"Розділ Перший"
Сиджу в кафе з братом. Ден розповідає про свою нову пасію, тримаючи напівпорожній пивний кухоль у руці.
Слухаю його у пів вуха — мене не цікавлять його любовні пригоди.
Та тягну пиво й жую копчені сосиски.
Хоча не скажу, що можу повністю його ігнорувати — все ж молодший брат.
— Бен, ти мене слухаєш?! — кричить Ден, обурено дивлячись на мене.
— Вибач, задумався.
Братець ставить кухоль і відкидається на спинку стільця.
— Повторю для глухих...
І що він намагається видати себе за грізного? До батька йому ж далеко.
— ...Ніколь сказала: хочеш побачення — знайди партнера для Дженіфер.
Ден чекає моєї реакції.
Він думає, що мене зацікавить жінка, про яку я вперше чую?
— І чого ти вирішив, що це саме я?
Братець закочує очі: «Мовляв, не прикидайся дурнем».
— Бен, я не можу притягти кого попало…
Тут у голові щось клацає.
— Ти показав їм моє фото?
Ден одразу напружується, як кіт, спійманий на крадіжці м’яса.
— Я показав наше фото з відпочинку… — виправдовується цей герой-коханець, а потім додає тихо:
— А що я мав відповісти на запитання: «А хто це?»
Повільно видихаю.
Хотів спокійно провести вихідні вдома, а він… підклав мені свиню. Знову.
— У тебе хоча б є фото цієї Дженіфер?
Ден дістає телефон і показує. На фото — звичайна дамочка, тридцять плюс, котрих не раз бачив на роботі.
Він же чекає мого вердикту.
Допомагати не хочу... але кинути цього дурня — теж не варіант.
Мовчу кілька секунд, дивлюся в кухоль.
Роблю останній ковток пива, відкушую сосиску й відповідаю:
— Ладно, допоможу... Але заруби на носі — мені байдуже, чи вона буде задоволена.
Ден видихає.
Я ж підіймаюся, зачіпаю куртку і кидаю через плече:
— Сьогодні твоя черга платити.
І залишаю його на одинці...
Вийшовши з автобуса, звертаю за поворот і йду далі. Коли майже минаю дім сусідки, телефон подає сигнал.
Дістаю його — повідомлення від Дена. Шустрий який: Уже повідомив дамочок про мою згоду.
Прибираю телефон і йду далі.
Зайшовши в дім, одразу ловлю носом запах смаженої риби. Щойно за мною захлопнулися двері, лунає, мов маленький дзвоник:
— З поверненням, тату.
Я вішаю куртку, міняю взуття на м’які капці й іду в кухонну частину зали.
— І як пройшов день, Мілі?
Вона, не відриваючись від готування, відповідає:
— День як день... Нічого цікавого.
Знизує плечима — мовляв, нудно і крапка.
— Може, допомогти? — питаю спокійно.
Вона обертається й упирається в мене поглядом.
— Іди відпочивай... Я й сама впораюся.
Не чекаючи моєї реакції, знову повертається до плити.
Х-м... Якою ж самостійною виросла моя дівчинка. А колись бігла до татка через будь-яку дрібницю.
У цьому є щось надто схоже на її маму. І як же це дратує…
Хоча Мілі не така дурна, як її матір. Принаймні я сподіваюся, що вона не наламає дров, як та...
Сама — в ліжко тягне, а потім…
Стискаю щелепи.
Гидкі спогади.
Тут згадую про свого братця.
— Я завтра допоможу Дену з однією справою, тому буду пізно.
Вона кидає через плече:
— А що там стряслося в дядька Дена?
Трохи мнуся — не хочу її в це втягувати.
— Вибач, Мілі, але ми воліємо залишити це між собою.
Після короткої паузи додаю:
— У холодильнику ще є газованка?
Явно хильнув зайвого, раз знову лізе вся ця хрінь про колишню.
Вона відкриває холодильник, дістає пляшку яблучної газованки й подає мені.
— Дякую, мила.
Бачу по очам: їй цікаво, що в нас за справа. Але вона вирішує притримати язик — чи то щоб не спалити вечерю, чи просто не час наполягати.
Я ж іду до дивана й думаю, який же завтра буде дурний день.
Іду вулицею разом із Деном.
— Ну як, дивився вчора фотки?
Він що, вважає мене підлітком?
Звичайні фото з корпоративу. Звичайні жінки. Не з тих, щоб одразу вистрибувати зі штанів.
Та й не дивно, що він мене не розуміє. У нього ще грають гормони, а я в цьому плані вже напівсписаний.
І взагалі, він поки що не знає, що таке бути батьком.
— Я не розумію, чого ти домагаєшся, Ден.
Він дивиться на мене, як на дурня.
— Бен, не починай.
Я хитаю головою.
— Ден, у мене є обов’язки, і вони важливіші за все інше.
Легенько штовхаю цього дурника ліктем у бік.
Він відкриває рота, але я перебиваю.
— Ден, я не підліток, щоб пускати слину на фотки.
Ми зупиняємося перед пішохідним переходом, і додаю:
— Може, колись ти це зрозумієш… Ну, коли подорослішаєш.
Підходячи до кафе, помічаємо, що пасія Дена разом із подругою вже зайняли один із вуличних столиків.
Я кидаю спокійне:
— Добрий день.
Трохи некомфортно від цього виразу.
Для мене він сьогодні точно не такий.
Братець видавлює лише:
— Привіт.
Відчувається, що він нервує. То зрозуміло — на відміну від мене, йому цікаве це побачення і його результати.
Обидві дами відповідають стриманим «Привіт».
Я сідаю ближче до Дженіфер і дивлюся на Ніколь.
Вона саме у смаку Дена. І здається, достатньо лише захотіти — і братець сам потягне її під вінець.
Ніколь не надзвичайна красуня, але в ній відчувається дещо особливе. Вона добре знає, чого хоче і як це отримати.
І зараз її увага зосереджена на моєму братові, а я так лишаюся десь на периферії.
«От ти й попав, Дене. Втекти від неї можна лише тоді, коли вона дозволить».
Хоч, з іншого боку, для нього така жінка не буде найгіршим варіантом.
Дженіфер, помітивши мою появу, уважно вивчає мене.
Погляд — як у кішки, що планує стягнути шматок м’яса.
Тільки я не м’ясо. І це її помилка.
Хоча не можу не помітити: Вона ледь прикусила нижню губу.
Нервує?
Можливо, я зміню ставлення до неї, але наразі вона не викликає у мене й натяку на зацікавленість.
Тут з’являється офіціант з кавою на чотирьох і круасанами. Милий жест — і що тут ще скажеш.
