Я вштовхнув її в душ і увімкнув холодну воду, яку майже відразу вимкнув — щоб протверезіти цю гуляку.
Вона спершу потерла очі кулаками й підвела погляд на мене. І, збагнувши, у якій ситуації опинилася, в її очах з’явився страх.
— Майкл...
Я кинув їй рушник, і мовчки розвернувся та пішов геть.
Увійшовши до спальні, дістав із шафи її валізу й почав складати речі.
Просто скидав усе підряд — байдуже, чи влізуть усі її ганчірки. Її проблема.
Я почувався дурнем. Повним дурнем — від того, що думав, ніби з нею можна побудувати серйозні стосунки.
Просто не хотів бачити очевидного, того, що було прямо перед носом. Вірив, що вона зміниться, і терпів її поведінку, давав нові шанси.
Чекав — сам не знаю чого, хоча все було зрозуміло. Дурень. Дурень, клятий дурень.
І я ж просив від неї небагато: просто будь удома, коли я повернуся з роботи. Я був готовий заплющувати очі на те, що вона вдома взагалі нічого не робить.
Не знаю, чим я думав… але точно не головою.
А вона лише поверталася з гулянок під ранок, а потім лізла до мене, випрошуючи турботу.
Іноді я, дурень, навіть їхав за нею. Як і сьогодні.
Там я побачив, як вона сиділа на якомусь хлопцеві й цілувалася з ним взасос.
І найгірше було не це, а те, що я навіть не сумнівався. Не сумнівався, що це… це не вперше. Не вперше, коли вона виявилася слабкою на передок...
Мій внутрішній монолог перервала вона.
— Майкл, ти що робиш? — у її словах був неприхований страх. Страх перед тим, що я більше не збирався бути терпилою.
— А що, неочевидно, Одрі? — випалив я. Вона злякано відскочила, ніби обпіклася.
Я підвівся й підійшов до неї. Навис, а вона стиснулася від страху.
Впевнений, вона чекала найгіршого. Але я не переступив цю межу, стримався. Хоч і дуже хотілося піддатись люті й вмазати — так, щоб відлетіла до стіни.
Повільно видихнув і заговорив, навіть не намагаючись приборкати злість:
— Ти дозбираєш свої речі й поїдеш до своєї матері.
І, не чекаючи відповіді, вийшов. Уже відкриваючи двері, зупинився:
— І не забудь, Одрі: у тебе на все година. А потім підеш сама — або я тобі допоможу.
Я навіть не бачив її, але чітко уявляв, у якому вона шоці.
Зачинивши двері, почув, як вона плаче. Плаче від відчаю.
Раніше це б подіяло, і я побіг би її втішати. Але не тепер.
На сковорідці приємно шипів омлет із натертим дешевим сиром та зеленню. Цей звук і аромат заспокоюють. Як ніщо інше.
Проста, банальна, дешева річ. Може здатися дрібницею, коли раз на місяць ти можеш дозволити собі посидіти з дівчиною в дорогому ресторані й особо не перейматися рахунком.
Але саме ця простота така домашня, рідна. Вона нагадує минуле — коли я був малою дитиною й жив із мамою в однокімнатній квартирі. Грошей не завжди вистачало на все.
І їжа була простою, але в кожному шматочку відчувалася любов. Котру просто нездатен забути, навіть як, що і забажаєш.
І як і завжди, від цих спогадів навертаються сльози, і стає сумно. Бо згадуєш, що найдорожчої людини вже немає.
Я глянув на годинник — година майже минула. Вимкнув плиту й пішов проводжати її.
Вона сиділа на ліжку спиною до дверей, так і не змінивши мокрий одяг. Долонями прикривала заплакане обличчя.
— Твій час закінчився.
Я намагався говорити спокійно, але приглушена лють проривалася назовні.
Від моїх слів вона здригнулася й повернула на мене погляд.
Потім підвелася й різко опустилася на коліна, склавши долоні в благальному жесті.
— Прошу, Майку…
Від цього я просто вибухнув:
— Провалюй, шльондро!
Вона знову розплакалася.
Мене ж від цього видовища охопила відраза, а в роті з’явилося відчуття нудоти. Я схопив її за передпліччя й різким рухом підняв на ноги. Потягнув до виходу, не забувши про її валізу.
