Поема: Рідна Україна
Спочатку було слово:
Спочатку було слово — і слово було Бог,
Потім було декілька славетних перемог.
Те, що було жовто-блакитним, у червоний окропилось,
Бога відмінили — слово залишилось.
Спочатку було слово — і слово було воля,
І степи широкі, і роздолля, й наша доля.
Та прийшов чужинець, приніс залізні пута,
І сказав: «Віднині ваша правда буде скута».
Спочатку було слово — і слово було Ленін,
Ленін затискав народ, наче надійний ремінь.
Та ремінь можна зняти, а можна затягнути,
І кожен мав дізнатись, чи зможе не зігнутись.
Але пояс або шию — це кожен обирає,
Когось кладуть у вагони, хтось у них сідає.
Хтось мовчить від страху, хтось мовчить навмисно,
Хтось ховає правду, бо говорити небезпечно.
І поки хтось підписував папери на столі,
Чиїсь маленькі діти залишались на землі.
Один короткий підпис, байдужий рух пера —
І вчора ще родина сьогодні вже не та.
Спочатку було слово — один короткий підпис,
Байдужо-металевий чорнильної ручки відблиск.
Потім були люди, заковані в кайдани,
Люди, що накази не піддавали сумніву.
Вони розрізають ніч ножами світла фар,
І жертиме усіх радянський цей наказ.
Спочатку було слово, потім стук у двері,
Розірвані обійми, чиїсь останні вечері.
Розкидані папери, недописані листи,
І матері, що вранці не діждалися весни.
Хтось встиг лише сказати: «Ти бережи малих»,
Хтось навіть не попрощався з тими, кого любив.
У когось на порозі лишилися сліди,
У когось — тільки прізвище, що стерли назавжди.
І хто тоді був винен? Хто мав сказати «ні»?
Чи можна бути вільним, коли страх у кожнім дні?
Хто вибирав мовчання, а хто його терпів
І скільки треба мужності, щоб правду зберегти, Коли за неї можуть уночі тебе знайти?
І скільки треба страху, щоб зрадити своє,
Коли навколо бачиш, як гине все живе?
Спочатку було Слово.
І Слово — цей будинок,
Майже ритуальний за кількістю поминок.
Наче вони не зникнули, наче вони живі,
І досі їхні голоси лунають у траві.
Стоїть собі той будинок, мовчить його фасад,
А вікна пам'ятають і сміх, і перший сад.
Тут слово мало крила, тут слово мало силу,
Та ніч прийшла й поставила мовчанню чорну мітку.
Тут Хвильовий писав, тут Курбас творив,
Тут кожен мав майбутнє, поки кат не попросив
Віддати йому голос, талант, останній вірш,
А хто не захотів — того ковтала ніч.
Як тяжко хоронити віру, честь і світ,
Як тяжко геніальність перетворити в слід.
Як тяжко бути голосом, коли велять мовчати,
Як тяжко рідну мову в собі не поховати.
І сонячні кларнети — чи чуєш їх іще?
Чи музика розтанула в холодному дощі?
Чи можна врятувати хоча б один рядок,
Коли історія зачиняє на замок
Усе, що ти любив, усе, чим ти жив,
Усе, за що ти бився, усе, що ти творив?
Як тяжко бути генієм і зрадником
Поетом України і радянським радником
Як тяжко обирати: чи жити, чи співати,
Коли за кожне слово тебе можуть покарати.
Я не суддя Тичині, не знаю всіх його доріг,
Не знаю, скільки правди він урятувати зміг.
Та знаю: між рядками, між страхом і вогнем
Живе питання, котре не розвіється з дощем.
Чи можна зберегти хоч крихту свого «я»,
Коли тебе ламає ціла державна сім'я?
Чи можна врятувати тих, кого ще не забрали,
Коли найкращих друзів ти учора поховав?
І хто тепер розкаже, що сталося тоді?
Бо свідки стали попелом, а правда — у воді.
Та поки хтось читає, поки хтось пам'ята,
Не буде ця історія навіки похована.
Потім у дракона розігнався апетит,
Їжа ще смачніша, коли замість люда — вірш.
Дракон цей не жує — він заглотить і ковтне,
Та слово, проковтнувши, не знищить назавжди.
Він хоче їсти голос, він хоче їсти пам'ять,
Він хоче, щоб дитина боялася назвати
Свою країну рідною, свою історію — живою,
Щоб навіть у молитві люди говорили не собою.
Він хоче їсти книги, він хоче їсти мову,
Щоб кожне покоління починало все по-новому.
