Я стояв, упершись поглядом у батька. Усередині клекотіла лють, і хотілося дати йому по пиці.
Він серйозно таке вимагає? Це вже перехід усіх меж.
— Ти серйозно? Віддати їй мою квартиру?
Мій голос дрижав від люті. Я купив її сам, а вони не вклали й цента.
І тепер вимагають таке. Покидьки.
— У неї ж діти...
Я перебив його.
— Якщо їй потрібно окреме житло — нехай знайде собі чоловіка, а не лізе мені на шию!
Випалив я й пішов геть.
Бо знав: усе зведеться до "їй потрібніше".
Дістали — і ця шлюха, що нагуляла дітей незрозуміло від кого, і цей старий мудак, від якого я не отримав ні цента, бо все витрачалося на сестру.
Не кажучи вже про батьківську увагу.
Коли підійшов до вхідних дверей і взявся за ручку...
— Єрику.
Це була мама. Як завжди — мовчки сиділа і спостерігала. Наче дресирована собачка, що гавкає тільки по команді.
Я подивився на неї, і вона відступила на крок — з переляку. Було видно по її виразу: краще вже крикни або вдар.
Я ж не проронив і слова. Відчинив двері. А потім, вийшовши, грюкнув ними з усієї сили.
Був черговий робочий день. Я сидів в офісі й, упершись у монітор, працював.
Це був лише третій день після купівлі квартири, на яку я копив п’ять років.
П’ять років без відпусток, з купою обмежень — бо економив кожен цент й жив у вбогій кімнатушці, яку знімав за дрібязок.
Щоб купити житло, яке буде моїм.
Але настрій був повне лайно — через учорашню пред’яву батька,
який вирішив, що може просто так подарувати донечці мою квартиру.
Добре хоч, що я подбав про одне: щоб вони не дізналися мою адресу й тим паче не отримали ані ключів, ані документів.
— Щось не так, Єрик?
Пролунав голос Еліс. Вона... а точніше — весь відділ — були ще однією моєю проблемою.
Хоч з цією проблемою ще можна хоч якось співіснувати.
Все ж таки, важко працювати в жіночому колективі, коли ти — єдиний чоловік у відділі. Шефа не рахуємо.
Цим дамочкам за тридцять не потрібний жирний свин, на зразок нашого боса. Їм подавай когось молоденького.
Але, як я вже казав — краще вже це, ніж моя сімейка.
— Не твого ума діло, — випалив я по звичці.— Це сугубо мої проблеми.
— Може, принести кави? — не відчіплялася вона. Знову строїть із себе турботливу жіночку.
— Ні, — сухо відповів я, не відриваючи погляду від екрана, а пальців — від клавіатури.
— Як хочеш, — в її голосі вчувалося ледь помітне роздратування.
Тут двері різко розчинилися, і пролунало:
— Наш свин пішов у відставку. Нового вже призначили.
Зайшла Ейпріл — секретарка і головна пліткарка віділу. І хоч я її не бачив, було ясно: вона знову вишкірюється тією своєю єдкою усмішкою, яку обожнює показувати.
В офісі загули — мов у розбурханому вулику. Я навіть не відвів погляду від екрана.
— Сподіваюся, новий буде менш впертим, — кинула збоку Еліс.
Слово кололо, як голка. Нагадуючи.
Причина їхньої уваги до мене — проста: я поруч. Під боком.
Не треба лізти в інший відділ чи шукати когось на сайтах знайомств.
І головне — я не лінтяй.
З дитинства звик заробляти сам, а не чекати кишенькові.
Вони шуміли, обговорюючи новину, ще хвилин п’ятнадцять.
А потім, хвилин за десять, двері знову відчинилися — і пролунав стукіт підборів.
Котрий зник за дверима кабінету.
Я якраз очікував, що у колег буде облом — і звук каблуків це підтвердив.
Ні для кого не було секретом, хто це простукав.
Познайомилися з новим шефом після обідньої перерви.
Так би мовити, викликала нас усіх разом — на килим.
Коротке волосся, біла сорочка, чорна спідниця, мереживні панчохи і туфлі на високих підборах.