Відкривши вхідні двері, я викинув валізу, не замислюючись, що з нею буде, і випхав її за поріг. Наприкінці кинув:
— Щоб я тебе не бачив!
Після цього грюкнув дверима й замкнув їх, повернувши ключ тремтячою від люті рукою.
Лежав на ліжку, і в шлунку відчувалася порожнеча, незважаючи на з’їдений омлет. А приготувати щось ще не було ні бажання, ні сил.
Наче я — будівля, що після вибуху впала сама в себе.
І тепер, лежачи, гортаю в телефоні чат і думаю: розповісти хлопцям зараз чи спершу прийти до тями.
При цьому притискав до боку пляшку вина, до якої час від часу прикладався.
Вона лежала в холодильнику для особливого випадку. Хоча цей випадок не був ані краплі особливим — радше відразливим, хоча й не найгіршим…
Усе-таки вирішив, що треба написати:
— Хлопці, порвав з Одрі.
Хвилин за п’ятнадцять напливло від колективу повідомлень із привітаннями в стилі: “От і правильно” чи “Чого не зробив цього раніше?”.
Від цього знову прокинулося відчуття, яким дурнем я був. Котре одразу заглушив ковтком з пляшки.
Тут прийшло повідомлення від Чака:
— І що сталося, що наважився?
Не думаючи, кидаю:
— Потім розкажу, бо зараз нудить навіть згадувати. Хоча нудило ще й від випитого вина.
Усе ж пляшка завелика на одного мене.
Тут вискакує комент від Кайла:
— Як кинути новину у спільний чат???
Я хотів відповісти, але мене випередив Ед:
— Кай, притримай коней, дурню.
Я подумав і кинув:
— Пока я на бокову.
Бо відчуваю, як вино бере своє, а від алкоголю я заси…
Очі зімкнулися під тягарем повік, і я лише встиг помітити, як телефон вислизає з пальців. І сам завалився на бік.
Коли прокинувся, то поспішив, як тільки міг, у туалет — виблюватися. Дорога хрінь, а вдарила по шлунку добряче. Він у мене й так дуже чутливий.
І мало не впав, спіткнувшись об пляшку вина. Котру схоже у вісні збив з ліжка
Проблювавшись, згадав, що телефон у спальні, і пішов по нього.
Побачив купу повідомлень від Одрі. Навіть не дивився — одразу видалив, бо сама думка заглянути в них знову підкочувала хвилю нудоти.
Вирішивши не відкладати справи в довгий ящик, зателефонував у відділ кадрів, щоб узяти відгул. Слухавку взяла Белла, котру явно разперала цікавість. Чого це я взяв відгул. От пліткарка.
Потім пішов на кухню приготувати сніданок. Попутно прибрав Одрі звідусіль і почав з її кредитних карток. Якщо вже рвати зв’язки — то повністю.
Наситивши шлунок, що нив від вина, узявся зібрати те, що вона примудрилася забути.
Тримаючи сумку з її мотлохом, вийшов на майданчик. Збирав речі, стараючись не роздивлятися.
Ще з маминих похоронів знаю, краще так не робити.
Тут відчиняються двері сусіда, і виходить старик.
— Добрий день, містер Брайс.
Той закриває двері, кладе ключ у кишеню й каже:
— Добрий день, Майк.
Після цього дивиться на мене з легким прищуром, наче щось вивчає.
— Що у вас там трапилося вчора? — його слова спокійні, навіть відчутна якась легка теплота.
Я мнусь, бо якось незручно таке говорити. Але він спокійно чекає, а погляд на диво м’який. Містер Брайс зазвичай більш жорсткий, так би мовити.
— Я вигнав Одрі.
При цих словах я трохи мружуся, бо, чесно кажучи, не знаю чому, але очікую осуду за свій учинок. Старий спершу ніби збирається щось сказати, та зрештою просто поплескує мене по плечу Мовби каже: Тримайся хлопче.
Після цього йде вниз сходами. Я ж деякий час стою, як стовп, від здивування.