Тишу порушує Дженіфер:
— Бене, а чим ви заробляєте?
У словах — чиста цікавість.
Я спокійно відповідаю, беручи філіжанку кави:
— Працюю в м’ясній крамниці.
Вона помітно дивується — мабуть, очікувала почути щось солідніше.
— На нормальне життя й доньку вистачає, — додаю, сподіваючись, що натяк зрозуміє.
Дженіфер же явно не збирається так просто відступати.
— Донька?
Дістаю телефон, розблоковую і показую заставку — фото з останнього дня народження Мілі.
Вона пильно дивиться, повільно помішуючи каву. Ложечка ледь чутно цокає об край філіжанки.
— А вона у вас дуже миленька.
Я кидаю спокійне:
— Дякую.
Хочеться сказати «знаю», але нічого страждати дитячими дурницями.
Краєм ока дивлюся на Дена й Ніколь.
Вони зсунули свої стільці майже впритул і тихо розмовляють.
Все зрозуміло: зараз мозок цієї операції видає вказівки виконавцю.
Дженіфер знову подає голос:
— Напевно, важко ростити дитину самому.
Я ставлю філіжанку на стіл і спокійно, навіть трохи нуднувато, кажу:
— Мороки вистачає… Але людина до всього звикає.
Вона мовчки тягне каву, явно обдумуючи наступний крок.
О тільки не вважай, що я на роздільній дошці.
І, якщо чесно, відчуваю, що з цієї дурниці, може щось і вирости. Але я не поспішатиму з висновками.
Попереду ще цілий день, і не лише він — ніч теж.
"Розділ Другий"
У кафе ми провели не менше трьох-п’яти годин. Точніше не скажу — не рахував.
Після цього влаштували прогулянку парком неподалік. А підвечір дамочки запропонували піти до Дженіфер.
Зрозуміло, до чого все йде. Якими б обережними не були ці дамочки, їхні інтереси зараз до непристойності прості.
Хоча, можливо, я неправильно трактую їхню поведінку.
Подивимося.
Саме тому зараз сиджу у вітальні разом із Деном.
Посередині стоїть невисокий стіл, а замість стільців — подушки. Стіл, напевно, типу зі східної культури.
Це одразу нагадує про батька — він обожнював подібні штуки. Я сам особливо цим не цікавився.
Хоч вітчим і намагався прищепити мені та брату інтерес до цього.
Шкода, що він не дожив до потенційного весілля сина.
— Бен, — вириває мене з роздумів голос Дена.
— Чого? — відповідаю, навіть не повертаючи голови.
— Усе нормально?
— Просто задумався, — кидаю спокійно.
— Що, вже плануєш, як із Дженіфер…
Я перебиваю його:
— Ден, думай головою, а не головкою, дурню.
Він явно хоче щось сказати, але в цей момент відчиняються двері.
У кімнату заходять Ніколь та Дженіфер, несучи ємності з їжею. Обидві переодягнені в халати.
Ден одразу перемикає увагу на них. Зараз для нього важливіше побачення, ніж дрібна сварка з братом.
Про яку він, найімовірніше, скоро забуде.
Хтось явно старається створити домашню атмосферу. І справа не тільки в зміні одягу, а в усіх тих дрібницях на кшталт: «Ви тут чекайте, а ми з накриттям столу впораємося самі»...
— Бене, а в тебе милий светер, — звертається Дженіфер, усівшись поруч зі мною, і тримаючи дистанцію між подушками.
— Дякую.
У її очах видна неприкрита цікавість щодо зображення на светрі.
— Це персонаж з одної відеогри, в котру граю з донькою, — спокійно кидаю, розуміючи, що це може звучати як оправдання.
Хоча це вже не моя проблема.
— Ти граєш у відеоігри?
Все зрозуміло — кішка вивчає здобич.
— Просто проводжу час із донькою, коли є можливість.
Я мовчки берусь за їжу, але Дженіфер, видно, вирішила продовжити тему:
— А є улюблені ігри?
Як би прервати цю розмову… Шлунок давно забув про каву і круасани і вже вимагає їжі.
— Чесно, я якось особливо про це не задумувався, — відповідаю, намагаючись залишатися ввічливим.
Як би мені не подобалося це побачення, забувати про банальні правила поведінки не варто.
— А чому тоді цей барашик?
Дурою її точно не назвеш. Обережно кружить, вичікуючи момент...
— Це подарунок доньки, вона так сказати асоціює мене з бараном, — спокійно відповідаю.
Дуже забавно — баран, що працює в м’ясній лавці.
Краєм ока помічаю, що Дженіфер трохи підсунула подушку ближче до мене.
Сиджу за столом і, впершись кулаком у щоку, спостерігаю за тим, що відбувається з іншого боку.
Ніколь годує Дена з ложечки. Так і хочеться назвати це: Господарка годує песика.
І, попри його захопленість, я мовчу.
Хай насолоджується.
— Бене.
Я повертаю голову до Дженіфер. Вона стоїть, тримаючи в руках дві склянки з алкоголем.
Хоча я казав, що більше не буду.
Вона мовчки сідає мені на коліна й суне склянку. При цьому мою вільну руку кладе собі на талію.
Нахабниця.
Три верхні ґудзики її халата розстібнуті, а її груди ледь прикриті.
Х-м-м
Вона серйозно?
Колись це б і спрацювало б...
Але не зараз...
Тим паче — що скаже Мілі, побачивши тата в подібній ситуації?
Хм…
— Може, познайомимось ближче? — каже Дженіфер, проводячи пальцем по моїй грудній клітці й притискаючись.
При цьому її усмішка виглядає… трохи натягнутою.
Чи мені здається?
Бо зараз я намагаюся сфокусувати думки, і не впустити склянку.
Яка вже висковзає з пальців
А у голові миготить єдиний сигнал: додому.
До мого маленького сонечка.
Яке, скоріше за все, зараз сидить із подругами… а потім зранку…
буде донимати питаннями, з чим я допомагав Дену.
Ммм...
Видно, «пілот» відключається — і вмикається автопілот.
— Можеш піднятися? — запитую, хоча язик заплітається у вузол.
Дженіфер здивовано дивиться на мене. Вона явно не чекала такого, але швидко бере себе в руки, вмикаючи турботливий режим:
— Може, заночуєш у мене? Все ж уже пізно.
Вона, звісно, не розуміє: Автопілот увімкнено.
— Я поїду додому, — наполягаю. І це вдається сказати чітко.
Вона роздратовано підіймається.
Я теж встаю й іду геть відавши склянку.