Наче щойно зійшла з клішованого фільму чи книжки про офісне життя.
Бачив таких не раз за роки роботи.
Коротше кажучи — нічого нового. Тож на перший погляд — типова офісна леді.
Але її погляд і сама атмосфера навколо — зовсім інші.
Явна кар’єристка, а не чергова шукачка чоловіка.
Це напружувало інших, а мене — навпаки, заспокоювало. З такими мені простіше знаходити спільну мову.
Хоча було одне «але» — вона зупинила погляд на мені довше, ніж на інших.
Це напружило. Бо її ставлення незрозуміле.
Але це логічно — я тут єдиний чоловік серед натовпу жінок. Око не могло не зачепитися.
Вона не тримала нас довго — лише сказала, що буде рада стати частиною нашого колективу.
Від цих слів перекосило піввідділу.
Впевнений, особливо сильно Ейпріл. Та, мабуть, сподівалась, що новим босом буде чоловік — якого можна швидко захомутати.
Решта дня пройшла тихо. Начальниця не вилазила з кабінету.
Думаю, рилася в наших досьє — вирішувала, що з нами робити.
Чесно кажучи, з її появою у мене було стійке відчуття: я — півень у курнику, де господарі щойно зарубали старого.
А мене залишили. Поки що.
Як завжди, повернувся додому пізно. Переодягнувся і пішов готувати вечерю.
Завтра субота — тож міг спокійно повозитися на кухні, а не замовляти доставку.
Не знаю чому, але домашні справи мене заспокоюють. Навіть приносять задоволення.
І весь кайф обірвав телефонний дзвінок.
Це була мама. Тільки тому і не скинув.
— Єрику, прошу, тільки не злися на тата. Він же хоче як найкраще...
Вона, як завжди, його виправдовує.
Так само, як тоді, коли він щось обіцяв — а потім усе йшло на сестру. Бо ж вона — найкраща і майбутнє родини.
— І ти дзвониш тільки заради цього? — спокійно сказав я, притискаючи телефон плечем і чистячи картоплю.
— Може, ти підкинеш трохи грошей Елі...
І після паузи додала.
— Як подарунок її хлопчикам. У них скоро день народження.
— Подумаю, коли буде час.
Хоча вона знала: звісно, дам.
Діти мені нічого поганого не зробили.
Та й у сестри була одна хороша риса — вона любить своїх карапузів.
Але від цього не зникала ні образа, ні відчуття, що знову лізуть у мої межі.
— Якщо більше нічого сказати — відключайся, — кинув я.
Убрав телефон у кишеню.
І знову занурився в готування.
Вихідні пройшли спокійно.
А от понеділок — точніше, його кінець — уже ні.
Кур'єр з відділу кадрів приніс накази про внутрішні перестановки.
Звісно, за розпорядженням нової начальниці.
Найцікавіше — і водночас найбільш шокуюче — я став її секретарем.
Це розлютило Ейпріл. Вона явно не хотіла поступатися своїм місцем.
Але вибору не було: або нова посада, або звільнення.
Я й сам не в захваті від нової посади.
Просто не розумію, навіщо їй це.
Хоча на мить промайнула думка: а раптом помилився? Може, вона теж із — шукачок чоловіка.
Але не став заморочуватися. Просто замовив піцу додому.
Нескажу, що нова посада була чимось новим чи надто важким.
Паперова волокита — для мене не новинка.
Просто з’явилися нові нюанси, які треба тримати в голові. Ну і дзвінків побільшало.
Про каву з випічкою — взагалі мовчу. Начальниця чітко знає, чого хоче. Не те, що деякі.
Але в п’ятницю я отримав своє перше випробування.
Вона відчитувала підлеглих, а сама тим часом сіла на край мого столу. І закинула ногу на ногу.
Якби вона була просто колегою — я б її з цього стола спихнув.
Терпіти не можу, коли хтось сидить на моєму робочому місці.
Але я стримався. Все ж таки — начальство.
Коли вона закінчила, злізла зі столу й пішла до себе.
— Єрику, коли матимеш час, принеси каву.
Я сухо відповів:
— Добре.
Колеги на таке казали, що вона мене привласнила.
