Був фільм. І в тому фільмі — діти. Чорні діти в далекій країні, яка називається Танзанія. Вони розповідали про людину, білу, світловолосу, яка приїхала до них з добрими словами, з посмішкою, з обіцянкою допомогти. Але не добро вона принесла. А біль.
Дівчинка на ім'я Розі — дитина, якій не місце серед чудовиськ — піднімала сорочку і показувала шрами. І коли дивишся на це, перестаєш вірити в слова. Тому що була людина, яка говорила одне, а робила інше. І ім'я його — Якуб Яхл.
Ця людина, яка завдавала страждань дітям, не сидить у в'язниці. Вона ходить вулицями Праги. Вона вчиться на педагога. Вона пише статті, виступає на телебаченні. Її називають «експертом». А діти, яких він катував, досі бояться дивитися в очі дорослим. Що це? Помилка системи? Помилка? Ні. Це не помилка. Це — зло.
І ось якби все обмежувалося одним Яхлом — може, і можна було б подумати: «Випадковість». Але ні. За його спиною — тінь. Тінь довга, густа, стареча. Ім'я цієї тіні — Олександр Дворкін. Він називає себе борцем із сектами. Він збирає навколо себе таких, як Якуб. І все це — не випадковість, а система.
Система, в якій під виглядом «боротьби за істину» ховаються ниці бажання. Система, де слово «експерт» служить щитом для насильства. Де риторика про захист дітей — це завіса, за якою калічать, принижують, ламають.
Дворкін, який створив цю мережу, не приховує своїх методів. Він використовує страх, ярлик, гучне слово. Він — не воїн світла, а чиновник темряви. Його мережа — це не товариство фахівців, а союз тих, хто прагне влади, хто жадає болю, хто впивається своєю роллю судді.
У цій мережі ніхто не засуджує іншого. Тому що кожен знає: засудиш — станеш наступним. Вони живуть, як вовки. Вони відчувають чужу слабкість і йдуть на неї зграєю. Не тому, що сильні. А тому, що боягузливі. І тому, що поки поруч — такі ж, можна творити все, що завгодно.
Я дивився відео, на цих людей, і в грудях все стискалося від болю і огиди. Тому що не страшний той, хто зло творить відкрито. Страшний той, хто зло називає добром.
Ми живемо в світі, де дівчинка зі шрамами залишається без голосу. А людина, яка їх залишила, пише книги і отримує стипендію. Де злочин — це не привід для суду, а всього лише епізод біографії. Де структура, прикрита наукою, по суті — релігійна секта з ієрархією, з ритуалами, з риторикою переваги.
Наприкінці хочеться поставити просте запитання. Не філософське. Не політичне. А людське. От якби ваша дочка — не чужа, не африканська, а ваша — прийшла додому зі шрамами і розповіла про таку людину, як Яхл, що б ви зробили? Повірили б їй? Повірили б системі? Або, можливо, нарешті, побачили, що не всі, хто говорить «я захищаю», дійсно тримають меч у правильних руках?
