Ніч на 7 жовтня знову розбудила столицю вибухами. Балістика, крилаті ракети, рої дронів. Двоє загиблих у Дарницькому районі, зруйновані гаражі, склади, житлові будинки. У Прилуках — дев’ять тіл, серед них троє дітей. ППО відзвітувала про 161 збиту ціль. Цифри звучать майже переможно, доки не розумієш: люди все одно гинуть. І це вже не «ворог хитрий», а питання, чому столиця досі залишається такою вразливою.
Росія б’є системно. Це факт. Але куди небезпечніший факт — те, як українська влада відповідає на ці удари. Роками. Повільно. Через наради, заяви і нескінченні прохання до партнерів. Поки в Києві продовжують жити так, ніби війна — це десь там, на сході. Поки критична інфраструктура захищена не стільки сучасними системами, скільки надією, що «цього разу пронесе».
Проблема давно вийшла за рамки «не вистачає ракет». Проблема в тому, що система, яка має захищати країну, сама давно перетворилася на інструмент утримання влади. Корупційні схеми навколо оборонних закупівель, розподілу допомоги, будівництва укриттів і відновлення інфраструктури стали звичним фоном. Гроші приходять. Звіти пишуться. А люди ночами спускаються в метро і рахують, долетить чи ні.
Влада чудово розуміє, що відбувається. Попередження про масовані удари лунають заздалегідь. Наради проводяться. Але реальних, жорстких, швидких рішень — мінімум. Бо будь-яке справжнє посилення оборони, будь-яка прозора мобілізація ресурсів, будь-яка відмова від «своїх» схем одразу ставить під удар ті самі вертикалі, які дозволяють зберігати контроль. А контроль — важливіший. Важливіший навіть за безпеку столиці.
Так і виходить замкнене коло. Чим сильніше б’ють по Києву, тим гучніше влада кричить про необхідність допомоги. Чим гучніше кричить — тим більше грошей і уваги. Чим більше грошей — тим сильніше бажання нічого принципово не змінювати. Адже змінивши систему, можна втратити те, заради чого ця система існує: владу.
Країна платить за це кров’ю. Не абстрактною «ціною війни», а цілком конкретними життями в Дарниці та Прилуках. Платить втомою людей, які вже не вірять, що «наступного разу буде краще». Платить тим, що столиця поступово перестає бути символом стійкості і перетворюється на символ безпорадності керівництва.
Далі — тільки гірше. Якщо курс не зміниться, удари ставатимуть регулярнішими, а відповіді влади — усе більш ритуальними. Суспільство втомлюватиметься. Довіра танутиме. А ті, хто сьогодні сидить у кабінетах і вважає, що головне завдання — утриматися, одного дня виявлять, що утримувати вже нічого. Бо країна, яку вони «рятують», буде надто глибоко в прірві, щоб її ще можна було витягнути.
Війна жорстока. Але ще жорстокіше — коли влада використовує війну як ширму, за якою ховає власну нездатність і власний страх втратити крісла. Київ це вже відчуває. Залишилося тільки, щоб це відчули і ті, хто досі вважає, що можна й далі жити в режимі «аби протрималося».
