, на що вона натякає — що я чогось не договорюю.
Але я не збираюся вивалювати на них увесь цей бред, який ще й сам не перетравив.
Тому…
— Це тобі здається, — кажу я легко.
Принаймні намагаюся так це вимовити.
Ріка лише дивиться поглядом «не хочеш — не кажи» й знову береться за гамбургер.
— Все як завжди, — бурчить Бенжамін, який соізволив відірватися від книжки.
А я думаю: схоже, від цієї грьобаної п’ятниці я так легко не відкараскаюся.
Бо щось забагато збігів і зустрічей із подругами Емілі... щоб назвати це випадковістю.
Лежу під ковдрою. Насолоджуюсь спокоєм після цього неприємного понеділка.
Така м’яка, ніжна, що прямо тану від задоволення під нею.
Все чудово, навіть надто чудово, щоб бути правдою. І разом із цією думкою тишу порушує дзвінок телефону.
Висовую руку з-під ковдри за цим порушником спокою. На диво — тітка, яка зазвичай мене не чіпає. Бо її вистачає мороки з двома синами.
Хоча не скажу, що вона зовсім ігнорує племінника.
З динаміка одразу звучить її голос:
— Зак, пробач, що так пізно. — І після короткої паузи додає: — У тебе в четверг є вільний день?
Вона, як завжди, обережна, іноді здається навіть надто. Не то, що її доньки.
— Вільний, — кажу, намагаючись згадати, що за дата, але мозок відмовляється це робити.
— Ти прийдеш?
Тут у голові щось клацає. І єдине слово… «мама».
Різко випалюю:
— Її і без мене буде добре.
Чуть не гарчачи ці слова.
— Зак, це ж твоя матір…
Я лиш фиркаю у відповідь.
— Вона про це давно й благополучно забула.
Після чого натискаю «відбити» і прибравши телефон укутуюсь сильніше у ковдру.
Від холоду, що лізе зсередини.
Зі спогадів. З рани, що мовчить, поки її не торкнешся.
Мені часом здається, що існування того старого фото — лиш вигадка, хворе наслання. Фото, де я малий, із мамою на літньому фестивалі. І такий щасливий, що просто не віриться.
Хоча тоді мені, напевно, не було й п’яти, тому я й не пам’ятаю.
Зупиняю авто поруч із під’їздом і повільно видихаю. Це… це… не знаю, як назвати.
Вечір вівторка, а починається як вечір п’ятниці.
Останнє замовлення — і той самий адрес.
Різниця лише в тому, що я вже знаю, хто клієнт. А точніше — що це клієнтка.
Перевіряю, чи на місці травмат, бо згадується той бичара.
Після цього беру кур’єрський портфель за лямку й вилажу з авто.
Стою перед дверима й чекаю, коли відчинять. І цього разу це відбувається швидше, але з’являється не та, кого я очікував.
Це та руда — Рейчал, чи як її там. Не знаю, чому я плюю на кляті правила сервісу:
— Забери й оплати замовлення — і я пішов.
Я це не просто кажу, а майже протараторюю.
Вона простягає мені гроші й забирає в мене коробки, ставлячи їх десь ліворуч. І поки я рахую здачу, вона спокійно каже, діставши з рота димлячу тонку цигарку, яку до цього неспішно смалила:
— Можеш мене послухати?
Я видавлюю своє «так», сам не знаючи чому. Хоч уже готовий зірватися з місця. І водночас простягаю їй здачу.
— Може, даш Венді шанс? — І після короткої паузи додає: — Вона недавно розійшлася зі своїм хлопцем, а потім зустріла такого мілашку… Що запав їй у серце.
Замовкнувши, вона спокійно стоїть і чекає. В її погляді немає вимог, лише терпіння.
Я ж стою як вкопаний, почувши ці слова.
Це так схоже на Емілі, Ешлі та іншу рідню… Але вона… просто пропанує. Не веде себе за лозунгом: «Я знаю що тобі потрібно.»