Як добрався додому — взагалі не пам’ятаю. Лише пригадується, що своєю появою перелякав доньку та її подруг, які дивилися щось по телевізору.
Наче якийсь жахастик.
А тут несподівано ввалюється в дім буха туша татка.
Ранок.
У мультиварці вариться рис, індикатор показує, що він майже готовий. На одній сковороді шкварчить м’ясо, друга — з овочами — вже вимкнена.
На столі стоїть казан. Поруч лежить пачка масла й пляшка соусу.
В голові вчорашнє паршиве повернення додому. Але цього вже не виправиш, тож залишається лише поговорити з Мілі.
Хоча спершу треба нагодувати дівчат.
Перевіряю м’ясо на готовність і вимикаю вогонь під сковородою. У ту ж мить пищить мультиварка.
Відкривши кришку, надягаю рукавицю, беру прихватку й дістаю ємність. Обережно висипаю рис у казан, намагаючись розподілити його рівномірно.
Ставлю порожню ємність у мийку, беру масло, відрізаю шмат і кидаю його до рису, після чого поливаю соусом.
Великою ложкою ретельно все перемішую.
Готування — хороший спосіб заспокоїтися.
Закінчивши, беру сковорідку з овочами й обережно розподіляю по поверхні рису суміш смаженої цибулі, моркви та перцю.
Накриваю казан кришкою й несу його на стіл, де вже розкладаю виделки з кишені фартуха.
Повертаюся до плити, дістаю плошки. Щипцями розкладаю м’ясо й додаю в кожну по шматочку масла, розминаючи його, щоб швидше розтануло.
Переношу плошки на стіл і йду нагору — будити дівчат. Сподіваючись, що моя маленька не буде дутися на татка.
Дівчата снідають, а я, спершись на стіл, тягну зі склянки молоко й думаю про розмову, яка неминуче має відбутися.
І тут несподівано лунає дзвінок у двері.
Я відставляю склянку й іду відчиняти. В голові лише одне: Хто, чорт забирай, приперся в таку рань?
Це точно не батьки подружок — вони добре знають, де ночували їхні діти. Та й район у нас спокійний.
Відчиняю двері й бачу на порозі жінку.
Навіть не розбираючись у брендах, можу сказати — одяг недешевий і явно модний. Половину обличчя ховають сонцезахисні окуляри.
— Привіт, Бене, — каже вона спокійно, демонструючи манікюр із ніжно-рожевими нігтями.
Минуло багато років, обличчя заховане за окулярами, але я впізнаю її одразу.
В голові майнуло: От цього нам ще бракувало.
— Привіт, Діано, — сухо відповідаю я, відчуваючи спиною допитливі погляди дівчат.
Тому виштовхую її на ґанок і виходжу слідом, зачиняючи двері.
— Ну й чого прийшла? — питаю, впершись у неї поглядом і намагаючись тримати себе в руках.
Я не маю жодних сумнівів — нас підслуховують.
— Прийшла провідати свою дівчинку.
Від цих слів у мене в голові лише одне: Вона що, справді думає, що я її пущу?
— Ти думаєш, можеш бути відсутньою в житті Мілі шістнадцять років, а потім отак просто з’явитися?
Мені аж хочеться плюнути їй у пику. Але я цього не роблю — вона не варта навіть слини.
І тепер ще доведеться все це пояснювати Мілі.
Хоча, думаю, вона й так уже зрозуміла... Хто це...
— Ну що, пустиш? — питає Діана й дивиться на мене своїми блакитними очима, трохи піднявши окуляри.
— Якщо ти не розумієш, я скажу прямо.
Тицяю їй пальцем у груди й після короткої паузи додаю, стримуючи лють:
— У цьому домі тобі немає і не буде місця.
Розвертаюся й іду в дім. Зачинивши двері, бачу, як дівчата сидять і вдають, ніби нічого не чули.
Хоча я прекрасно чув, як вони тікали від дверей.
В моєму житті починається цікавий період.
Період, повний лайна.
Хоча цікаво, чого це Діана раптом згадала, що вона має доньку.
Мені це не подобається.
Бо навряд чи це просто прокинувся материнський інстинкт.
Принаймні я в це не вірю...
І не хочу вірити.
Мию посуд, чищу казан. Повільно, ретельно. Надто вже цінна річ — так би мовити, сімейна реліквія. Дісталася від вітчима.
Відчиняються вхідні двері. Це повернулася Мілі — провела подруг.
Чую її легкі, майже безшумні кроки.
— Тату…
Я мовчки відставляю казан, витираю руки й іду до дивана, по дорозі показуючи жестом: Іди за мною.
Минуле тисне на груди й водночас стискає зсередини. Кожен крок дається важче, ніж може здатися.
Сідаю. Мілі вмощується поруч, притискається й кладе голову мені на груди.
Я дістаю гаманець, а з нього — старе фото.
Те, яке давно слід було викинути, але я не зміг. А може, й не захотів.
На ньому — я, Діана і крихітна Міліна.
Пам’ятаю, наче це було лише вчора… Шморгаю носом.
Як одна мала негідниця примудрилася вилізти з манежу…
Бо я не помітив, що погано його зачинив…
І хтось приповз до татка на кухню.
Тоді я був щасливий як ніколи.
Хоч через неї довелося кинути легку атлетику…
Що я несу.
Не через неї.
Заради…
Ф-х...Діани… і її модельної кар’єри.
Простягаю фото доньці.
— Тут тобі трохи більше місяця... І я ще не знаю, що коли тобі буде пів року — вона піде.
Мілі мовчки дивиться.
Погляд збентежений.
Я не хочу навантажувати її всім цим, але мовчати вже неможливо.
— Мілі, знай: я тебе люблю... І буду любити завжди…
Роблю паузу, щоб стримати сльози.
Зараз я не можу собі цього дозволити.
Спершу — розмова.
Потім, якщо буде потрібно, — сльози.
— Я буду чесним. Я ненавиджу твою матір, Мілі, але…
Знову замовкаю, підбираючи слова.
— Вибір — лише за тобою... Пускати її у своє життя чи ні.
Вона притискається до мене.
— Тільки прошу: будь обережна. Хто знає, що тебе чекає далі.
Я підводжуся, нахиляюся й цілую її в щоку.
— Якщо хочеш — залиш фото собі… Або викинь. Або зроби з ним усе, що заманеться.
Після цього повертаюся на кухню.
Посуд сам себе не домиє.
А сльози знову навертаються на очі.
І враження десь в середині...
Вечір.
Натискаю на педаль сміттєвого відра — і помічаю цікаву річ. Усередині лежить порване фото.
Те саме, яке я віддав Мілі.
Кілька хвилин стою в ступорі.