Щоб син не знав про батька, щоб внук забув за діда,
Щоб правда стала злочином, а зрада — видом хліба.
Він хоче, щоб ми звикли до порожніх сторінок,
Щоб пам'ять відступила, щоб забувся кожен крок.
Щоб ми дивились в землю, коли питають: «Хто ти?»
Щоб ми самі навчились свою країну нищити. Та є одна проблема у цього ненажери:
Не можна з'їсти пам'ять, допоки є папери,
Допоки хтось читає, допоки хтось живий,
Допоки хоч одна дитина вірш перепише свій.
Бо слово — це не чорнило, не підпис на столі,
Не крик у мегафоні, не прапор у імлі.
Це голос тих, хто зникнув, але не змовк навік,
Це пам'ять про людину, яку не стерли з книг.
І скільки б не ковтав він людські життя й імена,
Йому не проковтнути країну, що жива.
Ми зустрінемось із тобою, хороший люд, вже там, Де Дзюба і Дайвінчі, де зло нас не знайде.
Там, де Хвильовий і Курбас, там ніхто нас не вкраде,
Там, де буде Приймаченко, — там ніхто не пропаде.
Там Шевченко не питає, чи дозволено писать,
Там не треба за свободу власну кров проливать.
Там Леся Українка не ховає біль в слова,
Там нікому не потрібна її мужність бойова.
Там не знищені ми будем, там наш Київ ще стоїть,
Там не сиві ті жінки, і ніхто не голосить.
Там наші побратими — незламлені, живі,
І більше не стискають автомати у руці
Там немає тих ракет і повітряних тривог,
Там не треба прокидатись від сирен і від тривог.
Там не зламані міста, ті будинки всі стоять,
Наче тільки вчора люди почали в них проживать.
Там немає матерів, які плачуть за синів,
І немає тих дітей, що світ залишив без батьків.
Там ніхто не перевіряє телефон серед ночі,
Не чекає повідомлення, не закриває очі
Від страшного сповіщення, від невідомості й біди,
Не рахує кожну хвилину до кінця війни.
Там можна просто жити. Не вижити — а жить.
Там можна просто мріяти й ніколи не тужить.
Там можна бути слабким, не боятися зламатися,
Там можна бути собою, не ховатися й не каятися.
І я не знаю, чи є місце те на небесах,
Чи ми його побудуєм на своїх полях.
Та я знаю: кожен прагне не героєм помирати,
А прокинутись уранці й своїх рідних обіймати.
Але поки ми тут — іще триває бій,
І кожен має вибір: бути чи не бути свій.
Чи бути з Україною, чи бути проти неї,
Чи бути волонтером, чи відвернутися від неї.
Чи допомогти сусіду, що не має вже вікна,
Чи сказати: «Це не моя проблема і війна».
Чи підтримати того, хто втратив свій поріг,
Чи пройти повз людину, що просити вже не зміг.
І я не засуджу кожного за страх,
Бо сам не знаю, як би вчинив я в цих часах.
Та знаю: бути людиною — це більше, ніж слова,
Це коли чужа біда тобі не чужа.
І є Україна, яку споконвіків
На шматки всі розбирають, відривають від коренів.
Хай кожен пам'ятає, як її кидали,
Як об неї ноги витирали й зневажали.
Хай кожен пам'ятає, як за мову цю вбивали,
Катували, забороняли, по тюрмах розкидали.
Але попри все хай кожен пам'ятає,
Що за неї вставали й ніхто не забуває
Тих, хто ніс її крізь темряву, крізь попіл і вогні,
Хто хотів побачити її вільною при житті.
І Шухевич, і Бандера — це сторінки непрості,
Їх не вмістиш у два слова, не розв'яжеш у листі.
Та історія не казка, де є білий і чорний,
Де у кожного героя ореол бездоганний.
Треба знати, треба думати, треба правду віднайти,
Щоб помилки поколінь знову не повторити.
Коли Ленін наказав цю країну убивати,
Коли Сталінський режим почав її шматувати,
Коли українське слово оголосили ворогом,
Коли вільна думка стала небезпечною дорогою,
Коли вермахт налетів і земля вся здригнулась,
Коли безліч голосів у вогні обірвалась —
Були люди, що боролись не за себе, а за всіх,
Що віддали свої ранки, свої мрії й власний сміх.
І сьогодні знову небо розтинають голоси,
І сьогодні знову хтось не дочекається весни.
Знову хтось збирає речі, знову хтось втрачає дім,
Знову хтось стоїть на варті, щоб ти міг лишитись в нім.