Сиджу у сестри Чака, Кріс. Вона перебирає мотлох Одрі, який я приніс. Просто так не міг викинути ці ганчірки, бо коштували недешево. Тому і приніс експерту на оцінку.
Я сидів, стараючись, не дивитися в бік ганчірок і повільно тягнув з бутилочки мінералку, яку відкрив, щоб запити пігулку.
Вчора взагалі не думав, коли діставав це кляте вино.
Кріс розвертається, а я йду на випередження.
— Кріс просто скажи спільну суму, а половину забереш собі.
Я стискаю зуби від болю, бо шлунок взагалі не хотів заспокоюватися.
— Може викликати швидку?
По її погляду видно, що вона серйозно занепокоєна моїм станом.
— Я й сам доберуся до поліклініки, — видавлю я з себе.
Вона дивиться на мене зі скепсисом.
— Я краще викличу тобі таксі, а то Чак ще буде звинувачувати, що чуть не вбила його друга.
Я не розумію: вона так намагається жартувати чи серйозно каже. Хоча, враховуючи характер Чака, скоріше друге. Цей рудий ще той вовчара.
Вечір. Лежу в палаті, шлунок заспокоївся, але лікар вирішив, що краще полежати до завтра — про всяк випадок.
Уткнувшись у телефон, переглядаю список, який прислала Кріс. Я, звісно, в цих усіх брендах жіночого одягу нічого не тямлю. Але зрозуміло одне: вони коштують дорожче, ніж я очікував, хоча не скажу, що сума надто велика. Та все ж майже три штуки баксів не валяються на дорозі.
Двері відчиняються, і в палату заходить Чак, тримаючи невеликий пакет.
— Здорова, Чак, — при цих словах кладу телефон на тумбочку.
Він сідає на стілець поруч і простягає пляшку мінералки.
— Не пригадую, щоб ти колись таке коїв.
Я відриваюся від пляшки.
— Я теж.
Після короткої паузи додаю:
— Як там чутки, багато?
Він кладе пакет мені на коліна.
— Наче не чув нічого… але ти знаєш…
При цих словах багатозначно розводить руками.
— То зрозуміло, що це лише тимчасово, — бурмочу, розглядаючи вміст пакета. Як каже Єд — кроляче їдло. Але зважаючи на рекомендації лікаря, воно стане основною частиною мого раціону. Як би сумно це не звучало для такого м’ясоїда, як я.
— Ей, Майк, ти що, оглух?!
Чак майже прокричав мені у вухо. Я здригнувся.
— Просто задумався… про зміни в раціоні.
Чак усміхнувся й перейшов на серйозніший тон:
— І що ж тебе довело до цієї п’янки?
Спершу я не зрозумів, про що він, але потім згадав учорашнє питання в чаті.
— Ну… стяг її в клубі з хлопця.
Чак подивився так, ніби саме подібного й очікував.
— Ти, мабуть, палав як факел?
Я невстиг відповісти, бо він поглянув на годинник.
— Вибач, треба йти.
Я гукаю йому вслід:
— Передай Амалі мої вибачення, що відірвав тебе від неї.
Він виходячи робить жест рукою: мовляв, зрозумів.
А я повертаюсь до пакета з кролячим їдлом.
Був четверг і другий день після поліклініки.
Сидів разом із хлопцями в кафетерії й обідав. Я при цьому намагався не дивитися на вміст свого судка.
— Майк, може з’їси хоч шматочок? — це був Ед, який тримав виделку, на яку наколов крихітний шматочок смаженого м’яса.
Я відповідаю, намагаючись бути спокійним:
— Лікар казав, що поки організм не стабілізується, навіть на міліметр не можна відходити від дієти.
Після цього зітхаю й додаю:
— Він загалом радить не відхилятися від дієти, бо каже, що навіть не помічу, як доб’ю шлунок.
Я запихаю в рот броколі.
— А лікар може просто лякає? — каже Кайл.
Я досить довго жую цю гидоту й ковтаю.
— Він був надто серйозним для цього, — після чого роблю ковток соку з пляшки.
— Привіт, хлопці. — Цей голос я впізнаю одразу: Белла з відділу кадрів.
Ми всі в один голос вітаємось із нею.
— А що в тебе сталося, Майку? — питає вона.
