Хіпі by Гантер С. Томпсон

Травень, 1967

Найкращим роком, щоб бути хіпі, був 1965-й, але тоді не було про що писати, бо небагато речей відбувалося публічно, а більшість того, що відбувалося приватно, було незаконним. Справжнім роком хіпі був 1966 рік, незважаючи на відсутність висвітлення у ЗМІ. Вже у 1967-му це змінилося загальнонаціональним визнанням в Look, Life, Time, Newsweek, the Atlantic, New York Times, Saturday Evening Post і навіть Aspen Illustrated News, розпродали всі, окрім 6 копій, 3500 екземплярів випуску про хіпі й мали просто рекордні продажі. Але насправді 1967-й не був хорошим роком, щоб бути хіпі. Це був хороший рік для бариг і позерів, які називали себе хіпі і давали колоритні інтерв'ю на потіху засобів масової інформації, але трушні хіпі, яким нічого продавати, виявили, що вони мало що отримають і багато чого втратять, ставши громадськими діячами. Багатьох переслідували та заарештовували лише за їхню причетність до так званого культу сексу та наркотиків. Громадське ремствування, яке спочатку здавався жартом, набувало характеру загрозливого оповзу. Таким чином, чимало людей, яких можна було б назвати справжніми хіпі в 1965 році, випали з поля зору до того часу, як у 1967-му хіпі стали національною фішкою. 

Десятьма роками раніше покоління бітників пішло тим самим плутаним шляхом. З 1955 по 1959 рік тисячі молодих людей долучилися до процвітаючої богемної субкультури, яка була лише чуткою, поки ЗМІ підхопили її в 1960-му. Джек Керуак був романістом бітників так само, як Ернест Гемінґвей був романістом втраченого покоління, а свій класичний "бітниківський" роман "У дорозі" опублікував у 1957-му. Проте до того часу, коли Керуак почав з'являтися у телешоу, щоб пояснити "що він хотів сказати" у книзі, люди, які могли б бути прототипами книги, вже відчалили у лімб, де й чекали на свою реінкарнацію у хіпі приблизно за п'ять років. (Найочевидніший приклад — Ніл Кессіді (Cassady), який служив прототипом і для Діна Моріаріті в "У дорозі", і для Макмерфі в "Над зозулиним гніздом" Кена Кізі). Медіа наслідує реальність, але лише до того моменту, коли починає з'являтися новий вид реальності, створений медіа. Тому хіпі в 1967 році був водночас і героєм антикультури, і новоспеченою комерційною власністю. Його прапор відчуження, здавалося, стирчав із сипучих пісків. Саме суспільство, з якого він намагався виокремитися, почало ідеалізувати його. Він був туманно відомим — уже не зовсім ганебним чином, але все ще відчутно амбівалентним і невиразно тривожним. 

Незважаючи на присутність у ЗМІ, хіпі ще й досі страждають (а може й ні) через відсутність визначення. Словник англійської Random House був бестселером у рік публікації, 1966-й, але він не містив дефініції “хіпі” (hippie). Найближчим було визначення “hippy”: “великі стегна (hips); дівчина з великими стегнами”. Визначення “hip” краще відповідало сучасному вжитку. “Hip”— це сленгове слово, повідомляє Random House, — що означає «знайомий з останніми ідеями, стилями, розробками тощо; поінформований, витончений, обізнаний [?]». Цей знак питання — підлувато-боязкий, але красномовний редакторський коментар. 

Схоже, всі погоджуються з тим, що хіпі мають якусь загальну чарівність, але ніхто не може точно сказати, за що вони борються. Навіть самі хіпі, здається, не знають, хоча деякі можуть бути дуже промовистими, коли справа доходить до деталей. 

Це найбільш виразний коментар, який будь-хто міг отримати від практикуючого хіпі. На відміну від бітників, багато з яких писали вірші та романи з ідеєю стати Керуаками чи Алленами Ґінзбергами другої хвилі, хіпівські опініон-мейкери культивували серед своїх послідовників сильну недовіру до писаного слова. З журналістів знущалися, а письменників називали “types freaks” (пер.: гра слів type  —  типовий і також друкований). Через цей стильний ірраціоналізм небагато представників хіпі можна назвати красномовними. Вони вважають за краще спілкуватися танцями, або дотиками, або екстрасенсорним сприйняттям (ESP). Вони говорять між собою про “хвилі кохання” та “вібрації” (“вайби”), які надходять від інших людей. Це залишає багато місця для суб’єктивних інтерпретацій, і в цьому криється ключ до їхньої широкої популяризації. 