Хоча я б так не сказав — дехто й далі намагався фліртувати зі мною. Та ж Еліс.
Знаючи, що потім просто можу забути, я піднявся й пішов по каву для шефа. Тим більше, хотілося провітритися — з самого ранку сидів за столом.
Принісши каву, не побачив і не почув жодної реакції. Але для неї це — норма, тож мовчки повернувся на своє місце.
Попри її посиденьки на столі, день минув спокійно. Бо більше небуло нічого нового.
Наступні кілька тижнів минули спокійно — хіба що начальниця й далі сідала на мій стіл під час чергових відчитувань колективу.
І, на диво, жодного разу не згадала про мене. Навіть не обмовилась.
Наче я — частина меблів, а не її секретар.
Що, з огляду на мою нову посаду, виглядало щонайменше дивно.
Через це й пішла чутка — спершу відділом, потім фірмою — нібито між нами роман.
Думаю, пустила її Ейпріл — незадоволена втратою посади й, загалом, через патологічну любов до пліток.
Хоча не думаю, що багато хто в це справді повірив — зважаючи на мою репутацію й поведінку самої начальниці.
Але мене більше дивувало інше.
Відтоді, як батько вивалив свою претензію щодо квартири — ні він, ні сестра більше не писали.
І, що ще дивніше, навіть не дзвонили.
Не нагадували, який я «жмот», якому плювати на сімейні проблеми.
Не розповідали, як їй «важко з дітьми», і як я «маю допомогти, бо ж брат».
У якийсь момент я навіть подумав: може, нарешті зрозуміли, що варто відчепитися.
Хоча, якщо чесно, в це не дуже вірилось.
Швидше за все — зрозуміли, що нічого не отримають. Крім грубості й холодного «ні».
— Може, нашому трудівнику щось узяти? — це була Еліс. Уже втретє за день лізла до мене.
— У мене є власні ноги, — кинув я, не відриваючись від роботи.
Але вона, як завжди, пішла в контрнаступ:
— А що скаже міс Ромарі, коли побачить, що твоє місце пусте?
Вона ніколи не вміла прикидатися турботливою — як би не старалась.
— Послухаю, — буркнув я після короткої паузи, — що буде, коли вона помітить...
— ...що хтось заважає секретарю працювати.
Еліс зиркнула з образою й пішла геть.
А я — продовжив працювати.
Відчуваючи чийсь погляд. Можливо, хтось із колег зараз думає:
«Тут стільки жінок, а ти...»
Робочий день закінчився, і я вже збирався йти додому, як почув за спиною:
— Єрик.
Голос начальниці був несподіваним, і я одразу подумав — щось не так.
— Ти не проти, якщо вип’ємо разом?
Я миттю подумав: навіщо їй я? Вона ж начебто ходить у бар із кимось з відділу.
Але відмовлятися не хотілося — не час псувати стосунки з начальством.
— Думаю, можна пропустити по склянці.
Ми сиділи в барі з різних боків столика, обоє вже п'яні.
Я повільно тягнув пиво з кухля, спостерігаючи за нею. Вона сиділа перед порожнім кухлем, прикриваючи рот долонями, зчепленими в замок.
І дивилася на мене тим самим холодним, оцінювальним поглядом,
який губився в хмільній димці — ніби намагалася розгледіти,
як мене підкорити. Або зламати.
Тут я несподівано для себе заговорив:
— Ви ж, наче, з кимось іншим з відділу п’єте? — І після короткої паузи додав:
— То навіщо мене тягти в бар?
— З тобою цікавіше, — відповіла вона. Як і в мене, її язик трохи заплітався.
Я на це лише хмикнув, стримавши сміх.
А як же цікаво — єдиний півень у курятнику. От і вся цікавість.
Може, вирішила якийсь тест улаштувати. А може, з кимось парі заклала. Хто його знає, що в неї в голові коїться.
Допив, поставив кухоль на столик і підвівся. Вона й далі мовчки спостерігала — так, ніби вже знала, що я зроблю.
Заплатив за свою випивку та пішов на вихід.
І все не покидало огидне відчуття: наче я — здобич, якій просто дозволили втекти. На цей раз.