Потім нахиляюся й дістаю повний пакет. Зав’язую його й кидаю в більший.
Та відношу й ставлю біля виходу.
Винесу завтра — дорогою на роботу.
І відчуваю полегшення від долі цього фото.
У цю ж мить телефон подає сигнал.
Повідомлення від Дена: Вибач, але Ніколь наполягла, щоб я перестав бути посередником.
Тож він дав Дженіфер мій номер і адресу акаунта.
Ще одне нагадування про те, що життя не стоїть на місці ні на мить. І Діана — не єдина моя проблема.
Хоча в мене немає жодних сумнівів, хто з них — менша… проблема.
"Розділ Третій"
Сиджу в барі. Неспішно тягну пиво з кухля, час від часу відволікаючись на сосиски.
І чекаю Дена, який затримується довше, ніж зазвичай.
Ні дзвінка, ні повідомлення.
Напевно, Ніколь кудись його потягнула, а він не спромігся мене попередити.
Доп’ю — і піду.
Телефонувати не буду. Треба було попереджати...
Звучить по-дитячому, але іноді можна дозволити собі трохи побути дитиною.
У цей момент відчиняються вхідні двері.
Чую, як заходять троє.
І двоє з них — жінки:
Звук цокоту каблуків не сплутаєш ні з чим.
У голові на мить спалахує неприємна думка.
— Бен, ти почав без нас, — лунає голос Дена.
Я обертаюся — і думка миттєво стає реальністю.
Ден іде до столика, Ніколь тримає його під лікоть. Поруч із ними — Дженіфер.
Цікаво, кого з цієї компанії я хочу прибити більше:
Дена, що поводиться як слухняний песик.
Чи Ніколь, яка нахабно лізе в чужий простір, ще й прихопивши подругу.
— Привіт, — доволі привітно каже Дженіфер.
Я мовчки підводжуся, щоб пропустити її до вільного місця.
Вони замовляють собі випивку й закуски. Я ж відмовився.
Бажання пити зникло після цього сюрпризу.
Та й у кухлі ще лишається пиво — намагаюся його допити.
Тішить, що організм, хоч і з невдоволенням, але приймає його.
У голові крутиться: Завтра буде рівно тиждень від того клятого побачення. І от знову.
Хоча я підписувався лише на одне…
Ну, Ден. І ти ще називаєшся братом.
— Усе нормально? — обережно питає Дженіфер.
Вона не могла не помітити мого стану.
Ця кішка, що вийшла на полювання.
Я чомусь згадую про повернення Діани в моє життя. На мить навіть виникає бажання розповісти, але я одразу його відсікаю.
Про таке можна говорити з Деном. А з нею — ні. Ми не настільки близькі.
Тому спокійно — принаймні мені так здається — відповідаю:
— Просто втомився.
Вона піднімає кухоль.
— Може, трохи вип’єш?
Зрозуміло, на що вона розраховує.
— Вибач, але відмовлюся. Немає бажання.
І тут у мене щось клацає в голові.
— Ден, а ти де збираєшся святкувати день народження?
На ці слова Ніколь дивиться на нього таким поглядом, який можна описати лише: «І ти мені не сказав?»
Ден чухає потилицю й винувато відводить очі. Зрозуміло — знову забув. От уже ця дірява макітра.
— Вибач, я… забув сказати. Наступного тижня, у суботу… — він обривається. І вигляд у нього зараз, як у пса, що провинився перед господаркою.
Я, не даючи Ніколь відкрити рота, питаю:
— І де святкувати будеш?
Ден дивиться на мене з полегшенням.
— Як завжди... У мами.
Видавлює він.
Цього мені достатньо. І хапаю куртку й підводжуся.
— Вибачте, але на сьогодні з мене досить. Я піду.
Ден дивиться здивовано — з виразом: «Що з тобою?»
А жінки, на диво, не намагаються мене зупинити. Можна сказати, їм байдуже. Ну і добре.
Я виходжу.
Вже на вулиці чую, як за мною відчиняються двері.
— Бен, може, підвезти? — лунає за спиною голос Дженіфер.
Я розвертаюся, дивлюся на неї й повільно видихаю.
Проблемою номер два доведеться зайнятися. Але точно не зараз. Я не в тому стані.
— Дякую, але відмовлюся.
І, не чекаючи її реакції, йду в бік зупинки.
В голові ж вертиться.
Може, мені й справді варто хоч трохи подумати про особисте життя.
Я відсікаю її одразу.
Бо в мене є обов’язки, від яких я поки що не можу відмовитися.
І вони важливіші за мої бажання. І за…
Середа.
Клієнтів у лавці немає, тож я займаюся нарізкою м’яса на гуляш — треба встигнути продати його, поки не зіпсувалося.
Роблю все спокійно, неспішно. Час дозволяє.
Тут лунає звук відчинених дверей, якому вторить дзвоник.
— Добрий день, Бене.
Голос знайомий. Я, не відриваючи погляду від роботи, спокійно відповідаю:
— Добрий день, пані. Що будете замовляти?
— Я прийшла до тебе, — каже Діана.
Я підіймаю на неї погляд і з легкою, майже ввічливою посмішкою повторюю:
— Що будете замовляти?
Вона не подає жодного знаку роздратування — принаймні жодним м’язом обличчя. Хоча хто її знає, за тими окулярами.
І все ж цікаво, чому вона прийшла саме до мене. Адже говорила, що хоче бачити Мілі.
Іноді цих жінок не зрозумієш.
Чого вони, там насправді хочуть?
— Мілі якраз про подібне і попереджувала, — спокійно каже Діана.
Від цих слів я різко підіймаю погляд і сам не знаю, яким дивом не рубанув собі по пальцях.
Дивлюся на неї здивовано. І важко сказати, правда це чи ні — через кляті окуляри нічого не прочитаєш.
Спокійно, Бене. Ти на роботі. А вона цілком може просто провокувати.
До того ж Мілі завжди можна спитати.
Ще кілька секунд дивлюся на неї, а потім повертаюся до роботи й спокійно кажу:
— Визначитеся з замовленням — скажете.
Я опускаю очі на м’ясо.
У відповідь лунає цокіт каблуків, а за ним — звук дверей і дзвоника.
В голові крутиться лише одне: Як же я не люблю таке.
Незрозуміле. Зовсім.
Але спершу — робота. А вже потім сімейні драми.
Вечір.
Я щойно прийшов додому й сиджу перед повною тарілкою, так і не торкнувшись їжі.
Думаю про сьогоднішню появу Діани.
— Тату, усе нормально? — звертається Мілі, що сидить поруч.
Я реагую не одразу — надто вже замислився.