І не треба бути воїном, щоб відчувати біль,
Не потрібно мати зброю, щоб тримати свою ціль.
Хтось рятує, хтось лікує, хтось навчає малюків,
Хтось тримає рідну мову, щоб народ не онімів.
Хтось пише ці рядки, не знаючи, що далі,
Бо всі його слова — це те, що в грудях назбиралось.
І може, він не зможе зупинити цю війну,
Та він може не дозволити забути правду цю.
І ось переді мною — великий темний зал,
Де кожен, хто був винен, колись відповідав. Та крісла всі порожні, мовчить холодний суд,
І ті, кого шукали, уже не прийдуть.
Де ті, хто підписав? Де ті, хто наказав?
Де ті, хто вбив людину й навіть не згадав?
Де ті, хто відвернувся, коли кричала мати?
Де ті, хто мав можливість — та не захотів рятувати?
А поруч на столах лежать чиїсь вірші,
Засохлі чорні чорнила й невідправлені листи.
Тут медалі на мундирах, тут почесні офіцери,
А у простих людей — медалі тільки в казці, на папері.
Історія не знає, чиї сльози дорожчі,
Чиї могили глибші, чиї ночі довші.
Вона не повертає загиблих до життя,
Не заліковує рани одним лише каяттям.
Але вона залишить імена на берегах,
Щоб хтось колись прочитав і не повторив цей страх.
Як це все в собі тримає одна зламана людина?
Як не розсипатись на попіл, коли плаче Україна?
Як не зненавидіти світ, коли навколо стільки зла?
Як не втратити надію, коли темрява прийшла?
Можливо, відповідь не в тому, щоб не плакати,
Не в тому, щоб усе пробачити й забути.
Можливо, треба пам'ятати, але не стати тим,
Хто відбирає в інших право бути живим.
Бо якщо ми забудемо, за що вони вмирали,
Якщо їхні імена в собі поховаємо,
То дракон, який колись пожирав людей і вірші,
Повернеться знову — і стане тільки більшим.
Тому, читаче, пам'ятай своє походження,
Не цурайся мови, не віддай свого коріння.
Не думай, що свобода — це щось дане назавжди,
Бо навіть найміцніші мури мають слабкі сліди.
І якщо завтра знову буде темно на землі,
Якщо знову хтось залишиться один у чужині,
Згадай усіх, хто мріяв про звичайний тихий ранок,
Про хліб на столі, про дім і про світанок.
Згадай тих, хто не дочекався перемоги,
Хто не повернувся із далекої дороги.
І не називай їх просто цифрами в рядку —
За кожним було життя, за кожним — цілий світ в кутку.
VIII. Слово залишилось
Спочатку було слово — і слово було Бог.
Потім були перемоги, були поразки й крок.
Потім були вагони, тюрми, попіл і вогні,
Потім були покоління, що зростали у війні.
Спочатку було слово — і слово був наказ.
Та слово пережило і той, і інший час.
Спочатку було Слово — і Слово було дім,
Який хотіли знищити, та пам'ять лишилась в нім.
І хай дракон ковтає, хай рве залізом шлях,
Хай чорнило засихає на підписаних паперах,
Хай порожні крісла мовчать у темнім залі —
Ми пам'ятаємо тих, кого вони забрали.
Бо слово — це не зброя, якою вбивають,
А правда, яку мертві живим залишають.
Це голос ненароджених, це подих тих, хто є,
Це Україна, що крізь попіл проросте.
І я не знаю, скільки ще нам треба пережити,
Не знаю, скільки матерям іще доведеться жити
З фотографіями синів, із болем у душі,
З надією, що завтра не розірвуться сни.
Та знаю, що країна — це не тільки прапор,
Не тільки гімн, не тільки напис на папері.
Це кожен, хто сьогодні не забув, ким він є, Це кожен, хто підніметься, коли біда прийде.
Це ті, хто повернуться, і ті, хто не прийдуть,
Це ті, кого чекають, і ті, кого не знайдуть.
Це ті, хто пише вірші, коли не може спати,
І ті, хто навіть плачучи продовжує кохати.
І якщо хтось спитає, що лишилося від нас,
Коли мине століття, коли згасне цей час,
Скажіть: були у світі люди, що хотіли нас зламати,
Та не змогли у нас любов до рідного забрати.
Бо можна знищити будинки, можна спалити книги,
Можна примусити мовчати, можна стерти всі сліди.
Та поки хоч одна людина пам'ятає слово,
Україна говоритиме. І говоритиме знову.
Спочатку було слово.
І слово залишилось.
А все, що мало знищити його, —
Саме колись зітліло.