Я повечеряв і втупився в телевізор. Якийсь буфонадний мультсеріал — аби просто розслабитися й поржати.
Алкоголь, звісно, розслабляє. Але тіло, не мізки.
Задзвонив телефон — це була сестра. Я просто відбив. Ще витрачати на неї час...
Хай уже знайде собі якогось мужика, який терпітиме її забаганки.
Потім ще кілька дзвінків. І повідомлення: що я, бач, поганий брат. Що ігнорую "єдину близьку людину", якій нібито так потрібна допомога.
І все це нагадало про шкільні роки. Я тоді втомлений повертався з підробітку в кафе, а вона — десь розважалася з подругами чи на черговому побаченні.
Але це я приходив додому пізно. І це мене питали, чому затримався.
Мені набридло.
Я вимкнув телевізор, ліг на диван і змусив себе заснути.
Стояв у черзі в магазині, тримаючи кошик з продуктами та позіхаючи в долоню.
Погано виспався — снилась усяка маячня про рідню та роботу.
— Можете мене пропустити? — пролунав голос.
Я обернувся — дівчина за мною.
Явно студентка, і до того ж дуже нервова, наче кудись запізнювалася.
Стояла, склавши долоні в просящому жесті.
Подивився на неї кілька секунд, знову позіхнув у долоню і зробив крок убік.
Мені нікуди поспішати. Та й вона нагадала мені мене самого в роки університету.
Та й чекати довго не довелося — покупок у неї було небагато. Розрахувалась і пулею рвонула до виходу.
Підійшов до каси і поставив корзину перед продавцем, навіть не глянувши на нього.
— Єрик, привіт.
Подивився на продавчиню, що здалася знайомою. Придивившись, зрозумів — це Кейт, з якою працював у школі в одному кафе.
— Давно не бачилися, — спокійно сказав я, а вона пробивала товар.
— Як справи? — у її словах була чиста щирість, ні більше, ні менше.
Чесно кажучи, дивувало, що вона залишилася такою.
— Нормально, — і знову позіхнув, прикриваючи рот долонею.
— А як твоя сестра? — сказала вона, пробиваючи черговий товар.
— Сидить на шиї батьків і няньчить хлопців-двійнят, — сказав сухо, пом’якшуючи голос лише на останніх словах.
Закінчивши пробивати товари, вона подивилася на мене:
— Дивлюся, в тебе не дуже з особистим життям.
У погляді й словах — справжнє здивування. Наче для неї таке здавалося неможливим. Що я і холостяк.
Хотілося випалити: "Так, єдиний чоловік у відділі й холостяк".
Але я лише подумав: "Так, я холостяк. Але вибір зроблено." І промовчав — не збирався викладати їй усе.
У неї, певно, вистачає власних клопотів.
— З тебе п’ять штук сімдесят центів.
Сума не здивувала — брав на тиждень і не надто економив. Міг собі дозволити.
Мовчки розплатився, зібрав покупки й кинув через плече, йдучи:
— Може, ще звидимося.
Пройшло кілька місяців рутинного затишшя.
Робота, посиденьки з начальницею в барі, хатні справи.
І, звісно, періодичні наїзди батька та сестри — наче я зобов'язаний задовольняти її потреби.
Вечір середи.
Я сидів на дивані з коробкою піци на колінах.
Їв неспішно. Поруч пляшка газировки — час від часу відпивав.
Хтось скаже: шкідливо. Ну й що — моя проблема.
Задзвонив телефон.
Номер незнайомий, але я взяв слухавку.
— Єрику, привіт. — Це була Кейт. Я завмер. Я ж не давав їй свій номер.
Встиг тільки вдихнути — вона вже пояснила:
— Взяла номер у твоєї мами. Зіштовхнулася з нею, коли була в батьків.
Я не знав, радіти цьому чи ні.
Такі речі мене завжди насторожують.
— Що скажеш у п’ятницю посидіти десь? Просто побалакати.
Її тон заспокоїв. Згадався той час, коли ми працювали в кафешці.
Найприємніші години мого життя — коли я був офіціантом.
Я розчаровано видихнув.