— Вибач, мила, задумався, — кажу і після короткої паузи додаю: — Мілі, можна питання?
Вона трохи знітилася, а потім кивнула.
— Ти часом не зустрічалася з мамою?
Від цих слів Мілі занервувала — так, ніби я застав її за чимось забороненим.
Хоча я, здається, цього не забороняв... Принаймні не пригадую.
— Перетинались разок, — відповідає вона, поправляючи виделку.
Я спокійно дивлюся на неї.
У животі щось неприємно стискається, але не подаю виду.
— І що скажеш про неї?
Мілі знизує плечима: Мовляв, важко щось сказати.
У мене з’являється відчуття, що вона недоговорює. Але тиснути я не збираюся.
Хоча від цього її «перетинались разок»…
М’язи на щелепі смикаються.
Змушую себе розслабитися.
— Дякую, мила, — кажу й беруся за їжу.
Майже одразу чую:
— Тату, може, потім зіграємо?
— Угу, — відповідаю, навіть не піднімаючи погляду.
І все одно можу «побачити», як вона киває в бік телевізора.
Подивимось, до чого зрештою доведе ця сімейна гра втрьох.
Вийшов із супермаркету з парою пакетів та йду автостоянкою.
— Бене, привіт.
Це Діана, яка стоїть позаду свого авто.
Щось дістає звідти й захлопує багажник.
Підходить, тримаючи в руці гарненький, невеликий пакетик, і простягає його мені.
— Передаси Мілі? Подаруночок від мами.
Я мовчки стою.
Тут ця нахаба підходить ближче й суне пакетик мені в руки.
І так само мовчки розвертається й іде до авто.
Ніби все вже вирішено.
— Стій! — гаркаю на неї.
Вона розвертається до мене й посміхається.
Ніби нічого такого не сталося.
Хочеться дати в пику. Роблю крок… Й зупиняюся. Повільно видихаючи.
Діана підходить і знімає окуляри.
І далі посміхається, чекаючи моєї реакції.
Я ж нависаю над нею.
— Думаєш, можеш отак взяти й...
Вона просто ляскає, мене по плечу — ніби заспокоює.
Ніби я тут істерю.
Я застигаю стовпом і витріщаю очі, а вона ще ширше посміхається й іде до авто.
Коли автомобіль зникає з поля зору, беру й дивлюся в переданий нею пакет.
Там набір косметики.
І такий, що в кілька разів дорожчий за ту, яку я можу купити дочці.
...диск із сиквелом улюбленої гри...
Тієї самої.
Яку обіцяв купити.
Коли буде розпродаж — а він тільки через тиждень.
Від цього біль стискає груди…
Відкладаю геймпад — злив забіг.
Нахиляюся до столика, відкручую кришечку й тягну з пляшки газованку.
Краєм ока помічаю: Мілі дивиться на мене.
Хоче щось сказати… але коситься на той самий пакетик на столику.
Поруч — відкрита коробка. Диск уже витягнутий.
На екрані телевізора — меню паузи.
Я її перебиваю:
— Просто поганий настрій… З не тієї ноги встав.
Це, звичайно, брехня, але я не можу зізнатися навіть собі в…
Тут телефон подає сигнал.
Дивлюся — це від Дена.
Починаю читати й бачу: Ні, це від Ніколь.
Оце несподіванка. Вона й до мене звертається.
Просить про допомогу. І я дивуюся ось чому: «Допоможи мені з сюрпризом для мого пухнастика».
Це можна назвати… милим.
Особливо коли йдеться про таку жінку, як Ніколь.
І з цього повідомлення складається враження, що Ден для неї все ж не просто власність…
Відправляю відповідь.
Мілі ж дивиться на мене, чекає…
Приходить повідомлення з електронною адресою Ніколь.
— Вибач, мила, у мене з’явилася невелика роботенка.
І після короткої паузи додаю:
— Я швидко напишу потрібне Ніколь…
Обриваю слова — і так зрозуміло, про що я.
"Розділ Четвертий"
Субота. Ранок.
Сиджу в автобусі. Поруч Мілі, що втикає в телефон.
Напевно, скаржиться подругам на татка — на те, що витягнув її в таку рань.
Нічого, потім отримає «компенсацію» сповна.
Автобус починає гальмувати, і вона щось швидко набирає, убирає телефон у сумочку.
Після виходу з автобуса проходить десь пів години.
Попереду видно галявина, а за нею — дім.
Від цього видовища накатують спогади.
Все ж рідний дім. І нехай ми буваємо тут не частіше кількох разів на рік, а то й рідше.
Підійшов до дверей, натискаю дзвінок.
Міг би й дістати запасний ключ із тайника, але це було б непристойно — хоч ми й попередили про прихід.
Стоїмо кілька хвилин, і двері відчиняються.
— О, а я думаю, хто це в таку рань, — каже мама, чмокає мене в щоку й повертається до Мілі, затискаючи її в люблячих обіймах.
Я мовчки проводжу поглядом по коротко підстриженій галявині та доглянутих клумбах під вікнами.
І як завжди тут дихається легше: Зі всіх боків дихає спогадами про минуле, сім’ю та покійного батька.
Хоча не можу сказати, що все, що станеться під рідним дахом сьогодні, буде для мене приємним.
Ден, Ніколь і Дженіфер нікуди не ділися і не підуть з мого життя.
Що вже говорити про Діану.
Хоча сумніваюся, що моя колишня сьогодні посміє з’явитися.
Кухня.
Нарізаю моркву та часник, щоб нашпигувати м’ясо.
Мама й Мілі зайняті іншим готуванням, Ден ще не приїхав — він у справах та покупках.
— Знаєш, Бен, тут одна пташка мені цікаву новину принесла, — каже мама.
Х-м. І що, там її наплела ця птаха.
— Мам ти про що? — питаю, закінчуючи з овочами і переходячи до надрізів у м’ясі.
— Ти ж знайшов собі жінку?
Що, там мій дорогоцінний братець її наговорив.
Він же ще той зіпсований телефоном.
— І що твоя пташка тобі нащебетала? — спокійно питаю.
Вона так само, спокійно відповідає мені.
— Можеш просто сказати так чи ні, Бене.
Все зрозуміло — конкретики не буде… Хоча чого ще чекати. Вона завжди лишається при своїй думці.
І від мене хоче почути єдину річ.
— Мамо, не знаю, чого там тобі наплів Ден, але ні.
Берусь нашпигувати м’ясо.
Відчуваючи її погляд на спині.
Впевнений якби я повернувся до неї зараз, побачив би щось на кшталт: «Подумай хоч раз про себе… чи Мілі ж потрібна мама?»
