Від підкорення Уельсу до початку Столітньої війни
Про смерть батька Едуард I дізнався на Сицилії, де зупинився, повертаючись із Хрестового походу. Але ця звістка не змусила його поспішати додому, ще два роки він провів у Франції і прибув до Англії лише 1274 р. Йому було 35 років. Войовничість, властива його характеру, позбавляла його правління миру та виснажувала скарбницю держави. Єдина людина, до якої він ставився з незмінною ніжністю та добротою, була його дружина Елеонора Кастильська, яка народила королю шістнадцять дітей.
Коронація Едуарда відбулася в 1274 р. і перетворилася у найрозкішніше свято, яке тільки пам'ятав Лондон. Король одразу зайнявся наведенням ладу у державі. Покладаючись на поради досвідченого лорда-канцлера Роберта Бернела, Едуард видав королівський наказ: зібрати у кожній сотні колегії присяжних, щоб підготувати перепис населення та зафіксувати скарги та невдоволення. Для збору даних розіслали спеціальних уповноважених. На цій основі було видано цілу низку Вестмінстерських статутів, що стали першим склепінням англійських законів, заснованих на принципах Великої хартії вольностей. Усі вони були прийняті у різний час на засіданнях парламентів, у яких брали участь представники «будь-якого звання» – барони, лицарі та бюргери.
Найрадикальнішим рішенням нового короля була перевірка ленних грамот, тобто розслідування того, на якій підставі феодальні барони володіли землею і на місцях вершили правосуддя. Барони мали постати перед роз'їзними судовими комісіями та довести своє спадкове право. Міра ця була дуже непопулярна.
Наступним кроком короля, було підкорення вічно неспокійного кельтського прикордоння. До 1270 Уельс вперше відчув смак національної єдності. Скориставшись тим, що Генріх III загруз у війні з баронами, Ллівеллін Великий та його онук, Ллівеллін Останній з дому Аберфрау, зміцнили свою владу над більшою частиною Уельсу. Генріх III цю владу визнав, підписавши у 1267 р. договір у Монтгомері. Але, оскільки Ллевеллін Останній був союзником де Монфора та його зятем, наступник Генріха Едуард зажадав, щоб валлієць був присутній на його коронації і приніс клятву васальної вірності. Коли ж той відмовився бути присутнім на церемонії, відмову вважали відкритою непокорою.
Захоплення армією Едуарда північної частини Уельсу стало найдорожчою військовою операцією, яка коли-небудь проходила на Британських островах. Величезна армія в 15 000 професійних солдатів зібралася у Честера, та супроводжвалася транспортом для переправи по воді, обладнанням для укладання доріг та великим обозом.
До серпня королівська армія перетнула королівство Гвінед і вийшла до острова Англсі. Весь урожай валлійських землеробів пішов на їжу англійської армії, валлійці залишилися без продовольства. Левеллін вирішив здатися без бою і принести клятву вірності Едуарду. Але той зобов'язав валлійця виплатити ще й грошовий штраф у розмірі 50 000 фунтів. Виплатити призначений штраф Лівелліну так і не вдалося. Разом із братом він підняв проти англійців повстання, яке завершилося крахом дому Аберфрау. Ллевеллін Останній загинув у бою 1282 року, а Давида протягли вулицями і стратили через повішення, патрання і четвертування. Він став першою жертвою того виду страти, яка потім вважалася звичайним покаранням за зраду.
Аби убезпечити ці землі від подальших повстань, Едуард звелів звести міцні фортеці на півночі Уельсу навколо замків у Бомарісі, Харлеці, Карнарвоні та Конуї.
Після підкорення Уельсу Едуард звернув свій погляд на Шотландію. Після смерті 1286 р. шотландського короля Олександра III у боротьбу за шотландський престол вступили Іоанн Балліоль та Роберт Брюс. Едуард надав підтримку Іоанну Балліолю в обмін на його феодальну присягу. Це розлютило шотландських баронів, які одразу ж звернулися по допомогу до Франції.