Потім згадую про свої обов’язки.
— Сьогодні не можу, бо треба здати гроші вчасно, — кажу, і лише після того розумію, що ляпнув «сьогодні».
Ретируюсь, майже біжу до сходів, але мене зупиняє її голос:
— Зак, просто подумай. А якщо вирішиш — знаєш, як зв’язатися.
Після цього чую, як вона зайшла й спокійно закрила двері за собою.
Я трохи стою столбом, а потім, прийшовши до тями, спускаюся вниз.
Сиджу за ноутом, граю в стратежку й повільно тягну какао.
При цьому думаю, навіщо я це зробив.
Ідучи додому, послав Емілі повідомлення: «Передай Рейчал, я згоден». І тепер думаю, що мене смикнуло за "язик".
А внутрішній карлик лише ухмиляється: «Думав, утечеш від неминучого?»
Тут неочікувано приходить повідомлення. Від кузини.
Заглядаю в нього й одразу розумію: це точно не сестриця, а швидше Рейчалі.
Все коротко й по ділу.
Не те, що зазвичай строчить сама Емілі.
І тепер уже точно нічого не відмотаєш назад. Хоча кого я дурю — моє повідомлення замкнуло двері наглухо, а це лише наслідки.
Не знаю, чого підіймаю погляд на полицю над столом, де лежить як декор старий плюшевий бурундук — Містер Чіз.
Не знаю, чому досі його не викинув. Мабуть, це пам’ять про дитинство. А воно в мене, було несамим приємним.
Хоча я взагалі не пам’ятаю, звідки він у мене. Зрозуміло лише, що подарував хтось із рідні.
Але саме хто, цього не пам’ятаю.
Підіймаюся, беру іграшку, потім сідаю назад і притискаю її до себе — і не відразу це помічаю.
Згодом відводжу її від грудей, тримаючи за вухо, і ловлю себе на думці, що не відчуваю до неї ані краплі відрази.
Хоча всі інші кілька іграшок, що в мене були, я викинув без жодних вагань.
Думаю, з боку це виглядає дивно. Але хто сказав, що я нормальний?
Захлопую кришку ноута й, тримаючи іграшку в одній руці, а кухоль з недопитим какао — в іншій, іду з вітальні.
Стою перед гардеробом і думаю, що вдягти. І річ не в кількості одягу.
Просто частина речей — це подарунки від Мій. Її спроби «покращити» мій гардероб.
Тому я й не ношу половину свого одягу.
І це питання виникає лише через це дурне побачення. Не хочеться приходити вдягненим абияк.
Хоч і не скажу, що збираюся надто заморочуватися. Я не якась модна цяця зі сторінок глянцевого журналу.
Тут дзвонить телефон.
Дивлюся — Мія. Згадаєш напасть, і вона з’явиться.
Знаючи, що потім вона буде дутися, відповідаю.
Я й так не розумію, чого мені чекати від цього вихідного, а ображена сестриця його точно кращим не зробить.
— Закі, це правда?!
Вона просто проверещала ці слова. Наче не вірила почутому.
— Чого тобі? — спокійно відповідаю я.
— Я допоможу тобі підібрати одяг, щоб подруга Ешлі не встояла!
Я хмикаю про себе. Все як завжди.
— Мія, займися власними справами.
Після чого натискаю «відбій».
І думаю: чого я взагалі заморочуюся? Це ж я дав шанс…
Сиджу в кафе під назвою «Місс Корлайн». Назва — просто «верх оригінальності», як і «У Нормана».
Нездивуюсь як, що це начесть власниці.
Навпроти мене сидить Венді, яка повільно тягне пиво з кухля.
Це в неї така звичка чи подруги привчили — не знаю.
Бо через власну масу я можу, навіть не намагаючись, легко її перепити. Тим паче з огляду на те, яка тут легка випивка,. А мати поруч когось п’яного…
— Зак, а в тебе є хобі?