Це не означає, що хіпі повсюдні улюбленці. Від узбережжя до узбережжя сили правопорядку протистоять хіпі з надзвичайною неприязню. Ось кілька типових коментарів лейтенанта поліції Денвера, штат Колорадо. Денвер, за його словами, стає притулком для “патлатих, антисоціальних, психопатичних, небезпечних волоцюг, споживачів наркотиків, які називають себе субкультурою хіпі, групою, яка повстає проти суспільства та обʼєднується вживанням і зловживанням небезпечними ліками та наркотиками”.

Один із його колег, денверський детектив, пояснив, що хіпі є легкою здобиччю для арештів, оскільки “їх легко обшукати та виявити наркотики й марихуану, тому що у них немає ніяких меблів, окрім матраців на підлозі. Вони не вірять у будь-яку форму продуктивності, — сказав він, — і, крім відрази до роботи, грошей і матеріальної власності, хіпі вірять у вільне кохання, легалізоване вживання марихуани, спалювання військових повісток, взаємну любов і допомогу, мир заради миру і любов заради любові. Вони виступають проти війни і вважають, що все і всі, крім поліції, прекрасні”. 

Багато так званих хіпі викрикують “любов” як своєрідний цинічний пароль і використовують його як димову завісу, за якою приховують власну жадібність, лицемірство або психічні відхилення. Багато хіпі продають наркотики, і хоча переважна більшість таких дилерів заробляє достатньо лише на те, щоб підтримувати власне існування, дехто наварює до 20 000 доларів на рік чистими. Скажімо, кілограм (2,2 фунта) марихуани коштує близько 35 доларів у Мексиці. Опинившись за кордоном, він продається (одразу як кілограм) за ціною від 150 до 200 доларів. Розбитий на 34 унції, він коштує від 15 до 25 доларів за унцію, або від 510 до 850 доларів за кілограм. Ціна варіюється від міста до міста, від кампусу до кампусу, від узбережжя до узбережжя. “Травичка” переважно дешевша в Каліфорнії, ніж на Сході. Маржа прибутку стає приголомшливою незалежно від географії, коли мексиканський 35-баксовий кілограм розбивається на окремі “джойнти” або самокрутки з марихуаною, які продаються на кожному міському розі вулиці приблизно за долар штука. Ризик, природно, збільшується з потенціалом прибутку. Одна справа  —  заплатити за поїздку до Мексики, привезти три кілограми і з них два штовхнути в колі друзів: єдиний ризик  —  це можливість шмону і затримання на кордоні. Але чувак, якого заарештовують за продаж сотень “джойнтів” старшокласникам на розі вулиці Луїса, може очікувати на деякі проблеми, коли його справа дійде до суду. 

Тойнбі ніколи насправді не схвалював хіпі; він пояснив свою прихильність у більш тривалій історичній перспективі. Якщо людська раса має вижити, за його словами, етичні, моральні та соціальні звички світу повинні змінитися: акцент повинен перейти від націоналізму до людства. І Тойнбі побачив у хіпі обнадійливе відродження основних гуманістичних цінностей, які починали вбачатися йому та іншим далекоглядним мислителям, як справа трагічно втрачена в отруєній війною атмосфері 1960-х. Він не був певен, за що ж насправді виступають хіпі, але оскільки вони були проти тих самих речей, проти яких був він (війна, насильство та дегуманізаційні спекуляції), Тойнбі, властиво, пристав на їхній бік, і навпаки.