У Шотландії справи короля пішли не так гладко, як в Уельсі. Едуарду постійно бракувало грошей. Він спрямував на військові витрати навіть суми,асигновані на особисті витрати короля. На додачу, в 1290 році помирає кохана дружина короля, Елеонора. Невтішний Едуард наказав перевезти тіло дружини з Лінкольна до Лондона та на кожній зупинці по дорозі траурного кортежу споруджувати хрест на згадку про "Дорогу королеву".
В 1295 р. король скликав новий парламент, який пізніше отримає назву «зразкового», щоб той проголосував за виділення грошей на його нескінченні військові походи. Король зібрав графів, баронів, єпископів та абатів до палати лордів, а 292 представники громад – до палати громад, куди увійшли городяни з 70 міст. Цей був перший двопалатний парламент в історії Англії. Він став дуже у нагоді Едуарду, адже на війни король витрачав до 250 000 фунтів на рік.
У 1296 р. король Шотландії Іоанн І Балліоль під тиском своїх баронів зрікся васальної присяги, яку склав Едуарду. У відповідь англійці розорили прикордонне місто Берік, захопили Балліоля в полон, та прилюдно відібрали корону, скіпетр та державу і під конвоєм доправили до Англії. Разом з ним до Англії перевезли і шотландський "Камінь долі", або Скунський камінь. 700 років ця реліквія пролежала у Лондоні поки в 1996 р. уряд Джона Мейджора не повернув камінь на батьківщину.
Після Баліоля, шотландський дворянин Вільям Воллес став наступним, хто підняв прапор повстання. Майже десять років Воллесу вдавалося вислизати від англійців завдавши їм кілька військових поразок, але в 1305 р. його все-таки схопили і привезли в Лондон, де він був повішений, втоплений, а потім четвертуваний. Втім, навіть така кара не налякала шотландців. Через рік Роберт Брюс підхопив естафету Воллеса і навіть оголосив себе королем Шотландії. Розлючений Едуард запланував черговий військовий похід, який мав стати останньою кампанію проти шотландців, але дорогою на війну, біля міста Карлайл 68-річний Едуард серйозно захворів. Нестримний до останнього король всеж хотів особисто очолити армію, тому наказав, щоб йому допомогли сісти на коня. І дарма... Невдовзі після цього Едуард помер.
Едуард I увійшов до анналів як «великий і грізний король…». На його могилі у Вестмінстерському абатстві написано:
«Edwardus primus scottorum malleus hic est» («Тут лежить Едуард I, Молот шотландців»).
Але цей молот не приніс миру. Після нього на кельтських землях постійно спалахували жорстокі повстання.
Едуард ІІ
Новий король, 23-річний Едуард II, так відрізнявся від свого войовничого батька, що у деяких навіть виникали сумніви щодо його походження. У той момент, коли Едуард II вступив на престол, він готувався до укладання шлюбного союзу з Ізабеллою, 12-річною дочкою короля Франції. Юна наречена стала свідком фривольної поведінки Едуарда з його близьким другом Пірсом Гавестоном. Незадовго до цього Едуард I вислав його, вважаючи негідною компанією для свого сина, але після смерті батька Едуард II знову наблизив Гавестона. Чи був король гомосексуалом, невідомо, але Гавестон, безперечно, мав на нього величезний вплив.
Але тепер в Англії був повноцінний парламент, який король ніяк не міг ігнорувати. У 1308 р. парламентарі принесли клятву на вірність короні, а не особисто королю і почали вимагати вигнати Гавестона. Едуард ІІ погодився, але згодом кілька разів намагався повернути фаворита. Після чергової спроби, барони не витримали та схопили Гавестона і без довгих розглядів стратили. Вбитий горем король кілька тижнів зберігав у себе тіло вбитого друга, поки смердючий труп, що розклався, не винесли геть.
На полі бою король також не здобув успіху. Едуард вирішив повторити військовий похід батька і приборкати непокірних шотландців. Він показав себе відважним воїном, але тактиком виявився бездарним. Очоливши велику, але недостатньо дисципліновану армію, Едуард рушив на північ, збираючись звільнити обложену фортецю Стерлінг, проте при Беннокберні, неподалік Стерлінга, потрапив у засідку,
влаштовану невеликим загоном шотландців під командуванням Роберта Брюса.