Чергове питання з серії «Хочу знати про тебе більше». Відтоді як вона притягла мене сюди — самі лише питання.
Чесно кажучи, вже набридло.
Наче існую тільки я, а про себе вона й не пробувала розповісти. Але я роблю вигляд, що пристойна людина, тож не перебиваю.
Тим паче, я не відчуваю, щоб між нами була бодай якась іскра.
Тож навіщо зайвий раз напружуватися.
— Готування та відеоігри, — кажу так, ніби це щось зовсім незначне.
На її обличчі з’являється здивування. Ледь помітне, але все ж.
— Готуєш?
Я оглядаю достатьно розкішну обстановку закладу й мимоволі думаю, наскільки тут усе дороге.
Не скажу, що я бідний, але кур’єр не так уже й багато заробляє.
— Нічого особливого. Прості страви, типу домашньої піци, — кажу, радше щоб відволіктися від її зацікавленого погляду.
Чесно кажучи, не розумію, чим я їй такий цікавий.
Вона явно збирається поставити ще одне запитання, але я її перебиваю.
Бо відчуваю сигнал від міхура, який уже прямо каже: «Ану, швидко йди».
— Вибач, але мені потрібно відійти в туалет.
І, підвівшись, поспішаю в указаному напрямку. При цьому відчуваю невелике полегшення — від можливості хоч трохи відпочити від своєї "пасії".
Іду вулицею разом із Венді. Перехожі озираються на нас.
Що не дивно, з огляду на те, яка тут цікава парочка: гігант і п’яна блондинка, що вчепилася в мене й затисла в лещатах.
Я б із радістю залишив її саму, але побачення накладає певні обов’язки. Вже некажучи про Емілі, що влаштує: «Як ти посмів її кинути!».
Тож потрібно доставити цей "вантаж" на місце. Так би мовити, попрацювати у вихідні.
Хоч вантаж і незвичний. І ніколи не знаєш, чого від нього чекати.
Виходжу з ліфта. Так, вона живе на другому поверсі.
Але напружуватися не збираюся — нічого за це не отримаю.
Тим паче, вона стала об мене тертися, щойно ми увійшли в під’їзд.
Що нагадує дитинство, коли мама, п’яна, приходила додому й терлася об чергового залицяльника, як кішка, що шукає кота.
А ця блондиниста пика прям копіює її.
Хоч наскільки — не скажу, бо недивлюсь з боку.
Підійшовши до дверей, питаю, хоч і не очікую отримати хоч якусь реакцію:
— Де ключі?
Вона відриває руку від мене й лізе у сумочку, що висить на її плечі. Дістає зв’язку, і я чуть не вириваю її з пальців.
Бо вже не можу дочекатися, коли від неї позбудуся.
Увійшовши, кидаю ключі на тумбочку поруч із дверима.
Після чого зупиняюся, щоб зняти з неї взуття, і тягну її в бік спальні.
Де, чудом, відриваю від себе.
Повернувшись спиною, поправляю одяг.
Чесно, не міг подумати, що в неї така хватка. Прям якась хижа кішка, а не тендітна жінка.
Тут неочікувано вона обіймає мене зі спини.
Від несподіванки я не опираюся — тупо впав у ступор.
Думав, що в такому стані вона сама не утримає на ногах власну тушку.
Тому їй легко вдається мене завалити на ліжко. І тільки я перевертаюся на спину, як вона сідає мені на живіт.
Вона демонстративно стягує з себе куртку та кофту й кидає їх за спину.
Після чого так само повільно і показово розстібує гудзики сорочки. Під нею — лише чорний обтягуючий ліфчик.
Вона виглядає, наче задоволена кішка, що влізла у холодильник.
Її пальці чіпляються за бігунок і починають неспішно розстібати змійку моєї куртки.
Моя ж рука автоматично тягнуться до травмата, який я ношу зі звички.
