Я вштовхнув її в душ і увімкнув холодну воду.
Яку майже відразу вимкнув — щоб протверезіти цю гуляку.
Вона спершу потерла очі кулаками й підвела погляд на мене.
І, збагнувши, у якій ситуації опинилася, в її очах з’явився страх.
— Майкл...
Я кинув їй рушник, і мовчки розвернувся та пішов геть.
Увійшовши до спальні, дістав із шафи її валізу.
Та почал складати речі.
Просто скидав усе підряд — байдуже, чи влізуть усі її ганчірки.
Її проблема.
Я почувався дурнем.
Повним дурнем — від того, що думав, ніби з нею можна побудувати серйозні стосунки.
Просто не хотів бачити очевидного.
Того, що було прямо перед носом.
Вірив, що вона зміниться, і терпів її поведінку, давав нові шанси.
Чекав — сам не знаю чого, хоча все було зрозуміло.
Дурень.
Дурень.
Клятий дурень.
І я ж просив від неї небагато: просто будь удома, коли я повернуся з роботи.
Був готовий заплющувати очі.
На те, що вона вдома взагалі нічого не робить.
Не знаю, чим я думав…
Але точно не головою.
А вона лише поверталася з гулянок під ранок, а потім лізла до мене, випрошуючи турботу.
Іноді я, дурень, навіть їхав за нею.
Як і сьогодні.
Там я побачив, як вона сиділа на якомусь хлопцеві й цілувалася з ним взасос.
І найгірше було не це, а те, що я навіть не сумнівався.
Не сумнівався, що це…
Це не вперше.
Не вперше...
Коли вона виявилася слабкою на передок...
Мій внутрішній монолог перервала вона.
— Майкл, ти що робиш? — у її словах був неприхований страх.
Страх перед тим, що я більше не збирався бути терпилою.
— А що, неочевидно, Одрі? — випалив я.
Вона злякано відскочила, ніби обпіклася.
Підвівся й підійшов до неї.
Навис, а вона стиснулася від страху.
Впевнений, вона чекала найгіршого.
Але я не переступив цю межу, стримався.
Хоч і дуже хотілося піддатись люті й вмазати.
Так, щоб відлетіла до стіни.
Повільно видихнув і заговорив.
Навіть не намагаючись приборкати злість:
— Ти дозбираєш свої речі й поїдеш до своєї матері.
І, не чекаючи відповіді, вийшов.
Уже відкриваючи двері...
Зупинився:
— І не забудь, Одрі: у тебе на все година. А потім підеш сама — або я тобі допоможу.
Я навіть не бачив її, але чітко уявляв, у якому вона шоці.
Зачинивши двері, почув, як вона плаче.
Плаче від відчаю.
Раніше це б подіяло, і я побіг би її втішати.
Але не тепер.
На сковорідці приємно шипів омлет із натертим дешевим сиром та зеленню.
Цей звук і аромат заспокоюють.
Як ніщо інше.
Проста, банальна, дешева річ.
Це може здатися дрібницею.
Коли раз на місяць ти можеш дозволити собі посидіти з дівчиною в дорогому ресторані.
Та особо не перейматися рахунком.
Але саме ця простота така домашня, рідна.
Вона нагадує минуле — коли я був малою дитиною.
Й жив із мамою в однокімнатній квартирі.
Грошей не завжди вистачало на все.
І їжа була простою, але в кожному шматочку відчувалася любов.
Котру просто нездатен забути, навіть як, що і забажаєш.
І як і завжди, від цих спогадів навертаються сльози, і стає сумно.
Бо згадуєш, що найдорожчої людини вже немає.
Я глянув на годинник — година майже минула.
Вимкнув плиту й пішов проводжати її.
Вона сиділа на ліжку спиною до дверей, так і не змінивши мокрий одяг.
Долонями прикривала заплакане обличчя.
— Твій час закінчився.
Намагався говорити спокійно, але приглушена лють проривалася назовні.
Від моїх слів вона здригнулася й повернула на мене погляд.
Потім підвелася й різко опустилася на коліна.
Склавши долоні в благальному жесті.
— Прошу, Майку…
Від цього я просто вибухнув:
— Провалюй, шльондро!
Вона знову розплакалася.
Мене ж від цього видовища охопила відраза, а в роті з’явилося відчуття нудоти.
