Сьогодні я задумався над тим, що стало причиною того, що ми, українці, на мою думку, сильно «випали» зі світового музичного контексту. І я зараз кажу не про українських музикантів та їх творчість, а про слухачів. Чому та коли ми, в основній своїй масі, просто перестали знати, що відбувається в сучасній музиці на рівні цілого світу. Чи можливо, так було завжди? Далі я напишу свою думку щодо того, що відбувається, керуючись виключно своїми спостереженнями.
І одразу відповідаючи на друге питання: ні, так було не завжди. І щоб зрозуміти мою думку, давайте спочатку пригадаємо таке явище, як «монокультура». Простими словами, це коли усі люди знаходяться всередині одного й того самого культурного простору, який диктує їм «тренди», тобто якщо щось популярне - про нього знають усі без виключення. Наприклад, у кіно вона панує досі, бо на великі фільми йде величезна купа грошей, у тому числі й на маркетинг. Тому, коли великий блокбастер на кшталт «Месників» виходить у прокат, про це просто неможливо не дізнатись.
Тобто вихід подібних блокбастерів є величезною культурною подією. І після премʼєри в кінотеатрах про них починає говорити весь світ: зʼявляється купа оглядів, фанатських теорій, мемів та думок з враженнями в Twitter та Threads. А тепер давайте подивимось на музику.
Монокультура в ній існувала у вигляді радіо, яке потім витіснило телебачення. Згадуючи початок та середину нульових, купа людей, не зважаючи на свої музичні вподобання, знали про Eminem, 50 Cent, Linkin Park, 30 Seconds To Mars тощо. Бо усі ми дивилися одні й ті самі музичні канали, де постійно крутили їх кліпи. Та навіть кажучи про альтернативу, купа українців досі памʼятають такі гурти, як AFI чи ТОЛ, бо почули їх на Enter Music, каналі, що сформував смак великої купи міленіалів.
Але прийшов інтернет, і музика, на жаль, програла піратству через свій формат розповсюдження. Наприклад, фільми, премʼєра яких відбувалася в кінотеатрах, не були одразу доступні на носіях, через що ви мали або купляти квиток, або скачувати версію з жахливою картинкою та звуком, яку хтось незаконно зняв для вас на камеру. У музиці ж все було не так, бо ви могли завантажити довгоочікувані альбоми одразу в день виходу у відносно непоганій якості. Людям більше не потрібно було дивитися телевізор чи слухати радіо, де хтось «навʼязує» їм смак - все різко стало доступним тут і зараз. І саме тоді монокультура у світі музики померла.
Проте смерть монокультури не означала смерть культури навколо музики як такої - просто змінився її формат. Якщо раніше таке поняття, як «субкультура», застосовувалося тільки до того, що існувало осторонь, то тепер субкультурою стало все. Велика «бульбашка» луснула та розділилась на купу інших бульбашок. Якісь були більшими, якісь меншими, якісь зливались, а якісь, навпаки, дробилися ще сильніше. І люди тепер самі могли обирати, в яких «бульбашках» їм існувати.
І тут виникає парадокс. Хоча «бульбашок» і стало багато, та доступ до них, завдяки інтернету, став відкритий та максимально простий - це тільки погіршило ситуацію для переважної більшості. Вони стали схожими на голодних людей, яких кинули посеред великого незнайомого міста без навігатору та сказали: «Йди поїш, куди хочеш». Куди в такому разі піде пересічна людина? Ну, напевно, в перше місце, яке зустріне, де їй будуть раді, все буде зрозуміло та «недорого». Чим вона буде керуватися при пошуках такого місця? Ну, певно, що різного роду «рекламою» навколо. Так ось, ми, українці, й були тими самими людьми, які не знали, куди нам йти.
Для порівняння, в багатьох країнах роль «навігатору», окрім телевізора, завжди виконували певні медіа. Наприклад, музичні журнали на кшталт Rolling Stone чи NME. Також народжувались великі онлайн-видання, як Pitchfork, та просто нескінченна купа всіляких менших блогів, які продовжували розповідати людям про музику. Зокрема, на початку десятих набув популярності Anthony Fantano, що зараз є найвпливовішим музичним оглядачем у світі. Ну і не будемо забувати, що великі музичні лейбли нікуди не ділись та продовжували пушити своїх виконавців як через вищезгадані медіа, так і через інші канали - наприклад, через виступи на late night show.
Все це було англомовним, недоступним та незрозумілим пересічним українцям. Бо єдиний місток, що зʼєднував нас інформаційно з зовнішнім світом, був телевізор, від якого молодь якраз таки і втікла в інтернет. Вищезгаданий Enter Music, наприклад, все сильніше втрачав популярність та зрештою припинив своє існування. Куди ж пішла українська молодь споживати інформацію? Ну, звісно, в російський медіапростір, де все було написано зрозумілою мовою і де здебільшого просувалися російські виконавці.
