Кінець Британської імперії
Імперія тріщала по швах. Рух ненасильства очолюваний Махатмою Ґанді та підйом націоналістичних рухів у Пакистані призвели до того, що 1947 року, перлина Британської корони Індія отримала незалежність. Пакистан, який входив до її складу також став незалежним, одразу після чого між цими двома країнами розпочалося протистояння за спірний регіон Кашмір, яке не вщухає і по сьогодні. Наступного 48-го року, на колишніх підмандатних землях Британії у Палестині була створена держава Ізраїль. У другій половині 50-х британські війська зіткнулися з повстаннями в колоніальній Кенії та на Кіпрі. У 1957 р. було надано незалежність Гані, а до середини 60-х майже всі Британські колонії в Африці отримали незалежність. Але фантомні болі імперської величі час від часу все ж спалахували у британському політикумі. У 1956 р. наступник Черчилля на посаді прем'єр-міністра Ентоні Іден знову повернувся до імперських принципів у міжнародній політиці, і у відповідь на націоналізацію Суецького каналу урядом Єгипту наказав почати повномасштабне військове вторгнення, в якому крім британських військ брали участь Франція та Ізраїль. Війська коаліції висадилися у Порт-Саїді та спробували окупувати зону каналу, однак тиск американців, які не хотіли сваритися з Єгиптом, та погроза ними ввести економічні санкції проти Британії змусили Ідена відступити. В цей момент стало зрозуміло, що Лондон остаточно передав бразди ведучої світової держави Вашингтону. Невдовзі після суецької кризи Іден йде у відставку у ступаючи місце Гарольду Макміллану.
За дотепним виразом американського політика Діна Ачесона:
«Велика Британія втратила імперію, але ще не знайшла своєї ролі».
Країна продовжувала триматися особняком від інших європейських держав, що інколи виходило їй боком. У 1957 р. Великобританія відмовилася підписувати Римський договір про створення Єдиної економічної спільноти у рамках формування того, що пізніше стане Європейським союзом. На думку Макміллана, Великобританія мала залишатися незалежною ядерною державою, що передбачало її місце серед провідних світових держав. Це рішення, до речі, викликало протести противників ядерної зброї, однак Британія все ж продовжила її розробку. На початку 60-х Британія все ж вирішила приєднатися до Римського договору, але тепер вето на її вступ наклала Франція і лише 1969 року вето було знято.
В країні виникли неочікувані проблеми з мігрантами. 1958 р. у районах компактного проживання іммігрантів відзначаються міжрасові конфлікти, спалахують заворушення на расовому ґрунті в лондонському районі Ноттінґ-Хілл. Безліч іммігрантів в ті часи працювало в текстильній промисловості, в охороні здоров'я та на транспорті. Вважаючи, що правила в'їзду в країну є надто ліберальними, та бажаючи навести лад, уряд приймає ряд міграційних законів 1962, 1968 та 1971 років, які регулювали в'їзд мігрантів до країни, надаючи перевагу кваліфікованим робітникам. Однак в результаті, відсоток населення Великобританії, що народився за межами Британських островів, все одно зріс з 5% у 1962 р. до 10% до кінця століття.
60-70-ті роки
Свінгуючі 60-ті знову винесли на політичний олімп лейбористів на чолі з Гарольдом Вільсоном. Він закликав свою партію використати «шаленство» технічного прогресу і знову дати можливість уряду планувати економіку, щоб провести модернізацію та реконструкцію промисловості країни. На виборах 1964 р. він здобув перемогу, хоча й не дуже переконливу. Новий уряд приділяв особливу увагу розвитку мережі загальноосвітніх шкіл, а також взяв під свій контроль основні програми соціальних реформ, які завзято відстоював ліберальний міністр внутрішніх справ Рой Дженкінс. Ці програми включали скасування смертної кари, лібералізацію законів про розлучення, аборти та гомосексуалізм. У 1970 р. уряд
представив закон про рівну оплату праці, який передбачав, що за однаковий обсяг робіт чоловіки та жінки мають отримувати рівну плату.
Британська мода та популярна музика завоювали величезний вплив у всьому світі. Популярність групи Бітлз була такою, що їй вдалося пробитися навіть за “залізну завісу”. Ліверпульська четвірка стала прижиттєво легендарною, хоча Вільсона й висміювали за те, що у 1965 р. на хвилі бітломанії він нагородив членів групи орденами Британської імперії.
Однак надії лейбористського уряду на те, що ретельніше економічне планування допоможе модернізувати неконкурентну британську промисловість, не справдилися. Не допомогло і реформування профспілок, чиїх голосів так відчайдушно не вистачало лейбористам. Економічна політика призвела до девальвації фунта, що стало останньою краплею і на виборах 1970 до влади повернулися консерватори.