Я схопив її за передпліччя й різким рухом підняв на ноги.
Потягнув до виходу, не забувши про її валізу.
Відкривши вхідні двері, я викинув валізу, не замислюючись, що з нею буде.
І випхав її за поріг.
Наприкінці кинув:
— Щоб я тебе не бачив!
Після цього грюкнув дверима й замкнув їх.
Повернувши ключ тремтячою від люті рукою.
Лежав на ліжку, і в шлунку відчувалася порожнеча.
Незважаючи на з’їдений омлет.
Коли приготувати щось:
Не було ні бажання, ні сил.
Наче я — будівля, що після вибуху впала сама в себе.
І тепер, лежачи, гортаю в телефоні чат і думаю:
Розповісти хлопцям зараз.
Чи спершу прийти до тями.
При цьому притискав до боку пляшку вина.
До якої час від часу прикладався.
Вона лежала в холодильнику для особливого випадку.
Хоча цей випадок не був ані краплі особливим.
А радше відразливим, хоча й не найгіршим…
Усе-таки вирішив, що треба написати:
— Хлопці, порвав з Одрі.
Хвилин за п’ятнадцять напливло від колективу повідомлень.
Із привітаннями в стилі: “От і правильно” чи “Чого не зробив цього раніше?”.
Від цього знову прокинулося відчуття, яким дурнем я був.
Котре одразу заглушив ковтком з пляшки.
Тут прийшло повідомлення від Чака:
— І що сталося, що наважився?
Не думаючи, кидаю:
— Потім розкажу, бо зараз нудить навіть згадувати.
Хоча нудило ще й від випитого вина.
Усе ж пляшка завелика на одного мене.
Тут вискакує комент від Кайла:
— Як кинути новину у спільний чат???
Я хотів відповісти, але мене випередив Ед:
— Кай, притримай коней, дурню.
Я подумав і кинув:
— Пока я на бокову.
Бо відчуваю, як вино бере своє, а від алкоголю я заси…
Очі зімкнулися під тягарем повік, і я лише встиг помітити, як телефон вислизає з пальців.
А сам завалився на бік.
Коли прокинувся, то поспішив, як тільки міг.
У туалет — виблюватися.
Дорога хрінь, а вдарила по шлунку добряче.
Він у мене й так дуже чутливий.
І мало не впав, спіткнувшись об пляшку вина.
Котру схоже у вісні збив з ліжка
Проблювавшись, згадав, що телефон у спальні, і пішов по нього.
Побачив купу повідомлень від Одрі.
Навіть не дивився — одразу видалив.
Бо сама думка заглянути в них знову підкочувала хвилю нудоти.
Вирішивши не відкладати справи в довгий ящик, зателефонував у відділ кадрів.
Щоб узяти відгул.
Слухавку взяла Белла, котру явно разперала цікавість.
Чого це я взяв відгул.
От пліткарка.
Потім пішов на кухню приготувати сніданок.
Попутно прибрав Одрі звідусіль і почав з її кредитних карток.
Якщо вже рвати зв’язки — то повністю.
Наситивши шлунок, що нив.
Узявся зібрати те, що вона примудрилася забути.
Тримаючи сумку з її мотлохом, вийшов на майданчик.
Збирав речі, стараючись не роздивлятися.
Ще з маминих похоронів знаю, краще так не робити.
Тут відчиняються двері сусіда, і виходить старик.
— Добрий день, містер Брайс.
Той закриває двері, кладе ключ у кишеню й каже:
— Добрий день, Майк.
Після цього дивиться на мене з легким прищуром.
— Що у вас там трапилося вчора? — його слова спокійні.
Навіть відчутна якась легка теплота.
Мнусь, бо якось незручно таке говорити.
Але він спокійно чекає, а погляд на диво м’який.
Містер Брайс зазвичай більш жорсткий, так би мовити.
— Я вигнав Одрі.
При цих словах я трохи мружуся.
Бо, чесно кажучи, не знаю чому, але очікую осуду за свій учинок.
Старий спершу ніби збирається щось сказати.
Та зрештою просто поплескує мене по плечу.
Мовби каже: Тримайся хлопче.
Після цього йде вниз сходами.
Я ж деякий час стою, як стовп, стовпом.
Сиджу у сестри Чака, Кріс.
