Методи, якими росія діє сьогодні — окупація територій, примусове переміщення людей та знищення ідентичності, — не є новітнім винаходом. Це пряме продовження імперського сценарію часів єкатєріни II.
Друга половина XVIII століття в Східній Європі минула в єдиній безперервній м’ясорубці, яку розкрутив пєтєрбурґ. Скасування Гетьманщини (1764), розгром козацьких полків Слобідської України (1765), знищення Запорозької Січі (1775) та анексія Кримського ханства (1783) — це не випадкові епізоди.
Попри різницю правових статусів і тактик, імперія послідовно викорчовувала будь-які альтернативні центри суб’єктности на своєму шляху до теплих морів.
Архітектура імперської експансії
Російська експансія ніколи не була хаотичною. Першим її етапом стало знищення внутрішніх українських автономій. Скасування Гетьманщини у 1764 році та ліквідація полкового устрою Слобідської України у 1765-му продемонстрували, що імперія не потерпить козацького самоврядування у своєму складі.
Проте там, де поглинання буксувало, царат вдавався до сили, ховаючи її за псевдоправовою риторикою. Генерал Текелій зруйнував Запорозьку Січ 4 червня 1775 року, а маніфест єкатєріни ІІ про її знищення зʼявився лише 14 серпня. Цей папірець слугував лише посмертним виправданням.
Документ звинувачував козаків у “зухвалих вчинках”, “образі нашої імператорської величности” та бажанні створити “область цілковито незалежну”. Проте справжня причина полягала в несумісности козацького військово-демократичного устрою (з усією його ранньомодерною специфікою) та самодержавного ладу імперії.
Січ була державою в державі, яка муляла пєтєрбурґу, а російські дворяни жадали її родючих земель. А коли закінчилася російсько-османська війна 1768–1774 років, запорожці втратили для імперії цінність як військовий буфер.
З союзників козаки перетворилися на загрозу — царат панічно боявся їхнього можливого союзу з Кримським ханством. Щоб запобігти цьому союзу, пєтєрбурґ методично конструював міт про одвічного степового ворога, нав’язуючи українцям образ беззахисної жертви, яку росія нібито покликана захистити.
Спираючись на реальні конфлікти та розбіжності, росія гіперболізувала їх до стану абсолютного, безвихідного протистояння. Кожен період, коли козаки та ханство знаходили спільну мову, ставав для москви геополітичним жахіттям — саме тому пєтєрбурґу було життєво необхідно вибудувати між ними стіну з взаємної ненависти та історичних образ.
Після руйнування Січі настала черга Криму. Особливе значення в цьому процесі мала маніпулятивна політика імперії після Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року. Договір проголошував незалежність Кримського ханства і зобов'язував підписантів не втручатися в його внутрішні справи. Проте росія порушила ці зобов'язання, не вивівши свої війська з півострова та створивши штучну кризу навколо фігури хана Шахіна Ґерая.
Згодом росія використала кризу як привід для анексії, цинічно оголосивши це єдиним способом забезпечити “мир, тишу і устрій” у регіоні.
Виданий 19 квітня 1783 року маніфест про “прийняття” півострова прикривав геополітичну мету — закріпитися на Чорному морі. Це відкривало шлях до Середземноморʼя та дозволило росії почати претендувати на культурну спадщину Візантії, видаючи себе за її наступницю.
Сценарій 1783 року — це аналог Будапештського меморандуму XVIII століття. Росія урочисто зафіксувала незалежність Кримського ханства в міжнародній угоді, а за дев'ять років — анексувала його. Ті, хто вірить підписам москви на міжнародних договорах, просто не вчили історію: росія заходить як “гарант незалежности”, щоб залишитися як окупант.
Інструментарій поглинання
Російська імперія гнучко адаптувала свою тактику залежно від статусу території. Проте кінцева мета була та сама — усунення будь-яких форм суб'єктності.
Найдовшим і найпоступовішим процесом стала ліквідація Гетьманщини (1764–1785). Через скасування гетьманської посади, запровадження Другої Малоросійської колегії та інтеграцію козацької старшини в російське дворянство імперія поступово замінювала традиційні інститути.
На Слобідській Україні у 1765 році єкатєріна ІІ застосувала механізм жорсткої військово-адміністративної реформи: козацькі полки реорганізували в регулярні гусарські, а вільних козаків-хліборобів масово перевели у стан “військових обивателів” (державних селян), перетворивши регіон на звичайну губернію.
На відміну від них, Запорозька Січ не піддавалася асиміляції через свій устрій, тому у 1775 році російська армія ліквідувала її віроломним ударом.
Водночас анексія Кримського ханства у 1783 році стала актом ліквідації суверенної держави. Після військової окупації півострова та штучно створеної кризи на місці ханства було створено Таврійську область, поділену на повіти за імперським зразком.