І вперше від народження доньки в мене з’являється відчуття.
Що можливо, я пошкодую, про повернення під рідний дах.
Сиджу за столом і неспішно тягну алкоголь зі склянки.
Поруч Мілі — про щось шепочеться з бабусею. Час від часу вони косяться на мене й на Дженіфер, яка сидить навпроти.
Вона повільно колупається в їжі.
Не можу зрозуміти, чи вона сама усвідомлює, що її присутність тут не зовсім доречна.
Чи просто вичікує відповідного моменту для дій.
А може, ще щось.
Протестувати я не можу. Ден усе ж її запросив.
Хоча правильніше буде сказати — Ніколь запросила.
Сама ж пасія брата від самого приїзду зайнята іменинником.
Турбується та контролює.
І, як не дивно, мамі вона сподобалася.
Хоча я певен: Десь глибоко всередині мама все одно думає, що її син заслуговує на краще.
Але такі речі вона, швидше за все, скаже лише напідпитку.
Я підводжуся.
Йдучи до виходу, кидаю через плече:
— Я вийду прогуляюсь.
І відчуваю погляди на спині.
Вийшов на ґанок і одразу накинув куртку, яку прихопив, проходячи повз вішака.
Все ж вечір прохолодний — як-не-як, початок осені.
Дістаю з кишені пачку цигарок і запальничку.
Цигарка в зубах. Чирк-чирк — і в повітрі заворушилася суміш тютюну з м’ятою.
Прибираю непотрібне в кишеню й іду далі.
Крокую вулицею, вдивляюся в будівлі.
Згадується дитинство, шкільні роки.
Від цього трохи легше.
А потім несподівано виринають спогади про Діану — про наші перші побачення і все, що було далі.
На диво, вони не ріжуть серце.
Хоч і не назвеш їх приємними.
І це дивно. Бо зазвичай…
Я обриваю цю думку.
Наче боюся того, що за нею ховається.
Поглядаю на годинник. Майже перша ночі.
От загулявся…
Коли повертаюся до дому, стикаюся з мамою.
У руці тримає кухоль, від якого тягне кавою.
— Бен, може поговоримо?
Легким рухом долоні вона пропонує присісти.
Я так і роблю — із дивним полегшенням і з розумінням, що цієї розмови краще не уникати.
І знову навалюється усвідомлення прожитих років.
— Бен, поки тебе не було, я поговорила з Дженіфер.
Я лише дивлюся на неї поглядом, який означає одне: Ну і що?
— Може, даси їй шанс… Думаю, ви могли б стати гарною парою.
Кладу руки на стіл і опускаю на них голову.
— Мам, казати «спробуй» легко…
І сам не знаю чому обриваю фразу.
Наче й сказати нічого.
Хоча думаю ці слова звучали б як суцільне виправдання.
Вона підводиться й гладить мене по голові.
Я підіймаю на неї погляд.
— Бен, хоч раз подумай про себе. Твоє життя ж не може вічно крутитися навколо Мілі.
Після цього вона мовчки йде.
А я залишаюся сидіти за столом, відчуваючи, як земля повільно йде з-під ніг,
І все навколо тріщить... Та рушиться...
Розплющую очі й розумію, що заснув за столом, занурений у думки.
Дістаю телефон з кишені — шоста ранку.
Убираю його назад, підіймаюся та потягуюся.
На кухні стикаюся з Ніколь і Дженіфер, що зайняті сніданком.
От чудеса творяться, це коли мама комусь дозволила господарювати на своїй кухні.
Хоча, враховуючи вчорашнє…
Поки вони мене не помітили, тихо йду геть.
Зараз у мене немає бажання залишатися з ними на одинці.
І тим більше — спілкуватися.
У голові постійно крутиться єдина думка: Що ж вирішити?
Не встиг присісти на диван, як чую:
— Тату, усе нормально?
Дивлюся на Мілі й після короткої паузи кажу:
— Просто є що обдумати.
Вона пильно дивиться на мене, наче оцінює стан, і обережно питає:
— Може, принести кави?
Легенько посміхаюся:
— Буду не проти, мила.
Коли Мілі покидає вітальню, повільно видихаю.
От дожився: Навіть із донькою не можу спокійно поговорити.
А в голові знову і знову вертяться мамині слова:
«Твоє життя ж не може вічно крутитися навколо Мілі».
"Розділ П'ятий"
Пройшло десь півтора місяця від дня народження Дена.
З того часу ми стали менше спілкуватися.
І справа навіть не в обіді на цього дурня. Що взагалі не відреагував на це — чи принаймні не показав реакції.
Просто.
Кілька побачень із жінками з сайту знайомств.
І чесно кажучи, вони ні до чого не привели.
Тільки невідомо, чи справа в мені, чи в тому, що «поруч» Мілі.
Не кожна готова на стосунки з одиноким татком.
Але це все одно краще, ніж «допомога» від мого братця.
Вечір. П’ятниця.
Прийшов з побачення. Не саме вдале. П’яте чи шосте — вже навіть не рахую.
Хоча що тут сказати — вона явно має завищені очікування, а мої інтереси з її явно не перетинаються.
І тут щось ляскає в голові.
— Мілі, у тебе ж у неділю день народження.
Вона, не відриваючись від приставки, кидає:
— Ага.
Я пильно дивлюся на неї.
Щось у її поведінці здається дивним…
— І як святкувати будеш? — питаю, ще після всіх недавніх катавасій не надто впевнений у відповіді.
Вона ж спокійно каже, так само втупившись у екран телевізора:
— Як завжди.
Я сідаю поруч, притискаю її до себе й легенько тру по маківці пальцями, стиснутими в кулак.
— Ти зробила уроки?
Вона майже кричить:
— Тату, які уроки?! Осінні ж канікули!
Я відпускаю її.
Вона сидить і дується.
— Вибач, мила, — кажу. — Просто запам'ятав.
Тут вона дивиться на мене так, ніби щось згадала.
І в очах спалахнули вогники.
— А як у тебе з побаченням?
Все ясно — все ж в Мілі той вік, коли дівчат починає, а то й во всю тягне на романтику.
І всі ці шури-мури.
— Та так собі, — знизую плечима й іду в кухонну частину кімнати.
Де на підігріві чекає вечеря.
Субота.
Супермаркет.
Стою перед візком із продуктами. Перевіряю список, чи не забув нічого.
— Привіт, Бене.
Я спокійно кидаю своє привітання у відповідь і не відразу розумію, що на мене хтось дивиться.
Повернувши погляд, бачу — це Дженіфер, яка тримає продуктовий кошик. Там набір одиначки.
— Давненько не бачилися.