Вона перебирає мотлох Одрі, який я приніс.
Просто так не міг викинути ці ганчірки, бо коштували недешево.
Тому і приніс експерту на оцінку.
Я сидів, стараючись, не дивитися в бік ганчірок і повільно тягнув з бутилочки мінералку.
Яку відкрив, щоб запити пігулку.
Вчора взагалі не думав, коли діставав це кляте вино.
Кріс розвертається, а я йду на випередження.
— Кріс просто скажи спільну суму, а половину забереш собі.
Стискаю зуби від болю,.
Бо шлунок взагалі не хотів заспокоюватися.
— Може викликати швидку?
По її погляду видно, що вона серйозно занепокоєна моїм станом.
— Я й сам доберуся до поліклініки, — видавлю з себе.
Вона дивиться на мене зі скепсисом.
— Я краще викличу тобі таксі, а то Чак ще буде звинувачувати. Що чуть не вбила його друга.
Я не розумію: вона так намагається жартувати чи серйозно каже.
Хоча, враховуючи характер Чака, скоріше друге.
Цей рудий ще той вовчара.
Вечір.
Лежу в палаті, шлунок заспокоївся, але лікар вирішив, що краще полежати до завтра.
Про всяк випадок.
Уткнувшись у телефон, переглядаю список, який прислала Кріс.
Я, звісно, в цих усіх брендах жіночого одягу нічого не тямлю.
Але зрозуміло одне: вони коштують дорожче, ніж я очікував.
Хоча не скажу, що сума надто велика.
Та все ж майже три штуки баксів не валяються на дорозі.
Двері відчиняються, і в палату заходить Чак.
Тримаючи невеликий пакет.
— Здорова, Чак, — при цих словах кладу телефон на тумбочку.
Він сідає на стілець поруч і простягає пляшку мінералки.
— Не пригадую, щоб ти колись таке коїв.
Відриваюся від пляшки.
— Я теж.
Після короткої паузи додаю:
— Як там чутки, багато?
Він кладе пакет мені на коліна.
— Наче не чув нічого… але ти знаєш…
При цих словах багатозначно розводить руками.
— То зрозуміло, що це лише тимчасово, — бурмочу, розглядаючи вміст пакета.
Як каже Єд — кроляче їдло.
Але зважаючи на рекомендації лікаря.
Воно стане основною частиною мого раціону.
Як би сумно це не звучало для такого м’ясоїда, як я.
— Ей, Майк, ти що, оглух?!
Чак майже прокричав мені у вухо. Я здригнувся.
— Просто задумався… Про зміни в раціоні.
Чак усміхнувся й перейшов на серйозніший тон:
— І що ж тебе довело до цієї п’янки?
Спершу я не зрозумів, про що він.
Але потім згадав учорашнє питання в чаті.
— Ну… стяг її в клубі з хлопця.
Чак подивився так, ніби саме подібного й очікував.
— Ти, мабуть, палав як факел?
Невстиг відповісти, бо він поглянув на годинник.
— Вибач, треба йти.
Гукаю йому вслід:
— Передай Амалі мої вибачення, що відірвав тебе від неї.
Він виходячи робить жест рукою:
Мовляв, зрозумів.
А я повертаюсь до пакета з кролячим їдлом.
Був четверг і другий день після поліклініки.
Сидів разом із хлопцями в кафетерії й обідав.
При цьому намагався не дивитися на вміст свого судка.
— Майк, може з’їси хоч шматочок? — це був Ед.
Який тримав виделку.
На яку наколов крихітний шматочок смаженого м’яса.
Відповідаю, намагаючись бути спокійним:
— Лікар казав, що поки організм не стабілізується. Навіть на міліметр не можна відходити від дієти.
Після цього зітхаю й додаю:
— Він загалом радить не відхилятися від дієти. Бо каже, що навіть не помічу, як доб’ю шлунок.
Та запихаю в рот броколі.
— А лікар може просто лякає? — каже Кайл.
Я досить довго жую цю гидоту й ковтаю.
— Він був надто серйозним для цього, — після чого роблю ковток соку з пляшки.
— Привіт, хлопці.
Цей голос я впізнаю одразу.
Белла з відділу кадрів.
Ми всі в один голос вітаємось із нею.