Паралельно з військовим тиском російська імперія запускала символічну окупацію. У межах “Грецького проєкту” єкатєріна ІІ стирала козацькі та кримські назви: Микитин Ріг перейменували на Нікополь, Половицю на Катеринослав, Акмєсджит — на Сімферополь, а Кєзлєв — на Євпаторію.
Зачистка була не лише на папері. Нищилася сама матеріальна пам’ять: спалені січові архіви та клейноди, ханські бібліотеки, вирубані кримські сади, зруйновані багатовікові гідротехнічні системи півострова.
Імперія завжди стирає сліди чужої цивілізації, щоб потім заявити, що тут нічого не було до її приходу.
А щоб обезголовити спротив, царат купував місцеву верхівку: українську старшину та кримськотатарських мурз інтегрували в російське дворянство, перетворюючи колишніх захисників краю на звичайних імперських землевласників.
Ціна імперського “миру”
Наслідки імперської політики мали глибокі відмінности. Якщо еліту Гетьманщини розчинили у дворянстві, то вищу запорозьку старшину репресували, а частина козаків, що не захотіла підкорятися, втекла за межі імперії. Вони заснували Задунайську Січ на території Османської імперії. Іншу частину, яка вирішила залишитися, росія використала як військову силу для охорони завойованих земель.
Ці козаки стали основою Чорноморського козацького війська, яке імперія переселила на Кубань, де перед тим влаштувала геноцид ногайців. Пєтєрбурґ ухвалив свідоме рішення: усунути козаків з українських земель, де вони могли становити загрозу, та використати їх для колонізації нових територій.
Козаки на Кубані зберегли свій бойовий дух та частину традицій, але вже як інструмент імперської політики, що призвело до їхнього повного зросійщення.
Це була найстрашніша технологія імперії: роззброїти воїна на батьківщині, а потім відправити його як інструмент колонізації на чужину. Царат змусив нащадків запорожців проливати кров за його інтереси, а в процесі переплавив їх на “русскіх”.
Росія виправдовувала свої загарбання “захистом кордонів від набігів”, проте замість безпеки принесла на українські землі те, чого тут раніше не існувало — масове закріпачення. Вчорашні вільні козаки-хлібороби та посполиті опинилися в офіційному рабстві у російських вельмож на власній, конфіскованій царатом землі.
Натомість для кримських татар наслідки російської окупації стали катастрофою: за офіційними даними, у перші роки анексії населення Криму скоротилося у рази. Це була перша з багатьох хвиль вигнання, що спричинила глибоку демографічну та соціальну кризу. На тих, хто залишився, чекало позбавлення прав та економічна експлуатація.
Усі ці процеси є класичним ранньомодерним переселенським колоніалізмом. Українців метрополія розглядала як матеріал для асиміляції, а широкі маси кримських татар імперія сприймала як чужорідний елемент, який вимагав витіснення та заміщення. Ця політика заклала підґрунтя для подальших трагедій.
Механізми колонізації виявилися ідентичними: землі Запорозької Січі та Кримського ханства царат конфіскував, оголосив казенними й масово роздавав російським вельможам та чиновникам.
Царат запустив агресивну політику колонізації — на спустошені землі завозили кріпаків з інших губерній та зазивали іноземних колоністів: німців, швейцарців, сербів, болгар. Це змінило етнічний склад регіону.
Імперський міт переконував, ніби росія принесла на наші терени цивілізацію. Але це брехня.
Імперія прийшла на землі із мережею населених пунктів, розвиненим самоврядуванням, чумацькою логістикою та міжнародною торгівлею. Царат знищив складну самобутню екосистему, накинувши замість свободи кріпацьке ярмо.
Екстраполювати норми сучасного міжнародного права на реалії XVIII століття було б анахронізмом. Проте історична тяглість очевидна: ті самі практики заміщення населення, які сьогодні стаття 49 Четвертої Женевської конвенції визначає як беззаперечний воєнний злочин, росія використовувала ще двісті років тому.
Висновки
Знищення українських автономій та анексія Кримського ханства — це ланки одного ланцюга. Російська імперія змінювала тактику, але її мета залишалася незмінною: ліквідація будь-якої альтернативної суб'єктности.
Для українців втрата Січі стала символічним кінцем козацької доби та поневоленням, проте пам'ять про неї заклала фундамент національного відродження. Для кримськотатарського народу перша хвиля вигнання 1783 року стала лише прологом до геноциду 1944-го.
У XVIII столітті росія відрізала наш простір від безпосереднього зв’язку з Європою та Чорноморсько-Середземноморським регіоном, затягнувши обидва народи у континентальну тюрму імперії. Сьогоднішній вектор України — це повернення до нашої природної системи координат, яку росія намагалася викривити.
***
Дякую за увагу! Долучайтеся до моїх каналів у Telegram, WhatsApp та на інших платформах, а підтримати мою роботу ви можете через Donatello або PayPal.