Битва при Баннокберні
Розбивши у перший день передові загони англійців, шотландська армія на чолі з Робертом Брюсом зайняла позиції у лісі. За чисельністю англійці вдвічі переважали шотландців, та були краще озброєні. Основу армії Брюса складали щільні формування піхоти із довгими списами, також відомі як шилтрони, з невеликою кількістю лучників та легкої кавалерії. В той же час, основною ударною силою англійського війська була важка кавалерія.
Однак не дивлячись на перевагу з боку ворога, Роберт Брюс мав зухвалий план на цю битву. Отримавши вночі інформацію від перебіжчиків про низький моральний стан у англійському війську, шотландський король повів свої війська вперед. План здавалося б самогубний, однак англійці недооцінили силу шотландських шилтронів. Озброєні довгими списами шотландці повільно просувалися полем бою, зберігаючи згуртованість та дисципліну. В цей же час шотландські лучники атакували своїх англійських візаві, аби відволікти їх увагу від піхоти.
В рядах англійців виникла суперечка, з приводу того хто повинен очолити кавалерійську атаку на ворога. Не витримавши довгих дискусій, лівий фланг англійців під командуванням графа Глостера Гілберта де Клера кинувся в атаку, яка обернулася кривавою банею для англійської кавалерії. За лічені хвилини сам де Клер та багато його соратників лицарів загинули зіткнувшись зі стіною шотландських списів. Великий розмір англійської армії зіграв з нею злий жарт, адже вона потребувала багато часу на перегрупування, в той час як шотландці продовжували свій повільний наступ. Врешті решт англійці змогли зорганізуватися на здійснили потужну атаку на шотландські шилтрони, однак проломити їх так і не вдалося.
Шотландці поступово затискали англійців у тісну долину між річками Баннокберн та Пелстрім. При цьому англійці не використовували свій важливий потенціал ,а саме лучників, які не раз вирішували хід битви. Загонам стрілків нарешті був відданий наказ припинити перестрілку з шотландськими лучниками, переправитися через річку та атакувати шотландців з флангу. Але на заваді цьому плану стала легка шотландська кавалерія, яка атакувала неприкриті загони лучників, розбила та розсіяла їх.
У вирішальний момент битви, коли сили вже покидали шотландців, Брюс ввів у бій свій єдиний резерв з двох шилтронів, які поповнили ряди піхоти та поновили натиск на англійські ряди. Король Едвард ІІ ледь не потрапив у полон, та вимушений був віддати наказ про відступ, який по ітогу обернувся панічною втечею.
За різними данними у цій битві Едвард втратив від однієї до двох третин свого війська і був змушений полишити Шотландію. Результатом цього розгрому став Нортгемптонський мирний договір, що закріпив незалежність Шотландії.
Після Баннокберну
Повернемося до справ придворних. Місце королівського фаворита недовго було вакантним. Пірса Гавестона замінив безжальний і вкрай непопулярний Г'ю Диспенсер, якому було надано графство Глостер з великими землями у Валлійській марці. Благо графський рід де Клерів, що раніше правили цими землями, обірвався у битві при Баннокберні. Цей дар викликав невдоволення баронів, які боялися за свої володіння. В результаті знову спалахнула війна баронів проти короля. На чолі стояв Роджер Мортімер, лорд із Валлійської марки, якого Диспенсер змусив тікати до Франції.
Саме у Франції 1325 р. Мортімер зустрів 29-річну королеву Ізабеллу, що віддалилася від чоловіка та поділяла ненависть барона до новоявленого фаворита короля. У Парижі Ізабелла та Мортімер стали коханцями, а вже за рік Ізабелла знайшла достатньо прихильників серед незадоволених англійських баронів, щоб ризикнути повернутися до Англії.
У вересні 1326 р. вона у супроводі Мортімера висадилася в Східній Англії і стрімким наступом змусила Едуарда та Диспенсера тікати на захід країни, де Диспенсера схопили в Херефорді і засудили до страти в присутності королеви. Стратили його з нечуваною жорстокістю: повісили, як злодія, оскопили, змусивши дивитися, як горять на багатті його геніталії, згодом знову повісили, випатрали і четвертували. Воістину, недарма Ізабелла отримала прізвисько Французька Вовчиця.