Водночас, традиційне джерело проблем Англії, Ірландія, залишалася незагоєною раною. В Північній Ірландії, 1968 р. на зміну католицькому руху за громадянські права прийшла ІРА (Ірландська республіканська армія), яка, по суті, розв'язала війну низької інтенсивності проти британської армії, війну, яка тією чи іншою мірою тривала майже двадцять років. До 1970 р. Ольстер повністю поринув у збройний хаос. Окрім того, ІРА влаштовувала терористичні акти вже на вулицях Лондона. І скільки б уряд не намагався, він, як і за часів Кромвеля, Вільгельма Оранського чи Ллойд Джорджа, не міг знайти вихід із цієї ірландської трясовини. Влада мала шукати цей вихід ще довгих тридцять років.
Уряд під проводом Едварда Гіта переслідували невдачі. Казначейству довелося втілювати в життя дуже непопулярне рішення колишнього уряду про переведення грошей у десяткову систему, відмовившись від такої улюбленої, але незручної старої системи (12 пенсів у шилінгу та 20 шилінгів у фунті). Марш на захист цивільних прав у Лондондеррі був придушений англійськими парашутно-десантними військами, які відкрили вогонь по беззбройних католиках, що призвело до загибелі 13 осіб – цей день отримав назву «Кривава неділя». Світові ціни на нафту злетіли, що спровокувало інфляцію. Гіт, який обіцяв дерегуляцію економіки, був змушений здійснити поворот на 180 градусів, щоб врятувати компанію Rolls-Royce та інші підприємства, що опинилися під загрозою банкрутства, і тут його добив страйк шахтарів. Страйки вдалося вгамувати піднявши зарплатню шахтарям на 35%, однак кількість шахт, за наступні 10 років, довелося скоротити вдвічі.
Уряд знов вдався до посилення держконтролю. На заправках вишикувалися черги, а в країні ввели віялові відключення електроенергії. Сучасна архітектура демонструвала повну відсутність почуття стилю. Великі розчищення більшої частини центру Бірмінгема, Манчестера і Ліверпуля позбавили ці міста звичних відомих будівель, на зміну їм прийшов похмурий міський пейзаж з бетону та асфальту. Так званий «новий бруталізм» стандартних багатоквартирних будинків виглядав похмуро та одноманітно.
Пригнічений Гіт пішов у відставку і 1974 року, однак лейбористи які прийшли на заміну консерваторам не змогли придумати нічого нового. Економіка продовжувала стагнацію, а інфляція сягнула 30%. 1976 року Британія скорочує держвитрати і звертається до МВФ за позикою у 2.3 мільярди фунтів, аби врятувати економіку. Однак наступникам Гіта, ані Гарольду Вільсону, ані Джеймсу Каллагану не вдалося витягти країну з ями. Уряд видавав закони про соціальне забезпечення, але йому не в силах було змусити економіку платити за нього. Профспілки повстали. Зима 1978-79 року ледь не завершилася загальним страйком. На вулицях лежали замерзлі купи сміття, приходили повідомлення, що де-не-де не було кому ховати тіла померлих британців.
Маргарет Тетчер
У березні 1979 р. уряд Каллагана остаточно втратив довіру, і за результатами виборів на весні того ж року на зміну лейбористам прийшли консерватори, а прем'єрське крісло вперше в історії зайняла жінка, донька бакалійника та випускниця Оксфорду, 53-річна Маргарет Тетчер. Обіймаючи посаду міністра освіти в уряді Гіта, Тетчер була свідком ганебних метань у політиці кабінету. Тетчер була переконана, що таке ніколи не повинно повторитись. Говорячи про соціалізм, вона зауважила:
«Жодна форма правління не піддавалася більш ретельній перевірці та не проходила такого довгого дослідження [як соціалізм]. І це повний провал».
Тетчер дісталася країна у важкій економічній кризі, однак при всіх своїх консервативних правих поглядах Тетчер прийшла у владу, не маючи готового програмного документа, а лише з щирою впевненістю, що прокляття британської економіки полягає в обмеженні свободи торгівлі та надмірної залежності всіх громадян від держави. Захищаючи державні виплати, уряд скоротив держвитрати під час швидкого зростання інфляції. Популярність Тетчер різко скоротилася: на її підтримку виступали трохи більш як 20 % населення. Однак прем'єр-міністрка залишалася непохитною. Вона вважала, що не відступить, навіть якщо кількість безробітних перевалить через позначку 2 мільйони. Вона знову і знову повторювала:
"У нас немає іншого виходу".
