Щоб зрозуміти сучасну кримську проблему, варто згадати, як півострів опинився у складі України. Історія тут справді непроста, але юридично все досить чітко.
У 1954 році відбулася подія, яка сьогодні має величезне значення. Микита Хрущов, тодішній керівник СРСР, підписав указ про передачу Кримської області з Російської РФСР до Української РСР. Це було оформлено як "подарунок" до 300-річчя возз'єднання України з Росією. Тоді це здавалося формальністю – адже всі республіки входили до одного Союзу. Але юридично документ був цілком законний за радянським правом.
Коли СРСР розпався у 1991 році, виникло питання: хто отримує які території? Тут спрацював принцип, який юристи називають красивою латинською фразою uti possidetis juris. Простими словами це означає: "як володів, так і володієш". Тобто адміністративні кордони радянських республік автоматично стали державними кордонами нових країн. Цей принцип виник ще в XIX столітті під час здобуття незалежності латиноамериканськими країнами від Іспанії. Щоб уникнути хаосу та війн за території, міжнародне співтовариство домовилося: колишні адміністративні кордони стають державними кордонами нових країн. Це правило згодом поширилося на весь світ і стало однією з основ сучасного міжнародного права.
Росія цей принцип визнавала і навіть підписала відповідні документи. У 1997 році президенти Борис Єльцин та Леонід Кучма підписали Договір про дружбу, співробітництво та партнерство, де Росія офіційно визнала український суверенітет над Кримом. Це не було примусом чи випадковістю – це була свідома політична позиція Москви.
Така позиція Росії мала глибокі історичні корені. Ще за три роки до підписання цього договору, 1994 рік став переломним для України в питанні безпеки. Країна володіла третім у світі ядерним арсеналом після США та Росії – понад 5000 боєголовок та 176 міжконтинентальних ракет. Але утримувати таку зброю було надзвичайно дорого і небезпечно.
Саме тоді було прийнято рішення, яке назавжди змінило геополітичну карту регіону. 5 грудня 1994 року в Будапешті відбулася історична церемонія. Україна підписала меморандум про гарантії безпеки з трьома ядерними державами: США, Великою Британією та Росією. Угода була простою за змістом, але колосальною за значенням: Україна відмовляється від ядерної зброї, а натомість отримує гарантії територіальної цілісності.
Росія взяла на себе конкретні зобов'язання: поважати незалежність і суверенітет України, утримуватися від погроз силою проти нашої країни, не використовувати економічний тиск для впливу на українську політику. Ці гарантії стосувалися всієї території України – включно з Кримом.
Меморандум не був просто декларацією. Це був міжнародний договір, зареєстрований в ООН. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим, вона порушила не лише українське право, а й власні міжнародні зобов'язання, дані під час урочистої церемонії в присутності світових лідерів. Це порушення підірвало всю систему міжнародного права, адже Росія сама скористалася принципом територіальної наступності, коли отримала величезні сибірські території та Далекий Схід після розпаду СРСР.
Саме тому події в Криму стали такими болючими для міжнародного співтовариства. Те, що сталося у лютому-березні 2014 року, юристи кваліфікують дуже конкретно: це агресія, окупація та анексія. Три різні поняття, які разом складають картину грубого порушення міжнародного права.
Агресія почалася з появи "зелених чоловічків" – військових без розпізнавальних знаків, які захопили ключові об'єкти Криму. Пізніше Путін сам зізнався, що це були російські військові. За міжнародним правом, використання збройних сил однієї держави проти іншої без згоди – це класичне визначення агресії.
Окупація настала, коли російські війська встановили контроль над територією Криму. Міжнародне право чітко регулює, що окупаційна влада має обмежені права і не може змінювати правовий статус території. Росія ж почала масово видавати російські паспорти, змінювати законодавство, перереєстровувати підприємства.
Анексія – це фінальний етап, коли Росія офіційно включила Крим до свого складу. За міжнародним правом, анексія заборонена категорично. Статут ООН, Гельсінкська декларація, численні резолюції – всі ці документи однозначно забороняють захоплення чужих територій силою.
"Референдум" 16 березня 2014 року не змінює правової кваліфікації. По-перше, він проводився під дулами автоматів окупаційних військ. По-друге, за українською Конституцією, питання зміни території держави вирішується лише всеукраїнським референдумом. По-третє, міжнародне право не визнає права на відокремлення, якщо воно не пов'язане з деколонізацією чи крайніми формами утисків.
Реакція світової спільноти на кримські події була швидкою та одностайною. Вже 15 березня 2014 року, за день до фальшивого "референдуму", Рада Безпеки ООН розглядала резолюцію, що засуджувала дії Росії. 13 з 15 членів Ради підтримали резолюцію, проти голосувала лише Росія, Китай утримався. Але Росія як постійний член Ради використала право вето.
Тоді справу передали до Генеральної Асамблеї ООН, де немає права вето. 27 березня 2014 року 100 країн світу підтримали резолюцію 68/262 "Територіальна цілісність України". Лише 11 країн голосували проти, 58 утрималися. Резолюція прямо заявила, що "референдум" у Криму не має юридичної сили.
Це був потужний сигнал. Країни з різних континентів, з різними політичними системами, з різним ставленням до США та Росії – всі вони засудили анексію Криму. Навіть традиційні російські союзники, як Білорусь та Казахстан, не визнали приєднання півострова на той момент.