Існує певна спадкоємність між бітніками 1950-х та хіпі 1960-х. Багато хіпі заперечують це, але як активний учасник обох двіжів, я переконаний, що це правда. Я жив у Грінвіч-Віллідж у Нью-Йорку, коли бітники стали популярними в 1957 і 1958 роках. Я переїхав до Сан-Франциско в 1959 році, а потім на узбережжя Біґ-Сур у 1960 і 1961 роках. Потім, після двох років у Південній Америці та одного в Колорадо, я повернувся до Сан-Франциско, живучи в районі Гейт-Ешбері, протягом 1964, 1965 та 1966 років. Жоден із цих переїздів не був спланованим з точки зору часу чи місця; вони просто ставалися. Наприклад, коли я переїхав до Гейт-Ешбері, я навіть ніколи не чув цієї назви. Але за три дні мене витуряли з іншого місця, і найперша дешева квартира, яку я знайшов, була на вулиці Парнас, за кілька кварталів вище Гейта.

У той час бари на тому, що зараз називається “вулицею”, були переважно негритянськими. Ніхто ніколи не чув слова “хіпі”, і вся жива музика була джазом розливу Чарлі Паркера. За кілька миль звідси, біля затоки у відносно шикарному й дорогому районі Марина, без усякого розголосу відкрився новий нічний клуб під назвою Matrix, де виступав так само невідомий гурт під назвою Jafferson Airplane. Приблизно тоді ж письменник-хіпі Кен Кізі (“Над гніздом зозулі”, 1962 та “Іноді нестримно хочеться”, 1964) проводив експерименти зі світлом, звуком і наркотиками у своєму будинку в Ла-Хонда, на лісистих пагорбах за ~50 миль на південь від Сан-Франциско. Дякуючи збігові обставин, випадковій дружбі та зв’язкам у злочинному світі наркотиків група послідовників Кізі Merry Pranksters невдовзі прихистила в себе Jefferson Airplane, а потім і Grateful Dead, ще один дикий електричний гурт; пізніше вони стануть відомими на обох узбережжях, як оригінальні представники кислотно-рокового звучання Сан-Франциско. Протягом 1965 року послідовники Кізі влаштували кілька широко розрекламованих вечірок Acid Tests, на яких звучала музика Grateful Dead і безкоштовно роздавали напої Kool-Aid з ЛСД. Одні й ті самі люди тусили у Matrix, Acid Tests і домі Кізі в Ла-Хонда. Вони носили дивний різнокольоровий одяг та жили у світі диких вогнів і гучної музики. Це були перші хіпі. 

Також у 1965 році я почав писати “Ангелів пекла”, книгу про сумнозвісну банду мотоциклістів-розбійників, яка роками мучила Каліфорнію, і той самий дивний збіг обставин, що зруйнував феномен хіпі, зробив “Ангелів пекла” частиною тусовки. Одного дня я потягував пиво з Кізі в таверні Сан-Франциско, коли згадав, що маю їхати до штаб-квартири Frisco Angels (пер.: ті самі ангели пекла), щоб позичити платівку з бразильським драмом, яку один із ангелів хотів поганяти. Кізі сказав, що теж хотів би навідатися, і коли він зустрів ангелів, то запросив їх у вихідні на вечірку в Ла-Хонда. Ангели поїхали й там зустріли багато людей, які жили в Гейт-Ешбері з тієї ж причини, що й я (дешева оренда хороших квартир). Люди, які жили в двох-трьох кварталах один від одного, ніколи не усвідомлювали цього, поки не зустрілися на якійсь прото-хіпівській вечірці. Але раптом усі опинилися в Гейт-Ешбері, і ця випадкова єдність набула власного стилю. Єдине, чого йому не вистачало, це ярлика, і San Francisco Chronicle швидко навісив його. “Ці люди звуться “хіпі””, — сказала Chronicle, і, феномен було запущено. The Airplane і The Grateful Dead почали промотувати свої не балувані слухачем тусовочки психоделічними плакатами, які спочатку роздавали, а потім продавали по долару кожен, доки нарешті плакатна реклама не стала настільки популярною, що деякі з оригіналів продавалися в найкращих галереях Сан-Франциско понад 2 000 доларів екземпляр. На той час і Jefferson Airplane, і Grateful Dead мали золотоплатівкові контракти, а один із найкращих треків Airplane, “White Rabbit”, став одним із найбільш продаваних синглів країни. 