— А що в тебе сталося, Майку? — питає вона.
Відповідаю виключно з ввічливості.
Та й краще вже не мовчати, бо потім буде гірше.
— Загострилися проблеми зі шлунком.
А сам думаю: «Досить і цього, бо й без згадок про Одрі паршиво».
Вона явно хоче ще щось сказати, але зупиняється.
Краєм ока бачу, як Ед жестами щось їй пояснює.
— Смачного, — каже вона й іде далі.
Коли вона відходить достатньо далеко, я кажу:
— З мене кава, Еде.
Той усміхається:
— Нема за що, Майку.
А сам думаю, що там ходить серед цих пліткарок.
Хоча не скажу, що це мене особливо хвилює.
На відміну від шлунка.
Був вечір.
На тлі шумів телевізор, а я сидів, уткнувшись у ноутбук.
Так би мовити, займався оптимізацією раціону.
Щоб дієта не замучила.
Попутно їв горохове пюре чайною ложечкою.
Апетит просто паршивий.
Раптом приходить повідомлення з чату.
Від Еда:
— Завтра у Розі день народження. Прийдеш?
Я думаю, чи варто йти.
З одного боку, традиція нашої компашки:
Разом святкувати всі дні народження.
З іншого — настрій такий, що й апетиту немає.
Приходить друге повідомлення:
— Майк, вибирай сам, але тобі буде непогано розвіятися. І прошу, не тягни резину — Мег потрібно знати, чи готувати на тебе.
Мені було важко не погодитися з його "потрібно розвіятися".
Але просто хотілося спокою після цієї бурі, а там гарантовано буде шумно.
Хоча в голові мелькала одна думка.
Я постійно відкидав їх: «Кидай, Одрі, з нею кашу не звариш».
І до чого це призвело?
При цій думці я дивився на тарілку з пюре.
Написав Еду єдине слово:
Буду.
Робочий день закінчився, і всі зібралися у Еда.
Для дітей влаштували окремий стіл.
В одній кімнаті всі не помістилися б.
І малечі ж потрібні свої розваги.
Я подарував Розі ведмедика — такий собі подарунок.
Хоча думаю, її більше цікавлять подарунки від батьків або від діда й бабусі.
Як часто буває, я на святі — єдиний «білий крук».
Бо єдиний без пари.
Але мені до цього не звикати.
Хоча можу відзначити, що ще були кілька вільних місць.
Мене це не хвилює.
Зараз більше турбує шлунок і питання.
Чим його можна набити, не ризикуючи власним станом.
Тому став роздивлятися, що є на столі.
У Мег і без мене вистачає мороки.
Щоб її дерегати через такі пустяки.
— Майк, ти як себе відчуваєш?
Це був Чак, який, схоже.
Вирішив перевірити слабку ланку своєї стайі.
— Нормально, думаю, чого узяти.
Чак придвинув до мене свій стилець.
Та прошепотів мені на вухо:
— Що скажеш про це?
Він указав рухом голови в бік пустих місці.
Просто розвів плечима:
Мовляв, нецікаво.
— Ед казав, що подруги Мег у пошуках стосунків.
Повернув на місце ємність із салатом і наколов на виделку шматок тушкованої картоплі.
В голові ж вертілася одна, єдина думка:
Не думав, що Чак буде свахою.
Хоча, думаю, це їхня спільна з Едом ідея.
Так би мовити, спроба відволікти мене від непотрібних думок.
— Мені важливіший шлунок.
Той навіть не намагається приховати ухмилку.
— Я це помітив.
Я ж просто, неспішно жую картоплю.
— Просто подумай, Майк.
Після чого він піднімається.
І похлопавши по плечу, пішов на інший бік столу.
Вільні місця були зайняті, тости за іменинницю пролунали.
Й тепер усі були занурені в розмови.
Мене ж ніхто не намагався втягнути у бесіду.
Навіть Кайл, який про щось тихо сперечався зі своєю дівчиною.
Але такі перепалки для них — буденність.
Бо він постійно просить порад у старших товаришів.
Та маю на увазі Чака та Еда.
Тож я неспішно жував, насолоджуючись відносним спокоєм.
Хоча це лише питання часу, коли мене потягнуть у розмову.
Те саме, що й з будь-якими розрахунками в математиці.
Рано чи пізно ти їх закінчуєш.
