Моя подруга картала себе за те, що ділилася зі мною більше негативом, ніж позитивом. Я казала їй на це, що це дуже природно. І приємні, і неприємні переживання є сильною енергією, яку хочеться десь розмістити. Але з неприємними переживаннями існує страх, що ми не впораємося з ними наодинці. Звичайно, це не про терапію. Але я часто ловлю себе перед сесією з терапевткою на тому, що оминаю успішний досвід, щоби поговорити про неприємний. Осмислити його здається мені важливішим для мого виживання.
Проте чи означає це, що в терапію можна приходити лише з дискомфортними переживаннями? На мій погляд, ні. На користь цього переконання свідчить уже те, що деякі люди роками й десятиліттями відвідують терапію. Повірте, вони не живуть у щоденному жахітті. Щось інше підштовхує їх до кабінету терапевтки(а).
Психотерапія не є психологічним консультуванням, орієнтованим на вирішення конкретної життєвої проблеми — натомість має на меті пізнання людини. А людина, як би там не було, пізнає себе поруч з іншими. У житті ми так часто взаємодіємо зі світом звичними для нас способами, що просто зливаємося з ними. У злитті, не розрізняючи себе та їх, неможливо визначити ці способи. І зробити це може лише людина поруч — терапевт(ка).
У терапії пізнавати себе безпечніше, ніж у світі. По суті, терапія відіграє роль мого контакту зі світом, а терапевт(ка) — світу. Як світ вони відповідають мені. Як світ — реагують на мої способи взаємодії з ним. І в цій грі, у цій моделі життя можна експериментувати з новими для мене способами, не боячись, що вони вплинуть на звичний плин існування. Якщо сподобається — я візьму їх з собою в життя. Якщо ні — не братиму.
Я чую від інших, що в терапію вони, напевно, не підуть, бо в них «усе… добре?». Що станеться, якщо я прийду в терапію з «добре»? Станеться те, що воно стане по-справжньому моїм. Про що мова? Джозеф Кемпбел створив «шлях героїні(я)» — алгоритм, за яким різні культури розповідають про становлення своїх героїнь(їв). Останнім у цьому дороговказі є етап «асиміляції» — розповіді про свій шлях.
Образ подвигу — це красномовний спосіб сказати про ті звершення, які ми робимо щодня. Для кожної людини вони різні. Очевидним лишається одне — для того, щоби подвиг став дійсно моїм, я маю зробити його своїм. Лише так, через присвоєння досвіду, через усвідомлення можливе його вбудування в мою історію. Думаю, усім знайома така ситуація: чогось досягли, та не встигли зрозуміти, що відбулося — і побігли далі. У постійному сполосі губиться можливість піднятися на заслужений п’єдестал. Можливість турботи про себе.
Вважаю, ми досягаємо чогось, щоби зробити це частиною нашої ідентичности. «Не хочу мати нічого, доки не переконаюся, що знайшла своє місце», — казала Голлі Ґолайтлі. Та як наш учинок, наша перемога, наше все стане нами, якщо ми навіть не знаємо, що зробили це? Якщо ми зробили, та зовсім не зосередилися? Насамкінець, якщо нас не помітили. Частіше чи рідше нам потрібно знати, що нову частинку нас визнали. Затвердження нашої складної ідентичности, гармоніювання нашого стану через відповідність наших переживань і переживань світу щодо наших учинків здійснює терапевт(ка).
Інша моя знайома каже: «Раз на тиждень я відвідую терапію і знаю, що це час для мене. Коли я можу плакати й переживати. А потім я йду й на шість днів знову збираю себе в кулак. У мене є ще година до терапії, коли я сиджу в кав’ярні та налаштовую себе. І вечір після, коли я приходжу до тями». Я в жодному разі не бажаю нікому на шість днів на тиждень вимикати свої почуття. Проте для багатьох людей, які живуть саме так, терапія є порятунком. П’ятдесят хвилин легальної турботи про себе, інвестиції у свій стан, якісного часу з собою; п’ятдесят хвилин, протягом яких заборонено дбати про когось, окрім себе.
Чудово, якщо терапія є ритуалом, який складається з підготовки, безпосереднього процесу й засвоєння досвіду терапії. У такому разі час турботи про себе лише подовжується.
Важливо, що терапевт(ка) — це не по(друг)а. А людина, яка не має стосовно мене очікувань, тому мені не треба справляти на неї враження. Це людина, яка п’ятдесят хвилин на тиждень разом зі мною займається проєктом мого іншого життя, і лише ним. Людина, яка сприймає мене рівною собі й повну відповідальність за моє життя віддає мені. Терапія — оплачуваний процес, цінність якого через грошові, часові та енергетичні витрати відчутна особливо.
Я вірю, що терапія може бути не засобом досягнення мети, а складовою тяглости життя. Процес терапії може затягувати не ефектом від розпакування болю, а задоволенням і безмежною цікавістю до себе.
Наша команда:
Авторка: Євгенія Зарицька (@ye_zarytska) — студентка, психологиня.
Редактор: Денис Лукін (@deni_look_in) — історик, письменник.
Дизайнерка: Соловей Марія (@soloveymary) — студент-архітектор, мандрівниця, бойкиня.
Наше медіа працює саме завдяки твоїй підтримці. Вподобай цей допис, пошир його серед друзів і подруг, напиши нам схвальний чи не дуже відгук, бо це мотивує нашу команду продовжувати й покращувати власну діяльність.
Твій донат сьогодні є внеском у майбутнє кожного й кожної з нас. Євгенія зможе організувати багато цікавих трансформаційних ігор для охочих. А ви б не хотіли отримувати винагороду за старанну щоденну працю?
