Як Демієн Шазелл показав кінець епохи німого кіно та перехід до звуку.
“Вавилон” — четвертий повний метр у фільмографії Демієна Шазелла, який став для молодого американського режисера першим явним касовим провалом. Однак, чи заслужила ця стрічка такої бідної каси? Не думаю. Так можливо це кіно не для широкого загалу, а лише для синефілів та критиків, проте в ньому є необхідна глибина, щоб зачепити будь-якого глядача.
Четвертий фільм Шазелла є своєрідним сиквелом/приквелом до його ж "Ла-Ла Ленду" – у "Вавилоні" теж багато Голлівуду, мрій та музики. А місцями музичні теми композитора стрічки Джастіна Гурвіца напряму відсилають до стрічки з Раяном Гослінгом та Еммою Стоун.
Взагалі, тепер можна з упевненістю казати, що "Ла-Ла Ленд" та "Вавилон" утворюють "голлівудську дилогію" Шазелла (цікаво, чи стане вона трилогією?), бо тематично та атмосферно вони дуже схожі, адже Шазелла цікавить в першу чергу кіно та музика. Якщо в першій стрічці дилогії режисеру вдається поєднати ці теми у формі мюзиклу, то у другому він робить цікавіше та розповідає про доволі значущу епоху в історії кіно, а саме занепаду німого кіно та розквіту звукового.
Епоха кінця двадцятих, початку тридцятих насправді була досить драматичною та радикально змінила як кіно загалом, так і Голлівуд зокрема. Все це досить барвисто показано у "Вавилоні" як у фактурі, так і в історіях головних героїв. Їх цього разу аж чотири (хтось більш головний, хтось менш). Хлопець на побігеньках Мігель (Дієго Кальва) мріє робити кар'єру в кіно. Відорва Неллі Ларой (Марго Роббі) вважає себе зіркою та мріє сяяти у темряві кінозалів. Поважний актор Джек Конрад (Бред Пітт) мріє про нову форму у кінематографі. Музикант Сідні Палмер (Джован Адепо) мріє про успішну музикальну кар'єру.
Чи то доля, чи то випадок приводять усіх до Голлівуду в якийсь момент, однак монументальний злам в індустрії, коли рухомі зображення починають демонструватись зі звуком, змінить життя кожного працівника в Голлівуді, хоче він того чи ні.
Тема глобального зсуву індустрії ріднить фільм Шазелла із романною структурою, коли зовнішня подія радикально змінює життя багатьох. Власне, якщо й визначати жанр "Вавилону" – це буде саме кінороман. Досить рідкий жанр в сучасному кіно, до речі. Хоч нещодавно Квентін Тарантіно показав саме такий самий кінороман у стрічці “Одного разу в Голлівуді”, а потім дуже успішно переклав його в літературну форму.
До речі, порівняння між "Вавилоном" та "Одного разу в Голлівуді" неминучі. Тут і Бред Пітт з Марго Роббі в головних ролях, і голлівудський світ минулого, багато музики, радикальна зміна кіноепох та ще деякі штуки дрібніше. Цікаво як молодий режисер, і як визнаний майстер по-різному підходять до ностальгійного кіно про минуле Голлівуду.
Тарантіно малює картину дитинства та наважується завдяки кінематографу змінити історію – вигадує героїв, які могли б врятувати Шерон Тейт від жахливої долі. Шазелл так само вигадує героїв для своєї історії, проте його намір, на відміну від Тарантіно, інший, більш цинічний, бо майже нікому режисер не дарує легкої долі та не переписує історію. Шазелл в черговий раз говорить у своєму кіно про те, що мистецтво вимагає жертв, і на прикладі "Вавилону" показує, що іноді, навіть, людських.
І знову, як і в "Ла-Ла Ленді" режисер ставить питання між особистим життям та визнанням і славою, яку пропонує кіно. Цього разу більш радикально, більш відверто. У "Вавилоні" є нагота, насильство та безліч жорстоких сцен. Одна поява Тобі Макгвайра чого коштує. Його роль в стрічці блискуча і потрібна для того, щоб показати (або нагадати) глядачу, що з появою кіномистецтва так само з'являється його темна сторона — одразу після появи кіно також з'являється й порнографія (в найгіршому прояві), зняті на плівку кунсткамери, та неймовірна жорстокість, яку деякі також прагнуть зняти та показати в якійсь формі.
"Цукерковий" Голлівуд "Ла-Ла Ленду", що Шазелл показував минулого разу, у новій роботі стає побудований на кістках і буквально, і фігурально. Жахливі умови для праці, фатальні інциденти, абсолютна профнепридатність більшості робітників молодої індустрії – все це є у "Вавилоні". Однак, є ще одна штука, яка, вочевидь, зачаровує Шазелла – свобода. У часи німого кіно не було багато бюрократії, стандартів та заходів безпеки, проте він показує "німий" Голлівуд як місце тотального хаосу та свободи. Героїню Марго Роббі, наприклад, помічають прямо на величезній гулянці та викликають на майданчик вже наступного дня.
Голлівуд кінця двадцятих в очах Шазелла – це такий собі кіношний Дикий Захід, що зародився на землях реального фронтиру, і з ним сталось теж саме, що і з реальним Диким Заходом – його вбили технології та закон. Технологізація виробництва прекрасно показана в епізоді, де героїня Марго Роббі майже з десяток разів намагається відіграти новий дубль, однак все йде шкереберть. То вона не там стане, то скаже щось занадто голосно, то хтось чхне під час зйомки – все це може зруйнувати дубль в новому звуковому кіно.
І все це певною мірою призведе до тотальної формалізації мистецтва та кризи голлівудських студій, проти яких, своєю чергою, збунтуються режисери Нового Голлівуду.
Проте Шазелл окрім ілюстрації епохи та індустрії все ж задається питанням: а чи варто все це кіно всіх страждань, жертв та складнощів? У фіналі стрічки та трохи раніше вустами заматерілої кіножурналістки він на нього відповідає досить прямолінійно – так, варто. Для Шазелла кіно – справжня магія, що здатна жити десятиліттями та століттями, і навіть якщо одна людина раз на рік увімкне фільм сторічної давнини – все це було недарма. Хоч, мені не те щоб сподобались фінальні хвилини стрічки, "Вавилон" я однозначно рекомендую та закликаю сходити в кіно, якщо у вас є така можливість.