— Вибач, але не зможу.
Навіть без слів було відчутне її здивування.
— Начальниця їде укладати угоду, і їй потрібен помічник.
Я не сумнівався — це продовження гри "Вип’ємо разом?", а не просто робоче питання.
Начальниця вела свою гру влади, щоб укріпити позиції у відділі.
У цій грі я — лише символ статусу, трофей для переможниці. Не більше, не менше.
Що ще чекати від такого колективу, де постійно ведуться підкилимні ігри.
— А що скажеш про вихідні? — запитала вона обережно, наче чогось боялася.
Я спокійно відповів:
— Подзвоню в суботу.
З цими словами я скинув дзвінок і додав її номер у записник.
Коли ми закінчили з угодою, виявилося, що ми спізнилися на останній потяг.
Тож зняли у мотелі номер на двох.
Я сидів на своєму ліжку, доїдаючи свою половину піци.
Начальниця скинула весь одяг, крім нижньої білизни та розстібнутої сорочки.
І закинув ногу на ногу: пила пиво з банки. Поруч з нею лежав початий пакет.
Не буду заперечувати — у неї гарне, сексуальне тіло, але я не підліток, щоб на це клюнути.
Тим паче, знаючи, навіщо вона виставляє своє тіло напоказ.
Не знаю, скільки я так сидів, але лягати спати не збирався — через цю провокаторку.
Не сумнівався: вона спробує скористатися ситуацією.
Щоб укріпити свою владу наді мною і над відділом.
Їй потрібен слухняний песик, щоб підняти власний статус.
Тому я й не одразу зрозумів, що заснув.
А коли прокинувся — виявив, що вона залізла мені на коліна й обійняла, притиснувшись усім тілом.
Звісно, я збудився — відчув, як у мене встав. Але це була лише фізична реакція.
Вона поклала мої долоні собі на стегна.
Я вирвав руку й вліпив їй ляпаса.
— Міс Ромарі, я не збираюся грати у ваші ігри, — холодно відрубав я.
Вона облизнула губи — і в цьому було щось нехарактерне для неї.
Може, через випите. А може, мій ляпас щось у ній перемкнув.
Ухопившись обома руками за мою сорочку, вона раптово поцілувала мене взасос.
Це було неочікувано — такий палкий поцілунок від неї.
Я просто не зміг нічого зробити.
Коли вона відпустила мене, я відштовхнув її й мовчки вийшов.
Хотілося подихати свіжим повітрям і не залишатися з нею наодинці.
Було відчуття, ніби в ній щось клацнуло.
І її новий стан — відверто лякав.
Була неділя. Ми з Кейт сиділи в барі, вже трохи напідпитку.
— Дивно бачити тебе без твоєї фірмової посмішки, Єрику, — сказала Кейт, впершись кулаком у щоку.
Я хмикнув і відповів:
— Ти про яку посмішку?
Чесно кажучи, я давно забув, що таке та «фірмова посмішка».
— Не прикидайся. Та твоя легенька, приємна посмішка, — вона підняла кухоль пива й зробила ковток. — Від якої танули відвідувачки кафе. Особливо заміжні.
Її слова звучали як щось із минулого життя.
— Коли твоє життя — суцільні папери, якось не до демонстрування зубів.
Вимучено сказав я і подумав, що справа, звісно, не лише в цьому.
Бо проблем вистачає — і маленьких, і великих. Та рідня, та робота.
— Можна задати містеру без посмішки питання?
Я подивився на неї — вона жувала копчену ковбаску.
— Залежить від питання.
Хоча знав, що відповім на будь-яке. Адже, як і в шкільні часи, можу їй довіряти.
Вона трохи нахилилася вперед і вперлася руками в підборіддя.
— А чому ти не шукаєш собі дівчину?
Вона спокійно сиділа й чекала моєї відповіді, наче в неї було ціле море часу.
Я пригубив кухоль і подумав: да, вміє вона ставити гадські питання.
— Чесно кажучи я просто... — повільно видихнув, — не впевнений, що зможу комусь довіритися.
Кейлі піднялася, обійшла стіл і сіла поруч, дивлячись мені просто в очі.