У липні 1981 р. настрій нації ненадовго підняло «весілля століття», одруження принца Уельського та леді Діани Спенсер, на яке в Лондон з'їхалось більше пів мільйона туристів. Але ця радість померкла, коли в Лондоні, Ліверпулі та інших містах спалахнули наймасовіші міські заворушення за всю сучасну історію. Причиною їх стала суміш міжрасової напруженості, безробіття та незадовільної роботи поліції з охорони громадського порядку. Здавалося, драконівська політика Тетчер не тільки не приносить плоди, а й веде до гострих соціальних розбратів. У відкритому листі до Times 364 економісти просили прем'єр-міністра змінити політичний курс.
Але в той момент доля здала Тетчер відразу два козирі. Спочатку у таборі лейбористів стався розкол. Партію полишила так звана "банда чотирьох" — група корифеїв робітничого руху, які створили нову лівоцентристську Соціал-демократичну партію Великобританії. Цей розкол значно послабив головних противників Тетчер і протягом 1981-1982 років. ця нова партія випереджала лейбористів, а її лідера Роя Дженкінса навіть називали найімовірнішим наступником Маргарет на посаді прем'єр-міністра.
Ще більш несподівана допомога надійшла з-за моря. Попри войовничі промови, через які в Москві Тетчер назвали «залізною леді», що їй дуже лестило, Тетчер у питаннях зовнішньої політики була малопомітною. Британія здавала все більше позицій за океаном. Міністр іноземних справ лорд Керрінгтон вів переговори, метою яких був демонтаж бунтівного режиму Яна Сміта у Родезії та державотворення Зімбабве. Крім того, було розпочато подібні переговори і щодо передачі британської колонії Гонконг КНР. Міністр оборони Джон Нотт скористався цим, щоб заявити про те, що тепер Великобританії вже не потрібен військово-морський флот, здатний досягти будь-якої точки земної кулі, і скорочення флоту було заплановано на середину 1982 р. Ця подія пройшла непоміченою для всіх, крім військової хунти Аргентини, яка давно заявляла свої претензії на Фолклендські острови – британську острівну колонію у південній частині Атлантики. У квітні 1982 р. Буенос-Айрес зненацька висадив на Фолклендах десант, захопивши територію островів та не очікуючи серйозної військової відповіді Британії.
Захоплення островів приголомшило Британію настільки, що, втративши підтримку власної партії та всього населення, Тетчер зіткнулася з загрозою неминучої відставки. І міністр закордонних справ, і міністр оборони були за межами країни, коли Тетчер ризикнула особисто відправити велике британське військово-морське з'єднання, щоб повернути контроль над Фолклендськими островами. Це було дуже ризиковане рішення, і тут Тетчер могла покластися тільки на близьку дружбу, яка пов'язувала її з новим американським президентом Рональдом Рейганом. І він, хоч і не побажав втягувати у конфлікт американські війська, надав значну матеріальну підтримку та забезпечив розвідданими, а також таємно тримав у бойовій готовності авіаносець. Через два місяці Великобританія, втративши 6 кораблів і 255 британських військовослужбовців, повністю повернула собі контроль над островами.
Популярність Тетчер, судячи з опитувань громадської думки, злетіла на 10%, про неї говорили в усьому світі. Жоден прем'єр із часів Черчілля не мав такої популярності у світі. У 1983 р. консерватори здобули найсерйознішу перемогу на парламентських виборах за весь післявоєнний період, що дозволило лідеру партії проводити політику, яка пізніше отримає назву «тетчеризм». Прем'єру вперше довелося пережити замах, скоєний ІРА у жовтні 1984 р., коли під час партійної конференції у «Гранд-готелі» у Брайтоні вибухнула бомба. Загинули п'ятеро людей, але Тетчер категорично відмовилася скасувати конференцію, а лише попросила Marks & Spencer відкрити магазин раніше, щоб делегати могли змінити зіпсований одяг. Вона стверджувала, що трагічна подія у «Гранд-готелі» лише зміцнила її у намірі наполягати на подальшому проведенні реформ.
Уряд вже відкрито конфліктував із шахтарями, які під керівництвом президента Національної спілки гірників Артура Скаргілла страйкували проти запланованого закриття 20 збиткових шахт. Внаслідок такого скорочення втратили б роботу 20 тисяч гірників. У ході одного з таких страйків на коксохімічному заводі британського монополіста British Steel Corporation, поліція та пікетувальники зійшлися в рукопашній, як у Середні віки, – з дубинками, камінням, та верхи на конях. Страйк продовжувався з дедалі більшою жорстокістю, але в березні 1985 р. був придушений. Відбулося закриття однієї за одною всіх шахт, які перебували у списку нерентабельних. Оскільки традиційні галузі промисловості переживали спад, почали виникати робочі місця у більш конкурентоспроможній сфері обслуговування. Влада профспілок послабшала, і до середини 1980-х років. вжиті Тетчер заходи нарешті стали приносити свої плоди.