Я лише видаю: «угу».
Розуміючи, що нічого не забув купити.
А у голову лізе.
Хтось щодня намагається зі мною спілкуватися в соцмережах.
Але це таке — просто спроби поговорити.
Мені ж вистачає сайту знайомств і побачень.
Щоб особливо не тягнутися ще до когось, крім доньки — але це вже моя проблема.
Мої таргани.
Її погляд зупиняється на моєму візку.
— У Мілі завтра день народження.
Вона на мить затримує погляд, ніби хоче щось додати, але лише каже:
— Тоді передаси мої привітання.
Я ж беруся за візок. І чомусь перевіряю список ще раз, хоча й так знаю, що нічого не забув.
Стою, тримаючи в руках пакети.
Розглядаю вітрину: іграшки, відеоігри, купа всього.
Нічого не чіпляє.
Хоча ні. Справа не в цьому.
Що б я не взяв — виглядатиме… так собі.
Це дратує.
Особливо тому, що все одно доведеться щось брати.
Зітхаю.
Її не було…
А тепер — розгрібай.
Погляд чіпляється.
Плюшева версія одного з улюблених персонажів Мілі.
Баранчик Вільям.
Не найгірший варіант.
Доповнення до її колекції.
Неділя. Ранок.
Повернувся з туалету у вітальню — і бачу дещо неочікуване.
Я не про Мілі та маму, які зайняті приготуванням, а про Дженніфер, що їм допомагає.
Підходжу до доньки й шепочу на вухо:
— Мілі, це ти її запросила?
Вона лише киває, не відриваючи погляду від нарізки. Але надто вже старанно.
Усе зрозуміло.
Хтось вирішив допомогти татку... Не спитавши.
І це відразу наводить ще на одну думку: Сьогодні може з’явитися ще одна особа, появи якої я не очікую.
А точніше не бажаю.
— Привіт, Бене, — каже Дженніфер, ніби й справді тільки-но мене помітила.
На що з ввічливою посмішкою відповідаю:
— Привіт.
При цих словах відчуваю на собі погляд. Напевно, мама, яка намагається підштовхнути мене до дій.
Та я спокійно повертаюся до своєї частини роботи.
Намагаючись зосередитися на праці.
Мілі з подругами нагорі.
Займаються своїми дівочими справами.
Мама і Дженніфер працюють, про щось спілкуючись. Я ж зробив перерву й неспішно сьорбаю каву з кухля.
Тут — дзвінок у двері.
Це точно не Ден.
Він забув про день народження племінниці, а Ніколь не збирається змінювати плани.
Бо ще кілька тижнів тому все розпланувала.
Якщо правильно пам’ятаю повідомлення Дена, вона повезла його знайомитися з ріднею.
Тож підводжуся й іду відчиняти.
На порозі — Діана, яка тримає в руках велику, гарну коробку з не менш розкішним бантом.
Я на секунду затримуюсь, але мовчки пропускаю її всередину.
Бо і так зрозуміло, чому вона прийшла. Хоч точніше — з чийого дозволу.
Озирнувшись, вона питає:
— І де…
Я сухо видаю:
— Вона нагорі.
І повертаюся до недопитого кухля.
Дженніфер мовчки стежить за тим, як Діана проходить кімнату й підіймається сходами.
Й коли та зникає з поля зору, я спокійно, навіть сухо кажу:
— Це моя колишня.
Це звучить так, ніби мова йде про когось стороннього.
Вона мовчить.
Що в неї зараз у голові — не скажу.
Бо стою до неї спиною, а сам розумію: Спокійним цей день уже не буде.
Діана спілкується з Мілі та її подругами. Складається враження, що вона вже перетиналася з цією компанією.
І не раз.
Мама, як і раніше, розмовляє з Дженніфер, час від часу поглядаючи на мене.
Я ж колупаюся в тарілці, особливо не звертаючи на це все уваги. Зараз важливіший день народження однієї негідниці, ніж мої власні хотілки.
Тим паче це можливість спокійно обдумати, чого чекати від сьогодні. А точніше — підготуватися до можливих подій.
Подруги доньки розійшлися, і тепер вона сидить у компанії старших жінок.
Я вирішив, що мені не варто лізти в жіночі справи. Якщо буду потрібен — покличуть або самі прийдуть.
Тому сиджу на ґанку, накинувши на плечі куртку, і смалю цигарку.
Уткнувшись у телефон, за новою звичкою гортаю сайт знайомств.
Тут з’являється повідомлення від Руд — нової пасії, з якою вчора переписувався.
Каже, що була б не проти зустрітися завтра.
Є вільний час увечері.
…Трохи думаю і кидаю своє «так»...
Сам не розумію, навіщо погодився.
Може, через маму. Вона останнім часом надто вже тисне з цим…
Хоча я і так шукаю. Активно. Просто Дженніфер — не те.
Я сам собі оберу пару.
А може, справа в Дені. Вона занадто опікує цього дурника.
І, видно, переносить це і на мене.
Тільки я не він.
Я давно дорослий.
Зі своїми обов’язками та пріоритетами.
Тут відчиняються двері, і лунає цокіт підборів.
Поруч з’являється Діана, яка мовчки сідає поряд і дістає з сумочки цигарки. Підпалює, затягується й недбало кидає запальничку назад.
Суміш м’яти й тютюну розбавляє вишневий аромат. І ми мовчки сидимо.
Відчувається, що вона прийшла поговорити, але поки що мовчить.
— Я сумувала за тобою, Бен… Але не хотіла визнати це… ф-к, навіть перед собою.
Вона робить ще одну затяжку.
— І зараз я розумію: У мене більше нема місця поруч із тобою… І я не можу…
Вона обриває слова, мовчки підводиться й кидає недопалок у бляшанку, що стоїть біля єдиної сходинки.
Зробивши кілька кроків, зупиняється і, не повертаючись, каже:
— Сподіваюся, Дженніфер зробить тебе щасливим.
Вона йде до авто, на ходу знімає його з сигналізації. Відчинивши дверцята, сідає всередину й, грюкнувши ними, невдовзі від’їжджає.
А я сиджу, відчуваючи себе не у своїй тарілці. Очікував усього, але не цього.
Думав, вона тут виключно через Мілі.
Хоча мені завжди було важко її зрозуміти…
Повільно видихнувши, підводжуся, кидаю недопалок у бляшанку й іду в дім.
А всередині крутиться роздратування: Хтось сміє вирішувати за мене, що і хто мені потрібен.
Увійшовши в дім, натикаюся на маму, яка тримає пару кухлів із чаєм і один простягає мені. При цьому не видно ні Мілі, ні Дженніфер.