— Може, тоді даси мені шанс? — тихо сказала вона.
І поклала долоню на мою.
Я відвернувся — просто не міг дивитися їй у вічі. Хоча сам не розумію чому.
— Якщо змінеш рішення — просто скажи.
Вона чмокнула мене в щоку, після чого підвелася і повернулася на своє місце.
Був понеділок, кінець робочого дня.
На диво, день пройшов як зазвичай. І начальниця вела себе, наче між нами в мотелі нічого не сталося.
Я очікував отримати від неї «відповідь» за те, що відмовився підкорятися.
Але нічого — принаймні на цей день нічого не відбулося.
Хоча чесно кажучи, я не зовсім розумів її реакцію на той ляпас.
Я зайшов у її кабінет, тримаючи в руках пачку документів, і підійшов до столу, щоб покласти їх у ящик для нових паперів.
Тут усвідомив, що не помітив, як вона мовчки підійшла до мене. Тому я ще тримав документи.
У її погляді було та сама незрозуміла емоція, що я бачив у ту ніч у мотелі. Але цього разу вона була стриманіша.
Вона взяла папери і поклала їх на край столу.
Після чого притулилася до мене, повернувшись спиною.
Мені цей жест здалося дивним. Щоб така, як вона, підставляла спину — тим більше підлеглому.
— Може, жеребчик возьме свою кобилку?
Вона майже прошепотіла ці слова.
Я ковтнув слину, озирнувся по кабінету, боячись побачити ще когось.
Був шокований її словами та їхнім змістом. Але найбільше мене збентежив її тон.
Вона просила. І це здавалося чимось неможливим.
Щоб така владна жінка брала й просила — тим паче про таке.
— Візьми мене, мій асіль.
Вона сказала це з придихом.
І ці слова вже більше скидалися на благання, ніж на прохання. Не кажучи вже про те, як вона терлася об мене.
Від усіх цих сигналів і натяків у мене встав.
Але я на це не звертав уваги.
Чесно, я не міг уявити, що один ляпас може так змінити ставлення людини.
Куди ж я потрапив коли ударив її у тому номері?..
Хоча не менше мене бентежили її "жеребчик" і "асіль".
Чесно — що це взагалі таке?
Було враження, що от-от зламаюсь від цього тиску.
Як давно зі мною не було нічого подібного…
Неочікувано вона зупинилась і повернулася до мене:
— Якщо хочеш, Єрику, можу тебе підвезти додому?
Вона сказала це якось обережно, навіть, можна сказати, ніжно.
Чесно — не знаю, як витримав ще й цей останній удар.
Вона справді питала, а не наказувала.
— Добре, — видавив я, намагаючись стримати емоції.
Та розбитий вийшов із кабінету.
Чесно, це було гірше, ніж просто спроба зламати й підкорити.
Я лежав на ліжку у спальні і дивився на стелю. Думав, що буде далі зі мною.
І згадував Кейт з її "дай шанс" та Ромарі з її "візьми мене".
Життя несподівано поставило мене на перехрестя і каже: «Вибирай».
От сука, мені від тебе і так вистачило всякого лайна.
Але знову — бери, жереш його знову.
Що я таке несу і навіщо ною?
В мене є шанс щось змінити, а я беру і ною.
От це Ромарі дала мені під дих.
Може, записатися до психіатра? Хай підлатає мені дах.
Дістав телефон і подивився в записну книжку. Два номери — і треба вибрати один, але не розумієш, який саме.
Заплющив очі, натиснув, після чого притиснув телефон до вуха.
В динаміку зазвучало:
— Єрику, що таке? — запитала Ромарі у своєму звичному командному тоні.
— Ти щось казала про кобилку і жеребчика?
Я це сказав, бо просто не знав, що їй відповісти.
— Так, мій асіль, все ж таки рішився?
В її голосі з’явилася ігрива нотка та певна розслабленість.
— І куди їхати?
Я все ж таки не знав її адресу.
— Просто чекай, мій жеребчик.
Після цього вона поклала слухавку, а я підвівся.
Думав, що скоро моє життя зміниться. І питання в тому — наскільки.