Але роздається дзвінкий ляпас. Котрий я вмазав їй по пиці.
І тепер вона сидить у ступорі. Я зкидаю її з себе й поспішно йду до виходу, поки ця кішка не прийшла до тями.
На виході з під’їзду відчиняються вхідні двері. Я одразу притримую їх, бо входить дівчина з коробкою.
Не скажу, наскільки вона важка, але через розміри несама зручна.
— Дякую, — каже вона, проходячи мимо мене.
Не знаю, чому кидаю їй ці слова. Може, просто через виховання:
— Може, допомогти?
Вона зупиняється, повертається до мене й дивиться, наче роздумує. Після чого каже:
— Буду непроти.
Я відпускаю дверну ручку, іду забрати коробку, що важкувата, і слідую за нею.
Сиджу, тягну пиво з банки. Відчуваю легке сп’яніння — щось сьогодні хапнув зайвого.
— Чесно, не знаю, кому з нас більше не пощастило з матір’ю, — каже Лінда.
У неї, як і в мене, вже заплітається язик.
Ми розговорилися, поки я ніс її посилку — нову мультиварку. А потім вона запропонувала випити.
Я спокійно кидаю їй:
— Згоден, що моя гуляка, а твоя очікувачка — ще ті занози в дупі.
Після ковтка додаю:
— Хоч і по-різному.
Не пам’ятаю, коли так легко розмовляв із кимось, як із нею.
Хоч ми знайомі всього кілька годин, складається враження, ніби ми давні знайомі. Яка ж дивна хрінь, це життя.
Тут я звертаю увагу на годинник на зап’ясті й підіймаюся:
— Наверно, піду, а то й так пізно.
Вона відривається від банки:
— Може, залишишся?.. І так уже пізно.
Я стою, думаю, а потім махаю рукою й приземляюся назад на диван, думаючи, що завтра вихідний.
Вона каже, підіймаючись:
— Тоді я щось зістряпаю на швидку.
Я киваю головою і відчуваю, як занурююся в дрему. Алкоголь і втома беруть своє.
А в слабнущій свідомість шевилится думка: Ти ж нездав касу.
Лежу в ліжку й відчуваю, що мене трясуть.
Не встигнувши відкрити очі, чую голос Лінди:
— Може, займемося сексом?.. Поки Роді спить.
Я зівнув, прикрившись долонею, думаючи про одне. Сумніваюсь, що в нас буде час на це.
І тільки відкрив рота, як увімкнулася аудіоняня.
Звідти одразу стало зрозуміло, що хтось щойно зламав мамині плани.
Тож я мовчки підіймаюся й іду в дитячу кімнату.
Це диво, тримаючись за поручні ліжечка, дивиться на мене знизу вгору. Карими очима, як в татка. Та каже.
—Ата куша хочу
Зараз навіть не віриться, що я всього якихось два роки тому зустрів Лінду.
Але ось він — живий доказ цього — стоїть переді мною в зеленій піжамці з капюшоном, через яку він схожий на маленьке жабенятко.
Найдивніше те, що зачали ми його під час першої зустрічі.
І до того ж не зовсім тверезі.
Це мимоволі нагадує про мою матір — асоціація не з приємних. Але зараз це неважливо.
Беру на руки своє маленьке диво й іду на кухню.
Там дістаю заздалегідь приготовлену пляшечку, у яку Роді вчіпляється обома ручками.
І дивлюся на годинник — шоста ранку.
Значить, пора готувати сніданок, щоб Лінда не запізнилася на роботу.
Посадивши його на дитячий стілець, повертаюся до холодильника.
На котрому закріплений список продуктів і нагадування: завтра в Емілі день народження, а наступного тижня — щомісячний медичний огляд Роді.
На почесному місці — фото з останнього літнього фестивалю. Ми там утрьох, посміхаємося, і це гріє серце так, як не здатне зігріти навіть какао.
І раніше я й подумати не міг, що можу бути таким…