До середини десятих люди повністю були поглинуті цим інформаційним простором, у якому тоді панував тренд на «відродження російського репу». Ми дивилися російські реп-батли та разом з росіянами «плекали любов» до виконавців, яких ви всі зараз чудово знаєте. Тобто в той час, коли увесь світ плескав Kendrick Lamar, що буквально змінював хіп-хоп, в Україні купа людей насолоджувалися Oxxxymiron та поняття не мали, хто це «отой ваш Ламар». Але ціль цього тексту - не передати думку «у всьому винні росіяни». Бо це лише частина пазлу, який повністю складеться, коли ми дійдемо до сучасних років.
А що до українського медіа? Та майже нічого. Звісно, якісь незалежні ініціативи були присутні, але їх вплив був на рівні похибки. Проте під кінець десятих ситуація почала змінюватися в кращу сторону, та почали зʼявлятися такі майданчики як СЛУХ, що були спрямовані на висвітлення української музики. Ініціатива, звісно, благородна, проте сам підхід, на мою думку, був хибним.
Справа у тому, що, концентруючись виключно на українській музиці, для наповнення контентом потрібно було говорити про величезну кількість українських музикантів. У цьому сенсі проблем не було - української музики завжди було багато, зокрема україномовної. Проблема полягала в тому, що за цим всим відчувалося гасло: «замінимо російську музику українською». Тобто українців намагалися витягти з «російської бульбашки» та продемонструвати виключно «українську», яка мала слугувати замінником. На хвилі патріотизму цей підхід частково спрацював, особливо після 22-го року, але що ми отримали в результаті?
Звісно, купа людей почала слухати українську музику, і це прекрасно. Проте в той самий час купа людей також втомилася від того, що їм постійно намагаються щось «втюхати» тільки тому, що воно українське. Через це ми стали заручниками ситуації, коли українська музика стала існувати або в контексті лише української сцени, або, ще гірше, в контексті замінника російського продукту.
На мою думку, це, по-перше, зневажливо до української музики як такої, а по-друге, робить обмеженим уявлення про музичний світ самих українців, малюючи в їх голові хибний та, я б навіть сказав, збочений світ, у якому існує два типи музики - українська та російська. Така собі наша унікальна «українська когнітивна помилка», яку я постійно спостерігаю у коментарях до своїх коротких відео в інсті та тіктоці.
Чому це погано? Ну тут все просто. Через це ми нездатні дивитися на музику у ширшому контексті, не розуміємо купу світових трендів, від яких відстаємо та знаходимось ніби осторонь від сучасного світу. А не розуміючи музичну культуру сучасного світу, ми сильно обмежені у можливості на нього впливати.
Чи стає ситуація краще? Насправді стає, але не набагато. Наприклад, 02.09.25 на YouTube-каналі «Суспільне Культура» вийшло відео «Сучасна рок-сцена: хто формує нову хвилю?», що є одним з небагатьох прикладів контенту, який розповідає про сучасну світову рок-музику українською. А не так давно, ще вийшло відео про альтер-его зірок, де поряд з великими закордонними іменами йде мова про українську сцену.
Саме такий підхід, на мою думку, є найбільш цікавим способом розповідати про українську музику, не відокремлюючи її від світової. Підхід, коли ми не створюємо «бульбашку» під назвою «українська музика», а стаємо частиною інших великих «бульбашок» таких як «метал», «альтернативний рок» чи «хіп-хоп» і таким чином розглядаємо нашу ідентичність через призму світового музичного простору. Для цього нашим музичним медіа потрібно розповідати про музику загалом, пояснюючи, що відбувається у різних її жанрах в світі зараз, чому це відбувається, кого варто слухати щоб це зрозуміти, та яке місце в цьому всьому займає українська музика.
Бо поки ми не вилікуємо наше «хворобливе» сприйняття музики, яке було спричинено роками порожнечі в україномовному медіапросторі, ця хвороба продовжить давати метастази у вигляді збільшення меншовартості та невігластва.
Чи є ті, хто це робить? Звісно, що є. Окрім вищезгаданого «Суспільне Культура», цим постійно займаються Neformat та зокрема Микола Мага, Тимчик, Галас Подкаст, Rap.ua, Noir, ну і ваш покірний слуга (сам себе не похвалиш - ніхто не похвалить).
Звісно, що таких людей та медіа більше, проте я знаю далеко не всіх, бо більшість з них дуже й дуже маленькі, тому пишіть в коментарях інші гідні медіа та авторів контенту кого читаєте чи дивитесь.