Тетчер розвернула активну приватизацію. Список підприємств, що підлягали роздержавленню, показав, що у післявоєнний період націоналізація торкнулася чи не кожного сектора економіки. Список включав автомобілебудування, вагонобудування, нафтовидобувні та нафтопереробні компанії, авіаперевезення, аеропорти, пороми, морські порти, підприємства з виробництва комп'ютерів, телефонний і телеграфний зв'язок, виробництво сталі, газ та електрику. Однак Тетчер всіляко перешкоджала приватизації вугільних шахт, залізничних шляхів сполучення та пошти, які вона вважала загальнонародною власністю. Іноземні фірми були допущені до ринків, що довгі роки так ревносно охоронялися, торговим банківським послугам, і дозволив будівельним інвестиційним компаніям брати участь у торгах на біржі. Економічна активність переживала справжній бум, аж до чорного понеділка в жовтні 1987 р., дня обвалу фінансових ринків.
На цей момент остаточно сформувалися основні риси «тетчерівської Британії». Країна відновилася від потрясінь 1970-х років. і повільно, але впевнено просувалася вгору в рейтингу найбільш процвітаючих країн Європи. Більшість людей стали багатшими, включаючи тих, хто отримував допомогу від держави, а Лондон змагався з Нью-Йорком за звання фінансової столиці світу.
Запас життєвої енергії Тетчер вражав, проте наприкінці десятиліття, вона помітно здала. У листопаді 1989 р. вона з радістю сприйняла новину про падіння Берлінської стіни як доказ перемоги у тривалій боротьбі з комунізмом, але не перейнялася духом часу та різко заперечувала проти об'єднання Німеччини. Її владність і категоричність призвели до того, що колегам було все важче працювати з нею, і, як і багато прем'єрів до неї, які досить довго перебували при владі, вона замкнулася у вузькому колі своїх помічників на Даунінг-стріт. Все більше колишніх прибічників Маргарет завзято її критикували та вона стрімко втрачала політичний вплив. І врешті решт, восени 1990 року прем'єр-міністрка подала у відставку.
Досягнення Тетчер на посаді прем'єра були вражаючими. Вона була першим лідером Великої Британії за останні п'ятдесят років, який став постаттю світового масштабу. Хоча для британців вона до кінця своїх днів була фігурою контроверсійний, через свою жорсткість та безкомпромісність у проведенні реформ, які вона вважала правильними. І все ж таки до 1990 р. вона домоглася процвітання держави, що не вдавалося її попередникам протягом кількох десятиліть.
Кінець ХХ століття
Наступником Тетчер став її вірний соратник Джон Мейджор. Саме на чолі з ним британський парламент зустрів розвал союзу Радянського та взяв участь у створенні союзу Європейського. У складі коаліції, британські війська взяли участь в успішній Першій війні в Перській затоці, вигнавши іракські війська з Кувейту.
Наприкінці дев'яностих лейбористи знов прийшли до влади, і наступником Мейджора став Тоні Блер. За його каденції, 1998 року було укладено Белфастську угоду між урядами Британії та Ірландії. Більша частина ІРА згодилася припинити збройне протистояння та перейти до політичних методів боротьби. Ольстер залишився частиною Британії, але в майбутньому населення краю матиме право більшістю голосів прийняти рішення про об'єднання острова. У конфлікті, який тривав кілька століть, нарешті засяяла надія його остаточного вирішення.
Загалом друга половина XX століття у Європі та західному світі в цілому, була часом розвитку, та миру. Конфлікти, що відбувалися на світовій периферії не сильно зачіпляли ані європейців загалом, ані британців зокрема. Весь цей настрій вилився у книгу американського філософа Френсіса Фукуями “Кінець історії та остання людина”, у якій він пророкував кінець епохи ідеологічних протистоянь, глобальних революцій і воєн.
З такими настроями Британія вступила у XXI століття.
ЕПІЛОГ
Що вважати історією? Формально, кожна хвилина що минула вже є надбанням історії, однак особисто для мене, історія закінчується там, де починаються заголовки газет, які ми гортали своїми руками, випуски новин, які ми бачили своїми очима, та пости у соціальних мережах, які ми власноруч лайкали. Історія Англії не закінчується з настанням буремного, як виявилося, XXI століття. Ще буде її участь у черговій війні на близькому сході, Лондон прийме Олімпійські ігри, країна, разом з усім світом переживе кілька хвиль фінансових криз, переживе спалах КОВІД, та стане одним з головних союзників України у її війні з рф. І ця війна, як лакмусовий папірець покаже, що вогонь, запалений великими англійськими королями та полководцями, політиками та вченими минулого, ще не згас. Історія Англії продовжується. Вона живе, вона розвивається, і я впевнений ще не раз проявить себе на світовій політичній та культурній арені.
Старенька Англія і сьогодні продовжує карбувати своє захопливе оповідання на скрижалях світової історії.
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