Мама, зрозумівши, про що я думаю, каже:
— Дженніфер повела Мілі спати, бо та вже клює носом.
Мовчки роблю ковток із кухля.
— Бен, може, все ж даси Дженніфер шанс? Ти, може, не помічаєш цього…
Перебиваю її, спокійно кажучи:
— Мамо, дякую за турботу, але я сам здатен вирішити, хто мені потрібен.
Роблю паузу заради ще одного ковтка, ніби потрібно змочити горло.
— Я не Ден. У мене є своя позиція, і я буду її відстоювати.
Після цього повільно видихаю:
— Вибач, але мене просто дратує все це нав’язування…
Мама спокійно дивиться на мене й, здається, розуміє, що я все сказав.
— Ти теж мене прости, милий, але все ж спробуй дати їй шанс.
Підіймаю погляд угору, а потім знову дивлюся на матір.
На секунду замислююсь.
— Якщо тебе це заспокоїть… у мене завтра ще одне побачення.
Все ж вона не раз просила мене саме про це — знайти собі жінку.
Мама лише легенько посміхається, а потім ставить кухоль на стіл.
— Я піду спати, а то, чесно, скоро буду як Мілі...
Ми обмінюємося побажаннями на добраніч, і я, наслідуючи її приклад, теж іду спати.
Піднявся нагору. І біля дверей у кімнату Мілі наштовхнувся на Дженіфер.
Вона хапає мене за руку.
— Можна в тебе переночувати?
І дивиться — прямо, уважно.
Наче чекає не відповіді… а чи я її вижену.
От приїхали…
Стоп.
Думки течуть кудись не туди.
Дивлюся на неї уважніше.
Тримається міцно. Не відпускає.
Але очі вже злипаються.
Наче я тут — єдине, за що можна вхопитися.
Хоча питання: З чого це їй потрібен мій дозвіл?
Їй, щоб сюди припертися, вистачило запрошення від Мілі.
Дивлюся — хтось уже майже заснув.
І вчепився в мене, наче кліщ.
Тягну її в другу гостьову кімнату й допомагаю залізти на ліжко.
Коли вже йду до дверей:
— Бене…
Видихаю.
Ну от нащо мені це все? На сьогодні вистачило Діани з її «Зробить тебе щасливим».
Підходжу й дивлюся на це…
Хтось уже заснув.
І, вилаявшись про себе, йду на вихід.
Ох ці жінки… Як вони часом…
Хоча…
Відганяю думку.
Дурниці.
"Розділ Шостий"
Понеділок. Вечір.
Сиджу в барі, чекаю свою пасію, й не пригадую, щоб хоч раз був тут раніше.
Все ж цей бар доволі далекувато від мого дому.
Тут відчиняються двері, і входить вона — у цьому немає сумнівів.
Одягнена просто, у строгому стилі, волосся заплетене в косу.
Дивно лише, що не в уніформі — сумніваюсь, що в неї було багато часу на підготовку.
Вона спокійно проходить до мене й із легкою посмішкою каже:
— Привіт.
Я відповідаю спокійним Привіт. А вона, усівшись, оцінює мене поглядом.
Хоча правильніше сказати — порівнює з фото.
Жестом кличе офіціанта, який швидко підбігає й стає, очікує.
— Мені, як завжди.
Після цього вона дивиться на мене, закинувши ногу на ногу й поклавши долоні на коліно:
— Великий кухоль пива та упаковку копчених сосисок.
Як тільки хлопець пішов, вона, дивлячись на мене, каже:
— У тебе написано, що є донька.
Дістаю телефон і показую заставку. Вона мовчки дивиться.
— А у неї татові очі.
Трохи розгублений.
Зазвичай чую, щось типу «Яка вона мила».
Мовчки прибираю телефон.
Вона лише легенько посміхається, і це приємно дивує: З переписування, фото та анкети складалося враження, що вона серйозна, навіть надто серйозна.
Тут повертається офіціант і розставляє замовлення.
— Руд, як пройшов день? — намагаюся хоч якось продовжити розмову.
Вона тримаючи широку низьку склянку кінчиками пальців.
— Непогано, попри кількох дурнів, яким довелося виписати штрафи за паркування.
Після цього робить маленький ковток, бере шматочок лимона й, пережувавши його, дивиться на мене з запитанням.
— У мене звичайний день у лавці.
Руд ставить склянку, поклавши на неї долоню.
— Знаєш, Бене, а ти доволі милий для такого солідного чоловіка.
Не знаю, чому червонію від цих слів, наче якесь хлопчисько на першому побаченні.
Вона лише ширше посміхається й підіймає склянку, простягаючи до мене:
— За знайомство.
Простягаю кухоль, і вона легко цокає об нього склянкою.
— За знайомство.
І вперше за весь час на цьому клятому сайті знайомств з’являється відчуття, що з цього може щось вийти.
Хоча, швидше за все, це просто перше враження.
Виходжу з бару разом із Руд.
По банальній звичці йду в бік зупинки, але майже відразу зупиняюся...
І сам не розумію чому.
А потім чую:
— Бене, може, підвести?
Це звертається до мене Руд, яка спокійно стоїть, чекаючи одного випиваку.
Я кілька хвилин, а то й довше стою, і нарешті відповідаю:
— Буду не проти.
Вона відчиняє мені задні дверцята, і я, подякувавши, залажу всередину.
Умостившись на сидінні, відчуваю, як повільно відключаюсь.
І саме в цей момент в голові чомусь виникає: А що мене чекає далі?
Автомобіль рушає з місця, і я…
Ранок.
Готую сніданок і не можу нічого згадати після того, як заснув в авто Руд.
— Тату, все нормально?
Повертаю голову в бік Мілі. На її обличчі — суміш хвилювання, здивування та цікавості.
— Перебрав учора.
Але бачу, що вона чекає почути щось інше.
Вимикаю вогонь під сковорідкою — яєчня та бекон і так дійдуть до готовності. Після цього, опершись на кухонний стіл, нахиляюся вперед.
— Мілі… поясни, дорога.
Вона трохи мнеться.
— Просто не кожен день тебе привозить додому жінка… ще й п’яного.
Я намагаюся зрозуміти, що в неї в голові.
Але останнім часом із нею як із Діаною — все складно.
Та й татова дівчинка стала ще більш самостійною.
— Що, не сподобалася?
Мілі обережно:
— Не знаю… — і після короткої паузи додає: — Тату, може, займемося сніданком? А то ще запізнюся до школи.
Я ще раз кидаю на неї погляд і повертаюся до плити. От негідниця… щось не подобається, але мовчить.
Хоча вона права — можна й запізнитися.