Отоді Гейт-Ешбері й став настільки галасливою Меккою для усіляких виродків, торговців наркотиками та інших цікавих людей, що вже не зміг лишатися найкращим місцем для проживання. На Гейт-стріт було настільки людно, що муніципальним автобусам через затори довелося змінити маршрути. 

Водночас “Гешбері” (пер.: ​​утворене від злиття частин назви району Haight і Ashbury; також гра слів, адже hash означає гашиш) ставав магнітом для цілого покоління молодих людей, які покинули навчання, усіх тих, хто відмовився свого від місця у великому конвеєрі: азартній, душовикручувальній конкуренції за статус і безпеку в американській економіці кінця 1960-х років, що постійно зростала, повсякчас зменшуючись. Відповідно до того як винагорода за статус збільшувалася, конкуренція ставала жорсткішою. Погана оцінка з математики в табелі середньої школи мала набагато серйозніші наслідки, ніж просто врізання кишенькових: це могло змінити шанси дитини вступити до коледжу, а на наступному рівні  —  отримати “справжню роботу”. Оскільки економіка вимагала все вищих і вищих навичок, це призвело до того, що все більше навчальних закладів відсіювало все більше абітури. Основна відмінність між хіпі та іншими відсіяними полягала в тому, що більшість хіпі були білими і добровільно бідними. Вони переважно походили з середнього класу; багато хто якийсь час навчався в коледжі, перш ніж відмовитися від нього на користь “природного життя”  — легкого, ненапруженого існування на межі грошової економіки. Їхні батьки, за словами хіпі, були живим доказом хибності американської ідеї, згідно з якою “працюй і страждай зараз —  живи і відпочивай потім”. 

Хіпі змінили цю етику. “Насолоджуйся життям зараз,  —  казали вони,  —  переймайся майбутнім завтра”. Більшість сприймало питання виживання як належне, але в 1967 році, коли їхні анклави в Нью-Йорку та Сан-Франциско заповнилися паломниками-голодранцями, стало очевидно, що їжі та житла банально не вистачає.

Частковим рішенням стала поява групи під назвою Diggers (пер.: дослівно копачі), яку іноді називають “робітниками-в-миру” руху хіпі. Діґери молоді й агресивно прагматичні, засновують центри безкоштовного проживання, безоплатні їдальні та центри роздачі одягу. Вони прочісують квартали хіпі, вимагаючи пожертвувань: від грошей до черствого хліба та туристичного спорядження. У Гешбері на місцевих магазинах видніються вивіски діґерів із проханням пожертвувати молотки, пилки, лопати, черевики та будь-що інше, що кочові хіпі можуть використати, щоб принаймні частково забезпечитися. Деякий час діґери Гешбері подавали безкоштовні, хоч і пісні, страви кожного дня у Golden Gate Park, але незабаром попит перевищив пропозицію. Все більше і більше голодних хіпі приходило попоїсти, і діґери були змушені заходити все далі у пошуках їжі.

Концепція рівного бартерного обміну відповідала племінному принципу американських індіанців, який і лежить в основі всього руху хіпі. Культ трайбалізму (пер.: форма родоплемінної організації спільноти, яка базується на родоплемінних зв'язках.) багато хто вважає ключем до виживання. Поет Гері Снайдер, один із гуру хіпі, або ж духовних провідників, бачив рух “назад до землі” як відповідь на проблему їжі та житла. Він закликав хіпі виселятися з міст, формувати племена, купувати землю та разом обживати віддалені райони. На початку 1967 року в Каліфорнії, Неваді, Колорадо та на півночі Нью-Йорка вже функціонувало півдюжини поселень хіпі. Це були примітивні містечка-халупи зі спільними кухнями, чахлуватими фруктовими садами, городами та вражаюче невизначеним майбутнім. У містах переважна більшість хіпі все ще жили чим бог дасть. На Гейт-стрит ті, хто не мав оплачуваної роботи, легко могли заробити кілька доларів на день шляхом жебракування. Наплив знервованих вуайєристів і допитливих шукачів  —  немов привітно розкритий гаманець для легіону психоделічних жебраків. Постійні відвідувачі Гешбері для зручності носили в кишені запас монет, щоб не торгуватися за решту. Жебраки зазвичай були босі, молоді й не мали звички вибачатися. Вони все одно б поділилися зібраним з іншими, тому здавалося цілком логічним, що незнайомці мають поділитися з ними. На відміну від бітників, мало хто з хіпі прикладався до пляшки. Випивка є зайвою в культурі наркотиків, а їжа розглядається як необхідність, яку потрібно придбати, витратившись якнайменше. “Сім’я” хіпі годинами прітиме над екзотичним рагу або каррі, але про те, щоб заплатити три долари за їжу в ресторані, не може бути й мови. 

