Якою вийшла серіальна адаптація культового роману Умберто Еко
Ще у студентські роки я зіткнувся з великим романом Умберто Еко "Ім'я Рози" і дуже жадібно прочитав його з екрану старенької Нокії. На маленькому екрані телефону виходило понад дві тисячі сторінок, але мене це не зупинило. Відразу після прочитання я подався знайомитися з екранізацією 1986 року. Передчуття відразу підказало, що спроба вмістити настільки об'ємний і насичений роман у дві години хронометражу виявиться заздалегідь провальною. Так і вийшло.
Правду кажучи, якщо подивитися стрічку режисера Жан-Жака Анно, не знаючи, що в неї є першоджерело у вигляді роману, то фільм цілком буде цілком непоганим зразком історичного детективу. Але якщо ви читали роман, то стрічка однозначно розчарує. Настільки монументальну роботу просто неможливо вписати навіть у тригодинний хронометраж.
Відсутність таких важливих тем, як диспут про бідність Христа та конфлікт про необхідність сміху, робив фільм Анно аж занадто прямолінійним, і йому сильно не вистачало глибини. В екранізації 1986 ці теми подано поверхнево, і вони не викликають ні краплі задоволення. Та й Шон Коннері у головній ролі — досконалий міскаст в образ Вільгельма Баскервільського. Коннері, безумовно, харизматичний актор, але для ролі Вільгельма потрібна харизма зовсім іншого штибу.
Сам Умберто Еко настільки не злюбив цю екранізацію, що відмовляв кіношникам у будь-яких пропозиціях, до яких навіть потрапив великий і жахливий Стенлі Кубрик, бажавший екранізувати другий роман письменника “Маятник Фуко” (що цікаво, Еко, через багато років, пошкодував про відмову).
Дізнавшись про цю історію, я свого часу зовсім засмутився — у моїй голові “Ім'я Рози” завжди був ідеальним матеріалом для екранізації, але не для кіно, а для телебачення. До того ж, на момент мого прочитання роману, почалася так звана “Золота епоха телебачення”. У душі теплилася думка, що одного разу Еко пом'якшиться і дасть дозвіл на зйомку. Однак, 19 лютого 2016 року письменник помер від раку підшлункової, і моя надія на екранізацію згасла остаточно.
Але через три роки після цього я ненароком натрапив на трейлер восьмисерійного міні-серіалу під назвою “Ім'я Рози”. Мало того, в головних ролях були виявлені Джон Туртурро у ролі Вільгельма, Джеймс Космо (Джіор Мормонт з Гри Престолів) у ролі брата Хорхе, Майкл Емерсон (Бен Лайнус із “Загублених”) у ролі Аббата та Руперт Еверетт у ролі інквізитора Бернара Гі. Здавалось, що хтось узяв та здійснив маленьку мрію. Ось тільки, подібна екранізація вийшла запізно, але до цього повернуся трохи пізніше.
А поки що хочеться перерахувати переваги. Насамперед хочеться відзначити Джона Туртурро у головній ролі – це ідеальний Вільгельм. Туртурро (без жодного применшення великий актор) справляється на всі сто відсотків — у його Вільгельмі відчувається і розум, і мудрість, і проникливість його прототипу з роману.
Зрештою, Туртурро навіть зовні актор “шерлоківського” типажу, а одним із джерел натхнення Еко якраз був Холмс — не дарма його учня та помічника звуть Адсон, та й “Баскервіль” присутній в імені персонажа невипадково. Від Туртурро, втім, не відстає й решта акторського складу. Навіть молоді актори на зразок Деміена Хардунга (Адсон) і Антоніа Фотарас (окситанська дівчина або “Роза” (до речі, шалено красива!)) справляються зі своїми ролями блискуче.
Теж саме можна сказати і про декорації — монастир ченців вийшов визначним і монументальним. Варто відзначити, що італо-німецька екранізація показує середньовіччя куди менш похмурим, смердючим і брудним, ніж її американська “сестра”. Проте костюмери, декоратори та художники-постановники однозначно заслуговують на похвалу. Серіал “Ім'я Рози” виглядає справді дорого та якісно (особливо, для європейського виробництва).
Однак, у цього серіалу все ж таки є недоліки. Головний із них — недолік динаміки. Джакомо Батіатто, який режисував усі вісім серій, відчайдушно бракує винахідливості — у 2019 році серіали так нудно знімати не можна. Незважаючи на весь бюджет і найталановитіших акторів, я просто не можу згадати більше одного моменту, який би міцно засів у мене в пам'яті.
Батіатто підходить до постановки надто формально, немов боячись відразу оступитися. Бібліотека абатства — по суті своїй лабіринт — показана непереконливо, але відчуття загубленості в ній не виникає жодного разу, тому що саме цей простір у серіалі показаний невміло. Їй просто не вистачає простору та реальності.
Другий важливий недолік стосується вже сценарію та його наповнення. На жаль, автори мінісеріалу більше тяжіють саме до детективної складової “Ім'я Рози”, хоча в часі вони не настільки обмежені, як їхні американські колеги, які створювали фільм 1986 року. Диспут про бідність Христа розкритий надто побіжно, один із центральних конфліктів роману про необхідність сміху проскакує за весь хронометраж лише кілька разів.
Але сучасне телебачення вже давно довело, що навіть детективний серіал може з легкістю нехтувати інтригою заради атмосфери та міркувань персонажів. Зрештою, у 2014 році всі заворожено дивилися “Справжній Детектив” не через те, щоб дізнатися ім'я вбивці. Швидше, щоб послухати чергову проповідь Раста Коула.
Так можна копнути ще глибше — в 1990 році Девід Лінч показав, що стежити за життям маленького таємничого містечка не менш захопливо, ніж розкривати ім'я вбивці (чого він робити, до речі, зовсім не хотів). Тому дуже прикро, що такий потужний пласт книги в серіалі був втрачений, нехай і не настільки сильно, як у екранізації 1986 року.
І все ж таки я порекомендую цей міні-серіал. Якщо ви читали і любите роман — це все ще гідна спроба охопити світ творіння Умберто Еко, при цьому, що в серіалі навіть є окремі моменти, відсутні в книзі. Зрештою, навіть якщо мінісеріал вам не сподобається, з'явиться привід для обговорення.
Якщо ж ви роман не читали, то це чудова можливість ознайомитись з ним у подібному вигляді, а потім уже вирішити для себе: читати чи ні. Ну а найголовніше – екранізації Умберто Еко не надто часте явище. З минулого разу минуло більше тридцяти років і немає жодної гарантії, що наступну доведеться чекати менше.