Я відповідаю виключно з ввічливості. Та й краще вже не мовчати, бо потім буде гірше.
— Загострилися проблеми зі шлунком.
А сам думаю: «Досить і цього, бо й без згадок про Одрі паршиво».
Вона явно хоче ще щось сказати, але зупиняється. Краєм ока бачу, як Ед жестами щось їй пояснює.
— Смачного, — каже вона й іде далі.
Коли вона відходить достатньо далеко, я кажу:
— З мене кава, Еде.
Той усміхається:
— Нема за що, Майку.
А сам думаю, що там ходить серед цих пліткарок. Хоча не скажу, що це мене особливо хвилює — на відміну від шлунка.
Був вечір. На тлі шумів телевізор, а я сидів, уткнувшись у ноутбук — так би мовити, займався оптимізацією раціону, щоб дієта не замучила.
Попутно їв горохове пюре чайною ложечкою. Апетит просто паршивий.
Раптом приходить повідомлення з чату. Від Еда:
— Завтра у Розі день народження. Прийдеш?
Я думаю, чи варто йти. З одного боку — традиція нашої компашки: разом святкувати всі дні народження. З іншого — настрій такий, що й апетиту немає.
Приходить друге повідомлення:
— Майк, вибирай сам, але тобі буде непогано розвіятися. І прошу, не тягни резину — Мег потрібно знати, чи готувати на тебе.
Мені було важко не погодитися з його "потрібно розвіятися". Але просто хотілося спокою після цієї бурі, а там гарантовано буде шумно.
Хоча в голові мелькала одна думка. Я постійно відкидав їх: «Кидай, Одрі, з нею кашу не звариш». І до чого це призвело? При цій думці я дивився на тарілку з пюре.
Написав Еду єдине слово:
Буду.
Робочий день закінчився, і всі зібралися у Еда. Для дітей влаштували окремий стіл, бо в одній кімнаті всі не помістилися б. І малечі ж потрібні свої розваги.
Я подарував Розі ведмедика — такий собі подарунок. Хоча думаю, що її більше цікавлять подарунки від батьків або від діда й бабусі.
Як часто буває, я на святі — єдиний «білий ворон», бо єдиний без пари. Але мені до цього не звикати. Хоча можу відзначити, що ще були кілька вільних місць.
Мене це не хвилює, бо зараз більше турбує шлунок і питання, чим його можна набити, не ризикуючи власним станом.
Тому став роздивлятися, що є на столі. У Мег і без мене вистачає мороки, щоб її дерегати через такі пустяки.
— Майк, ти як себе відчуваєш?
Це був Чак, який, схоже, вирішив перевірити слабку ланку своєї стайі.
— Нормально, думаю, чого узяти.
Чак придвинув до мене свій стилець і прошепотів мені на вухо:
— Що скажеш про це?
Він указав рухом голови в бік пустих місці.
Я просто розвів плечима, мовляв, нецікаво.
— Ед казав, що подруги Мег у пошуках стосунків.
Я повернув на місце ємність із салатом і наколов на виделку шматок тушкованої картоплі.
В голові ж вертілася одна, єдина думка: Не думав, що Чак буде свахою. Хоча, думаю, це їхня спільна з Едом ідея — так би мовити, спроба відволікти мене від непотрібних думок.
— Мені важливіший шлунок.
Той навіть не намагається приховати ухмилку.
— Я це помітив.
Я ж просто, неспішно жую картоплю.
— Просто подумай, Майк.
Після чого він піднімається і похлопавши по плечу, пішов на інший бік столу.
Вільні місця були зайняті, тости за іменинницю пролунали, і тепер усі були занурені в розмови.
Мене ж ніхто не намагався втягнути у бесіду.
Навіть Кайл, який про щось тихо сперечався зі своєю дівчиною. Але такі перепалки для них — буденність. Бо він постійно просить порад у старших товаришів. І я маю на увазі Чака та Еда.
Тож я неспішно жував, насолоджуючись відносним спокоєм.
Хоча це лише питання часу, коли мене потягнуть у розмову. Те саме, що й з будь-якими розрахунками в математиці — рано чи пізно ти їх закінчуєш.