Деякі хіпі працюють, інші живуть на гроші з дому, а багато хто обживається підробітками, позиками від старих друзів або випадковими операціями на ринку наркотиків. У Сан-Франциско пошта  —  основне джерело доходу хіпі. Робота на кшталт сортування пошти не вимагає багато роздумів і зусиль. Єдиним, хто утримував “клан” (або “сім’ю”, або “трайб”(пер.: буквально племʼя) був хіпі середнього віку, відомий як Адмірал Любов із Psychedelic Rangers (пер.: ще одна група типу Merry Pranksters), який мав постійну роботу, доставляючи листи вночі. На Гейт-стрит була також агенція з працевлаштування, якою керували хіпі  —  будь-хто, кому потрібна разова чи якась унікальна послуга, міг зателефонувати та замовити відповідного виконавця, доступного у той момент. Показово, що хіпі зазнали дошкульнішої критики з боку своїх колишніх однодумців нових лівих (пер.: нові ліві — напрямок в політиці, який ототожнює себе з лівою ідеєю, але протиставляє себе традиційним компартіям та анархістам. виник у Західній Європі та США в 1960-х роках. характеризується критикою історичної ролі пролетаріату та інституційних форм опору через травматичний досвід тоталітаризму), ніж з боку, здавалося б, їхніх природних ворогів правих. До прикладу, консерватор Вільям Баклі у National Review говорить таке: “Хіпі намагаються забути про первородний гріх, і це ще вилізе їм боком”. Редактори National Review повністю ігнорують те, що серйозно налаштовані хіпі вже відкинули концепцію первородного гріха, бо сама ідея потойбіччя здається їм дурним, анахронічним жартом. Концепція якогось мстивого бога, який судить грішників, чужа для всієї етики хіпі. Їхній бог — це ніжне абстрактне божество, не зацікавлене в гріхах чи прощенні, але у оприявленні себе в найчистіших інстинктах “ дітей своїх”. 

Критика нових лівих не має нічого спільного з теологією. Насправді до 1964 року хіпі були частиною нових лівих настільки, що ніхто не бачив різниці. “Нові ліві”, як і “хіпі” та “бітники”, — це термін, придуманий журналістами та авторами заголовків, яким потрібні точні визначення будь-якої теми, з якою вони мають справу. Термін виник під час студентського повстання в університетському містечку Каліфорнійського університету в Берклі в 1964 і 1965 роках. Те, що почалося як Рух за свободу слова в Берклі, невдовзі поширилося на інші кампуси на Сході та Середньому Заході й позиціонувалося в національній пресі як спалах студентської політичної активності у політиці, здорове протистояння статусу-кво.

Завдяки популяризації ідеї свободи слова саме Берклі став центром нових лівих. Його лідери були радикальними, але вони також були глибоко відданими суспільству, яке хотіли змінити. Комітет престижного факультету Каліфорнійського університету заявив, що активісти є авангардом “моральної революції серед молоді”, і багато професорів погодилося з цим. Ті, кого хвилював радикалізм молодих повстанців, принаймні погоджувалися з напрямком, який ті обрали: громадянські права, економічна справедливість і нова мораль у політиці. Гнів і оптимізм нових лівих, здавалося, не мали меж. Настав час,  —  казали вони,  —  скинути ярмо політико-економічного істеблішменту, який очевидно не в змозі впоратися з новими реаліями. 

Роком підйому нових лівих був 1965-й. Приблизно в той же час виникає перша згадка про те, що називається pot left (пер.: дослівно горщикові ліві. pot — сленгове для марихуани). Його члени були переважно молодшими за серйозних політичних дядьків, і преса гребувала ними, як легковажною бандою “наркоманів” і сексуальних “збоченців”, які просто собі гайпують.