Європейська спільнота відреагувала ще жорсткіше. Вже в березні 2014 року ЄС запровадив персональні санкції проти російських чиновників, причетних до кримських подій. Згодом санкції поширилися на цілі сектори економіки. США, Канада, Японія, Австралія приєдналися до санкційного режиму.
Після того, як стало зрозуміло, що Крим окупований надовго, Україна зіткнулася з непростим питанням: як повертати півострів, якщо прямий військовий шлях неможливий? Відповідь знайшли в поєднанні дипломатії, права та економічного тиску. Це довга робота на роки, можливо, на десятиліття. Але історія знає багато прикладів, коли терпіння та послідовність перемагали грубу силу.
У березні 2021 року президент Зеленський затвердив документ з довгою назвою, але дуже конкретним змістом – Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Це є детальний план дій на найближчі роки.
Стратегія базується на простій, але потужній ідеї: Крим треба повертати не лише як територію, а як спільноту людей. Адже за роки окупації там виросло ціле покоління дітей, які бачили лише російські підручники. Там живуть люди, які щодня стикаються з російською пропагандою. Просто "звільнити" таку територію недостатньо – її треба реінтегрувати.
Документ передбачає роботу в чотирьох основних напрямах. По-перше, це дипломатичний тиск на міжнародній арені. Україна має постійно нагадувати світу про кримську проблему, не дозволяти їй відійти на другий план. По-друге, це правовий супровід – судові справи, документування злочинів, створення правових механізмів для майбутнього повернення. По-третє, це гуманітарна підтримка кримчан – захист їхніх прав, допомога тим, хто виїхав з півострова, збереження культурної ідентичності. По-четверте, це економічні інструменти – санкції проти окупантів та підготовка до майбутньої економічної реінтеграції.
Стратегія також передбачає створення інституційної основи для роботи з кримською проблемою. При президенті було створено постійний дорадчий орган з питань Криму. Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій отримало нові повноваження. Розробили спеціальні програми для кримчан, які опинилися на материковій Україні.
Важливо, що стратегія не обмежується лише державними зусиллями. Вона передбачає широке залучення громадського суспільства, кримських організацій, міжнародних партнерів. Повернення Криму – це завдання всього українського народу.
У серпні 2021 року в Києві відбулася подія, яку можна назвати дипломатичним проривом. Україна запустила новий міжнародний формат – «Кримську платформу». Ідея виникла після того, як стало зрозуміло: існуючі міжнародні формати не дають змоги ефективно вирішувати кримську проблему. У Радбезі ООН Росія блокує всі рішення правом вето. В ОБСЄ вона паралізує роботу, вимагаючи консенсусу. У двосторонніх переговорах Москва взагалі відмовляється обговорювати статус Криму.
«Кримська платформа» працює за принципом об'єднання всіх, хто готовий працювати над поверненням півострова Україні. Росія туди не запрошена, логічно, адже є стороною конфлікту, а не його вирішувачем.
Платформа має три рівні роботи: саміти лідерів (щорічно), зустрічі міністрів закордонних справ та експертні групи. Платформа активно працює у чотирьох ключових напрямах: правовому, безпековому, економічному та гуманітарному, залучаючи широке коло міжнародних партнерів.
Юридична група документує російські злочини в Криму та готує матеріали для міжнародних судів. Група безпеки координує санкційну політику та планує заходи з демілітаризації півострова. Економічна група працює над посиленням санкцій та готує програми реінтеграції. Гуманітарна група займається захистом прав кримчан та збереженням кримськотатарської культури.
За роки роботи платформа довела свою ефективність і продовжує розширювати свій вплив. Географія платформи зросла від 46 делегацій у 2021 році до понад 60 держав та міжнародних організацій. Особливо активно розвивається парламентський вимір – останній саміт у Ризі (жовтень 2024 року) зібрав представників понад 40 країн світу. Учасники засуджують російську агресію, закликають до визнання депортації кримськотатарського народу 1944 року (офіційно визнано Литвою, Латвією, Польщею, Естонією) та координують дії для відновлення територіальної цілісності України.
Кримська проблема змінила всю систему міжнародної безпеки. Стара система, що базувалася на довірі між великими державами, не змогла зупинити відкриту агресію.
Нова система будується на принципі стримування через силу. НАТО посилило східний фланг додатковими військами та зброєю. Європейський Союз вперше фінансує постачання зброї в зону конфлікту. Навіть нейтральні країни переглядають свої оборонні стратегії.
Найважливіша зміна стосується розуміння суверенітету. Старе поняття абсолютного суверенітету поступається місцем концепції "відповідального суверенітету". Держави мають права лише доти, доки не порушують права своїх громадян та сусідів.
Кримське питання стало символом цього переходу. Повернення півострова Україні означатиме відновлення справедливості та утвердження нових принципів міжнародного порядку. Світу, де сила не перемагає право, де великі країни не можуть безкарно нападати на малих.
Цей новий порядок ще не сформований остаточно. Він народжується в випробуваннях війни, у протистоянні демократії та авторитаризму, у боротьбі між минулим та майбутнім. Україна знаходиться в центрі цієї боротьби, і від її результату залежить не лише доля Криму, а й доля всього світу.