А от позбавитися чоловіка Ізабеллі виявилося не так просто. Пармламент не мав права скинути або судити законного монарха, адже той не скоїв жодного злочину. Тоді у січні 1327 р. Едуарду, якого утримували в Кенілворті, зробили пропозицію відректися самому. Король зі сльозами на очах погодився – за умови, що замість нього корону отримає їх із Ізабеллою 14-річний син Едуард.
Едуард ІІІ
Коронація Едуарда ІІІ пройшла належним чином, а його скинутий батько був відправлений у замок Берклі, де його в тому ж році вбили, вірогідно за наказом Ізабелли. Існує легенда, що у розплату за ніби то гомосексуальність, колишнього короля насадили на розпечений спис. Однак чи це правда — ніхто не знає.
Двадцятирічне правління Едуарда II, попри всю його політичну та військову некомпетентність, стало періодом розквіту культури. Він був людиною тонкого смаку, не шкодував грошей на готичну архітектуру та багато прикрашені мініатюрами манускрипти. Він став першим королем, що створив коледжі в Оксфорді та Кембриджі.
Три роки королева Ізабелла і Мортимер правили залізною рукою від імені юного короля Едуарда ІІІ, але у 1330 р. у віці 17 років Едуард несподівано зробив дуже сміливий вчинок. У супроводі загону із двадцяти трьох дворян він захопив у полон Ізабеллу та Мортімера, якого згодом перевезли до Лондон і незабаром стратили. Матір-королеву юний монарх віддалив, відправивши на заслання в затишний замок Різінг в Норфолку.
Едуард ІІІ виявився настільки ж не схожим на батька, як його батько – на Едуарда I. Від початку двір юного Едуарда III був наповнений пишними святами та лицарськими турнірами. Король був типовим Плантагенетом – добре складний, з довгим волоссям та бородою, щедрий та нестримний. Він показав себе прекрасним воїном та одним з кращих воєначальників в історії Англії, однак був не дуже талановитим управлінцем.
У юності його помисли займали бенкети у стилі короля Артура, лицарські турніри та маскаради. Всі ці розваги вимагали грошей і спонукали до вічних війн. Він постійно воював з шотландцями, регулярно воював з ірландцями, але головним супротивником Едуарда ІІІ та його найближчих нащадків стала Франція, населення якої на той час вчетверо перевищувало населення Англії: 20 мільйонів проти п'яти.
Початок Столітньої війни
У жилах самого Едуарда теж текла французька кров. Монарх говорив французькою мовою - чужою для народу Англії. Але через помилки його пра-прадіда, короля Іоанна Безземельного, на території Франції Едуарду III належала лише Аквітанія.
1328 р. помер король Франції Карл IV Красивий. Він не залишив спадкоємця, і мати Едуарда III Ізабелла, що була сестрою померлого монарха, заявила про права на престол свого сина. Іншим претендентом був двоюрідний брат Карла, Філіп Валуа.
Відповідно до салічного закону, прийнятого у Франції, жінки не могли ані наслідувати корону, ані передавати це право своїм нащадкам, тому Філіп VI Валуа і успадкував французький престол. Але англійська правляча династія ніколи не визнавала салічного закону, і, коли в 1330 р. Едуард досяг належного віку і взяв всю повноту влади у свої руки, це питання знову викликало серйозні суперечки.
7 років тривала дипломатична та економічна війна. Французи почали підтримувати набіги шотландців на англійські прикордонні землі та піратські напади на англійські судна, що перевозили шерсть і вино на континент. Це протистояння вилилося у те, що 1337 р. обидва монархи, англійський король Едуард III і французький король Філіп VI оголосили про початок війни і 1340 р. з морської битви при Сльойсі почалися воєнні дії.
Англійський флот під особистим командуванням Едуарда завдав поразки французам, забезпечивши Англії перевагу на морі, і зокрема в протоці Ла-Манш. Ця перемога дозволила вільно перекидати війська на територію Франції. Французи втратили в бою понад 200 кораблів. Пізніше про цю битву говорили так:
«Якби Бог дав рибі можливість говорити, вона заговорила б по-французьки, так як з'їла дуже багато французів».
Так почався один з найкривавіших військових конфліктів середньовіччя, який згодом отримав назву Столітня війна.