Але вже навесні 1966-го політичні мітинги в Берклі почали набувати ноток музики, божевілля та абсурду. Доктор Тімоті Лірі, колишній професор Гарварду, чиї ранні експерименти з ЛСД зробили його до 1966 року таким собі первосвящеником, мучеником і піарщиком наркотиків, став андеґраундним героєм номер один, замінивши Маріо Савіо, лідера Руху за свободу слова. Студенти, які колись були розлюченими активістами, повлягалися на долівки своїх “флетів”, і посміхалися світу крізь туман марихуанового диму або вбиралися, як клоуни чи індіанці, і протягом кількох днів обйобувалися ЛСД. Хіпі були більше зацікавлені у тому, щоб вийти з суспільства, ніж у тому, щоб змінити його. Переломним став 1966 рік, коли більше мільйона людей проголосувало за Рональда Рейгана у якості губернатора Каліфорнії. У тому ж листопаді Республіканська партія отримала 50 місць у Конгресі та ясно дала зрозуміти адміністрації Джонсона, що, незважаючи на всі ті заголовки про нових лівих, більшість електорату набагато консервативніша, ніж Білому домові снилося. Хіпі, багато з яких усе ще вважали себе принаймні частково політичними активістами, вивчили урок. Однією з найбільш очевидних утрат виборів 1966 року стала втрата ілюзії нових лівих щодо власного впливу. Альянс радикалів і хіпі розраховував на те, що виборці викинуть тих “правих розпалювачів війни” з Конгресу, але натомість вони розтоптали “ліберальних” демократів. Хіпі побачили у результатах виборів жорстоке підтвердження марності боротьби з істеблішментом на його власних умовах. Має постати абсолютно новий рух,  —  сказали вони, і єдиний спосіб зробити це — здійснити великий перехід, фігурально чи й буквально, від Берклі до Гейт-Ешбері, від прагматизму до містицизму, від політики до наркотиків, від протесту до мирного сповідування любові, природи та безпосередності. 

Зростання популярності руху хіпі викликало відчайдушну стурбованість молодих політичних активістів. Вони бачили, як ціле покоління бунтарів дрейфує у наркотичному лімбі, готове закинутися майже будь-чим, лише б це містило достатню кількістю “соми” (так Олдос Гакслі назвав наркотик майбутнього у своєму науково-фантастичному романі “Який чудесний світ новий!”, 1932). (пер.: характерно, що речовина у книзі діє, як сучасні ліки, але не має побічних ефектів. подібне часто приписувалося й популярним наркотикам). Нові ліві письменники та критики спочатку хвалили хіпі за їхню відвертість і оригінальність. Але незабаром стало очевидно, що мало кому з хіпі взагалі важать політичні відмінності між лівими та правими, а тим більше між новими лівими та старими лівими. За їхніми словами, “Flower Power” (їхній термін для сили кохання) є аполітичною. І нові ліві швидко звинуватили хіпі в “інтелектуальній млявості”, нестачі “енергії” та “стабільності”, у тому, що вони насправді “нігілісти”, і їхнє поняття кохання “настільки узагальнене і безособове, що взагалі безглузде”.

І все це було правдою. Більшість хіпі надто орієнтовані на наркотики, щоб відчувати будь-що нагальніше за момент. Їхнє гасло: “Зараз”, а це означає миттєво. На відміну від політичних активістів будь-якого штибу, хіпі не мають чіткого бачення майбутнього, яким воно має чи не має бути. Хіпі страждають на виснажливу форму фаталізму  —  насправді просто жалюгідну. І нові ліві у характерній їм манері завзято критикують все це. Але існує жахлива ймовірність того, що хіпі мають рацію, і саме майбутнє жалюгідне, тож чому б не жити просто Зараз? Чому б не відкинути всю структуру американського суспільства з усіма його зобов’язаннями і не створити свій мир у вакуумі? Хіпі вірять, що вони ставлять це питання цілому поколінню, і що воно є відлунням сумнівів попереднього покоління.