— З вами все нормально? — пролунав жіночий голос, і я одразу повернув голову.
Звичайна жінка середнього віку.
— Недавно загострилися проблеми зі шлунком, — спокійно сказав я і повернувся до їжі. Але вона явно не збиралася залишати мене в спокої.
— Мене звуть Меррі, а вас?
З чистої ввічливості відповів:
— Майк.
Вона продовжила. Схоже, їй просто хотілося побалакати, а вклинюватися у чужі розмови — ні.
— Рада познайомитися, Майк.
Я промовчав, не бажаючи продовжувати бесіду. Та й рот був набитий — ідеальна відмовка.
— А чим ти займаєшся? Я от працюю медсестрою.
Тут уже мозок більше не міг робити вигляд, що нічого не відбувається. Вона зі мною заграє. І це здавалося дивним, бо вигляд у мене, чесно кажучи, так собі.
Хоча… може, Мег підговорила свою подружку?
— Інженер-підривник, — відповів я виключно з ввічливості.
Краєм ока побачив на її обличчі цікавість і легке нерозуміння. Бо це так сказати моє прізвисько в нашій компашці.
— Займаюся розрахунками вибухів для зносу будівель.
Вона явно хотіла щось запитати, але я перебив:
— Вибачте, але мені потрібно в туалет.
І це була правда — організм майже прямим текстом натякав. Обережно давлячи на кішківник.
Майже всі гості розійшлися. Я залишився лише тому, що Ед попросив притримати коней, поки він укладе спати доньку.
Ну і подруги Мег, які допомагали їй прибиратися. Я хотів було допомогти, але мені обережно натякнули, що й самі впораються.
Хоча я зараз не міг просто так сидіти — мені потрібне бодай якесь заняття.
З’явився Ед і сів поруч, розкинувши руки на спинці дивана.
— Як ти, Майк?
Я, не задумуючись, кинув:
— Так собі, — і показав криву посмішку: мовляв, десь так воно й відчувається.
Він подивився на мене й поклав руку мені на плече. Майже пошепки сказав на вухо:
— Може, хтось сподобався?
Я одразу намагаюся перевести розмову в інше русло:
— А Мег цього разу розстаралася…
Ед перебив:
— Я розумію, що тобі погано після Одрі, але хоча б спробуй.
Після короткої паузи додав:
— Ми ж тобі допоможемо, підтримаємо. — Він сказав це все так, ніби намагався бути якомога делікатнішим.
Я глянув на годинник:
— Вибач, Еде, але я так запізнюся на автобус.
Він не прибирає руку й спокійно каже:
— Переночуєш у мене, а завтра зранку поїдеш.
Я зітхаю:
— І коли ви з Мег відкрили агентство знайомств?
Той усміхається й, підіймаючись на ноги, додає:
— Мег поставила чайник.
А в мене в голові крутиться одне: хоч я й знаходився десь на задньому плані, та моя присутність була повністю спланована. Від місця за столом і аж до перетинань із подругами Мег — Меррі, Кейт та Шеріл.
Хоча зовсім незрозуміло, яке їхнє ставлення до всього цього — надто вже вони обережні.
Був ранок, і я сидів у напівпорожньому автобусі. Зручніше вмостився біля вікна й дрімав.
Звик до кави, але тепер довелося відмовитися від неї. Ця клята діета.
У голову лізло вчорашнє застілля й увесь той обережний тон розмов із Едом та Мег. Вони намагалися бути м’якими й делікатними, ніби я фарфорова статуетка чи кришталевий графин.
І я розумію: ними рухають добрі наміри.
Але я просто не готовий. Не зараз, коли зовсім не розумієш, що й коли чекати від власного організму.
Не кажучи вже про все інше.
Та й я не зовсім розумію, як до мене ставляться подруги Мег.
Зрозуміло, що це не буде «Одрі номер два». Але я й не знаю, чи готовий взагалі до чогось подібного.
Без сумніву, хлопці мене підтримають. І, певно, й далі намагатимуться засватати.
Але поки що для мене має значення лише мій шлунок.
Автобус загальмував, і я, протерши очі, глянув у вікно.
Потім підвівся, зрозумівши, що це моя зупинка.