— З вами все нормально? — пролунав жіночий голос.
Оодразу повернув голову.
Звичайна жінка середнього віку.
— Недавно загострилися проблеми зі шлунком, — спокійно сказав і повернувся до їжі.
Але вона явно не збиралася залишати мене в спокої.
— Мене звуть Меррі, а вас?
— Майк.
Відпові з чистої ввічливості відповів:
— Рада познайомитися, Майк.
Схоже, їй просто хотілося побалакати, а вклинюватися у чужі розмови — ні.
Я промовчав, не бажаючи продовжувати бесіду.
Та й рот був набитий.
Ідеальна відмовка.
— А чим ти займаєшся? Я от працюю медсестрою.
Тут уже мозок більше не міг робити вигляд, що нічого не відбувається.
Вона зі мною заграє.
І це здавалося дивним.
Бо вигляд у мене, чесно кажучи, так собі.
Хоча, може.
Мег підговорила свою подружку?
— Інженер-підривник, — відповів я виключно з ввічливості.
Краєм ока побачив на її обличчі цікавість і легке нерозуміння.
Бо це так сказати моє прізвисько в нашій компашці.
— Займаюся розрахунками вибухів для зносу будівель.
Вона явно хотіла щось запитати, але я перебив:
— Вибачте, але мені потрібно в туалет.
Це була правда — організм майже прямим текстом натякав.
Обережно давлячи на кішківник.
Майже всі гості розійшлися.
Я залишився лише тому, що Ед попросив притримати коней.
Поки він укладе спати доньку.
Ну і подруги Мег, які допомагали їй прибиратися.
Хотів було допомогти, але мені обережно натякнули.
Що й самі впораються.
Хоча я зараз не міг просто так сидіти.
Мені потрібне бодай якесь заняття.
З’явився Ед і сів поруч, розкинувши руки на спинці дивана.
— Як ти, Майк?
Не задумуючись, кинув:
— Так собі, — і показав криву посмішку:
Мовляв, десь так воно й відчувається.
Він подивився на мене й поклав руку мені на плече.
Майже пошепки сказав на вухо:
— Може, хтось сподобався?
Одразу намагаюся перевести розмову в інше русло:
— А Мег цього разу розстаралася…
Ед перебив:
— Я розумію, що тобі погано після Одрі, але хоча б спробуй.
Після короткої паузи додав:
— Ми ж тобі допоможемо, підтримаємо.
Він сказав це все так, ніби намагався бути якомога делікатнішим.
Глянул на годинник:
— Вибач, Еде, але я так запізнюся на автобус.
Він не прибирає руку й спокійно каже:
— Переночуєш у мене, а завтра зранку поїдеш.
Зітхаю:
— І коли ви з Мег відкрили агентство знайомств?
Той усміхається й, підіймаючись на ноги, додає:
— Мег поставила чайник.
А в мене в голові крутиться одне:
Хоч я й знаходився десь на задньому плані.
Та моя присутність була повністю спланована.
Від місця за столом і аж до перетинань із подругами Мег.
Меррі, Кейт та Шеріл.
Хоча зовсім незрозуміло, яке їхнє ставлення до всього цього.
Надто вже вони обережні.
Був ранок.
Сидів у напівпорожньому автобусі.
Зручніше вмостився біля вікна й дрімав.
Звик до кави, але тепер довелося відмовитися від неї.
Ця клята діета.
У голову лізло вчорашнє застілля.
Й увесь той обережний тон розмов із Едом та Мег.
Вони намагалися бути м’якими й делікатними.
Ніби я фарфорова статуетка чи кришталевий графин.
І я розумію: ними рухають добрі наміри.
Але я просто не готовий.
Не зараз, коли зовсім не розумієш, що й коли чекати від власного організму.
Вже не кажучи про все інше.
Та й я не зовсім розумію, як до мене ставляться подруги Мег.
Зрозуміло, що це не буде «Одрі номер два».
Але я й не знаю, чи готовий взагалі до чогось подібного.
Без сумніву, хлопці мене підтримають.
І, певно, й далі намагатимуться засватати.
Але поки що для мене має значення лише мій шлунок.
Автобус загальмував, і я, протерши очі, глянув у вікно.
Потім підвівся, зрозумівши, що це моя зупинка.
